Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

У 2014 році життя Ірини Терехович-Сопко у затишному Криму, де вона опікувалась лісами, зіпсували «вежливые люди». І коли жінка-майор ФСБ у Сімферопольському шпиталі заявила Ірині: «У нас столько боеприпасов скопилось на складах! Нам же надо как-то их утилизировать»,  Терехович-Сопко вже тоді зрозуміла, що росіяни на Криму не зупиняться. Після почутого вона настільки кардинально змінила своє життя, що отримала позивний «Незламна».

ФСБшники ще у 2014 році заявляли в обличчя, що будуть Україну різати по частинах та брати з кров’ю

Як війна постукала у ваш дім?

Я жила у Криму 2014 року. Мала на той час непогану роботу за своєю спеціальністю «інженер лісового, садового та паркового господарства». Працювала у Сімферополі. Ще за пів року до вторгнення по всіх російських каналах кримчанам вливали у вуха страшні історії про НАТО, про те, що американці створюють концтабори, де на людях ставлять експерименти, показували «фотодокази». І коли до Криму увійшли «вежливые люди», то дівчата-колежанки зі сльозами вмовляли мене говорити російською. Боялися, щоб зі мною нічого не сталося. А я принципово говорила всюди українською. Ось така я була вередлива. Але окупанти дуже швидко увійшли до міста, і за лічені години виник ризик для всіх. Я тоді була розлучена та сама жила в орендованій хаті. Доньки були на Закарпатті у моїх батьків. Влітку я планувала забрати дітей у батьків, щоб вони встигли відпочити, адаптуватися. Моє коло знайомих було досить вузьким, тому, якби щось сталося б, то ніхто б не захистив. З Криму мою організацію на той час перевели на підконтрольну Україні територію до Миколаєва.

Окупанти вже тоді вас шокували своєю жорстокістю?

Так, ці зелені чоловічки та «вежливые люди» багато разів до нас заходили на роботу. І вже тоді ФСБшники заявляли в обличчя людям, що будуть Україну різати та брати по частинах та з кров’ю, якщо ми не захочемо увійти по-хорошому до складу цього мордору. А жінка-майор ФСБ у Сімферопольському шпиталі мені заявила: «У нас столько боеприпасов скопилось на складах! Нам же надо как-то их утилизировать». І тому я ще тоді знала, що вони на Криму не зупиняться, і рано чи пізно буде наступ і на інші території. Крім того, я чула розмови тих молодиків, в яких ще молоко не обсохло на губах, а вони вже розказували, що скоро доберуться до хохлів і будуть ґвалтувати усіх дівчаток, щоб більше не народжували бандерівців. І мене почуте тоді не просто вразило, а психологічно перевернуло всю свідомість. У мене зростають дві донечки. Я не дозволю, щоб до моїх дівчаток якийсь падло чіплявся, торкнувся бодай пальцем, я вже не кажу про побої, зґвалтування та катування.

Як у вашому житті з’явилася армія?

У Миколаєві потроху починалися сепаративні прояви. Але добре, що тоді було дуже багато військових на Миколаївському полігоні. У мене є подруга, яка мала квартиру. І оскільки там було багато знайомих з Очакова, з інших міст, то ми побачили, що вони потребують футболок, балаклав. Вона залучила ще кількох дівчат, і ми почали шити речі та передавати на полігон. Там, де я працювала, було багато офісів, і ми там скомпанувалися, скидаючись грошима. Купували теперішній 14-й бригаді, ще там була 51-ша бригада, яку розформували після Іловайська, все, що могли. Щодо амуніції я виходила на інших волонтерів. Так робота закрутилась. Я знала, що  у моїй організації рано чи пізно почнуть скорочувати, тому звільнилася і долучилася у 2015 році до «Правого сектору».

Бувало таке, що ми ледь доповзали до ліжка і вирубалися від втоми

Ви маєте на увазі добровольчий батальйон?

Так, бо дівчат офіційно не брали в армію. У нас був вишкіл. Як мені сказали хлопці: «Пройдеш вишкіл, ми подумаємо, чи тебе до себе взяти». Вишкіл я пройшла. Після цього я поговорила з цим командиром вишколу, і він сказав: «Якщо ти готова, то завтра за тобою заїде машина». І мене привезли у Маріуполь. Там почались інші вишколи — нас довчали, підтягували. Бувало таке, що ми ледь доповзали до ліжка і вирубалися від втоми.

Яку спеціалізацію у військовій сфері ви обрали?

На той час гострою була проблема із топографією. І саме вона є спеціальністю, якої я навчалась в університеті. Мене з мапами в руках брали для того, щоб на місці показати, куди йти та звідки вийти. Я жартувала, що стала маленьким компасом. Пізніше я перейшла ближче до артилерії.

