Я настільки не слухала свій організм, що опинилась у Франції в реанімації: Міла Китаєва про життя у Ліоні

Початок повномасштабного вторгнення застав Мілу Китаєву на роботі, адже вона готувалась до ранкового ефіру. Коли телеведуча зайшла у гримерку, почула найстрашніше: «Лунали вибухи. Схоже, почалося». З цієї миті у житті журналістки розпочався найскладніший місяць за все її життя, адже батьки Міли перебували в окупованому Маріуполі — без зв’язку, тепла, світла та води, під постійними обстрілами. Коли дивом з’ясувалось, що всі живі, Міла вирушила до Франції, де на неї очікував, забувши про сон, її обранець. Як живуть втікачі від війни у цій країні? Чи згуртовані вони? Як адаптуються та опановують себе у важких ситуаціях? Відповіді дає героїня проєкту «Як ти ТАМ?» — журналістка та телеведуча Міла Китаєва.

 

Мої батьки перебували в окупованому Маріуполі без зв’язку, тепла, світла та води, під постійними обстрілами

Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

У «минулому житті» (так я називаю період до 24 лютого 2022 року) я була журналісткою та ведучою на телеканалі «Київ» — робила авторську програму про подорожі столицею «KYIV TOUR» та вела ранковий прогноз погоди. Початок повномасштабної війни я зустріла на роботі, у мене мала бути ранкова зміна. Коли о 5-й ранку я зайшла у гримерку, почула найстрашніше: «Лунали вибухи. Схоже, почалося». Певна річ, було вже не до погоди. Власне, вона неважлива й досі, адже частково ми усе ще перебуваємо у тому холодному лютневому ранку 24-го числа.

Наступного дня я опинилася з родичами у Крюківщині. У будинку було 18 людей. Усі спали на цокольному поверсі будівлі, безперестанку читали та дивилися новини. Не вимикали телеканал «Київ». Пам’ятаю, як я пишалася разом зі своїми колегами, які буквально жили на роботі: попри все щоденно проінформували наживо, аби підтримати українців. І навіть зараз, півтора року потому, чи не кожен мій день починається з перегляду ранкових новин на «Києві».

Що передувало рішенню поїхати з України?

Я виїхала з України у березні, оскільки мій хлопець, який на початку повномасштабного вторгнення працював у Франції, дуже наполягав на моєму приїзді. Дорога зайняла декілька діб: спершу до Львова автівкою через усі блокпости під час повітряних тривог, далі — до кордону із Польщею. Хочу вкотре висловити подяку полякам, які волонтерили на кордоні з ранку до ночі, годували нас, допомагали із подальшою логістикою та постійно підвозили до пункту усе необхідне. З Польщі я декількома потягами (оскільки прямі рейси були заповнені) вирушила у Берлін до родичів, у яких провела місяць, допоки у Франції вирішувалося питання з житлом. У квітні я переїхала до французького міста Ліону, де працював мій хлопець.

Де перебували ваші батьки у цей час?

Березень 2022-го був найскладнішим місяцем, адже мої батьки перебували в окупованому Маріуполі без зв’язку, тепла, світла та води, під постійними обстрілами. Мати мого хлопця працювала у пологовому будинку, на який окупанти скинули бомбу. Декілька днів ми не мали жодної звістки від рідних.

Памʼятаю заповітне повідомлення від його батька, яке дивом дійшло: «Усі живі». Аби вибратися, нашим батькам довелося видобувати пальне для автівки, долаючи пів міста під обстрілами. Вони полишили Маріуполь 16 березня. Тоді ж рашисти підірвали драмтеатр. Я не можу це описати… Місто мого дитинства, мою Батьківщину руйнували на моїх очах у режимі прямого етеру. Хотілося закрити новини, аби не бачити цього. Але я не могла. Тоді я написала вірш, де мій Маріуполь наче звертається до мене із проханням: «Закривай, не читай, припини — не дивись, як мене розтрощили». А ще ніколи не забуду, як наприкінці березня мені змогла додзвонитися подруга, яка ще досі перебувала в окупації, і запитала: «Що зараз відбувається в Україні? Про нас ще памʼятають?» — ось настільки містяни були відрізані від інформації. Ми памʼятаємо. І памʼятатимемо завжди.

