«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Вісім років дніпрянка Ольга Зайцева працювала у вугільній компанії, але мріяла урізноманітнити своє життя, прагнучи нових вражень. Вона навіть встигла знайти нову роботу, де її чекали 1 березня 2022 року. Але 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення – і волонтерство стало справою Ольжиного життя. А кількість вражень тепер зашкалює щодня. 

До кімнати забігла мама зі словами: «Війна почалась!», а я перевернулась на інший бік

Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

24 лютого я зустріла вдома, у Дніпрі. До кімнати забігла мама і почала будити мене і мого сина зі словами: «Війна почалась!». Я перевернулась на інший бік, щоб далі спати, бо вирішила, що мама жартує. І цієї ж миті пролунав вибух… Я скочила з ліжка, наш пес забіг під стіл. Ми з мамою дивилися одна на одну і не розуміли, що робити. Пролунав ще один вибух, і мама побігла до кімнати, а я почала будити сина. Телефони розривалися від дзвінків та повідомлень сестер і друзів. Усі телефонували і писали. Ми зібрали валізи. Дитині своїй я у рюкзак поклала трохи речей, тушкованку, сухарі, гроші і у різні кишені розклала записки, де написана про нього вся інформація.

Ми утрьох та собака пішки до сестри. Вирішили триматися разом та перебувати під одним дахом у приватному будинку. Так упродовж наступних півтора місяця ми жили разом із сестрою, мій син, мої малі хрещеники, пес Арчі та кішка Муся.

Якими були перші рішення на початку війни?

Вже 25 лютого 2022 року я зустрілася із своїми друзями — хлопцями. Ми з малечку товаришуємо, і досі вони допомагають мені у волонтерстві. Ми вирішили їхати до магазинів купувати продукти, деякі речі і нести до волонтерського штабу. І 26 лютого ми двома машинами привезли усе до центрального волонтерського штабу Дніпра. Там була колосальна кількість людей… Поки усе заносили, то мене схопила одна жінка і каже: «Ставай на сходах і координуй людей». Так я залишилась там волонтерити. Щодня, без вихідних, зранку до пізньої ночі я була у штабі. Але вже у березні 2022 року я вирішила, що стояти на одному місці не можу, тому почала їздити до лінії фронту, до обстрілюваних міст, з допомогою.

У першу поїздку я поїхала у джинсах і кофті — без каски та броніка

Якими були враження під час перших поїздок на передову?

Перші поїздки були у Харків, до Салтівки. На той час мозок вимикався. Не було броніка, каски, зручних речей. Просто у джинсах і кофті їхала. Я привозила гуманітарну допомогу, а назад забирала людей до безпечних місць. Страху, якщо чесно, не було. Але виникло палке бажання допомогти, принести користь, бути потрібною, встигнути усе зробити. Ми їздили на одній автівці. Де не могли їхати, я йшла пішки до підвалів, у яких переховувалися люди. Коли починались обстріли, бігала між будинками, щоб встигнути всім допомогти. Тоді була віра, що зараз все закінчиться. Але потім я поїхала на Донбас. Нашу автівку там накрило: прострілений кузов, мали розірвану гуму, втратили два колеса.

 В якому стані перебувають там люди?

Дорослі люди перетворилися на беззахисних діточок. У їхніх очах ти бачиш біль, безвихідь та крик про допомогу. Але цей крик мовчазний, і від цього починає боліти серце. Усе стискається всередині. Інколи ми приїжджаємо вже багато разів до одних і тих самих людей з гуманітарною допомогою. Ти просиш їх виїхати, а вони не погоджуються. І щоразу цих людей стає менше…

А ці розповіді: «А Сашка з 38 квартири з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови. Ось, Олю, дивись, ми тут їх поховали»… Це жах! Я щоразу звинувачую себе, що не так, мабуть, розмовляла, не так, мабуть, вмовляла, що не змогла їх врятувати. Інколи є заявки на евакуацію 200 місцевих, тіла загиблих також забирали. Спочатку бачити це було боляче, дико, незрозуміло. Зараз, на жаль, це стало звичним.

