Один день зі життя типової мами

Ірина Переверзєва, авторка

Сьогодні я, як завжди, залишилася наодинці з грізним військом: 11-річним підлітком із бурхливими гормонами, милим, але грізним шаблезубим тигром п’яти років, двома некерованими крокодилами породи хаскі й дворняга, норовливим котом і свіжовисадженим (на мою голову) ніжним виноградиком, що потребує догляду. І військо, відчувши мою розгубленість, дало бій! Ох, як дало!

Ні, виноградик, звісно, сидів тихо і не відсвічував, але про нього пізніше. Почалося все з самого ранку, коли ми збиралися їхати на заплановану зустріч однокласників сина (це той, у якого бурхливі гормони). Ну як, збиралися. Ада (це яка тигр), як з’ясувалося за півтори години до старту, нікуди зовсім і не збиралася. Тому на заклик збиратися відреагувала гучним виттям, як і належить реліктовому звірові, жбурлянням предметів і заявою, що нікуди вона не поїде, там нудно і вона краще залишиться вдома сама. Уперлася рогом конкретно.

Аргументи мої здорові вона, ясна річ, вертіла на правому шаблеподібному іклі. Процес напоумлення, що охоплює всі стадії (милі вмовляння, шантаж, підкуп, неконтрольований крик, прямі погрози), зайняв одну годину десять хвилин. Двадцять хвилин, що залишилися, ми вибирали сукню і зачіску для поїздки. Уффффффф. Свято вдалося! Ада веселилася більше за всіх. Танцювала, брала участь у шкільних конкурсах, їла цукерки та експропріювала в брата всі подаровані йому ніштяки. А саме: рюкзак, рибу-антистрес, ручки кулькові дві, коробку фломастерів одну, зошити в клітинку два. Братик усе свято цинічно посміхався і їв шоколад, а ось на шляху додому помітно скис. Я спочатку думала, що причиною тому незроблені уроки, але ні! Дивлюся, щось, комусь у Вайбері злобно строчить.

Тепер друга частина Марлезонської бійні, друзі! Виявляється, за час свята, цей панич iз гормонами примудрився вщент посваритися зі своїм найкращим другом. Подробиці сварки я опущу, але, повірте, там був той ще Боллівуд! З матюками піснями, обіцянками набити пику танцями! Коли я попросила пояснити, що трапилося, мені прилетів бронебійний «Не лізь у моє особисте життя!». Цікаво, яке особисте життя може бути в 11 років, подумала я й одразу сказала це вголос. Коли мені озвучили подробиці «особистого життя» і навіть показали частину листування, волосся у мене по всій поверхні шкіри стало дибки й затремтіло. Вайбер — це не просто зло для власників раннього особистого життя. Це прямо президентським указом заборонити треба, подумала я тоді, але вголос нічого не сказала. Вголос я попросила встановити в мозок, якщо він є, фільтр на вихідну інформацію. Яскраво описала можливі наслідки використання проти нього всіх його інтернет-висловлювань. Забрала телефон, звісно, чого вже там. На тиждень забрала. Але не одразу. Забрала тоді, коли він сів за уроки і замість уроків знову почав комусь щось у Вайбері доводити з гарчанням і жбурлянням предметів (це в них сімейне).

Загалом, у гормонів тепер цифровий детокс, кажуть, це зараз модно. А далі ще цікавіше стало. Залишила сина наодинці з уроками, повезла тигра на танці. Відвезла, а тут і синок телефонує, вимагає в матері допомоги з математики. Я, значить, вголос приклади йому розв’язувати допомагаю, а сама в цей час їду в магазин, ходжу з візком, притиснувши телефон плечем, шиплю в нього злобно: «2 помножити на 2 помножити на 2 — це, блін, що? Це, блін, два в кубі. А це, блін, ніщо інше, як 8!» і все в такому дусі. Навколишні, зрозуміло, косяться співчутливо. Або осудливо. Забираю після Аду з танців, везу додому. Там цей син, уроки, ясна річ, не доробив, а його треба везти на батутний спорт. Везу, дорогою закинувши тигра в гості до подруги. Поки везу, слухаю все про життя його підліткове нещасне, про нерозуміння тотальне, про бажання вбивати, про всяку іншу фігню. Їду і думаю, може спорт із нього трохи пару випустить? Здаю на тренування, сама на пошту, подарунок для подруги Тигра А. отримувати. А оскільки війна, то на пошті теж війна: шум, гам, натовп, лайка, потом смердить, все таке. А подарунок
гігантським виявився за габаритами, ледве впихнула в машину. Тут і тренування закінчилося.

На зворотному шляху знову страждання з хлопчика мого полилися рікою. Щоправда, такою вже, напіввисохлою, що відповідає екологічній обстановці в регіоні. Дівчинку від подруги забрали, вже дев’ята вечора. Привезла, погодувала, послухала ще всякого від них, думаю, ну ось зараз спати, нарешті! І тільки, значить, ногу занесла в бік спальні йти, як мене пронизала думка: «Виноградик! Бідний, неполитий виноградик!». Пішла назад у ніч, лійку наповнила здоровенну, важку, полила. Виноградик став вишенькою на торті і вирішальним фактором у перемозі шаленого війська наді мною. Я в такому стресі тепер, що вирішила настрочити всю цю нісенітницю вам на радість, мені на психотерапевтичну потребу.