Наталя Гладких: «Спочатку толерантності треба вчитися батькам, а вже тоді – дітям»

7 жовтня 2017 року у Києві відбудеться церемонія нагородження Global Teacher Prize Ukraine, на якій буде відзначено найкращого вчителя країни. Переможець отримає 100 тисяч гривень, рік безкоштовного підвищення кваліфікації та поїздку у Дубай на Global Education and Skills Forum 2018, де назвуть ім’я кращого вчителя світу. 

Ми поговорили із корекційним педагогом Наталею Гладких, що увійшла у п’ятірку лідерів серед вчителів України, щоб дізнатися про рівень толерантності нашого суспільства, проблематику інклюзивної освіти та як то воно — бути однією з найкращих.

Розкажіть, як ви стали учасницею конкурсу Global Teacher Prize Ukraine?

Мене номінували батьки моїх учнів. Після цього мені зателефонували організатори Global Teacher Prize Ukraine та повідомили, що мене номіновано і запропонували заповнити анкету. Я заповнила її і ось стала учасницею. Анкету я заповнювала майже три години, тому що вона містила дуже багато складних питань або питань, що потребували розгорнутих відповідей. Наприклад, потрібно було викласти свою історію вчителювання, назвати новітні методики, які використовуєте у роботі, описати досягнення своїх учнів і таке інше. Там неможливо було скопіювати готові відповіді із інтернету, а необхідно було розповісти про себе у художньому стилі, розказати, чому саме мною було обрано вчителювання.

Які питання в анкеті були найцікавішими?

Ті питання, відповіді на які мали розкрити мене як вчителя та громадського активіста. Для мене запитання не були важкими, але знаєте, чому я заповнювала анкету три години? Тому що мені хотілося не просто викласти якісь сухі факти, а відверто розказати про себе та донести думку про те, чому професія вчителя є дуже важливою, особливо професія корекційного педагога, який займається із дітьми з інвалідністю.

Як ви вважаєте, чому саме ви увійшли у п’ятірку лідерів?

Коли я була в Одесі і побачила 20-ку найкращих вчителів, яких відібрали з-поміж 632 заявлених кандидатур, то переконалася, що вони дійсно кращі з найкращих. Чому обрали мене? Можливо, через те, що я була єдиним педагогом, який займається із дітьми із комплексними порушеннями розвитку, я знаю, що таке інклюзивна освіта, що таке взагалі інклюзія і як саме вона зараз впроваджується в Україні. Але це моя здогадка.

Чому ви обрали саме інклюзивну педагогіку?

Взагалі, я хотіла бути хореографом, але коли я вступала до хореографічного училища, мене не прийняли через невідповідність параметрів. І після цього мама мені порадила вступати до педагогічного училища. Я дуже хотіла танцювати та навчати цьому дітей, отже стала студенткою за спеціальністю «хореограф дитячих колективів». Коли я вже була на четвертому курсі, то у нас з’явився новий предмет – корекційна педагогіка. Викладач розповідав нам про дітей, які не бачать, не чують, і для мене то було великим здивуванням, бо я ніколи не зустрічала таких дітей. Це дуже мене зацікавило і я вирішила продовжити навчання в університеті саме за спеціальністю корекційна педагогіка.

На чому ви спеціалізуєтеся?

Моя спеціалізація – тифлопедагогіка. Тифлопедагог вчить дітей із порушеннями зору, але так склалося, що я працюю у школі, де є діти не з одним, а із кількома порушеннями. Коли я починала працювати, мені довелося багато чому вчитися, тому що дитина із комплексними порушенням від дитини із порушеннями зору багато у чому відрізняється, а отже там інша специфіка та інші методи роботи. Не можу сказати, що я все знаю, бо я і досі вчуся і мабуть все життя буду вчитися. На жаль, у нашій країні не готують спеціалістів, які б могли працювати із дітьми із комплексними порушеннями розвитку.

Як саме проходить навчальний процес дітей із комплексними порушеннями розвитку?

Тут важко навести якийсь приклад, бо із кожним новим учнем мені доводиться «винаходити велосипед». Я застосовую усі свої знання, створюю симбіоз методик, щоб можна було їх практикувати із дитиною із комплексними порушеннями.

