Гурт YAGODY: Наша народна пісня — це потужне коріння, а, як відомо, без коріння саду не цвісти

Редакція Womo поспілкувалася з учасницями гурту YAGODY, які зробили справжній прорив, увійшовши до десятки фіналістів національного відбору Євробачення. Фінал, що відбудеться 3 лютого 2024 року, обіцяє стати яскравою подією на музичній сцені.

Гурт YAGODY встиг завоювати серця численної аудиторії своїм неповторним стилем та оригінальністю виконання. Сьогодні ми поговоримо про їхній творчий шлях, досвід участі у такому престижному конкурсі, а також дізнаємося про плани на майбутнє та очікування від фіналу Євробачення.

Розкажіть, будь ласка, у чому сутність і основна мета вашої творчості?

Зоряна Дибовська: Творчість гурту YAGODY — це симбіоз українського фольклору, мотивів народів світу та театрального перформансу. Ми прагнемо показати, що українська народна пісня існує, і вона теж може бути трендовою. Коли ми виступаємо за кордоном, то ставимо перед собою ще одне надзавдання — продемонструвати багатовікову історію нашої культури, а також підкреслити її відмінність від країни-окупанта.

Як було створено гурт?

Зоряна Дибовська: Перш ніж ми розпочали наш музичний проєкт YAGODY, я 9 років жила в Донецьку. Там я працювала акторкою у Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі. Були речі, якими я шалено захоплювалася, живучи на Донбасі. Наприклад, відкритість і прямолінійність місцевих.

Ніхто не буде вдавати люб’язність і товариськість лише заради ввічливості.

Цю чесність у комунікації я і привезла із собою з Донецька. Хоча терикони та квітучі троянди Донбасу — це дуже красиво, але я не відчувала себе там удома. Дуже бракувало родинних традицій. Але, на щастя, у 2010 році разом із Миколою Гусейновим ми створили автентичний український колектив «Хрущі в борщі». Ми виступали з українським народним репертуаром у різних локаціях Донецька, і це справді вражало. Гурт проіснував чотири роки, до 2014 року, до вторгнення росії на Донбас…

Разом із 5-річним сином ми були змушені повертатися на захід України і починати все з початку. 

Я, як переселенка, дуже довго не могла знайти роботу у Львові. Це був складний період життя на валізах. Пізніше я влаштувалася до Львівського національного університету імені Івана Франка, де почала викладати сценічну мову. Власне ці “декорації” і дали поштовх до появи гурту YAGODY. У 2016 році разом із трьома своїми студентками ми створили колектив. Спершу співали задля себе, адже всі в команді це дуже любили. Проте згодом хобі перетворилося на щось більше.

Хто є учасниками/учасницями колективу? Яка роль кожного у музичній співтворчості?

Зоряна Дибовська: Як я вже згадувала, спершу колектив складався з чотирьох вокалісток. Натепер колектив оновився і трохи виріс. 

У гурті три вокалістки, акордеоністка, бас-гітарист, барабанщик та цимбаліст.

Усі вокалістки у нашому гурті (я, Софія Лешишак, Тетяна Войтів) — професійні дипломовані акторки. Тож свій жанр ми окреслюємо як “етнодрама”, а наші концерти інколи нагадують театральні вистави. Окрім вокалісток у колективі є чудові музиканти/музикантки, без яких це дійство було б зовсім іншим.

Наша акордеоністка Надія Паращук відзначається глибоким знанням гуцульської музичної традиції, бо сама із Закарпаття. Її техніка та стиль додають емоційності та драйву нашим композиціям. Вадим Войтович — талановитий басист із багаторічним досвідом. Його уміння створювати потужні та точні басові лінії у нашій музиці додають нам рокових ноток. Наш барабанщик Теімураз Гогітідзе працював у різноманітних музичних проєктах. Цей бекграунд дарує нашому гурту широкий спектр свіжих музичних ідей. Його енергійні ритми, технічна вправність та музичні експерименти… Це просто треба бачити! Ви ніколи не забудете барабанне шоу, яке завжди присутнє на наших виступах.

