«Це мій острівець спокою»: мисткиня Яна Дереза про створення мотанок та життя під час війни

Киянка Яна Дереза вже понад 7 років створює мотанки — давні родинні обереги українців, які  уособлюють собою єднання сімейних зв’язків поколінь. Її ляльки вже давно стали популярними не тільки в Україні, а й за кордоном, й під час війни попит на них тільки зріс, адже така лялька створює зв’язок з рідною країною. 

Як змінилося життя Яни під час війни та як вона створює своїх дивовижних ляльок — читайте у нашому інтерв’ю. 

Життя до війни та історія створення мотанок

У серпні минулого року у мене кардинально змінилося життя — я розсталася з хлопцем, повністю завершила дружні стосунки з деякими людьми і переїхала у родинне гніздо, де зростала. Займалася реставрацією живопису — працювала  художницею-реставраторкою в Києво-Печерській Лаврі. Паралельно із цим робила мотанки. У мене було доволі дисципліноване життя тоді — бігала, приділяла час здоров’ю, хобі, роботі, спілкуванню з друзями. Усе почалося налагоджуватися якраз перед Новим роком. 

У планах були деякі спортивні та духовні цілі — наприклад, піти у самостійний похід у Карпати, коли потеплішає. Хотіла побути наодинці з собою, аби ближче із собою познайомитися. Були також фінансові цілі — заради цього я і вибудовувала свій графік так, щоб попри маленьку зарплатню, могла собі дозволити те, що хотіла. 

Я завжди любила вишивати — ще з 1 класу ходила на гурток з вишивання та бісероплетіння у школі. То був мій острівець спокою, де я могла зануритися у себе. Вишивка була для мене медитативним процесом. Моя мама, бабуся та навіть прабабуся займалися швейною справою, тож я постійно була в оточенні тканин, швейних машинок, і мене це також дуже приваблювало. Я робила якісь маленькі витвори і це мене надихало. Якщо казати вже про мотанки, то я їх почала створювати під час навчання на першому курсі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Я про них тоді нічого не знала, поки моя близька подруга не принесла на лекцію з етнографії України ляльку-мотанку, яку вона сама зробила. Це мене дуже здивувало і водночас захопило, бо коли дивилася на мотанку, я ніби заспокоювалася.

Мотанки завжди об’єднували у собі все те, що я люблю — вишивка, рукоділля, бісероплетіння — багато дрібних деталей та ювелірної роботи. Спочатку це було хобі. Потім я почала викладати свої роботи у соцмережі, людям це подобалося і вони хотіли їх придбати. Я тоді подумала, що це гарна ідея. Це заняття «годувало» мене увесь час поки я навчалася в академії — я могла дозволити собі подорожі, одяг. Зараз я відчуваю, що тоді якось знецінювала свою творчість, бо продавала мотанки досить дешево. Але тоді створення мотанок — це було скоріше хобі, яке приносило гроші. Через свою занижену самооцінку, тиск з боку суспільства та близьких я не вважала, що мотанки можуть стати для мене головною справою життя. Тож досить довго мотанки були захопленням і я мала займатись паралельно реставрацією, аби отримувати хоч якісь гроші. 

Перші тижні війни

До 24 лютого я була дуже далеко від політики і не підозрювала, що таке може статися. О 6-тій ранку мені почали стукати у двері родичі, з якими я жила. Мати зайшла та сказала, що Київ буде розбитий і треба їхати, проте я залишилася у місті. Той день і наступний я просто сиділа вдома і перебувала ніби у тумані — не могла осягнути те, що відбувається. Бачила величезний затор з машин, які їхали у бік Житомирської траси. Чула звуки пролітаючих літаків. Вибухи та сирени не чула, бо у мене поганий слух і я іноді навіть будильник не чую. Але саме усвідомлення того, що відбувається, впливало на мене — я не могла їсти, спати, щось робити. Мене постійно нудило. Я не виходила з новин, сиділа на одному місці та плакала.

У такі моменти мене підтримували мої друзі, бо я списалася з усіма, з ким могла. Мій близький друг та навіть колишній хлопець приїхали до мене. Ми отак втрьох зустрілися і сиділи разом біля бомбосховища під моїм будинком. Перебували у напівтрансі, намагалися жартувати, щоб трохи заспокоїтися. Я все ж намагалася продовжити робити замовлення, яке було до війни, і це було єдине, що мене відволікало. Руки тряслися, було дуже важко.

Тоді я відчувала, що ніхто, окрім мене та моєї справи, не заспокоїть. Мав пройти час, щоб я самостійно вийшла з того стану, але я не знецінюю оту психологічну допомогу близьких чи малознайомих людей, котрі писали мені. Останні показали себе із найліпшої сторони, показали, що на них можна покластися. І якось ми один одному допомагали, заспокоювалися. 

