Запали свічку: Як розмовляти з дітьми про Голодомор

Кожної четвертої суботи листопада Україна вшановує День пам’яті жертв голодоморів. Щороку в цей день проводяться меморіальні заходи та акція «Запали свічку» на пам’ять про загиблих. Як говорити з дітьми про Голодомор, чому це важливо проговорювати не лише зі старшокласниками, які інструменти доступні батькам та освітянам, — про це WOMO поспілкувалися з культурологинею, буктьюберкою, співзасновницею етнографічної колекції «Кровець» Людою Дмитрук та дитячою письменницею і психологинею Катериною Єгорушкіною, авторкою книжки-картонки «Скриня», що розповідає про цю сторінку української історії для найменших читачів.

Люда Дмитрук

культурологиня, буктьюберка, співзасновниця етнографічної колекції «Кровець»

У дитинстві тебе травмував фільм «Голод 33», знятий за мотивами роману «Жовтий князь» Василя Барки. Як цей досвід згодом вплинув на тебе?

Вперше цей фільм я подивилася десь в 11 років. На той момент я уже знала про Голодомор: мені про нього розповідали батьки, бабуся. Не пам’ятаю самої розмови, але пам’ятаю жах в їхньому голосі й сльози на очах. Хоч мої предки самі не пережили голоду 30-х років, але після примусового переселення з Лемківщини теж зазнали поневірянь, і бабця розповідала, як мусили їсти перемерзлу картоплю, яку виміняли на свої речі. Також про Голодомор нам розповідали в школі, я завжди відвідувала панахиди в дні пам’яті, пізніше сама допомагала організовувати такі вечори в міській бібліотеці. Тож на той час я вже знала, що внаслідок штучного голоду померли мільйони людей (в тому числі дітей), знала про «совєтів», які забирали останні зернятка з хати, навіть про випадки канібалізму. Мені це боліло, але не травмувало. Я оплакувала цих людей, як своїх рідних, але саме через ці страшні події та інші репресії, я ще більше цінувала нашу незалежність. Я чула, що батьки говорили про Радянський Союз, як вони сперечалися з тими, хто згадував якийсь міфічний добробут і казали, що ця держава була побудована на кістках. Я це запам’ятала, і це було моїм щепленням від будь-якої ностальгії за тими часами, від радянських міфів, від віри в дружбу братніх народів.

Пам’ятаю, як під час перегляду фільму і ще довго після нього я перебувала в стані заціпеніння, здавалося, що я не можу ні дихати, ні рухатися. Пам’ятаю, що того дня в нас на обід був борщ і я не могла їсти, бо кожна ложка застрягала мені в горлі. Назавжди запам’ятала картини ще живих людей, яких скидають до ями… Я тоді не знала цьому назви, але зараз розумію, що мене найбільше налякало знелюднення — коли раптом людину починають сприймати навіть не як тварину, а як щось абсолютно позбавлене цінності. Я постійно питала себе — як вони могли?! (під «вони» маючи на увазі всіх відповідальних за голод, всіх тих ніби звичайних людей, які раптом забули все людське і забирали останнє в дітей). Я не могла зрозуміти, як хтось взагалі міг бути здатним на такий злочин. Я і досі не розумію.

Чи повернулася до вивчення і перегляду теми Голодомору пізніше?

В підлітковому віці я прочитала декілька історичних книг про Голодомор, бо мені треба було збагнути, що ж відбулося і що стало причиною трагедії. Це непросте читання закріпило моє сприйняття Голодомору як геноциду стосовно українців. А ще такі книги відрізнялися від емоційних, навіть трохи пафосних розмов про голод в школі, вони говорили мовою документів і цифр, і це давало хоч якийсь шанс сприйняти інформацію відсторонено (хоча і над ними я плакала годинами).

Найстрашнішим у вивченні теми Голодомору для мене були свідчення очевидців, правдиві розповіді людей, які вціліли, але які бачили смерть своїх близьких і вже ніколи не могли позбутися того болю і страху. Про голод я чула від бабусі мого чоловіка: вона не любить про це багато розповідати, бо каже, що такі пережиття варто залишити в минулому, але одного разу, на прохання чоловіка, вона таки написала свої спогади, і це неможливо читати без сліз.