Справжнє хрещення вогнем у нас було з Оленою Білозерською

Ви пам’ятаєте своє перше зіткнення з ворогом?

У 2015-му адреналіну вистачило. Але разом зі мною були хлопці, які вже мали бойовий досвід, тому вони просто говорили, що я маю робити. Пригнутись — пригинаюсь. Не висовуватися — не висовуюсь. Справжнє хрещення вогнем у нас було з Оленою Білозерською, коли ми потрапили під обстріл у Широкиному. Дістались ми на маяк. Трошки там попрацювали з Оленою, але несподівано над нашими головами почали літати кулі. І ми тоді усвідомили, що перебуваємо на відкритій місцевості, тому почали відповзати потихеньку.

Поруч зі мною у ДУК завжди були дуже надійні люди, бо вони належали до тих, хто готовий йти у бій у спортивних костюмах та капцях і здобувати автомати у ворога прямо на полі бою. І вже коли після укладених Мінських угод бої були не такими частими та запеклими, ми зіткнулись з тим, що не потрібні були офіційному керівництву ЗСУ. І це коли армія була не у найкращому стані. Нам не дозволяли виконувати завдання, хоча ми хотіли цього. Але нам забороняли захищати свою батьківщину десь там — у кабінетах. Але ми виїжджали тишком-нишком, то «Азов», то «Донбас» брали із собою. І їм легше було, і ми всі звільняли свою землю від покидьків. Ось така була ситуація у 2015-2016 роках. Ми розуміли, що влада хотіла нас контролювати. Стань туди, пішов сюди, щоб використовувати нас на умовах певного інтересу. І ніхто з ДУК не був готовий піти на це. Тому ми випадково вливались, а не організовано. Коли у 2016-му зайшов 54-й окремий розвідбат, то їх командир, він вже герой України, просто нам сказав: «Я вас забираю з руками та ногами». Коли ми йому повідомили, що тут у нас є хлопці, у яких  проблеми із законом, то він пообіцяв всі питання за кожним із наших бійців зняти. Він усе виконав, і нас у цьому батальйоні поважали.

Генерал сказав: «Рожеві шнурочки замініть хоча б на чорні»

А ви зберегли посаду топографа у ЗСУ?

Я пішла на радіотелефоніста. Але, звісно, що були ситуації, що хлопці не хотіли йти, а я йшла, бо треба було йти.

Вас бодай чимось тоді забезпечували?

У мене є багато історій про тодішнє забезпечення жінок у ЗСУ потрібними речами. Всі знають, що таке талани. Вони для моєї плоскостопості, яку подіти вже нема куди, не підходять. До того ж не розраховані для моєї роботи. Я замовила собі трекінгові чобітки сірого кольору, але з рожевими шнурочками: щось мене ж повинно виділяти як дівчину. Бо багато разів чула, як у хлопців розпитували: «А то у вас дівчина?».
І ось у 2017 році всю нашу гвардію забирають з постів на КСП батальйону, а ми щойно з СП приїхали, та одразу стройова.  Приїжджає до нас генерал. Я як командир відділення стою попереду і думаю: «Тільки б генерал проскочив». Та де там! Він мої шнурочки рожеві побачив ще здалеку, підійшов і запитує:
— Що не виходить?
— В сенсі? У мене все гаразд, а у вас?
— А що із взуттям?
— Все добре!
— А де талани?
— Немає, бо не видавали.
Заступнику по тилу одразу вліпили сурову догану, а генерал поїхав. А заступник по тилу мені каже: «Іро, я ж для тебе все найкраще, а ти…». Шкода мені стало цю людину, бо я ж сама відмовилась їх брати. Я не буду розповідати, якими правдами і неправдами дістала номер телефону того генерала, але набрала і сказала йому все про талани та забезпечення жінок у ЗСУ. Я йому сказала, що він може хоч 10 доган давати, а я їх однаково не взую. Після чого він каже мені: «Добре, але рожеві шнурочки замініть хоча б на чорні». І тут почалося… Викликає комбат: «Іро, ну навіщо ти йому телефонувала? Генерал був шокований від того, що ти дізналася його секретний номер телефону».

У вас зараз передбачене навчання за кордоном, щоб ви здобуди більш сучасні знання?

Ні. Зараз, на жаль, за кордоном жінок навчають лише за медичними спеціальностями. Командир розвідки мого батальйону, де я зараз служу, клопотав про мою кандидатуру, щоб я могла за своєю спеціальністю розвиватися та навчатись у Франції. Але пізніше я дізналась, що мою кандидатуру забракував головний сержант бригади. Потім я дізналась, що є негласний наказ за бойовими професіями дівчат не направляти. Чоловіків відряджають до Польщі, Латвії, Франції, Англії. Не знаю, чому таке ставлення до нас. Здавалося, що у 2017-2018 роках ставлення до жінок в армії почалося змінюватись, але зараз воно погіршилося в рази. Я скажу, що такої неповаги не було навіть у 2015-му.

