Витончене мистецтво забивати на все: Найкращі думки з книжки Марка Менсона

Бути невразливими для життєвих негараздів, не страждати від сильних емоцій, встановлювати правила, а не слідувати ним — чи не цього прагнемо ми, змучені проблемами і стражданнями, великими і маленькими? Чи не це ми визнаємо суперсилою вміння забивати на все? Бестселер Марка Менсона «Витончене мистецтво забивати на все» не навчить вас цьому, адже «в житті не буває, щоб зовсім не паритись». Натомість, книжка дає змогу зрозуміти, чим перейматися варто, а на що можна і треба «забити».

Книжки-інструкції з досягнення щастя й просвітлення часто грішать надмірною серйозністю: чи таким патерналістським тоном, мовляв, слухайте, нерозумні діти, що говорить мудрець, чи таким відсторонено-науковим гудінням, коли вам нескінченно повідомляються цифри й факти з «новітніх досліджень британських вчених». Книжка блогера Менсона зовсім не така. Автор говорить до читача, скажімо так, неформально з позначкою про вікове обмеження, але говорить змістовно, щиро і надзвичайно влучно. Марк наводить наочні приклади не тільки з власного життя хулігана, мандрівника, і, нарешті, успішної особи, а й з біографій відомих людей типу музикантів з Beatles та Metallica, Будди й батька американської психології Вільяма Джеймса. Про що ж говорить Марк? По-перше, про те, що щастя — це зовсім не якійсь стан, у якому можна благословенно перебувати все життя, якщо тільки позбутися всього, що вас бентежить. Так не буває, каже Марк, бо проблеми і страждання є частиною людського життя. Що ж ми можемо змінити, аби не перейматися всім і всіма?

Забивають на геть усе тільки психопати

Коли люди починають уявляти, як воно — постійно на все забивати, то малюють собі картинку безтурботної байдужості до всього на світі, скелю бездушного спокою, об яку розбиваються всі шторми. Вони нафантазовують собі, якими хочуть бути: людиною, яку нічого не колише і якій ніхто не указ. Але, знаєте, як називають людей, які ні в чому не бачать сенсу і не відчувають жодних емоцій? Психопатами. Чому вам так хочеться вдавати з себе психопата — для мене цілковита загадка. (…) Бо життя — це таке, знаєте, западло. У ньому не буває так, аби реально забити на все. Чимось усе одно доведеться паритися. Тому питання має стояти так: чим ми будемо перейматися? І як ми можемо забити на те, що реально неважливе?

Успішність як нова норма

Хвороба під назвою «пекельна петля зворотного зв`язку перетинає епідемічний поріг». Ті з нас, хто вже підчепив її, надміру розчаровані, надміру невротичні, надміру нетерпимі до самих себе. Колись давно наші діди, коли почувалися паскудно, думали собі: «Еге, щось мене сьогодні геть розвозить, просто як оце коров’яче гівно. Ну, але що поробиш, таке життя. Піду-но я далі згрібати сіно.» А тепер? А тепер, якщо вам хоч на п’ять хвилиночок стало сумно, вас закидають 350 фотками цілковито щасливих довбаних людей, які, бляха, живуть неймовірним життям — і ви просто не зможете не подумати, що з вами щось не так. (…) Наше життя наповнене інформацією про винятковості людського існування, бо в медіа-бізнесі саме таке притягує погляди, а погляди тягнуть за собою гроші. Але це тільки верхівка айсберга. А більшість людського життя минає в банальній підводній середині. Переважна більшість з нас — невиняткова посередність.

«Особливі» люди

Виявилося, що навчити людей вірити у власну винятковість і любити себе попри все — не означає, що суспільство буде складатися із самих лише Біллів Гейтсів і Мартинів Лютерів Кінгів. Проблема цієї популярної психології в тому, що вона вимірювала самооцінку людини її власною думкою про саму себе. Але справжнє мірило — як люди ставляться до своїх негативних рис. Якщо людина почувається офігенно 99,9% часу, хоча навколо неї все летить шкереберть, як можна вважати, що це реальна оцінка успішного і щасливого життя? (…) Проблема «особливих» людей в тому, що вони відчувають потребу увесь час вважати себе класними, навіть за рахунок тих, хто поряд. А оскільки «особливі» відчувають потребу увесь час вважати себе класними, то, зрештою, весь час тільки й роблять, що думають про себе. Адже людина потребує чимало енергії і зусиль, аби переконати себе, що власне лайно не смердить. Надто коли живе в туалеті. (…) Справжнє мірило самооцінки — не те, як людина сприймає власний позитивний досвід, а як вона сприймає досвід негативний.