Франція надає щомісяця 420 євро допомоги дорослій людині, а мінімальна зарплата становить приблизно 1200 євро

Які умови для втікачів від війни надає Франція?

Франція має найкоротший з усіх європейських країн термін надання тимчасового захисту — кожні шість місяців ми маємо продовжувати цей статус. І хоча процес оформлення документів був дуже простим і тривав лише пів дня, морально для мене було надзвичайно тяжко.

Я думаю, що найскладніше, із чим доводиться стикатися тут жінкам, це мовний бар’єр. Саме він є перешкодою для того, аби вести повноцінне життя в іншій країні, зокрема у Франції. Люди, які шукали тут роботу за спеціальністю, мусили повертатися на декілька щаблів назад через погане знання мови та відсутність французького диплома. Однак і в цьому держава допомагає: можна звернутися у центр з працевлаштування. Якщо ваш мовний рівень недостатній для того, аби знайти роботу, вас спрямують на курси з вивчення мови. Таке навчання прирівнюється до роботи: люди отримують стипендію за кожен день навчання. Саме такі курси я скоро буду відвідувати, аби працевлаштовуватися вже з кращим мовним рівнем. Навчання передбачає 40 годин стажу на підприємстві. Зазвичай це пекарні, супермаркети або ресторани.

У Франції майже немає випадків отримання переселенцями соціального житла. Українці здебільшого живуть у французьких родинах, які приймають їх у себе, або орендують житло самотужки. Держава надає щомісяця 420 євро допомоги дорослій людині. Тоді як мінімальна зарплата у Франції становить приблизно 1200 євро. Тож я не вважаю, що отримувати лише грошову допомогу і не працевлаштовуватися буде вигідніше.

Стосовно медицини також є певні нюанси: чимало ліків продаються лише за рецептом, а консультації з лікарем інколи можна чекати дуже довго. Однак, якщо йдеться про екстрені випадки (як було у мене), допомогу надають одразу, і страховка, передбачена для людей зі статусом тимчасового захисту, покриває усі витрати на послуги лікарів та медикаменти.

Складалося враження, наче мене буквально вирвали з корінням із рідної землі

Чи відчули ви, що пережите вплинуло на ваше здоров’я?

Після пережитого стресу я раджу усім пильніше ставитися до свого здоров’я, адже чимало захворювань виникає на нервовому підґрунті. Я, на жаль, знаю про це не з чуток. Я настільки не слухала свій організм у перші місяці війни, що опинилася в реанімації із критичним рівнем цукру у крові. Мені діагностували діабет першого типу — гормональний збій, за якого підшлункова залоза припиняє виробляти інсулін для засвоювання вуглеводів, тож його потрібно отримувати ззовні, шляхом ін’єкцій. За словами лікарів, першопричиною є стрес. Тож закликаю усіх у такий складний для нас період дослухатися до організму й обов’язково проходити планові медичні обстеження.

Чи були у вас симптоми вигорання чи депресії?

Складалося враження, наче мене буквально вирвали з корінням із рідної та знайомої землі і я ніяк не приживаюся у новому ґрунті. Тоді я відчула потребу у волонтерстві, аби зберігати зв’язок з Україною на відстані. Тоді я не мала змоги допомагати країні фінансово, тож вирішила робити це з допомогою своїх професійних навичок.

Мені пощастило зустріти однодумців — небайдужих українців у Ліоні, з якими ми почали влаштовувати мітинги на підтримку нашої країни, культурні заходи для популяризації нашої культури та збори коштів для закриття цивільних та військових потреб. У День Незалежності до нашої ходи приєдналося понад пів тисячі осіб. Це було неймовірне відчуття, коли я піднялася на сходинки, аби зробити фото, і побачила, скільки нас! Згодом наша діяльність переросла у створення офіційної асоціації Liberté d’Ukraine («Свобода України»). Я  пишу сценарії, проводжу заходи та створюю відеоконтент. Також веду сторінки асоціації у соцмережах, це абсолютно новий, але цікавий для мене досвід.

Знайомі французи вже відрізняють українську мову від російської

Що допомагає абстрагуватися від негативних думок?

Абстрагуватися від негативних думок та новин мені допомагає творчість, тож пів року тому я відкрила для себе різнобарвний світ старовинних українських прикрас із бісеру. Я почала досліджувати орнаменти різних регіонів України для створення силянок, ґерданів та браслетів у різних техніках (верстатне та ручне ткацтво та силяння). Роблю це для душі, на подарунки, а також для благодійного та комерційного продажу. І на це є великий попит.