На третій день війни разом із батьком і його родиною я поїхала у Ковель до родичів татової дружини. Перший час ми перебували там. Перший тиждень я лише сиділа у новина, допомагала батькові та його дружині вивозити людей — у них транспортна компанія і вони займалися автобусними перевезеннями. Весь час телефони просто розривалися, бо люди у паніці втікали. Я сиділа зранку до ночі і оформлювала людей, розказувала, де сісти на автобус, куди у Польщі чи Чехії він прибуває. Це мене в якійсь мірі відволікало, але не могло відволікти на 100%, бо все ж я постійно була у новинах, спілкувалася із тими, хто залишився у містах під обстрілами. Усвідомлення допомоги іншим давало зрозуміти, що я можу бути корисною і це рятувало. Коли мала вільну годинку, то просто заходила у свою кімнату і вишивала, сидячи на підлозі у позі лотоса. У мене було кілька ниток із собою, а одна родичка татової дружини дала домоткане полотно. Я була дуже щаслива, бо мала змогу вишивати і заспокоюватися, знаходити ресурс жити наступний день. Перші півтора місяця також дуже страждала через астму, яка посилилася на фоні стресу та через котів, які жили у тому будинку. 

Виїзд до Праги та перегляд цінностей

Родина мого батька дуже переймалася подіями та боялася наступу з білорусі, бо Ковель дуже близько до кордону, тому десь на початку березня я з татовою дружиною, її мамою, своїми братом, сестрою та кішкою сіли до машини, та поїхали до Праги. Ми приїхали вночі до передмістя Праги, залишилися у будинку татових друзів, які живуть тут дуже давно. Десь місяць ми там жили, а потім разом з однією дівчинкою з Маріуполя ми почали знімати квартиру у Празі.

Отак за кілька місяців від початку війни я почала стабілізуватися у своєму психічному та фізичному стані. Перше, що допомогло мене повернути у нормальне життя — це мотанки. Я походила у Празі по магазинах, купила базових матеріалів для створення ляльок і почала їх створювати з того, що мала, адже уся моя майстерня із матеріалами залишалася у Києві. Тож перших кілька ляльок я робила з матеріалів, які купила у Празі. Цих ляльок майже одразу у мене купили. 

До 24 лютого я ще малювала, бо усе моє життя було із цим пов’язане — я навчалася у художній академії, малювала вдома. Зазвичай це було у техніках старих майстрів, тобто змішана італійська та голландська техніки. Я малювала роботи олійними фарбами на полотні, але після 24 лютого у мене зникло будь-яке бажання малювати і якось усю свою творчість я акумулювала саме в ляльках. Але я ні про що не шкодую — просто роблю те, що мені підказує серце. 

У Чехії у мене з’явилося багато знайомств, але я не сказала б, що це саме те, чого я потребувала. Попри те, що у мене є підтримка, мені все одно потрібно було до стабілізації свого стану приходити самостійно. Хоча колеги та знайомі у Чехії все ж відволікали від постійних думок про війну. Дуже близькі друзі залишилися в Україні, зокрема один друг у Києві. Я з ним зідзвонююся, говоримо про усе на світі, і якраз він найкраще мене заспокоює своїм раціональним підходом до життя. Після цих розмов я відчуваю себе ніби у штилі, а не у штормі емоцій. 

Сумую за особистим життям, яке у мене було у Києві. Звісно, я почала налагоджувати своє життя і у Чехії, але мій емоційний рівень дуже впав після стресу. Зараз вже не відчуваєш так те просте та звичне, як це було до війни. Сумую за нашої сучасністю та «цифровим життям», яке було в Україні, бо в Європі ще є бюрократія і в деяких моментах ти відчуваєш себе наче у минулому столітті. Щоб тут щось зробити на державному рівні, ти не можеш просто відкрити «Дію», тобі треба йти до установи та стояти у чергах, заповнювати папери. Сумую за нашою їжею, за нашою швидкою доставкою. 

З того, що вдалося повернути з мирного життя, це біг. Це дуже рятує.

Із початком вторгенення я стала більше дивитися у сутність речей, викинула з життя те, що мені заважало — непотрібне та не цінне. Найціннішим для мене стало саме життя — я дуже яскраво відчула, що воно у нас одноразове, і я живу тут і зараз. Приїхавши у Прагу у мене було дві роботи — у художній театральній студії, де я робила декорації, та у замку, куди я їздила реставрувати розписи епохи бароко. Але я вирішила все ж йти за покликом серця, тому свідомо перевела на фул-тайм створення мотанок і пішла з тих попередніх проєктів. 