Цимбали — це інструмент, який зупиняє час.

З ними кожна пісня набуває неабиякої глибини. Коли грає Василь Паращук, здається, ніби все довкола зупиняється і ти вперше за довгий час дійсно опиняєшся тут і зараз. Мурах на шкірі майже не уникнути. Гарантуємо!

Чому ви вирішили взяти участь у Нацвідборі до Євробачення? 

Зоряна Дибовська: У нас ніколи не було наміру брати участь у цьому конкурсі, хоча наша аудиторія спонукала нас до цього. Ще у 2021 році, коли ми випустили кліп на пісню «Зелена ліщина», наші шанувальники почали нас переконувати спробувати свої сили на Євробаченні. Тоді ми не відчували, що вже готові до цього.

Після повномасштабного російського вторгнення в Україну ми активно працювали у напрямі культурної дипломатії та виступали за кордоном. Наші концерти проходили у Польщі, Чехії, Німеччині, Норвегії, Австрії, Словаччині, Люксембурзі, Угорщині. Одним із важливих моментів став наш виступ на фестивалі FITS у Румунії. Це, до слова, третій за розмірами європейський театральний фестиваль. Туди приїжджають представники з понад 70 країн, а кількість подій на заході сягає позначки 500.

Ми мали можливість виступити на центральній площі міста Сібіу перед 5000 глядачами. Це було справжнім викликом для нас. Як співати на таку широку аудиторію, яка здебільшого не знає української? На щастя, концерт пройшов неймовірно. Ми порозумілися через мову музики і навіть виконали нашу інтерпретацію румунської пісні “Purtata Fetelor de la Căpâlna”, поєднавши її з гуцульськими мотивами. Це був потужний енергетичний вибух. Можливо, саме це стало вирішальним моментом у нашому рішенні цього року податися на конкурс.

Розкажіть, будь ласка, про пісню Tsunamia, з якою ви берете участь у конкурсі: її зміст, мета, звучання та як і ким вона була створена?

Зоряна Дибовська: Мабуть, варто почати з того, що це перша пісня на авторський текст в історії колективу. І це вже робить її особливою і ризикованою водночас. Ми дуже хвилювалися, що загубимо свій автентичний почерк. Але, на щастя, цього не трапилося. Композиторами пісні став Теімураз Гогітідзе та Сергій Свірський, авторкою тексту — Вікторія Солов’юк.

Вікторія Солов’юк: Tsunamia — це жіночий образ цунамі. Це сила природи, яка з’являється нізвідки і мститься за її синів та доньок. Ми обрали образ води не випадково, адже він є дуже концентрованим та дуальним.

Вода — це кров Всесвіту. Це опора, на якій тримається земля. З води все починається і нею все закінчується.

Вона дає життя і забирає його. Наші предки їй приносили жертви, на ній віщували та використостовували для зцілювання. Вода дає захист та можливості підкорювати світ тим, хто її шанує. Вона може нести хаос та бути безжальною і лютою. Вода пам’ятає тисячолітню історію та столітні війни. Вода камінь точить, вода метал топить.

Зоряна Дибовська:  Ми хотіли показати у цій пісні через метафоричні образи силу нашої нації, яка може, як цунамі, знести все вороже на своєму шляху. Саме тому вона так пронизана силою та характером у музиці. Хтось із слухачів в коментарях до пісні написав, що вона схожа на гімн, хтось — що вона пробуджує силу предків, хтось — що вона ілюструє Україну, яка уже перемогла. І ми щиро радіємо, що саме такі асоціації виникають у людей.

Як творчість допомагає перемагати страхи?