Бути звичайною людиною

Правда у тому, що нема такого явища, як особисті проблеми. Якщо у вас є проблема, то майже напевно мільйони людей уже колись стикалися з такою проблемою, розв’язують її зараз і розв’язуватимуть у майбутньому. Це не применшує проблеми. І не применшує болю. І не заперечує, що ви справді стали жертвою обставин. Це тільки означає, що ви такі самі, як усі. Не особливі. Часто це усвідомлення — що ви і ваші проблеми не маєте якогось особливого статусу, ваш біль і страждання не унікальні, — це перший і найважливіший крок до розв’язання. (…) Загальним моментом сучасної культури стало переконання, що ми всі маємо досягти чогось незвичайного. І люди переважно не помічають, що це твердження за визначенням суперечливе. Бо якщо кожен стане винятковим, то, за визначенням, ніхто не буде винятковим. (…) усі ці казки, що «кожна людина може стати винятковою і величною», — це просто погладжування нашого его. Це слова, які залишають солодкий присмак на язику, але насправді виявляються ні чим іншим, як порожні калорії, від яких ви емоційно товстієте й надуваєтеся. Це славнозвісний біг-мак для ваших мізків і серця.

Шкідливість позитивної психології

Не буду заперечувати, що «бачити склянку наполовину повною» — це гарна здатність. Але гляньмо правді у вічі: життя іноді перетворюється на справжнє лайно, і наймудріше, що можна зробити в цій ситуації, — визнати це. Бути постійно позитивним — це форма втечі, а не розв’язання життєвих проблем. Негативні емоції — це необхідний складник емоційного здоров’я.

Вибір, відповідальність, провина

Ми не завжди контролюємо те, що з нами відбувається. Але завжди контролюємо наше сприйняття всіх подій, а також реакцію на них. (…) Люди часто не наважуються брати на себе відповідальність за власні проблеми, бо вважають, що бути відповідальним означає бути винним у тому, що маєш ці проблеми. Відповідальність і провина в нашій культурі часто йдуть в парі. Але ці поняття не тотожні. (…) Провина — це минулий час. Відповідальність — теперішній. Провина походить від вибору, який довелось зробити колись. Відповідальність походить від вибору, який ви робите зараз, щомиті, щодня. (…) Ви можете звинувачувати багатьох у своєму нещасті, але ніхто не буде відповідальним за ваше нещастя — тільки ви самі. Є люди, які психологічно й емоційно страждають від неврологічних і/або генетичних вад. Є люди, які пережили тяжке дитинство. Є люди, які переживають приниження, насильство, тиск. Їх неможна звинувачувати у їхніх проблемах і перешкодах, але вони все ж несуть відповідальність — завжди — за те, щоб рухатись вперед попри свої проблеми й робити найкращий вибір, який тільки можливо зробити у їхніх обставинах.

«Елегантні жертви»

Звинувачуючи когось і знімаючи із себе відповідальність, люди переживають емоційний кайф і відчувають власну моральну правоту. На жаль, один з побічних ефектів інтернету і соцмереж полягає в тому, що завдяки їм у наші дні стало дуже легко спихнути відповідальність за навіть найдрібніші порушення на якусь групу людей або окрему людину. (…) У медіа такі реакції схвалюються й увічнюються. Бо це, зрештою, добре для бізнесу. Автор популярних книжок і медіа-критик Раян Голідей називає це «порнографією обурення». (…) Найбільша проблема в тому, що «елегантні жертви» відволікають увагу від справжніх жертв. Люди потрапляють у залежність від постійного відчуття образи, бо воно дає їм емоційний кайф. А бути правим і морально вивищуватися так приємно.

Робіть хоч щось

Якщо ви хочете щось зробити, але не маєте ані мотивації, ані натхнення, то починаєте думати, що все фігово. Нічого зробити не вдається. І поки не станеться якась емоційно важлива подія в житті, до вас так і не прийде мотивація підняти в решті-решт свій зад і щось робити. Але штука з мотивацією в тому, що це не ланцюжок у три кільця, а безкінечна петля: натхнення — мотивація — дія — натхнення — мотивація — дія — і так далі. Якщо вам бракує мотивації здійснити важливі зміни в житті, зробіть щось — реально будь-що — і використовуйте реакцію на цю дію, аби мотивувати себе.

Свобода і «ні»

Найважливіше, що я виніс із своїх пригод, — це розуміння: абсолютна свобода сама по собі не має сенсу. Свобода надає простір для виникнення вагоміших сенсів, але в ній самій не обов’язково буде якійсь сенс. Тому, щоб надати власному життю сенсу і вагомості, потрібно відмовлятися від альтернатив, звужувати межі свободи, зробити вибір на користь одного місця, однієї віри або (глибоко вдихаю) однієї людини. (…) Аби по-справжньому цінувати якусь річ, треба звести своє життя до цієї речі. Але неможливо десятки років вкладати зусилля у щось одне, якщо не відмовитись від альтернатив.

А потім ви помрете

Якщо будь-яка діяльність не має сенсу, то й будь-яка бездіяльність теж не має сенсу. Перед лицем невідворотної смерті немає підстав страждати від страху, збентеження чи сорому, бо все це, зрештою, тільки порожнє місце. І якщо я постійно уникатиму болючих і неприємних досвідів, значить, я просто уникатиму життя. (…) Дивовижно, але смерть — це те світло, під яким стає видимим сенс життя. Якби смерті не існувало, все видавалося б нелогічним, кожен досвід — відносним, будь-яка стратегія і цінність — нічого не вартими.

• Ціна: 175 грн
• Де купити: nashformat.ua

— Читайте також: 12 важелів успіху: 12 кращих думок з книги Стівена Кові