Які, на твою думку, нетравматичні шляхи проговорення теми з дітьми?

Згадуючи своє дитяче сприйняття цієї теми, розумію, що мені було зарано знати про жахливі подробиці смерті від голоду. Думаю, варто починати з більш загальних історій, пояснювати причини і наслідки, говорити метафорично, уникати фізіологічних подробиць. Для мене найважливішим у цьому були слова моїх батьків, їхні емоції, їхнє ставлення до тієї історії, тому краще починати такі розмови саме в колі сім’ї, спокійно пояснювати, слідкувати за реакцією дитини і лише з віком додавати нові деталі.

Який приклад художнього втілення відповідає, на твою думку, цим критеріям?

Книга «Скриня», як на мене, стане добрим приводом розпочати цю непросту розмову з найменшими дітьми. Вона не стільки акцентує увагу на страшних аспектах голоду, страждання, смерті, скільки вселяє віру в те, що українці навіть після найстрашніших випробувань здатні відродитися. Образ скрині, як символ національної ідентичності, символ українських традицій, є зрозумілим і багатогранним, в залежності від емоційної готовності дитини він дає можливість проговорити дуже різні теми. А символічне зображення смерті не спрощує жаху трагедії, але й не травмує.

І важливими також є рекомендації та підготовлені питання, які допоможуть батькам правильно вибудувати свою розмову про трагедію. Вірю, що якщо ми так говоритимемо зі своїми дітьми про нашу історію, то вони виростуть людьми, які знатимуть ціну власній незалежній державі та розумітимуть важливість спільної культури.

Катерина Єгорушкіна

психологиня, авторка книжки «Скриня»

Ти розповідала, що поштовхом до написання «Скрині» стала власна сімейна історія. Що це за історія? Коли ти про неї дізналася? Хто розповів?

Коли я була школяркою, ми з бабцею Танею любили пити чай у неї на кухні. Смородинове чи аґрусове варення, оладки й бабусині історії з життя. Змалку я слухала не лише казки, а й оті дорослі історії. Мама часом казала бабці, що то не дитячі теми, та мені було цікаво: як люди жили, якою дівчинкою була моя бабуся, яких подруг мала… Так я дізналася про Голодомор. Бабця Таня казала просто «Голод» і до кінця дев’яностих остерігалася згадувати про роль радянської влади в цій трагедії.

У 1932 році моїй бабусі було одинадцять. Вона мешкала на Кубані, у селі Большой Бейсуг (до 1963 року воно називалося Єйско-Чернігівське). Бабця була найстаршою у великій родині: мала двох братів і три сестрички. А ще прізвище її Мудрик, бо предки походили з України, були козаками.

Бабця розповідала, як прийшов Голод. Родина була небідною: велике господарство, сади, городи. Бабуся любила перераховувати, скільки якої худоби було, скільки сливок, грушок, абрикосів… Я завжди дивувалась, як то яскраво закарбувалося в її пам’яті. Бабця розповідала, як приходили «жандарми» і забирали врожай у кілька етапів. Каже, на дітей не зважали. Доводилося робити сховки з їжею на городі й під ґанком. Бабуся з сумом згадувала, як батько змушений був убити їхню корівку-годувальницю й засолити її м’ясо, заховати, щоб не забрали.

Якось родина перезимувала, а на весні вже з’явилися трави. Пекли коржики з лободи та різних корінців, у дітей боліли животи. Бабусі часто доводилося глядіти менших діток. Так було й того дня… Її сестрички Тоня і Ліза навчалися в молодших класах, були відмінницями (для бабусі це було важливо). Сестрички втішилися, що у великому садку стільки плодів на деревах! Нарешті можна наїстися досхочу… Вони залізли на абрикосу й наїлися. Щоправда, плоди були зеленющі. Дівчатка захворіли й померли.

На жаль, тоді не було ані крапельниць, ані сучасних ліків… Та й село було закрите, нікого не випускали. Бабця казала, що в деяких сусідніх селах голоду не було, бо там жили «рускіє». Большой Бейсуг був переважно українським, люди там говорили суржиком. Моя прабабця Марія мала дівоче прізвище Левенко… Бабуся перераховувала й інші українські прізвища сусідів і родичів.