Я навіть не знаю, чи є у нашому батальйоні гендерний радник

Натепер понад 400 осіб отримують чималу зарплату, маючи статус гендерного радника у вашому роді військ. Цей фахівець цікавився вашими проблемами?

Ні, ніяк. Я навіть не знаю, чи є у нашому батальйоні гендерний радник. Якщо ставлять якусь людину на цю посаду, то вона має хоча б представитися. Я навіть не знала до вашого запитання, що є така посада у ЗСУ. І я гадки не маю, хто питаннями дотримання прав жінок опікується в армії.

У вас була перерва у службі за ці 9 років?

Так, через декрет, коли народила сина Назарчика.

Коли я народила сина, командир дав дозвіл «салютувати» артою у бік орків, тож ворог появу на світ майбутнього комбата відчув на собі

Тато квіти з окопу надсилав?

Ні, квіти я за народження сина досі не отримала (сміється. — Авт). Після пологів командир відпустив чоловіка у неофіційну відпустку і повідомив особовому складу про народження сина полку. І дав дозвіл «салютувати» всім, чим є, у бік орків, тож ворог появу на світ майбутнього комбата відчув на собі.

Ви познайомились з чоловіком Олексієм Калиною на війні?

Ми познайомилися  у 2016-му році, коли я була ще у Добровольчому батальйоні. Мій майбутній чоловік був у сусідньому розвідбаті. Ми ще одне до одного тільки придивлялися. Але потім так сталось, що я потрапила до його підрозділу. І вже зав’язалися тісніші стосунки після того, як я пішла на завдання у «сіру» зону. Там біля Саханки є висота Дєрзкая. Це зараз вона вже наша, але ми там секрет мали. Три тижні я сиділа там безвилазно, бо нас дуже щільно обкладали вогнем. ДРГ росіян дуже хотіли нас звідти вибити. З нами не було зв’язку. І він почав дуже хвилюватися, що коли пробився зв’язком, то сказав:  «Ти звідти виходиш, і ми йдемо до загсу у Маріуполі». Я відповідала, що не готова до другого одруження: «Твоя мама про мене нічого не знає, у мене двоє дітей, 12 та 15 років». А він сказав: «Ти вийди з тої Дєрзкої, а потім розберемося».

Коли я вийшла, він просто сказав: «Тут комбат поставив завдання: або ми з тобою одружимося, або він нас розганяє по різних підрозділах». Я подумала, що він жартує щодо комбата. Тоді саме були проблеми з атошними офіційними відпустками, і комбат каже: «Я даю тобі неофіційно 10 днів, але не самій. Ти береш свого Калину, ви разом їдете додому, і ти маєш потім приїхати та показати мені, що ви розписалися нарешті». Ми поїхали до мене додому, він познайомився з моїми батьками. Одного дня ми сказали мамі, що йдемо по покупки, а самі у спортивних костюмах прийшли до рагсу та подали заяву. А потім з’ясувалось, що за пів години є вікно, і можна було розписати. І повернулись ми додому з продуктами та свідоцтвом про одруження. Мої донечки були трохи шоковані.

Їм важкувато було, що мама приїхала з стороннім чоловіком та ще й одразу заміж вийшла. Вони не знали, як до нього ставитись, бо моє розлучення з їхнім татом було дуже болісним, бо той дуже тягнув, вимагав час на примирення і цим дуже психологічно вимотував і мене, і дівчаток. І вони боялися, щоб знову таке не повторилося, як з їхнім батьком. Довіру дівчат Олексій завойовував дуже довго. З молодшою донькою  було простіше, а зі старшою довго шукав спільну мову, бо в неї вже сформувався свій світогляд. Тоді я йому ще казала: «Чоловіків поміняти можна, а дітей я ніколи не поміняю».

Дуже важко доньки  відпускали вас вже у свідомому віці на війну?

Дуже важко, навіть тоді у 2017-му, коли ситуація була спокійнішою. Зараз іще важче їм це дається. Але вони розуміють, що це — моя робота. І я вже не поміняю її на іншу наразі. Я до кінця ООС досиділа вагітною. І коли на 6-му місяці моєї вагітності батальйон виходив, і я вже з помітним животиком виходила. Дитина фактично розвивалася з першого до шостого місяця у зоні бойових дій. Я з ним бігала, на постах заступала та робила роботу. Коли вже вагітність стало помітною, то хлопці за мене ще більше переживали, нервували, але мовчали. Навіть приїжджав начмед і я написала йому рапорт, що якщо зі мною щось станеться, я відповідальність беру на себе. І він поїхав назад без мене.

