Чи треба піклуватися членам родини військових про себе? Я вважала, що потреби захисника чи захисниці на першому місці. Турбота про себе інших членів родини під час війни має бути на другому плані. Моя думка змінилась після того, як мій чоловік Богдан отримав важке поранення. Я хочу поділитись своїм досвідом проживання біди, яка прийшла в нашу родину. Вірю, він стане корисним та опорним для інших жінок.
До повномасштабного вторгнення ми з Богданом вже десь з пів року жили окремо. Богдана мобілізували на службу, тому домовились, що ми родина, я його перша контактна особа. Необхідність турбуватися про життя і безпеку дітей відсунула на другий план всі розбіжності. Ми хотіли, щоб діти з татом проводили стільки часу, скільки буде можливо. Все інше значення не має.
Наприкінці березня Богдана перевели на передову під Кремінну. 20 квітня я так і не дочекалася дзвінка після чергового виходу на позицію. Ввечері подзвонив хтось із хлопців, з якими він служив. Запитав, куди відправити особисті речі чоловіка. Цей дзвінок розділив життя на до та після. Колеги допомогли знайти його у реанімаційному відділі лікарні Мечникова в Дніпрі.
Богдан командував відділенням. Під час бою, рятуючи хлопців, отримав мінно-вибухову травму обличчя. Лівого ока не було, праве було невиправно пошкоджене. Коли я побачила його на апараті ШВЛ з наполовину закритим обличчям, у мене в голові було єдине питання: як це виправити? Як зробити так, щоб цього не було. Як не їхати додому і не казати про трагедію синам?
Родина і друзі стали моєю опорою. Після евакуації чоловіка у Київ із його сестрою Тетяною і невісткою Аліною ми домовились по черзі знаходитись у госпіталі. Під час моїх змін мама доглядала дітей, друзі возили молодшого Тіму в садочок. Я чергувала кожен другий тиждень, дівчата раз на місяць. Вдень працювала віддалено, весь інший час знаходилась у госпіталі. Пізніше працювала просто на сусідньому ліжку палаті. Кожна субота у потязі. Сотні відповідей на питання як Богдан щодня. Необхідність турбуватись про дітей та якісно виконувати роботу, не підводити свою команду. Емоційна травма від розповідей про передову, доповнена спогадами про інших скалічених хлопців.
Останні новини
- Семюель Морзе, винахідник і художник: картини, телеграф та азбука однієї людини
- Хто такі завліти в театрі? Чим вони займаються в українському театрі та як потрапити у професію? Розповідає Марина Бортник-Гулевата
- Афіша тижня: що подивитися, послухати та куди сходити 29 квітня-5 травня
- Як прикрасити дім до Великодня: найкращі ідеї святкового декору своїми руками
- Slow Food: Філософія смаку та усвідомленого споживання Новости на главной
Десь на шостий тиждень я відчула себе на стільки виснаженою, що в обідню перерву замість поїсти лягала годину відпочити. Здавалось, немає сенсу хотіти чогось хорошого. Війна зламає і забере все, що тільки можна. На допомогу прийшов психотерапевт. Ми проговорили, що приносячи себе в жертву, я нікому не роблю краще. Я не зможу допомогти, якщо сама сил не матиму. На перший план вийшла турбота про себе.
Ми домовились з дівчатами, що будемо міняти одне одного раз на три тижні. Я матиму змогу повноцінно проводити вихідні вдома. Ввела в раціон вітаміни, домовилась з танцювальною студією, що години моїх індивідуальних занять залишаються за мною, не дивлячись на пропуски. Припинила спілкування з людьми, які знали, як краще на моєму місці. Дозволила собі все, що могло приносити радість. Смаколик, свіжий манікюр, нову сукню і навіть маленьку фотосесію.
Коли Богдан став на ноги, я почала шукати способи отримувати радість разом із ним. Щоранку ми виходили пити каву та какао, на вихідних відвідували стендап, разом переглядали фільми з тифлоперекладом. Його травма навчила мене багато говорити словами, а його чути й відчувати. Ми стали розуміти і турбуватись одне про одного так, як ніколи раніше. Ми не можемо виправити те, що сталось, але можемо знаходити способи адаптуватись, жити та радіти життю.
Зараз Богдан проходить реабілітацію та отримує другу вищу освіту. Я несподівано для себе чекаю нових поїздок чи його приїздів додому. Відчуваю сили мріяти, розвиватись і дивитись у майбутнє. Діти відчувають наш стан і більше не лякаються нового тата. Час, який й проводимо родиною, отримав зовсім іншу цінність. Я засвоїла найважливіший урок: маску на себе, потім на інших. Я на першому місці, як егоїстично це б не звучало. Мені хочеться, щоб цей досвід став корисний іншим жінкам. Немає обмежень у турботі про себе. Бо лише так будуть сили турбуватися про найближчих людей.
Автор: Олена Ш.