 

Я не люблю слово «завтра». Дехто відмовляється спочатку, але ми домовляємося на завтра. А завтра цієї людини вже немає. Дуже болючим був випадок: жінку розірвало, коли ми вже були у населений пункт. Забрали її собак і поїхали. Я відчуваю свою відповідальність. Чому я вчора її не вивезла? Чому я не встигла сьогодні? Чому ми раніше не приїхали?

Який випадок вразив людяністю?

З Сіверська ми вивозили незрячого чоловіка та жінку. Я його всю дорогу тримала за руку. Він розповів, що осліп за тиждень до нашого приїзду — після нервового зриву. Я досі з цими людьми інколи спілкуюся телефоном. Чоловікові вже зробили операцію, і він тепер знову бачить. Коли вперше телефонував після операції, то сказав, що хотів би мене побачити. Це було так приємно чути.

У деяких людей наше прагнення їх вивезти з-під обстрілів викликає істерику: «Це моя хата, я тут народився і помру». Вони наражають на небезпеку і дітей, переховуючи їх. Якось до нас звернулась бабуся у Дніпрі та просила забрати дочку з однорічною дитиною з Привілля. Коли ми приїхали, дідусь сказав: «Завтра приїжджайте». Ми приїхали наступного дня, а він повідомив, що вони вже поїхали. Я телефоную бабусі у Дніпро, а та каже: «Такого не може бути, вона з дитиною там досі сидить. Вас просто обдурили».

У Забахмутці жінка, почувши мою українську, посилала мене та кричала: «Я чекаю на росію і нікуди їхати не збираюсь!». Маленькі діти, яких ми вивозили, зазвичай тривалий час ховалися по підвалах і не знали, що відбувається у селі. Побачивши зруйновані школи чи дитсадки, вони мовчать, шоковані. Принаймні посмішок на їх личках я не бачила. 

Які події після 24 лютого 2022 року ви б назвали найспекотнішими?

Найпершою є те, що я наважилась поїхати на передову, на лінію фронту. Це був початок березня 2022 року.

Далі — жовтень 2022-го. Звільнення Лиманської ОТГ, що у Донецькій області. Це було дуже емоційною подією. Люди приємно зустрічали та плакали. Але було і відчуття відчаю, бо усі будинки були побиті, а на дорозі лежало багато трупів.

Третя подія — 10 листопада 2022-го. Цього дня у Невському під обстрілами я познайомилась із військовим, який став моїм коханим хлопцем. Воєнна така романтика.

Четверта подія — зникнення 6 січня 2023 року мого британського друга Кріса Перрі. Я вже 8 січня виїхала на його пошуки та понад тиждень перебувала у майже окупованому Соледарі, маючи надію знайти хлопців. Але, на жаль, один телефонний дзвінок зруйнував її: мені повідомили, що тіла хлопців вже доставили до Києва під час обміну.

Яке ваше ухвалене рішення було на межі фолу, але ви перемогли?

Таке рішення я ухвалила, коли поранили мого волонтера-водія. На початку березня 2023 року ми прямували на евакуацію в Оріхово-Василівку у Бахмутському районі. Була сонячна погода, наші військові усміхалися, спілкувалися, але за хвилину почався артилерійський обстріл. Ми одразу не змогли навіть під’їхати до подвір’я людей, які на нас чекали. Через хвилин 10 стало тихо, і я сказала, що ми повертаємось, бо люди чекають. Під’їхали до подвір’я, люди налякані. У хатах вибиті усі шибки, падають уламки будинків, але, побачивши нас, вони хутко почали збиратися.

За 5 хвилин почався черговий обстріл, ми попадали біля сараю і не могли навіть дістатись підвалу. За деякий час ми побігли в укриття. Повернувшись назад, я побачила, як мій волонтер весь у крові біжить за мною. Моє рішення було миттєвим: зупинити кров, надати першу допомогу, вивезти усіх і, головне, живого Вову! Він уже непритомнів, а я намагалася зупинити кровотечу і закривала осколкове поранення. А арта орків вже накривала наш підвал.

