Вдруге я тікала від війни з двома дітьми, втративши все, але цього разу це довелося робити через Румунію, Іспанію, Колумбію та Мексику: американські гірки телеведучої Анни Кошман

Телеведуча «Ділового ранку», «Ділових новин» та «Агробізнесу» Анна Кошман є дуже особливою героїнею проєкту «Як ти ТАМ?», тому що понад два роки ми працювали разом. Я, обіймаючи посаду шеф-редакторки, випускала Аню в ефір. Бізнес-спільнота, прокидаючись, дізнавалась від неї новини ділового світу — від Токійської біржі, яка вже завершувала свій торговий день, до голлівудських пагорбів, де оприлюднювали оскарівських лауреатів. Але 24 лютого 2022 року у прямому ефірі Анна Кошман повідомляла своїм заможним глядачам про те, як розгортаються події у перші години повномасштабного вторгнення. Цей день став останнім днем її роботи. А далі життя телеведучої складалося крутіше за американські гірки.

24 лютого 2022 року була моя ранкова зміна в ефірі

Де ти зустріла 24 лютого 2022 року?

У можливість повномасштабного вторгнення я не вірила. Не вірила настільки, що мої друзі, хто не працював у медіа, запитували: «Аню, чи буде війна? Ти ж на телеканалі працюєш! Скажи нам, чого чекати?» І я казала їм те, про що говорили в ефірі експерти: війни не буде. Можливо, якесь залякування буде. Можливо, якесь загострення бойових дій на сході України, але такого повномасштабного вторгнення не буде. Бо цивілізований світ повинен був путіна заспокоїти, ставши на захист України. Звісно, я друзям це говорила та мені самій хотілося вірити в те, що все якось залагодиться.

24 лютого 2022 року була моя ранкова зміна. Я повинна була їхати на прямий ефір. О четвертій ранку мене розбудив не будильник, а моя старша донька Віка, яка прокинулась від вибухів: «Мамо, ти чула вибухи? Друзі мені вже пишуть, що почалась війна». І у цей момент за вікном пролунав потужний вибух: від несподіванки я не втримала телефон у руці, той упав та розбився. Я злякалась, діти теж. Я пишу директору, їхати чи не їхати на роботу? І мені сказали: «Ми працюємо». Я поїхала на роботу, залишивши дітей з мамою. Я у війну не вірила, але тривожну валізу зібрала, і мамі, яка страждає на серцеве захворювання, сказала: «Мамо, війни ніякої не буде. Але якщо треба буде терміново виїжджати з дітьми з Вишгорода до мене у Київ, то документи та гроші вже зібрані».

Зазвичай о п’ятій ранку нікого ще не було на дорогах, але того дня біля мого 20-поверхового будинку багато мешканців виходили з великими валізами. Через велику кількість автівок на трасі вже почався незвичний для цього часу затор. Прямий ефір за змістом у нас був геть інший: він складався з прямих включень з експертами, зокрема з тими, хто був у білорусі та росії. Ми говорили про перебіг подій, про підтримку закордонних партнерів, санкції, про час, який триватиме агресія. Телефон у мене був поруч, і під час рекламної паузи діти телефонують і кажуть: «Мамо, літаки якісь літають та ще так низько, що я пілота бачила у кабіні!». А я кинути ж ефір не можу, бо іншої телеведучої на роботі ще не було. Я чомусь була впевнена, що це були наші літаки. Але не лише дітям, а й мені стало моторошно, бо з певного моменту ефіру я теж почала чути гуркіт над головою. Після ефіру я кілька годин не могла викликати таксі. Врешті мені пощастило, і один водій прийняв замовлення до Вишгорода. Коли я увійшла до квартири, то на мене чекали моя мама, діти, кіт та собака. Вони сиділи мовчки та дивились на мене, що я скажу їм далі робити в цій ситуації.

У гаражі навіть жартували: «Стріляють? Ну добре, йдемо до туалету»

Дехто з експертів прогнозував, що за 2-3 дні агресія завершиться…

Я теж у це дуже хотіла вірити, тому запропонувала зібрати у рюкзачки все необхідне (воду, снеки для перекусу) і піти до підвалу нашої багатоповерхівки. Я прихопила ковдри, розкладушку. Але у підвалі були пісок та бетон. Для людей місця не було. Ми там залишили речі та вийшли на вулицю. Ми сиділи на лаві, і я усвідомлюю, що не знаю, що робити. Друзів навантажувати не хотіла, бо у кожного є власна родина. Я сиділа під будинком, і мені не давала спокою думка: як можна порушувати власні зобов’язання, де ті гаранти безпеки за Будапештським меморандумом, коли ми віддавали ядерну зброю; чому ці країни не надіслали свої армії нам на допомогу?

До того ж у месенджері надійшло повідомлення, що власник вирішив закрити телеканал «Перший діловий». Мій ранковий ефір 24 лютого 2022 року був останнім. Цієї миті я гостро відчула, що втратила не просто роботу та джерело доходів. Я втратила землю під ногами. У душі виникла величезна порожнеча. Зателефонувала подруга моєї старшої доньки та розповіла, що вони переховуються у гаражі біля дамби. З одного боку, це було безпечно, бо у таких приміщеннях є великий підвал, а з іншого боку, дамбу кілька разів обстрілювали. І ми поїхали до того гаража, як я вважала, на 2-3 дні. Але ми та ще дві родини там затрималися на понад тиждень.

Майже щодня ми слухали, як летять ракети над нами. Гараж, в якому стояла автівка, був сирим, без опалення, тому було дуже холодно. Туалет сільського типу на вулиці, а це ж була ще зима. Потім стріляти почали справа та зліва. Але коли вже звикли, то жартували навіть: «Стріляють? Ну добре, йдемо до туалету». Ніде було ані помитись, ані умитись. Вигулювати собак під обстрілами теж був лютим трешем.