Ще одна зміна — зникло відчуття сорому. Якщо у мирному житті у мене був сором щодо того, наприклад, куди та з ким піти, то зараз я відчуваю себе більш сміливою. Наприклад, я ніколи не була у клубах чи дискотеках, але дуже хотіла сходити у таке місце потанцювати. Зараз, коли найстрашніше трапилося, ти не відчуваєш страху, все, окрім війни, більше не здається проблемою. Тому у Празі я зі своєю подругою почала ходити іноді по клубах, барах, різних закладах. Так я відчула, що життя продовжується і ти можеш зробити те, що ніколи не робив раніше. 

Зараз я намагаюся вірити у хороше, але вже не вдягати рожеві окуляри. Я розумію, що ця перемога дається нам важко та може відбутися не скоро, проте вже планую наступного року повернутися до Києва, знімати квартиру і продовжувати робити мотанки. Єдине, що зараз я зіштовхуюся із проблемою логістики, бо мені з Праги доволі легко відправляти мотанки по світу, але я не знаю, наскільки це легко вдаватиметься у Києві. Але все одно планую повернутися. 

Джерела натхнення та улюблені роботи

Надихає мене все, що я можу бачити чи чути навколо — музика, текстури, колір квітки чи форма хмари у небі. Джерелом натхнення може бути навіть аромат або просто якась думка.

Усі мої мотанки однаково улюблені, але якщо казати у рамках хронології, то нові мотанки, які я щойно створила, стають найулюбленішими, бо я у них занурююся. Ці мотанки якийсь час стоять у мене, поки я їх не відправлю замовникам, і я ними милуюся. Насправді вдома у мене майже ніколи не буває мотанок подовгу, бо вони дуже швидко знаходять свої оселі, але є одна мотанка, яку я створила до війни. Я її робила протягом місяця і вона мала їхати на виставку ляльок у Києві, але почалася війна і я чомусь вирішила залишити мотанку у себе. Ця мотанка досі у мене стоїть, люди хочуть її придбати, проте я поки не готова з нею розлучатися. Вона мене постійно заряджає, заспокоює, це наче як мій зв’язок з мирним часом у Києві — із тими думками, станом, настроєм, який я відчувала тоді. До речі, коли я приїхала до Праги, то у мене не було тут нічого з речей, але перше, що я попросила брата відправити мені з Києва, коли він збирав посилку, була саме ця мотанка. 

Мотанки я зазвичай виготовляю на замовлення — зараз у мене дуже велика черга з замовників, бо людям подобається те, що я створюю. У мене не стоїть першочергова ціль продати мотанку, бо якби так було, то мої ляльки не були б такими, якими вони є.  Мені завжди хочеться у них щось закласти, додати. Я завжди роблю мотанки на совість та керуюся власними відчуттями — створюю її доти, доки лялька не стане такою, якою я її відчуваю та хочу бачити.

«Люди хочуть мати вдома згадку про Україну, особливо під час війни»

Під час повномасштабної війни дуже багато людей, у тому числі і я, поїхали за кордон. Із початком вторгнення я відчула потребу у створенні мотанок, аби бути ближче до України. І люди також це відчули — вони хочуть мати своєрідний оберіг, який раніше використовували наші предки. Також мотанки — це можливість показати частинку нашої культури іноземцям. Наприклад, українська родина, яка живе за кордоном, замовляє собі мотанку і вона знаходить своє місце у їхньому будинку. До них ходять їхні знайомі і цікавляться, що це за лялька, чому у неї немає обличчя, що означає ця вишивка, і власники оселі розповідають про цю мотанку у контексті культури України. Тож я вважаю, що таким способом я можу розвивати і рухати нашу культуру далі, зберігаючи наші традиції та додавати щось своє, у новому баченні.

Українців та українок серед замовників мотанок набагато більше, бо вони відчувають своє коріння та знають, що це за лялька, хоча іноземці серед замовників також є. Вони описують бажаний настрій, улюблені кольори, асоціації, слова, які хочуть закласти у мотанку і відштовхуючись від цього я створюю ляльку. У вільному доступі мотанок немає, зараз черга очікування на рік вперед, тож до кінця року я не приймаю нові замовлення. Із війною люди ще більше відчули потребу мати щось українське і почали до мене звертатися.

Завдяки тому, що я маю дешеве житло у Празі, я можу донатити на ЗСУ та витрачати час на створення маленьких ляльок на благодійність. Роблю безкоштовно маленькі мотанки на фронт військовим та постраждалим унаслідок війни людям, які пишуть, що, наприклад, втратили житло чи евакуювалися з окупованих територій. Хочу таким способом підбадьорити людей, бо психологічний стан українців дуже багато вирішує у цій боротьбі. 