Так моя бабця Таня втратила менших сестричок. А через кілька років втратила і своє прізвище, бо в паспорті її вже записали «Мудрикова», національність — «русcкая».

Чи відчувала бабуся провину, що не догледіла сестричок? Вона про це ніколи не казала, але щоразу на її очах з’являлися сльози. Разом із втратою третьої сестрички — Нюри, війною, листами-трикутниками, втратою нареченого Андрія… Бабуся стала немов замороженою. Зізнавалася, що не могла нікого любити. У питаннях стосунків була нечуйною. А ще бабуся ніяк не могла наїстися. Вона вставала зранку і їла майже до обіду. Потім казала: «І нашо я так наїлася? Як не поїм — добре. Як поїм — погано».

Які наслідки мала ця історія для твоєї родини?

У розповідях бабусі відчувалося, що десь там, поміж Голодомором і війною, її серце кам’яніло. Велика, заможна і працьовита родина ніби втратила хребет: половина дітей загинули, дорослі підірвали здоров’я і стали частиною «колхозу». Не було сенсу щось робити, бо це вже не буде твоїм. Хоча про сенс ніхто і не питав…

Бабуся стала дорослою, народила дітей, та все подальше її життя крутилося довкола виживання. Вона зневажала ніжність, емоційність, не могла бути чуйною мамою для моєї мрійливої і чутливої мами Олі. Звісно, це мало свої наслідки.

Історичні травми нікуди не зникають. Навіть якщо ми про них не знаємо чи заплющуємо на них очі. Наразі у вчених уже достатньо доказів, щоб говорити про це як факт. Синдром набутої безпорадності, тривожно-депресивні розлади, низька стресостійкість і навіть бідність — наслідки пережитого нашими предками Голодомору. А ще — страх бути собою, говорити своєю мовою, мати майно і власні неповторні традиції. Кожне покоління несе цю травму і наше — не виняток.

Я слухала ці історії бабусі, і хоч вони були важкими, та допомагали мені відчувати зв’язок з родом. А в дорослому віці — допомогли відчути себе більш цілісною: мені вдалося ці та інші болісні досвіди осмислити й інтегрувати у свою ідентичність. Я знаю, хто я. Вдячна предкам, які вижили. І дозволяю собі перейти до цінностей розвитку.

Ще один позитивний наслідок таких розмов: після повноліття я свідомо обрала українську своєю мовою і принципово спілкуюся лише нею, передаю це своїм дітям. У своїй сім’ї замінила радянські свята українськими.

Власне, історична пам’ять і дає відчуття хребта. А також відчуття сенсу життів, які були перед тобою і будуть у майбутньому.

Коли відчула потребу говорити про це з найменшими? Чи говорили та як зі своїми дітьми?

Потребу говорити відчула через гнів, який нарешті собі дозволила. Гнів від того, що і діти, і дорослі досі підлаштовуються під російськомовних. Від того, що не розуміють, навіщо війна на Сході, і замість Святого Миколая обирають радянського Дєда.

Я багато працювала з дітьми, у тому числі й у приватних навчальних закладах, і помітила відголосся травми Голодомору. Неможливість наїстися моєї бабусі мало відрізняється від культури споживацтва сучасних дітей. Мати, а не бути. Море іграшок і розваг, нудьга від чергового подарунка, вихваляння і знецінення. Педагоги перетворюються на аніматорів, а діти не можуть дати ради своїм фрустраціям, якщо треба просто вчитися, і впадають у залежності. Вони перенасичені речима з лейбами. Але мають нестачу здорової прив’язаності з надійним авторитетним дорослим, у якого є почуття власної гідності і який виставить межі дозволеного, з любов’ю та повагою до дитини.

І в текстах, і в житті я люблю об’ємних персонажів: з різними рисами, досвідами і головне — усвідомленнями цих досвідів. Якоїсь миті я відчула, що і діти в школі, і моя донька мають потребу чути складні історії, і бажано — про власних предків. Коли Даринці було майже шість, я вперше почала говорити з нею про Голодомор. М’яко та щиро, ретельно добираючи слова, я розповіла їй історію про двоюрідних прабабусь Тоню і Лізу. Разом запалили свічку пам’яті. Цього року прочитаю їй «Скриню». Відчуваю, що настав час. До речі, я писала її саме в листопаді, а закінчила перед Днем пам’яті. Під час роботи над книжкою схотілося запалити свічку. А ще дуже хотілося їсти. Я відчувала потужний потік, у який занурилася під час написання книжки. І безпідставний фізичний голод був наче відлуння травми.