Я дуже турбувалась ще і за свого британського кота, бо він специфічний та з іншими тваринами не йде на контакт. В умовах закритого гаража брати його з собою було нереально. Я залишила його вдома, наливши велику каструлю води та величезну миску їжі, щоб йому вистачило на три доби.

Ти просто не знаєш, що робити. У тебе діти, хвора мама, війна, вже почали у мережах з’являтись жахи про катування наших людей окупантами. Ти щодня все це читаєш і сподіваєшся, що ось зараз має бути щось добре, бо мозок відмовлявся сприймати масштаб трагедії.

Я йшла вулицею й плакала від безсилля, що не можу дістати своїм дітям їжі!

Чому ви не вибирались звідти так довго?

Я пам’ятаю, як хтось мені на другий день зателефонував і сказав: «Аню, треба щось думати! Київ візьмуть за три дні». Я сказала, що не припускаю такої можливості, бо це не 2014 рік: я вірю, що у нас є наші військові, які вже не такі, як були за часів Януковича.

Через тиждень їжа закінчувалась, і ми вирішили, що треба потихеньку їхати додому. Брат мого колишнього чоловіка допоміг з автівкою, щоб дістатися додому просто змінити одяг, помитися, взяти якусь їжу і поїхати знову в ці гаражі.

Він знайшов водія, і я, мої діти, моя мама та ще одна жінка з нами виїхали. Проїхавши буквально 300 метрів, зустріли п’ятьох військових. Я й досі не впевнена, що то були українські військові. Бо ЗСУ перебували біля дамби із технікою, що мала українські знаки. А у цих просто блакитна форма. Тоді повідомляли у пабліках, що російські десантники носили на руках хустки. Ми загальмували, вони повернулися до нас, присіли, наставивши зброю на нас. Виникла пауза, бо не рухалися ані вони, ані ми. Вони були налякані, сиділи тихо, не налаштовані на конфлікт, бо розуміли, що за 50 метрів стоять наші військові підрозділи на дамбі. Наш водій почав кричати, матюкатися на нас: «Навіщо ви виїхали з тих гаражів? Це російські військові. Вони просто зараз нас розстріляють!» Діти почали кричати, а я кажу: «Заспокойся, просто спокійно розвернись і їдь. Покажи їм, що ми нічого не будемо робити». Ми виїхали на дамбу, де були наші військові. А у зворотному напрямку ми ледь знайшли наш гараж. Ще кілька днів ми були там без одягу, без душу — без нічого.

Коли їжа закінчилася, ми поїхали додому. Перед тим як війна почалася, всі бігли закуповуватися до супермаркетів, а я вперто вірила, що не буде війни. Через це у мене їжі майже не було, коли ми приїхали додому. Я сказала дітям, що піду шукати їжу. І я пішла, а всі супермаркети у Вишгороді були закриті. У відкритих невеличких крамницях всі полиці порожні. Вулиці без світла, темнішає рано, я сама іду, сльози душать, вибухи то тут, то там. Якісь машини їздять, але ти не знаєш, хто зараз у місті: ЗСУ чи окупанти. Годину ходжу, дві. Я просто вже йшла та плакала від безсилля, що не можу дістати своїм дітям їжі! І я сама не знаю як, але почала молитись Богу: «Я не знаю, куди йти. Але допоможи знайти їжі дітям!» І тут я побачила, що до якоїсь крамниці під’їжджає машина, з неї почали вивантажувати м’ясо, коробки великі з продуктами. Я просто побігла туди та була одна з перших у черзі. Відтоді я дуже вдячна Богові, що він почув мене і так вчасно допоміг.

Я поверталась додому і дорогою ще годувала голодних собак, які жили на вулицях, бо повтікали через обстріли від господарів. За виглядом тварин видно було, що це домашні собаки, які загубились, бо злякались вибухів.

Вдома щось приготувала, щось поклала у морозильну камеру, і вже з їжею знову поїхали у гаражі. Через кілька днів одна подруга мені зателефонувала: «Приїжджай до Чернівців, ми можемо тебе прийняти. Там є такі великі будівлі, куди приймають зараз біженців з різних куточків країни. Там в одній квартирі живуть по дві-три родини». Але ж довелось шукати волонтерів, щоб виїхати з Вишгорода до Києва, бо вже були чутки, що то там розстрілюють, то там розстрілюють. І я повернулась до оселі збирати речі.

Коли я зібралась до Чернівців, у мене було дежавю: такі збори вже були 2014 року

Аню, ти вже втікала від війни у 2014 році….

Через це, коли я зібралась до Чернівців, у мене було дежавю. Такі збори у мене вже були у 2014 році, коли я тікала з двома дітьми від війни з Горлівки, що на Донеччині. Тоді за одну ніч я зібрала речі, але, виїжджаючи, була впевнена, що ми залишаємо нашу велику та затишну квартиру у центрі міста та бізнес максимум на місяць. Але я з дітьми назад не повернулась. Така ж ситуація виникла і у Вишгороді у березні 2022 року. Я почала збирати речі та чесно себе запитала: «Аню, ти віриш, що повернешся у цю орендовану квартиру? Будь реалістом!» І я вже інтуїтивно зрозуміла, що повернення не буде. Знаєш, коли ти вже проходиш певну ситуацію вдруге, то інтуїція підказує чесну відповідь, якою б важкою вона не була.

Я знайшла волонтера, який вивіз нас до Києва. Кожен з нас узяв із собою лише одну валізу чи рюкзачок, і я з мамою та дітьми попрямувала до Чернівців. Там нас підхопили волонтери, і ми їхали селами, полями та лісами, бо по трасі їхати було небезпечно, адже орки вже розстрілювали людей. На дорогу ми виїхали вже десь під Житомиром. У Чернівцях я почала шукати роботу у місцевих медіа, але її не було. Заощаджень вистачить на 5-6 місяців, якщо перебиватись чаєм та крупами. А цей жах все не закінчувався, а тривав і поширювався. І всі ці жахіття щодня масштабувались, а новини були все жахливішими. У Чернівцях я вигулювала собаку вранці та думала: що мені робити далі?