«Я ніколи не роблю ескізів — лялька завжди народжується у процесі»

Лялька завжди народжується у процесі, бо я маю певний образ у голові або вишивку, від якої відштовхуюсь. Наприклад, якщо мотанку замовляє родина з Київщини, то я можу для них створити саме київську вишивку. Намагаюся зберігати старі речі, такі як заготовки вишивки, які нібито не дуже актуальні у наш час, з ними особливо нічого не зробиш і їхні аналоги зазвичай можна побачити у музеях чи приватних колекціях.

У мотанках дуже люблю використовувати природні матеріали, тому основа усіх моїх високих мотанок — це дерево. Підставки я замовляю у столяра з України — він робить їх дуже якісно та надійно. Дерево покрите спеціальним лаком і захищене від вологи. З тканин використовую зазвичай льон і бавовну, а також бавовняні чи товсті поліестерові нитки, бо останні більш міцні. Наприклад, нитка, яку використовують для пошиття взуття. Вона важко рветься, тому її я використовую для технічних деталей у мотанці. Цю нитку не видно, але саме вона тримає форму ляльки. Я стараюся робити так, щоб лялька могла прожити якнайдовше. 

Також люблю використовувати старовинну тканину — домоткане полотно. Купую її на антикварних аукціонах, як і заготовки старої вишивки. Якщо це готова старовинна вишивка, то я її трішки реставрую, оброблюю край та пришиваю до майбутньої сукні. Часто вишиваю вручну — як на сучасній, так і на старовинній тканині. Вишиваю усюди — у потязі, літаку, автобусі чи під час перегляду фільму. Якщо я дивлюся якийсь фільм, то майже завжди паралельно щось вишиваю.

Також при створенні ляльок використовую бавовняне мережево, скляні чи дерев’яні намистини, паперові і тканинні квіти, атласні стрічки, а останнім часом полюбила іноді додавати натуральне каміння чи кристали — складати їх у скляночку та пов’язувати на пояс мотанки. Також втілюю свої ідеї в декораціях — замовляю в свого викладача з різьблення  по дереву різні маленькі деталі, наприклад, посохи, мечі, булави тощо, які він вирізає ножем вручну.

Але найцікавішою своєю фішкою я вважаю створення волосся мотанки. Моя бабуся і дідусь займалися швейною справою, і дідусь на в’язальній машинці створював полотна з натуральної італійської вовни, а бабуся з тих полотен вже шила одяг. Я брала у бабусі ці італійські вовняні нитки натуральних кольорів, розмотувала їх в пасма і робила волосся для ляльок. З великої бобіни я розмотувала на лікоть однією ниткою потрібну кількість пасма — зазвичай це тривало дуже довго і не за один підхід, бо руки втомлювалися. Тому десь три роки тому замовила в столяра механізм, що дозволяє прискорити процес розмотування нитки на пасма потрібної довжини. Він за формою чимось нагадує веретено. Вручну кручу колесо, на яке розмотую нитки. Це волосся дуже натурально виглядає. Іноді я експериментую — у тієї ляльки, яка зараз зі мною, волосся з шовкових ниток. Це натуральний шовк, він досить неслухняний і його треба заплітати, щоб він тримав форму, але виглядає також дуже натурально. 

Швидкість створення мотанки залежить від її складності та мого натхнення. Часто люди замовляють мотанки як подарунок комусь на свято, тоді я можу створити ляльку за тиждень, якщо у мене є заготовка вишивки, багато сил та образ мотанки в голові. Тоді я можу цілодобово працювати та за кілька днів створити ляльку. А іноді навпаки можу протягом місяця створювати — щодня до ляльки повертатись, додаючи нові деталі тощо. Тож час, за який я створю мотанку, розраховується дуже індивідуально — в залежності від складності, запиту і мого ресурсу. 

Зараз я вийшла на комфортну для себе швидкість, коли можу повністю реалізовувати себе як художниця. За тиждень можу створити декілька високих берегинь, якщо вони без дуже складних деталей. Але це за умови, що я працюю щодня і без вихідних. Відпочиваю я за потреби, коли відчуваю, що не маю ресурсу, але навіть у такому стані можу вишивати під час перегляду фільму — це зі мною завжди. Бувають замовлення, коли люди просять, щоб я навпаки не поспішала із виготовленням ляльки, а відчула їхню історію та робила їхню ляльку тільки коли маю натхнення робити саме її. Тому все дуже індивідуально. Якби я штампувала ляльки як на заводі, то дуже швидко б вигоріла.