Зоряна Дибовська: Найбільшим страхом для митців-початківців є, мабуть, страх сцени та критики власної творчості. І якщо з першим вдається впоратися після потужного обміну енергією з публікою, то з другим складно боротися навіть професіоналам. Проте важливо навчитися розділяти аргументовану критику, яка допомагає рости, та критиканство, що гасить вогонь будь-якої творчості.

Що ви відкриваєте для себе у старовинних текстах?

Вікторія Солов’юк:  Для українців музика — це щось більше, ніж набір слів та акордів. З музикою наш народ зустрічав нове життя, збирав дарунки природи, закохувався, зустрічав ворога і проводжав у засвіти. Українці беззапечено найспівочіша нація.  В ЮНЕСКО зібрана фонотека народних пісень країн усього світу. Так от жоден народ не має такої кількості пісень, як український. У фонді 15,5 тисяч пісень. На другому місці Італія з кількістю 6 тисяч народних пісень.

Зоряна Дибовська: Через пісню наш народ відображав усе своє життя. Важко й уявити собі хоч якусь подію наших предків, яка б могла обійтися без пісні. Це говорить багато про нашу культуру. У піснях та фольклорі було заховане те, що було під цензурою, а також те, що намагалися стерти чи знищити народи-колонізатори. Українська народна пісня — це щось більше, ніж гарна мелодія. У ній захована ДНК нашої нації, тож не випадково нам так важливо її відроджувати та передавати нащадкам.

У чому полягає для вас Рід як вектор руху?

Зоряна Дибовська: Колектив YAGODY на відміну від фольклористів не займається творчими експедиціями по регіонах. Проте пошук матеріалу до нашого репертуару ми називаємо “домашніми експедиція”. Більшість наших пісень колись нам наспівували наші бабусі та дідусі. Однією з таких є пісня “Коні”. На жаль, вона ще не записана. Ми виконуємо її тільки на концертах. Її я почула від моєї бабусі Василини. Вона страшенно любила співати. Вона співала і в церкві, і в сільському клубі, і в родинному колі. Одним із моїх найяскравіших спогадів дитинства є історія про те, як ми разом з моєю бабусею і дідусем, сівши на воза, співали народних пісень. Зараз я дуже шкодую, що не створила пісенник з усіх тих творів, які вона співала. Відчуваю, що саме завдяки їй я і займаюся музикою. 

Про що ви думаєте, коли чуєте слово «меншовартість»? 

Вікторія Солов’юк:  Пригноблення українців упродовж багатьох поколінь і є джерелом сформованого комплексу меншовартості. “Не втручайся”, “не висовуйся”, “не хвалися” — ці фрази, через радянський терор, настільки вкорінені у головах українців, що ми й досі підсвідомо їх дотримуємося. Багато з нас і досі намагається не виділятися з натовпу, аби не привертати до себе зайвої уваги. Бо зайва увага дорівнює небезпека. 

Зоряна Дибовська: Ми ж як колектив переконані, що українцям є чим пишатися і коли, як не тепер, потрібно привертати до себе увагу. Більшість нашого репертуару — народні пісні, і це не тому, що ми не можемо працювати з авторським текстом (Можемо!), а тому, що нам важливо давати життя забутому. Ми хочемо показати, що наша народна пісня — це потужне коріння, а, як відомо, без коріння саду не цвісти.

Як ви переосмислюєте досвід минулого?

Зоряна Дибовська: Колись пісні та гра на музичному інструменті не записувалися нотами, а передавалися з уст в уста. Тому народні пісні часто переспівували та змінювали. Кожен із виконавців доповнював та видозмінював їх, при цьому збагачуючи зміст. Ми думаємо, що зациклюватися на одному виконанні пісні означає замкнути коло народної творчості. Українська пісня потребує щоразу нових барв. Головне — це якісне обрамлення пісні та збереження сенсів. З традицією треба працювати, як з живою тканиною, і мати сміливість творити щось нове. Ми часто експериментуємо із народною творчістю та її жанровим представленням. Тому у нашій музиці дедалі частіше можна почути електронні і навіть рокові вкраплення.