Я не розумію, як це жити у когось на утриманні, на якісь соціальні виплати. Я все життя працювала, тому бути утриманкою не звикла. Але люди у Чернівцях надовго не залишались і поступово виїжджали за кордон: до Іспанії, Німеччини тощо. Вони, влаштувавшись, телефонували мені та говорили, щоб я приїжджала до них. Пропозиції були, але моя мама одразу сказала, що не зможе нікуди поїхати через проблеми із серцем. І вона залишилась в Україні з родиною моєї сестри. І ось тоді вже стало дійсно страшно! Я одна з двома доньками. Такий розпач! Їхати чи залишатись? Якщо їхати, то куди? Я вже налаштувалася прямувати до Іспанії. Навіть вже квитки на автобус були замовлені. Ми за добу мали виїжджати.

Не страшно було лише за собаку! Ми прилаштували Боню до добрих людей, і, як каже один мій знайомий, чотирилапий мріє, аби я ніколи за ним не приїхала, бо його вигулюють у пальті Гуччі. Кіт також добре прилаштований. Хоча б хвилювання за тварин не було. Зараз через Instagram я з дітьми стежу за собакою та котом. Але в мене серце розривалося ще кілька місяців за ними. Я звинувачувала себе, як я могла залишити тварин, та ридала годинами.

Наскільки несподіваним виявися шлях з Іспанії до США?

За добу до виїзду до Іспанії мені зателефонували знайомі з США, які живуть у цій країні 10 років – Олена та Женя Крючек. І вони повідомили, що зараз є дуже гарна можливість для українців виїхати до Америки без проблем. Така нагода триватиме лише один місяць. Тільки треба переходити кордон з боку Мексики. Тільки там прикордонники українців пропускають без віз. Зазвичай, якщо хтось хоче перетнути кордон Мексики до США без віз, то за це передбачене багаторічне ув’язнення. І навіть після відбування цього покарання ще невідомо: чи залишать тебе, чи депортують. І вони мені сказали, щоб я негайно вилітала до Мексики. А з боку США мене вони зустрінуть та заберуть до себе з дітьми. Ми будемо у безпеці, грошима та роботою ми допоможемо. І я кажу донькам: «Є пропозиція від наших друзів. які живуть в Америці. Чи летимо ми до них?» Діти сказали, що летимо. Я була вже емоційно виснаженою, втомленою та плакала від відчаю, бо не знала, що робити.

В Іспанії я побачила порожню стійку авіакомпанії та розридалась, що спізнилась на літак. А адміністратор мені каже: «Заспокойтесь, до вашого вильоту ще чотири години»

Вам хтось фінансово допомагав, чи довелось все сплачувати самій?

Шлях до американо-мексиканського кордону тривав через Румунію. Я дуже вдячна волонтерці на ім’я Ніколь, яка родом з Америки, але вона багато років живе в Україні. Зараз вона активно допомагає і переселенцям, і нашим оборонцям. Ми випадково познайомились з нею у Чернівцях, і вона запропонувала допомогу у трансфері до Румунії. Вона сплатила дорогу до Сучави, далі потягом я з дітьми діставалась Бухареста та проживання добу в готелі.

І звідти ми мали чотири авіаперельоти, де більшу частину квитків придбали мої американські друзі Олена та Женя Крючек та я сама. І тому я дуже боялась кудись запізнитись, аби не витрачати зайві кошти. На жаль, зекономити на витках у літаках неможливо, тому що дитину на руках не потримаєш, як в автобусі.

Наступного дня з Румунії ми полетіли до Іспанії. Далі наш шлях тривав літаком до Колумбії, далі – до Канкуну, що у Мексиці. І останній – з Канкуну до Тіхуани, безпосередньо до кордону.

 

Рівень стресу, в якому ми перебували весь цей час, я не можу навіть передати словами. Я перебувала у напрузі, як пружина. Де б я не перебувала, всюди розмовляють англійською, усі надписи вказівників – англійською, але з великою кількістю американізмів. Я не розумію від хвилювання ці надписи, бо мій англійський дуже низького рівня. Я, двоє дітей, у кожного по валізі — і ми біжимо по аеропорту. Гроші всі я витратила на квитки – запізнюватись на літаки не можна.

У Румунії мені не вистачало якихось документів. Я боялась запізнитись на літак до Іспанії та просила пропустити. Дітям адміністратори самі щось там заповнювали, а я повинна була сама ще щось заповнити. Я нічого не розумію, кудись біжу у пошуках адміністратора, бо в мене вже скоро літак. Я стою біля стійки, плачу, не можу нічого сказати, бо навіть примітивні слова вилетіли з голови. Потім трохи опанувала себе та почала говорити щось на кшталт: «Хелп мі, плиз! Ай ем фром Юкрейн». Побачивши мій стан, фахівці авіакомпанії почали все заповнювати самі. Я запропонувала сплатити, бо це коштувало 30 євро за один документ. А нас троє! І вони вже почали відмовлятись та говорити: «Ви — з України. Ми вам безкоштовно допоможемо!». І вони все швидко та вчасно заповнили – і ми встигли на літак до Іспанії.

В Іспанії також нам доля подарувала чудових волонтерів – нас зустріли, сходу питали про потреби у житлі чи консультація лікаря. Я кажу їм: «Мені нічого не треба, лише допоможіть, будь ласка, сісти на наступний літак!». Мене направили, але виявилось, що стійка реєстрації виявилась закритою. Я почала просто звертатись до іспанців з проханням зателефонувати до авіакомпанії: « I’m from Ukraine. I have number Ukrainian. You have Spanish number. Call my airline». Один з пасажирів повів мене до інформаційної дошки. Я йому пояснюю, що у мене літак, а менеджерів на стійці немає. І тут мені кажуть: «Заспокойтесь, до вашого літака ще чотири години, тому дівчата ще не прийшли!».

