Голод, побиття та катування: українки розповіли про умови російського полону

Колишні полонені жінки розповіли про умови утримання в курському СІЗО і виправній колонії у Валуйках.

Про свій досвід перебування у Курському СІЗО №1 та валуйківській виправній колонії №9 колишні полонені українки розповіли журналістам Медійної ініціативи за права людини.

Читайте також: Повернути контроль над власним життям після полону та тортур: як спілкуватися родинам з близькими після звільнення

«Від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року курський слідчий ізолятор було одним з основних місць, куди привозили українських полонених — військових і цивільних, чоловіків і жінок. СІЗО №1 у Курську — це комплекс будівель, що складається з одного старого корпусу та трьох нових, розрахованих на утримання понад 900 осіб», — йдеться у повідомленні. 

За словами Анни, котра останній місяць перед звільненням провела в цьому ізоляторі, у шестимісній камері було 11 жінок, проте попри брак місця умови тут були «дещо кращі», порівнюючи з попередніми місцями утримання.

Читайте також: Історія військовополоненої: українська медикиня розповіла про пережиті у російському полоні тортури

«Тут уже був нормальний туалет, повністю відділений від основної кімнати. Вікна були без ґрат, але з двору затягнуті плівкою, тож нічого не було видно. Ми могли відчиняти вікно самі, коли забажаємо. Ставлення до полонених було жахливим: «Працівниці СІЗО були дуже злими. Вони могли схопити за волосся і вдарити головою об стінку». Щовечора камери перевіряли на наявність заборонених речей, раз на тиждень проводили ретельну перевірку — «шмон». Тоді всіх виганяли з матрацами та подушками в коридор, когось могли побити. Проте колишні полонені говорять, що катувань і жорстоких побоїв у цьому СІЗО менше, ніж в інших місцях утримання», — розповіла вона.

Також жінка розповіла, що зранку жінок та чоловіків змушували на повний голос співати російський гімн та вчити вірші, які прославляють росію, упродовж дня забороняли сідати на ліжка — лише на лавки чи підлогу. На прогулянки виводили рідко, а коли вони все ж відбувалися, конвоїри били та глузували з полонених.

Читайте також: росія не хоче віддавати з полону поранених і жінок: подробиці

Також у СІЗО були проблеми з гігієною — туалетного паперу та мила полонені майже не бачили.

«За місяць водили в душ лише тричі. На водні процедури дали п’ять хвилин, засобів особистої гігієни — жодних. Просити полонені не наважуються, оскільки за будь-яке прохання чи запитання їх зазвичай били. Медичну допомогу майже не надавали, а коли наглядачки таки викликали лікаря, він міг відмовитися прийти», — каже Анна. 

Проте найтяжчим випробуванням у СІЗО експолонені називають нестачу їжі, адже їх годували переважно юшкою, в якій могло трапитися дві-три ложки каші чи декілька кубиків картоплі.

Читайте також: Катували та принижували: захисниці України розповіли про пережите у російському полоні

«Виживали лише завдяки тому, що видавали по пів буханки хліба на людину».

Водночас у виправній колонії №9 у Валуйках Бєлгородської області утримують лише полонених українок. Установа на околиці міста, серед лісу, була створена на базі чоловічого монастиря, пізніше тут була дитяча трудова колонія, а під час Другої світової війни — німецький табір для російських полонених. Нині ж тут відбувають покарання засуджені росіянки.

Олена і Катерина (імена жінок змінені з міркувань безпеки — МІПЛ) потрапили у полон у квітні 2022 року. Спочатку перебували у виправній колонії №120 в Оленівці Донецької області, де в шестимісній камері утримували понад 30 жінок, потім їх етапували в росію — до СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області, яке полонені називають найстрашнішим місцем, останнім місцем утримання стала виправна колонія у Валуйках.

Читайте також: В МВС повідомили, скільки жінок долучилось до «Гвардії наступу»

«Там полонених жінок селять у бараки, які в колонії називають секціями, поділені на камери, розраховані на 8–22 особи. Всередині стоять двоярусні ліжка з матрацами, подушками й постіллю. Ліжка старі, такі колись були у нас у казармах, але це все одно зручніше, ніж спати на суцільно залізному ліжку, привареному до підлоги», — розповідає Катерина.

Обидві жінки говорять, що нескінченних побоїв, як у Таганрозі, у Валуйках не було, хоча могли застосувати шокер, кілька разів вдарити кийком, але це було рідко. Натомість посилився психологічний тиск — до них ставилися зневажливо, використовували принизливі слова та насміхалися. Так само як і в інших місцях утримання, полонених змушували співати гімн росії, до того ж присідаючи чи відтискаючись від підлоги.