Чому важливо змалку розповідати дітям про історію, про рід? Як це робити, щоб не поранити? На що орієнтуватися батькам, які не мають відповідної освіти та навичок?

Важливі не лише самі історичні події, а й те, як ми про них розповідаємо — історичний наратив. Від нього залежить, чи діти сприйматимуть себе нащадками жертв, чи матимуть тупу ненависть до тих, хто створив цей геноцид, чи відчуватимуть страх і беззахисність (оце все дуже небажано). Гадаю, не повинно бути обов’язку вчити напам’ять вірші про Голодомор (хіба школярі самі схочуть). Адже вчитель не завжди знає, які травматичні події переживає дитина паралельно: хворобу рідної людини, розлучення батьків тощо. Тому варто уникати нагромадження негативу й похоронних настроїв.

Окрім того, історія про Голодомор має бути різною для різних вікових категорій. Можу поділитися кількома ідеями, як говорити про трагічне і не ранити:

• По-перше, дорослий сам має осмислити ці події.
• По-друге, бути в ресурсі, щоб про них говорити і водночас — підтримувати дітей, адже ця тема непроста емоційно.
• По-третє, зважати на готовність дитини, ретельно добирати слова, оминати натуралістичні подробиці, факти і цифри (принаймні, до підліткового віку). Говорити через живі історії очевидців, які були дітьми під час Голодомору (як рятували одне одного, як пекли коржики з трави тощо).
• Спрямовувати увагу дітей на важливість згуртованості, взаємодопомоги у важкі часи. Говорити про милосердя, людську гідність. Про те, що наші предки дуже любили життя, тому доклали багато зусиль аби вижити й передати цю нитку життя далі.
• Запалювати свічку пам’яті та з вдячністю згадувати імена рідних, які постраждали.
• Зі старшими дітьми (школярами) можна до всього попереднього говорити ще й про національну ідентичність: як голодом намагалися упокорити українців, перетворити їх на радянських людей, забрати майно, загнати у колхози. Про сучасну війну з Росією, яка є продовженням боротьби за національну ідентичність, мову, культуру. Ставити питання на розвиток критичного мислення. Акуратно залучати емоції. Питати, що б діти відчули, якби раптом хтось забрав їхню їжу? І як назвати того, хто відбирає.
• З підлітками є сенс поговорити про державні устрої та ідеології, через які такі трагедії стаються. Як цьому запобігти, як відстоювати свої права. Чому Росія прагне зробити нашу державу слабкою і залежною.

Такі розмови дають шанс повернути собі власну силу (на противагу синдрому набутої безпорадності), відчути вдячність до предків. Завдяки цьому дитина з бажання «мати» переходить у «бути»: бути собою, дозволяти іншим бути собою, поважати свої та чужі межі, національну ідентичність.

Часом вижити — це майже перемогти. «Майже» — бо до перемоги ще багато праці, осмислень, повернення собі власної сили. Перемогти у тому числі й руйнівний наратив «какая разніца» глибокими розмовами, книжками, перейменуванням міст, вулиць, боротьбою не лише на Сході України, а й у кожному з нас.

Як читати «Скриню» з дітьми?

У книжці є підказка: на листівці-додатку до неї можна прочитати поради психологів, історичну довідку й питання для обговорення з дітьми. Найскладніші моменти у «Скрині» зображено метафорично: діти їх відчують, а дорослі — зрозуміють. З досвіду моїх читачів і виховників пластового осередку, книжка дуже добре сприймається дітьми 4–10 років, стає «точкою входу» для розмови на тему Голодомору. До того ж, для персонажів моєї історії все закінчилося відносно добре, надію збережено.

А ще я би радила спершу прочитати книжку дорослим. І бажано в тиші. Вона занурює і зцілює щось на дуже глибокому рівні, дає відчуття сили і сенсу. Принаймні, так вважають читачі.

 

Авторка: Мар`яна Хемій.

 

• Читайте також: Гіркі жнива: Наталія Дзюбенко-Мейс про життя з шукачем правди про Голодомор