Ще одним трешем стало те, що я намагалася з валізами потрапити у літак через пропускні пункти, де проходять пасажири без валіз. Від паніки, від стресу, що я відповідальна за двох дітей, перебуваючи в чужій країні без належного знання мови, я просто не могла мислити раціонально. Я їм кажу, щоб пропустили, а мені кажуть англійською: «Здайте багаж!», — а я не розумію, що вони кажуть. Вони викликали поліцію, і вже на пальцях ми порозумілись, коли мене просто відвели у потрібне місце.

В Канкуні стояла спека +50, а ми — у зимовому одязі. На нас дивились, як на божевільних

Як вас зустріла Латинська Америка?

В Канкуні, а це вже Мексика, стояла спека +50, а ми — у зимовому одязі. На нас дивились, як на божевільних. А переодягнутись немає, у що. Адже ми не брали літній одяг. На пропускному пункті ще з’ясувалось, що неправильно було заповнено ім’я доньки Вікторії іспанською. Я відкриваю браузер, показую правопис іспанською. А прикордонниця мені каже: «Нічого не знаю, заповнюйте наново — і все». І я просто стояла прямо перед нею і розуміла, що швидше помру, ніж зрушу з цього міста – і все заповнюю, перекладаючи в телефоні з іспанської на англійську, з англійської на українську. Я не знаю, скільки ми там часу витратили, але тільки вона нас пропустила – і одразу інші нас зупинили через прикордонного собаку, який валізи перевіряв. І тоді нарешті ми потрапили на літак до Тіхуани – прикордонного містечка.

Там ми перебували добу у великому спортзалі. Я навіть не думала, що тисячі українців підуть цим шляхом. Волонтери допомагали із їжею та одягом, кому необхідно. Потім автобусами перевозили нас до кордону Тіхуани.

Ми приїхали вночі — і всі стояли у черзі тихенько з мексиканського боку кордону. Коли перетнули кордон, сиділи та чекали своєї черги до американських прикордонників. Я дуже турбувалась, як ми без візи перетнемо кордон у США. Але, коли ми вже прилетіли до аеропорту Сан-Дієго в Америці, то українці спокійно проходили контроль. А ось пасажирів з Росії затримували для ретельних перевірок. Нас викликали, запитували та перевіряли інформацію, брали відбитки пальців. Американці давали кожному документ, що дозволяв протягом року перебувати легально на території Сполучених Штатів. І вже після цього ми нарешті потрапили до Сан-Дієго, де провели три доби у готелі.

Далі мої американські друзі нам сплатили квитки на літак до Сієтлу, а там — до Еверету, де врешті-решт ми зустрілись. І пригадую, як я подумала тоді: «Якщо ми з дітьми так важко цю дорогу подолали, то тварини такого б не витримали». Дуже багато авіакомпаній навіть не дозволяють перевозити домашніх улюбленців літаками. Так у середині квітня 2022 року я з доньками потрапила до США.

А батько дітей сприяв хоча б дистанційно тому, щоб полегшити ваш шлях?

Поки у перші дні вторгнення ми ховались в гаражі, мій колишній чоловік рятував себе, а не власних дітей. Він пообіцяв дітей вивезти 24 лютого з Вишгорода, поки я була на роботі. Але так цього і не зробив. Коли я з дітьми вирушила до Сполучених Штатів, він тільки тим і був зайнятий, що активно цікавився нашими поїздками. Месенджерами надсилав аудіо: «Давай, Аня, давай! Езжай в Америку! У тебя все получится. Я – с вами». Він обіцяв грошову  допомогу, але на словах. Впродовж дороги з Києва до Сієтла ми не отримали жодного долара від нього. І загалом за ці два роки батько двох дітей надіслав донькам загалом біля 700 доларів. Ось і вся допомога – і доньки його таким ставленням дуже розчаровані, бо вони весь цей жах проходили разом зі мною та розуміли, що з грошима у нас ситуація надзвичайно критична.

Втрьох від уряду США ми мали $1200 на місяць

Яку допомогу ваша родина з трьох осіб отримала від уряду США?

Олена та Женя Крючек нам дуже допомогли. Вони і зараз дають дах над головою багатьом українцям. Три місяці ми жили у їх будинку. Коли вже інші родини після перетину кордону також повинні були їхати до них, я розуміла, що мені треба рухатись далі. І несподівано жінка, яка допомагала мені виїхати з України до Румунії, розповіла, що її родина живе поруч – в Едмонтоні, і нас прихистять, але не довше, ніж на два місяці.

Я вже до того часу дізналась про волонтерські пункти, які можуть допомогти перший час з житлом, з харчуванням, з грошима, з роботою. І знайшла організацію «Волонтери Америки», в якій працюють і американці, і грузини, і українці. І, коли я там побачила росіян з білорусами у ролі волонтерів, то була вражена. У цій організації надають і житло біженцям з усіх куточків світу. Два місяці я чекала своєї черги на це житло. Але квартиру я знайшла сама — поруч з Сієтлом. І коли ми з доньками переїхали до помешкання, то «Волонтери Америки» рік сплачували за його оренду. Кошти на це надавали і уряд США, і бізнес. Щодо соціальних виплат від держави, на трьох ми отримували понад 500 доларів – виключно на їжу, і ще стільки ж – готівкою на особисті витрати. Таким чином, ми втрьох мали десь так майже 1200 доларів на місяць.

Я зрозуміла причину здивованих поглядів водіїв: всюди по вулиці сидять наркомани – і одна нормально одягнута жінка прямує кудись пішки

 Чи довго довелось чекати дозволу на роботу?

Я одразу у квітні оформила документи для отримання дозволу на роботу. Дозвіл надали у жовтні 2022 року – через 6 місяців. Але ще до його отримання у мене виникли дві проблеми – з транспортом та житлом.