Я давно помітила, що за кордоном українці шукають засоби для самоідентифікації — автентичний одяг, прикраси у жовто-блакитних кольорах, книжки тощо. У перші ж дні перебування в Європі я вирушила до крамниці текстилю, аби купити собі жовту та блакитну стрічки й почепити на рюкзак. Це не для іноземців, а для інших українців, аби ми впізнавали одне одного у натовпі.

Те саме стосується й мови. Я часом забуваю, що від народження була російськомовною (а мої нові знайомі й поготів у це вірять). Коли ти зустрічаєш російськомовну людину в Україні, то це, ймовірно, українець. Однак коли ти чуєш російську за кордоном, в голові одразу питання: “Хто це?” А я не хочу таких запитань на свою адресу. Я знаю, хто я. До слова, наші знайомі французи вже добре відрізняють українську мову від російської, а на наших благодійних ярмарках української кухні часто можна почути від французів слова “смачно” та “дякую”.

Говорити про війну в Україні у Франції стає дедалі важче: кількість згадувань у пресі зменшується

 

Чи відчуваєте ви втрату уваги до війни в Україні з боку французьких медіа?

На жаль, говорити про війну в Україні у Франції стає дедалі важче: кількість згадувань у пресі зменшується, люди заклопотані своїми справами та проблемами власної країни. Пам’ятаю свій стан, коли окупанти підірвали Каховську дамбу: ми з колегами одразу ж взялися організовувати мітинг, аби розповісти французам про цей страшний екоцид. Того дня я була з головою занурена у новини з українських телеграм-каналів і з жахом спостерігала, як люди на Херсонщині благають про допомогу, сидячи на дахах власних будинків. А потім я підводила очі від екрана телефону, дивилася на зовсім інший світ та безтурботних людей у ньому. Я тоді думала: «Цікаво, а яке це відчуття — народитися не поруч із країною загарбників і при цьому не боятися щоранку зазирати у новини?»

Однак наше завдання тут — постійно нагадувати про те, що Україна бореться не лише за свою свободу та цілісність, а й за демократичні цінності усього цивілізованого світу. Часом ми самі беремо на себе роль ЗМІ — виходимо на вулиці Ліону зі світлинами та плакатами французькою мовою, що інформують про ситуацію в Україні, і таким чином говоримо: “Навіть коли ви вимикаєте телевізор, війна в Україні триває”. Французи здебільшого підтримують нас, цікавляться Україною, її традиціями та культурою, допомагають донатами. Однак часом доводиться стикатися і з провокаціями з боку тих, до кого, на жаль, дотягнулася довга рука російської пропаганди.

Однак ми не полишаємо своєї справи, як би важко іноді не було. Кажуть, що не буває маленьких донатів. Те саме можна сказати і про волонтерство. Може здаватися, що у масштабі країни наша діяльність — це лише крапля у морі. Але саме з цих краплинок і складається море нашої майбутньої перемоги. Увага хоча б декількох людей, які, ідучи повз, звернуть на нас увагу та згадають про те, що в Україні досі триває війна — це вже важливий здобуток.

Також мені важливо збільшувати обізнаність іноземців про нашу країну. Показувати, що Україна — це не «десь там біля р*сії», а самобутня держава з величною історією, багатими традиціями та неповторною культурою. Бути українцем за кордоном — це велика відповідальність. Тож я хочу гідно репрезентувати Україну тут.

Чи важко отримувати дозволи на акції?

Дозволи на акції на підтримку України у Франції отримувати неважко, однак це потрібно робити заздалегідь. Часом доводиться довго чекати на відповідь, тому організація подібних мітингів триває декілька днів. Інколи отримуємо відмову через те, що у місті на цю дату заплановані інші заходи. Так, приміром, на річницю повномасштабного вторгнення нам не дозволили провести ходу, оскільки бракувало поліції для супроводу, тож ми змушені були організувати замість цього мітинг.

Звісно ж, я чекаю на нашу перемогу, аби повернутися в Україну разом з коханою людиною — підтримувати українську економіку, відновлювати та відбудовувати країну. Я думаю, що досвід, здобутий українцями в Європі, стане у пригоді Україні в майбутньому.

Тетяна Марінова