Якщо дитина не бачить, але у неї збережені інтелект, опорно-рухова система, то перше, чому її вчить педагог, це шрифт Брайля. За його допомогою дитина вчиться читати, писати, рахувати. Якщо дитина не бачить і до того має порушення опорно-рухової системи, тут вже постає питання, чи зможе дитина оволодіти шрифтом Брайля? Чи працюють у неї обидві руки, чи тільки одна? Виходячи із цього, потрібно адаптувати навчальну систему, бо кожна дитина із комплексними порушеннями – виняткова. У кожної такої дитини є особливості, які треба враховувати, щоб надати певну кількість знань або застосувати ту чи іншу методику.

Для дітей із комплексними порушеннями проводяться індивідуальні заняття. На жаль, нашою державою не передбачені групові заняття для них. Індивідуальна форма передбачає надомне навчання, коли вчитель приїздить до помешкання дитини, разом із батьками обладнує робоче місце і там проводить уроки. Тут є багато проблем, які є актуальними, тому що для дітей із комплексними порушеннями розвитку дуже важливо спілкуватися з іншими дітьми. Якщо батьки мають змогу транспортувати дитину, то вони привозять її на групові уроки, наприклад, трудового навчання або театральний гурток, або на заняття із лікувальної фізкультури. От тоді діти мають змогу поспілкуватися. Але мої учні не їздять на такі заняття, бо самостійно не пересуваються і крім цього мають ще інші порушення.

Розкажіть про виняткові випадки із вашої практики.

Перша моя випускниця має порушення зору та опорно-рухового апарату, але інтелект у неї збережений. Більше того, вона має феноменальну пам’ять: запам’ятовує великі масиви тексту, десятизначні мобільні номери, дати народження. Просто дівчина-енциклопедія! Я почала їй викладати, коли вона перейшла до сьомого класу, і вела до одинадцятого класу. Останні два роки я активно готувала її до вступу в університет: вчила робити доповіді, приділяла багато уваги інформатиці, вчила писати реферати, тобто давала знання, які будуть необхідними у виші. І це дійсно стало їй у нагоді. Вона вже вступила до магістратури, але й досі згадує про оту мою допомогу. Хоча цього не було у навчальній програмі, я розуміла, що це їй знадобиться, тому й підлаштовувала матеріали таким чином, щоб вона вчилася робити презентації робіт та самої себе. Якщо вчитель знає, які у дитини є особливості, чого вона потребує, то він зможе прогнозувати її майбутнє та вчити таким чином, щоб вона мала змогу отримати вищу освіту, соціалізуватися, отримати роботу.

Як ви вважаєте, наскільки толерантним та інклюзивним є наше суспільство?

От є така проблема, яка мене найбільш вражає – батьки створюють в уяві дитини образ того, що від дитини із порушеннями можна заразитися! Я чула, як батьки казали: «Не підходь до дитини на візочку, бо сам ходити не будеш».

Я пам’ятаю, як одного разу під час проведення тренінгу по супроводу незрячих до мене підійшла дівчинка і спитала, що ми робимо. Я пояснила, що є люди, які не бачать очами, але вміють дивитися руками, і є певні правила допомоги таким людям. Я запропонувала їй надягти пов’язку на очі та відчути себе у ролі такої людини. Дівчинка дуже цим зацікавилася й пішла до батька спитати дозволу, а він схопив її за руку й пішов геть. До чого ця історія: діти цікавляться, діти хочуть навчитися спілкуватися з дітьми, які мають інвалідність, але доти, поки батьки не відіб’ють це бажання. Отже спочатку толерантності треба вчитися батькам, а вже тоді – дітям. Дуже багато стереотипів і досі існує у нашому суспільстві.

Як корекційний педагог, чи згодні ви із визначенням «особлива дитина»?

Я взагалі незгодна із цим поняттям «особлива дитина», бо, на мою думку, кожна дитина по-своєму є особливою. І коли ми вирізняємо дітей із інвалідністю у якусь окрему категорію, це не є правильно. А ще кажуть «особливі батьки». Вони не особливі. У всіх є свої проблеми, просто у когось вони більш глобальні. Я на перший план завжди ставлю саму дитину, а вже потім якісь її особливості.