Щодо автівки — тут пішки ніхто не ходить. Тому і транспортні артерії розташовані з урахуванням цього чинника. А я, живучи в Евереті, знайшла фонд, при якому були курси англійської, і ходила на заняття пішки по 40 хвилин. І я спочатку не розуміла, де інші пішоходи, чому я одна йду вулицею, чому люди за кермом на мене дивляться дуже здивовано. Потім я зрозуміла, що у місті дуже багато наркоманів та бомжів, які просто сидять на вулиці. Я щоразу йшла пішки та наражалась на велику небезпеку, сама того не підозрюючи. Після усвідомлення ситуації на вулицях міста, я зрозуміла причину здивованих поглядів водіїв: всюди по вулиці сидять наркомани, – і одна нормально одягнута жінка прямує кудись пішки. Наркомани — не наркомани, а вчити мову треба. І я розуміла, що доведеться купувати найдешевшу автівку. На курсах я познайомилася з жінкою, у якої знайомий працював на телеканалі. Ми з ним говорили на пальцях, але навіть волонтеркою він мене не міг взяти без дозволу на роботу.

У мене виникали думки: «О Боже мій! Пів року тому у мене було інтерв’ю з міністром фінансів України, а зараз я мию чужу раковину!»

І як ти впоралась з цією ситуацією?

Щодо житла, то у мене ще був певний час, який фонд «Волонтери Америки» сплачував би оренду житла, але я розуміла, що по завершенню року, я можу залишитись на вулиці, тому мені потрібно хапатись неофіційно за будь-яку роботу, аби мати заощадження на сплату оренди житла після того, як фонд не буде сплачувати за мене.

Американська родина, у якої я жила, поки чекала на житло, допомагали мені з заробітком – вони по знайомих запитували та розшукували замовлення з  прибирання приватних будинків. Три місяці я періодично прибирала чужі будинки, і у мене під час роботи виникали думки: «О Боже мій! Пів року тому у мене було інтерв’ю з міністром фінансів України, а зараз я мию чужу раковину!». І від цих думок я і плакала, і сміялась. Про кращу роботу, ніж клінінг, навіть не йшлось, бо для цього у мене не було належних знань англійської навіть за умови отримання дозволу на роботу.

І одного дня волонтерка-росіянка, яка вже довго живе в Америці та люто ненавидить Путіна, розповіла мені про проведення івентів, схожих за форматом на ярмарок вакансій. Туди приходять і американці, і іноземці, але українців та афганців через волонтерські центри запрошують спрямовано. І я попросила волонтера з України Дмитра піти зі мною та допомогти мені з англійською під час розмови. Ми приїхали, і я побачила тому івенті світові бренди – «Амазон», «Старбакс», відомі готелі та авіалінії.

Я підійшла до одного готелю інтуїтивно та почала, як могла, що я вмію, ким працювала в Україні, чого я хочу. І Сінді, яка працювала HR готелю «Hilton» у Сієтлі запропонувала мені одразу йти до неї. Я їй чесно сказала, що не знаю англійської, що ще не отримала дозвіл на роботу. І вона каже: «Ми будемо тебе чекати. Я хочу, щоб ти була у команді «Hilton», бо відчуваю, що ти нам дуже підходиш! Через це я хочу тебе взяти до нас на роботу!». Я ще півтора місяця чекала свого дозволу на роботу. І коли отримала, написала їй про це. Дуже хвилювалась, що про мене вже забули. А мені відповіли: «Приходь до нас, ми на тебе зачекаємо». Я приїхала, і мене запитали: «Що ти хочеш робити у нас?». Я запропонувала такий варіант: я розкажу про себе – і ви вже вирішите. Мене вислухали і запропонували на вибір роботу у відділі продажу чи на рецепції. І я спитала, що порадити з моїм досвідом, і мене направили до рецепції.

Початок був неймовірно важким. Я б цей період назвала пеклом, бо необхідно дуже добре знати англійську, бо ти і реєструєш гостей і спілкуєшся з ними одночасно, бо є питання. Мої колеги всі допомагали мені, бо я одразу всім сказала, що не дуже знаю англійську. Від цієї ситуації всі у шоці: я — від себе, бо за ці півтора року, за словами колег-американців, дуже добре говорю англійською, і у мене м’який акцент. А мої колеги – спочатку від того, як я з іншої країни, не знаючи мови, працевлаштувалась в реєстрацію готелю, бо логіці ця історія працевлаштування не піддається. Ще більше американські колеги в шоці- і від моїх успіхів з англійською, від того, як я швидко мову «вхопила» та влилась в саму роботу. Але результат такий: зараз я працюю у готелі «Hilton Motif Seattle». І ця історія для мене сповнена містики, тому що на той ярмарок вакансій приходить багато американців з англійською, з освітою у готельному бізнесі. А на роботу взяли мене та ще і чекали, поки я отримаю дозвіл! Більш того, наш готель після цього участі у таких івентах більше не брав.

Американці українців з росіянами не плутають: в нас є якесь світло. Росіян тут ненавидять, як за часів Рональда Рейгана

Чи є серед гостей українці та росіяни?

Так, щомісяця росіяни та українці бронюють номери. У мене на шиї є медальйон з прапором України, і мене часто запитують, скільки часу я у США. І коли дізнаються, що я втікала з дітьми від війни, то вони дуже тепло реагують, захоплюються і нашою мужністю у захисті держави, і тим, що я такий шлях з дітьми подолала. Росіяни мене ні про що не розпитують, стоять мовчки та чекають, поки їх зареєструють, або спілкуються між собою російською. Коли я, віддаючи документи, переходжу на російську, вони дивуються, що українка володіє бездоганною російською. Лише одного раз росіянин сказав мені: «Я живу тут з 2018 року, і я хочу попросити в тебе вибачення за те, що ми робимо з вами». І ще хочу підкреслити, що американці українців з росіянами не плутають: ми привітніші, працелюбні, в нас є якесь світло. А росіян тут ненавидять так, як за часів Рональда Рейгана: для них Москва — це імперія зла. І американці досить часто про це відкрито кажуть.