З’явився страх загубити себе, залишити свою дитину і своїх близьких з болем чи стати калікою-тягарем

Чи відчули ви синдром вигорання або наслідки стресу після таких відряджень?

Я тримаю все у собі. Я плакала відчайдушно тільки на похованні Кріса. Тому поки що я не знаю, що таке вигорання.

Тоді яку зміну у собі ви помітили?

З’явився страх. Страх загубити себе, залишити свою дитину і своїх близьких з болем, страх стати калікою-тягарем. Страх не встигнути врятувати своїх, витягаючи чужих людей з-під завалів і обстрілів. Страх втрати… На жаль, своїх друзів я так і не встигла врятувати у Соледарі.

Які прийоми дозволяють зібратись під час війни?

Усмішка! Моя усмішка та усмішки людей. Я не люблю себе без усмішки. Вона зберігає надію та дає віру в найкраще. Щодо психологічної рівноваги, то вона всередині мене. Моя старша сестра психолог з 20-річним стажем, але я до неї не звертаюсь. Я зможу спокійно видихнути, коли закінчиться це пекло.

Мені інколи не вистачає жіночності, не вистачає бути тією дівчиною, за яку все вирішують

 З таким поглядом ви плануєте майбутнє в умовах війни?

Тільки через майже півтора року повномасштабної війни я почала думати про майбутнє. До цього весь час жила одним днем. Зараз багато розмов про жіноче лідерство. Але, якщо чесно, то мені, навпаки, інколи бракує жіночності, не вистачає бути тією тдівчиною, за яку все вирішують. Тому після нашої Перемоги я хочу побути просто дівчиною, коханою жінкою та мамою.

Коли ви створили свій фонд ELEFOND?

Є своя команда, свої люди, напрями, за якими працюємо. Це все сформувалося тільки у листопаді 2022 року. До того часу я працювала у загальному штабі Дніпра.

 

Фонд допомагає ще й нашим оборонцям!

Хлопці наші з ЗСУ — красунчики!!! Завжди, коли їдемо на евакуацію, усім роздаємо щось смачне, щось прикольне, якісь ништяки. З більш масштабним також намагаємося допомагати: автівки пригнати, генератори, ліки, турнікети, речі, біоніки. Але цим я не хизуюсь, бо так має робити кожен, хто прагне Перемоги!

Нові проєкти фонду — психологічна допомога на виїзді та здійснення мрії Кріса

Як розвиватиметься волонтерський проєкт далі?

Наразі я зібрала психологів. Ми прописали програми. Психологи будуть працювати у Дніпрі з переселенцями та з військовими. Передбачена можливість надавати допомогу на виїздах — місцевим у деокупованих селах, військовим, поліції, рятувальникам.

 

 

Другий проєкт вже потроху запускаю. У пам’ять про мого загиблого друга Кріса Перрі. Проєкт має назву AnimalsParry. Йдеться про відбудову притулку для тварин на Донбасі та медичну допомогу тваринам. Це була наша мрія з Крісом, і я хочу її реалізувати.

Чи з’явились у вашому оточенні представники нових соціальних груп, з якими до війни ви не спілкувались?

Раніше я не спілкувалась з військовими, з очільниками сільських рад, з мерами. Зараз ми єдині. Я спілкуюсь як з солдатами, так і з комбатами, як зі звичайним місцевим населенням, так і з губернаторами областей, бо кожен із нас наближає Перемогу.

Тетяна Марінова 

Офіційний сайт фонду Ольги Зайцевої ELEFOND та лінк з банківськими реквізитами https://elefond.com/pomoshch-fondu-copy

Інстаграм-сторінка фонду Ольги Зайцевої ELEFOND https://www.instagram.com/elefond.ua/?igshid=OGQ5ZDc2ODk2ZA%3D%3D

Інстаграм-сторінка з реквізитами для донатів проєкту AnimalsParry у пам’ять про волонтера Кріса Перрі, який мріяв відбудувати притулки для тварин на Донбасі.

https://www.instagram.com/animalsparry/?igshid=MmIzYWVlNDQ5Yg%3D%3D

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлені погляди авторів, які не обов’язково збігатимуться з позицією «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» .