Які поради ви можете дати батькам дитини із інвалідністю щодо її соціалізації?

По-перше, вірити у свою дитину. Тому що кожна дитина може досягти успіхів, коли у неї вірять, коли її люблять. По-друге, не треба зациклюватися на навчальних навичках, які мають знати нормотипічні діти. Дитині, передусім, треба дати щасливе дитинство, навчити не наук, а радіти життю і бути щасливою. У моїй практиці були діти із комплексними порушеннями розвитку, які ніколи не зможуть навчитися читати, отже силувати їх немає жодного сенсу. Треба шукати «ключики» до таких дітей і вчити чомусь іншому. По-третє, не варто порівнювати дітей із іншими. Дуже часто батьки дітей із порушеннями розвитку це роблять, кажучи їм, що, мовляв, ось Маша вміє читати, писати, малювати, а ти нічого такого робити не вмієш. Треба розуміти, що кожна дитина може робити різні речі, але у міру своїх можливостей.

Перше, що я чую від батьків: «Треба соціалізувати дитину». Але вони не знають, як це зробити. А треба просто не боятися виходити із дитиною на вулицю. Грати, спілкуватися, знайомити її з іншими дітьми, відвідувати різні культурні заходи, тобто робити те, що роблять усі. Якщо на вулицях частіше будуть з’являтися такі сім’ї, якщо вони будуть жити повноцінним життям, то, я думаю, за таких умов наше суспільство стане більш інклюзивним.

А що порадите батькам нормотипічних дітей, які хочуть навчити їх інклюзії?

Батькам нормотипічних дітей, по-перше, самим не треба боятися людей із особливими потребами. Це правда. Тому що все йде від батьків, і дитина лише переймає їх досвід. Якщо батьки будуть називати цих людей «інвалідами», то й дитина так само почне їх називати. Отже треба змінити спочатку ставлення батьків до цієї проблематики, розповідати їм про інклюзію. А якщо вони знають людей, у яких є дитина із порушеннями розвитку, то треба намагатися проводити час разом із ними – гуляти, ходити до театрів, музеїв. І коли батьки самі зрозуміють потреби такої сім’ї, то зможуть і свою дитину навчити не боятися таких дітей.

Я іноді сама проводжу тренінги у школах для нормотипічних дітей, якщо є запит. Нещодавно я проводила урок толерантності у київській школі для учнів шостого класу. Я їм розповідала про незрячих людей, про те, як коректно із ними поводитися. Діти надягали пов’язки на очі, намагалися відчути себе так само, як себе почувають незрячі люди. Також я співпрацюю із громадськими організаціями «Бачити серцем», «Fight for right». За їх запитом на фестивалі вуличної їжі я проводила тренінги для дітей та дорослих: вчила писати та читати шрифтом Брайля, ходити з тростиною, користуватися візком. Отже, батьки разом із дітьми можуть відвідувати такі заходи.

Чи можете ви порадити книги чи інші матеріали, які допоможуть зрозуміти особливих дітей та їх потреби?

Зараз дуже багато є художньої літератури, яка може навчити інклюзії. Є такі книги: «Дітям про Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю», «Авіа, пташиний диспетчер» Оксани Лущевської, «Дві бабуськи в незвичайній школі, або Скарб у візку» Лариси Ніцой, «Загадковий нічний інцидент із собакою» Марка Геддона, «Метелики в крижаних панцирах» Оксани Радушинської, «Марта з вулиці святого Миколая» Дзвінки Матіяш, «Хто проти суперкрутих?» Аудгільд Сульберґ, «Диво» Р. Дж. Палассіо, «До сивих гір» Оксани Сайко. Із мультфільмів раджу «Про Діму», «Кастрюлька Анатоля», «Подарунок», «Зробимо світ доступнішим», «Незряча дівчинка».

Вела бесіду Іра Керст. Фото із власного архіву Наталі Гладких

— Читайте також: Смотреть всем вместе: 10 мультфильмов об особенных людях