У США ставлення працедавців до співробітників більш турботливе

Які міфи, спілкуючись з американцями, тобі довелось долати?

Тут інше ставлення працедавців до співробітників – воно більш турботливе. В Україні, якщо випадає багато снігу, транспорт паралізований, але наші люди все одно йдуть пішки на роботу. Ще і вислуховують, що запізнились. А в США ситуація кардинально протилежна: всі під час завірюхи перебувають вдома. Тобі навіть телефонують з роботи та кажуть, щоб ти не йшов чи не йшла на роботу, бо через заметіль чи тайфуни це може бути небезпечно.

Турбота про співробітника є частиною не лише політики компаній, але й державної політики, міської політики, бо виступають мери та кажуть перебувати у безпеці! Якщо ти почуваєшся погано, то досить зателефонувати менеджеру та повідомити про це. Жодних довідок не питають, бо, крім екстремальних випадків, шлях до лікарів досить тривалий – в середньому, до двох тижнів.

Після працевлаштування в готель я заради того, щоб більше заробити погоджувалась на всі поспіль зміни – на свята, на вихідні. Цей крезі-графік тривав досить довго, і, оскільки я працюю понад рік, то втома вже дуже накопичилась. Щоранку о 4.30 я прокидаюсь та їду автівкою до порома, потім ще 40 хвилин їду кораблем до Сієтла.

Далі- по місту ще хвилин 20. Мій робочий день триває з 6.30 до 14.45. Я тут працюю по 8 годин, але дуже втомлююсь та почуваюсь виснаженою, бо через англійську перебуваю постійно у напрузі. Я важко працювала багато років і в Україні, бо паралельно вела кілька проєктів. Ранкова програма взагалі потребувала від мене фактично щодня перебувати вже о п’ятій ранку у кріслі гримера. На телеканалі у нас і по 12 годин тривав робочий день, і у відрядження виїжджали серед ночі, але я так не втомлювалась, бо працювала, говорячи рідною мовою. Як ми говоримо, щебетала. А тут через мовне емоційне навантаження є щовечора я почуваюсь виснаженою.

Після року такої напруги я почала просити свої вихідні, бо у мене діти, яким також потрібна мама. І керівництво прислуховується до мого прохання. Більш того, у готелі керівники кажуть кожному працівнику, що не хочуть його втрачати, тому готові покращити умови твоєї праці, щоб не віддати фахівця конкурентам. І я бачу, що вони не хочуть мене втрачати також.

В країнах ЄС багато українок, почавши працювати, живуть гірше, бо втрачають всі пільги та соцвиплати, які значно вище, ніж зарплатня після сплати податків та оренди житла. У США ти втратила всі соціальні виплати після того, як працевлаштувалась?

Тут також держава припинила виплачувати соціальну допомогу, тому що я пішла працювати. Я заробляю кошти погодинно. Зараз вартість години складає 21$. Після сплати податків, страховок за себе та доньок у мене залишається 2700 або 2800$.

За ці півтора року доньки змінили вже три школи – і всюди дітей приймали без проблем

Чи виникли проблеми з влаштуванням дітей у школи?

Діти з оформленням до школи проблем ніде не мали, хоча за ці півтора року змінили вже три школи – і всюди дітей приймали без проблем.

А чому так часто змінювали школи?

Щоб школа була ближче додому. Спочатку була школа в Евереті, потім — Едмонтоні. Тепер – поруч з Сієтлом. Ми приїхали в Америку у квітні, а це вже було завершення навчального року. Але я вирішила, що хоч місяць-півтора, але діти вже матимуть спілкування з однолітками та вчитимуть англійську. Єдина була проблема: мені запропонували молодшу доньку Женю або віддати до більш старшого класу до однолітків, або за класом, як у нас. Навчалась у другому – і йде у другий. Я спитала, як вчинити краще, і викладачі порадили віддати за класом, щоб вона вивчила швидше англійська. А Віка одразу пішла до однолітків у свій – 9 клас. Зараз їй 16 років, і їй важче було адаптуватись, ніж Жені. Короткий навчальний рік посприяв швидшій адаптації дітей. Вчителі дуже допомагали. І вже цей навчальний рік я радію тому, що в обох доньок відбулось певне перезавантаження – і їх зустріли вже, як рідних. Жодного випадку булінгу у школах не спостерігається, бо атмосфера доброзичливості є запорукою успіху того, що дитина навчається у комфорті.

Чи сплачуєш ти дітям навчання та харчування у школі?

Доходи мої контролюються владою, і тому я не лише не сплачую за школу, але доньки мають навіть ланч-бокси у школі безкоштовно. У класах ніяких поборів немає взагалі. На сьогодні поки що я нічого, окрім одягу та взуття, такого спеціального для школи не купувала. І те волонтерський рух є настільки розвинутим у країні, що зібрати дитину до школи можна безкоштовно. І цими можливостями користуються всі. І великі освітні витрати у родинах починаються, коли діти вступають до коледжів.

Як ти оцінюєш психологічний стан дітей?

Вони слідкують за подіями в Україні, у месенджерах підтримують зв’язок з друзями. Вони мріють поїхати до бабусі та друзів, собаки та кота. Але вони усвідомлюють, що фактично будинку в Україні у них немає: Горлівка вже десятий рік окупована, у Вишгороді ми жили на орендованій квартирі.

Чи була вже нагода на власному досвіді познайомитись з американською медициною?

За два роки війни вже довелось звернутись до стоматолога. Страховки тут не покривають послуги стоматологів. Наприклад, за лікування одного зубу — нерву, пломбування каналів коштувала мені фактично одну тисячу доларів готівкою.

Ти раніше згадувала про дві проблеми – дорогу оренду житла та необхідність купити автівку. Яку проблему ти вирішила раніше?