«Вони весь час говорили, що України вже немає, всюди працюють російські банки, а наш президент втік до Польщі. Ми ще й дивилися російські новини, тому морально було дуже важко», — додає Катерина.

Їсти жінок водили в окрему будівлю — їдальню. Полонені були зобовʼязані бігти, і якщо охоронцям не подобалося, як жінки рухаються, то вони виставляли поперед них кийки. Ті, хто зачіпав бодай один, одразу ж били.

Читайте також: Ексдепутатка шведського парламенту підписала контракт із ЗСУ: подробиці

«Тебе вдаряють, ти падаєш. І всі, хто за тобою, теж падають. Дуже часто дівчата падали, влітали у двері, одвірки. А після цього бувало, що ми навіть не встигали поїсти, бо на вживання їжі нам давали до п’яти хвилин. Їм було байдуже — гаряче чи ні, поїв чи ні — це були тільки наші проблеми», — згадує Катерина.

Більшу частину дня жінки перебували у камерах. На ліжках сидіти було заборонено, тому їм доводилося стояти чи ходити кімнатою, присісти можна було лише на стільці, яких на всіх не вистачало. Згодом це правило змінилося: побачивши, що полонені сидять на підлозі, їм дозволили сідати на ліжка. Час від часу жінок водили на допити, за «неправильні» відповіді відправляли до штрафного ізолятора. За словами Олени, полонених могли на деякий час посадити в одиночну камеру, але про тамтешні умови вона не знає.

Медичної допомоги в жіночій колонії майже немає. «Ми чули, як вони казали: “Здохнуть — то здохнуть”. Оскільки, серед нас було багато медиків, нам казали, що ми самі себе можемо полікувати. Навіть наглядачі сміялися, кажучи: “Нащо вам той медик, якщо він не хоче вам допомогти», — розповідає Катерина та додає, що мало не від усіх хвороб лікарі колонії давали полоненим жінкам таблетку валідолу.

Читайте також: У ЗСУ підтримали ініціативу створення окремого жіночого підрозділу

Водночас Олена зазначає, що ставлення лікарів до полонених було вкрай негативним, нерідко вони просто відмовлялися прийти на запит бранок.

На прогулянку жінок виводили лише на 10—15 хвилин, у душ водили раз на тиждень — у суботу. «Нас було понад 60 жінок, на душ давали 10 хвилин, та одну-дві банки шампуню на всіх. Хтось встигав помити голову шампунем, решта милася милом, яке дуже сильно смерділо», — розповідають колишні полонені.

Ситуація у колонії покращилася після того, як одна з жінок поскаржилася на погані умови утримання.

«Якось до нас приїхала зовнішня перевірка, у них там є якийсь прокурор із прав людини, який відвідує полонених. Нас усіх зібрали й запитали, як нам умови, чи все нас влаштовує. Одна з жінок відверто відповіла, що нас тут б’ють шокерами та кийками, що не дають нормально поїсти та не відпускають до туалету без охорони. Ось тоді ставлення до нас трішки змінилося», — розповіла Катерина.

Читайте також: Володимир Зеленський відзначив державними нагородами захисниць України

Після перевірки керівник колонії заборонив співробітникам будь-яку взаємодію з полоненими без дозволу старшого зміни. А жінкам дозволили відчиняти вікна та двері, без супроводу ходити до туалету — за ними спостерігали за допомогою камер відеонагляду.

Із засудженими росіянками українки перетиналися на швацькій фабриці, що також розташована на території колонії. Робота на фабриці — добровільна, але за неї платять.

«Як військовополонені ми мали право на гуманітарну допомогу, але на туалетний папір, зубну пасту чи будь-які інші гігієнічні засоби ми заробляли, працюючи на фабриці», — зазначила Катерина.

Читайте також: В Одесі безоплатно лікуватимуть бійців, які отримали опіки та шрами від війни: подробиці

Спілкуватися росіянкам та українкам заборонено. Однак ніхто й не намагається порушувати це правило, засуджені за кримінальні злочини бояться українських жінок.

«Одна з засуджених якось намагалася від нас втекти. Вона виконувала на вулиці якусь роботу, але коли ми вийшли, то різко розвернулася і почала тікати. Коли охорона її зупинила, та відповіла, що не хоче, аби ми її бачили, бо коли нас звільнять, ми прийдемо її вбивати», — розказала колишня полонена.

За даними журналістів Медійної ініціативи за права людини, у Бєлгородській області є п’ять установ, куди етапують полонених українців. Зокрема, у Валуйках неподалік від жіночої колонії розташована чоловіча виправна колонія №7 — там утримують як військових, так і цивільних.