Поки житло ще сплачували у волонтерській організації, я пішла навчатися на водійські курси. В Україні я маю права, але вже не їздила з 2014 року. Навчання було нелегким, бо, складаючи іспит, я навіть виїхала на бордюр та на тротуар. Але інструктор-жінка мені сказала, що я іспит склала. Я не повірила їй: як можна скласти іспит на водіння, вилетівши на бордюр? Але вона показала мені протокол – і за ним я здала. Першу машину мені віддали безкоштовно, тому що я з України. Вона була дуже старою та стала все частіше ламатись, але на ній я почала їздити на курси та на роботу, а не ходити пішки.

З житлом ситуація склалась критично: я доходила до нервового зриву, бо не знала, чи матиму дах над головою наступного місяця

А з житлом як ти впоралась?

Фонд сплачував оренду рівно один рік. Але якби мені сказали, що стабільно сплачуватимуть 12 місяців, то я б була спокійнішою, знаючи, що до певного числа у мене є дах над головою. А у мене ситуація склалась така, що я доходила до нервового зриву. Я плакала. У мене навіть істерики були. Я інколи тонула у відчаї. Це було пов’язано з тим, що після мого працевлаштування щомісяця мені у фонді не казали, чи сплатять за наступний місяць оренду. І я жила, як на голках: що вони зараз скажуть про наступний місяць? Оренда житла коштує 2 тисячі доларів. А я заробляю 2800. А ще ж є страховка на трьох нас та на авто. І мені у випадку відмови б навіть не вистачало б цих коштів, хоча я працювала без вихідних та хапалась за всі додаткові зміни. Ситуація дуже складна – бо, з одного боку, тобі нібито дуже допомагають, але наступного місяця цієї допомоги може і не бути. І ти легко станеш бомжем у Сієтлі разом з дітьми. І що робити? Тому я заощаджувала на всьому. Я писала СМСки, розмовляла телефоном зі сльозами. Просила дати часу заощадити хоч якісь кошти. І в якийсь момент у моїй душі стався якийсь перелам, що я буду йти вперед, незважаючи ні на що. Хоча з того часу я і досі ще погано сплю.

Ще на початку мого життя в Сієтлі доля подарувала мені зустріч з Джоном

Тобі вдалось зекономити гроші за цей рік, поки фонд сплачував за оренду?

Трохи вдалось. Але витратила я їх вже не на оренду. Ще на початку мого життя в Сієтлі доля подарувала мені зустріч з Джоном. Ми познайомилися у супермаркеті. Він просто підійшов та промовив: «Мене звуть Джон. А вас як?». Я відповіла, що мене звуть Анна. Він почув мій акцент, який йому дуже сподобався. Спитав, звідки я, і чи не заміжня. Я розповіла про Україну та про доньок. Ми обмінялися телефонами, і так почалось наше спілкування. Далі – зустрічі, прогулянки, кав’ярні. Ми почали проводити разом час, більш дізнаватися один про одного, наші діти перезнайомились. Наші зустрічі тривали майже рік. Виникли почуття — і він запропонував мені переїхати до нього. І моя родина тепер складається аж з п’ятьох дітей, бо він є татом трьох підлітків.

Як доньки прийняли твого обранця?

Вони сприйняли Джона та його дітей чудово, але дівчатка соромляться ще говорити англійською. І для мене було важливим, що його діти дуже позитивно ставляться і до мене, і до дівчаток. Хоча вони вже підлітки, живуть своїм дорослим життям і навіть двом старшим, 18-19 років, не ночують вдома. Але ми почуваємось затишно у спілкуванні. Більш того, якщо я на щось емоційно відреагую, то доньки захищають Джона. Він зайшов підхід до них. Вони легко спілкуються та раді зустрічам за вечерею. І мені такі демократичні стосунки дуже імпонують.

Як ви розважаєтесь?

Тут дуже популярний американський футбол, і середній син Джона є гравцем популярної команди. І щотижня ми ходимо на матчі, аби вболівати за нього. У Києві я ходила на футбол вболівати за нашу збірну на «Олімпійський», і знаю, що дуже палка вболівальниця. Тут я ще більш запальна, бо грає рідна людина.

Після переїзду почала готувати на велику родину, в якій 5 дітей. М’ясо, борщ – за українським стандартом. А це все не з’їдається!

У чому ти спостерігаєш ментальну різницю з Джоном та його дітьми?

Американська система харчування – це суцільні перекуси. Вдома на вечерю розігріли напівфабрикати – і все. Щодо смаків тут дуже є популярною мексиканська кухня, бо багато виходців з цієї країни відкрили і ресторанчики, і вуличні фастфуди. І, як наслідок, те, що я готую, діти Джона не їдять. А я ж після переїзду почала готувати на велику родину, в якій 5 дітей. М’ясо, борщ – все, як треба за українським стандартом. А це все не з’їдається! У мене сльози на очах. Доньки з Джоном почали мене заспокоювати. А потім він запропонував готувати у менших обсягах, хоча він дуже вподобав наші страви.

Щодо ведення родинного бюджету, то в нас більш-менш однакове мислення. В мене з картки автоматично списуються страховка за автомобіль, за полісами на нас з доньками. Якщо я у торговому центрі хочу щось купити смачненького, то купую власним коштом. Якщо ми вдвох – у переважній кількості випадків за покупки сплачує Джон. Теж саме у ресторані, кінотеатрі, на атракціонах у дітей…. Але я теж хочу брати фінансову участь, тому сама пропоную сплатити щось, бо попередні рази він вже сплачував багато чого. Все дуже демократично – за моїм власним бажанням.

Джон каже: ніколи не смів мріяти, що телезірка стане його дівчиною

Ти порозумілась з друзями Джона?

Мені приємно спілкуватись з друзями Джона – дуже привітні люди. Ми до них у гості їздили у Фенікс, штат Аризона. І я помітила, що в цій родині, яка складається з американців, стосунки приблизно такі ж самі. Щось вона сплатила, щось він – ніхто цим особливо не забиває собі мізки. Коли Джона друзі розпитували про мене, то виявилось, що він дуже багато чого знає. Я і сама йому розповідала про себе, але Віка з Женею ще додали йому купу інформації – відео моїх програм познаходили та поскидали. І він каже, що ніколи і не смів мріяти, що телезірка стане його дівчиною.

А на що ти витратила зекономлені кошти?

Оскільки я працювала рік у готелі понаднормово та фактично без вихідних, то поступово мені вдалось накопичувати на кращу автівку. Коли моя автівка зламалась остаточно, то я вирішила придбати б/у автівку у хорошому стані. Я мала власних заощаджень близько семи тисяч доларів і не хотіла жодних кредитів. Я завжди намагалась жити на ті гроші, які заробляла. Якщо треба щось купити вартісне, то кошти просто збирала. Але Джон запропонував купити авто дорожче, щоб довго їздити без ремонту. Адже автівка за 4-5 тисяч буде старішою та швидше почне ламатись. І я знову залишусь і без транспорту та ще і ремонти потягнуть чималі кошти. Більш того він додав: «У хорошій автівці ти відчуєш себе затишно в Америці та побажаєш залишитися в цій країні зі мною», — і запропонував докласти решту коштів. І я погодилась купити автівку за 13,5 тисяч доларів.

Коли рік вже минув з моменту перетину кордону, українцям подовжили автоматично дозвіл на перебування у США?

Мені автоматично подовжили «гуманітарний пароль» та дозвіл на роботу до квітня 2025 року.

За свої успіхи я навіть отримала відзнаку «Найдоброзичливіший працівник року»

Ти бачиш своє майбутнє в Америці?

Я тобі хочу сказати, що ніколи не мріяла поїхати до цієї країни, хоча родина моїх друзів ще до 2022 року пропонувала зробити візу та приїхати до них у гості. Але з візами в Україні було важко, це вимагало купу часу, якого не було. І я сама себе питала ще тоді, навіщо мені їхати в США? Хіба що зніматися в Голлівуді, але такої мрії у мене не було. І мені самій було цікаво проаналізувати власні почуття під час перших кроків в Сан-Дієго. І я пам’ятаю, як вдихнула повітря, подивилася навкруги та відчула себе, ніби я — в Україні. Хоча щодо готовності жити у США по суті я була повний нуль.

Я не знаю, як життя складеться у майбутньому, але я налаштована оптимістично, бо, якщо я подолала такий треш та ще і з дітьми, то йтиму далі. Тим більше, що я психологічно відчуваю себе тут комфортно. Сієтл є дуже бізнесовим мегаполісом, бо тут створили Starbucks, Amazon.com, Microsoft. В передмісті живуть найбагатші люди світу — Джефф Безос та Білл Гейтс. Це дуже впливає на життя мегаполіса, є великим поштовхом для бізнесменів та туристів приїхати сюди. Я відчуваю цю енергію драйву. Завдяки цьому виникає дивне почуття безмежної перспективи у багатьох справах. Я рада, що у мене виходить працювати в готельному бізнесі. За свої успіхи я навіть отримала відзнаку «Найдоброзичливіший працівник року» у нашій мережі. Можна зростати і далі в цьому напрямку, це дуже цікава сфера. Але я сумую за зйомками. Я люблю свою професію, телебачення. І при чудових умовах роботи в готелі, я мрію працювати в Америці на телеканалі.

Мені не вистачає саме зйомок, студій, включень, відряджень. Мене не полишає думка знімати щось. Після початку війни з ХАМАСом це бажання лише загострилось. Я можу порівняти, як висвітлюються події в Україні та Ізраїлі. Я хочу сказати, що більш масштабна за кровопролиттям війна в Україні показувалась без деталізації жахів. Згадували Бучу, Ірпінь. Якісь пару фотографій показали – і все! Я ще спочатку подумала, що це через вимоги законодавства. Але після вторгнення ХАМАСу в Ізраїлі з 7 жовтня кров з екранів на телеглядачів ллється щедро. І виникає таке враження, що війна в Україні є більш гуманною, ніж те, що відбувається в Ашкелоні.  Але це не так! Тому зберігаю мрію потрапити на телеканал, аби такого враження не виникало. Для цього я вдосконалюю англійську, бо хочу почуватись впевненою, спілкуючись з людьми.

За твоїм досвідом, що найефективніше сприяє вивченню англійської?

Я відвідувала курси три місяці одразу по приїзду. Але вони закінчились – і все. Далі треба самій шукати нові курси – хоч безкоштовні, хоч за гроші. Краще за спілкування нічого немає. Я заговорила англійською, бо, крім доньок, решта говорять англійською.  В готелі під час спілкування з колегами або з гостями я намагаюся запам’ятати, як вони будують речення. У мене є блокнот, в який я записую постійно нові слова. Я дивлюсь телепрограми, серіали та кінострічки англійською, читаю книжки.

Американці з нами діляться їжею, одягом, житлом, і ми, українці, не можемо допомагати один одному менше, ніж нам допомагають вони

 Чи об’єднані українці Сієтлу у ком’юніті?

Так, ми є у всіх месенджерах. Тут одразу всі доєднаються, додають когось та викладаються дуже різні прохання про допомогу. Якщо я бачу, що можу допомогти, бо вже пройшла цей шлях та маю досвід спілкування чи можу порадити фахівців, то відписуюсь. А далі по ситуації – де треба, списуємось, телефонуємо, до когось їдемо та за руку заводимо в урядові організації чи до волонтерів.

Розумієш, американці з нами діляться і їжею, і одягом, і житлом, і меблями, і посудом. І ми, українці, не можемо допомагати один одному менше, ніж нам допомагають американці. А ще я знаю, що відчуває жінка з двома дітьми у чужій країні, тому що я все це відчувала. І якщо можна комусь з українок полегшити цей шлях, аби він був не такий страшний, як у мене, то це варто робити.

Тетяна Марінова