Хоча жінок у ЗСУ зараз у рази більше, ніж у 2017 році, але в Харківському шпиталі гінеколог є запрошеним, а у Мукачівському — на пів ставки

Чому ви так вперто наполягали на своєму?

Я знала дату виводу батальйону з ООС, і розуміла, що буду на 6 місяці. І в той час там дійсно була така робота, що легше було дочекатись виводу, ніж передавати все новій людині та наражати всіх на зайвий ризик, настільки все було зав’язано на мені.

Що ви можете сказати про якість медичних послуг, як військовослужбовиця ЗСУ?

Два тижні я перебувала у Сєверодонецьку на підтримці. У 2017 році мене привезли в шпиталь, а вони кажуть: «У нас немає гінеколога. Везіть її в цивільну лікарню». Мене привезли до цивільної лікарні, а там кажуть: «Ми не маємо права вас обслуговувати, бо ви є військовослужбовицею. У нас немає договору з Міноборони». Так наша начмед, її всі називали Ярославівна, домовлялася з головним лікарем, щоб він дав добро, і я лягла у гінекологію. Пролежала два тижні. І Назарчик народився у травні 2018 року – вчасно.

А коли я опинилась у штиталі з пораненням у 2023 році, то побачила, що ситуація не сильно помінялася, хоча жінок у ЗСУ зараз у рази більше, ніж тоді у 2017 році. Тільки в Харківському шпиталі був гінеколог – запрошений!  У Мукачівському шпиталі — на пів ставки.

Ви вийшли до нового батальйону після декрету?

Спочатку – до старого. Але чоловік після завершення контракту потрапив до нової частини у Закарпаття, а я поверталась до старого батальйону, що на сході країни. Сталось так, що чоловік опинився ближче до дітей, ніж я. І за два дні до повномасштабного вторгнення я перевелась до чоловіка, щоб служити вже разом і ближче бути до дітей. І, чесно, шкодую. Дуже шкодую. Бо за два дні ми висунулись у зону бойових дій.  І всі проблеми полізли. В попередньому батальйоні ми почувались, дійсно, як сім’я. Ми там один одного знали у боях, ми могли сваритися, але там була справедливість та чесність. А у цьому батальйоні я ніяк не можу звикнутися до підстав, нечесності молодих офіцерів та навіть приниження особового складу. Виявляється, на війні, коли життя усіх висить на волосині, буває і таке!

І тепер, з таким ставленням до людей, якщо його масштабувати на всю армію, зрозуміло, чому було припущено багато помилок, які тягнулись ще до 2020-го року. Це було ж очікувано, що ворог піде на повномасштабний наступ. Не було добре підготовлених офіцерів у достатній кількості. Курси з навчання молодшого складу не треба було зупиняти, щоб у випадку загибелі офіцера, вони могли стати та дати раду на офіцерських посадах. У нас і зараз нестача офіцерського складу. Дуже багато скасувалося програм, які зараз могли б забезпечити ЗСУ фахівцями. Безпілотну школу, яка знаходилася під Києвом, і якою опікувались волонтери, безкоштовно навчаючи військовослужбовців, закрили. Цю галузь фактично нищили свідомо за попереднє керівництво Міноборони. Зупинили виробництво  «Лелеки», «Фурії»  і решти видів БПЛА. Якщо додати розмінування Чонгара і решти ділянок прикордонної території, то все це потягнуло за собою і ті неймовірні жертви, і ті великі окуповані території,  що вони вже у Київ входили. Щодо прикордонників, то я стояла з ними в Кремінній. І вони розповіли, що за документами вони всі пройшли повний курс теоретичного та практичного навчання, а по факту ці хлопці навіть не вміли стріляти та правильно пересуватись бойовими позиціями. А коли почався великий наступ, вони докладають командуванню, а воно вже у Дніпрі – повтікали. Уявляєте? Командування покинуло своїх підлеглих!

24 лютого ми на станції Сватове тримали оборону

24 лютого 2022 року вас куди направили?

В район Маріуполя. Повномасштабного наступу ми вже чекали та готувались.  І 24 лютого ми вже були на станції Сватове та тримали оборону. Але не думали, що орки так дуже різко попруть. Оскільки ворог уже прорвав оборону, то чіткої лінії розмежування не було. Нас повантажили у КрАЗи, і ми дві доби ганяли полями, бо була інформація, що в наш бік рухаються ворожі танки. Потім ми повернулися до Сватового і відійшли в Кремінну, яку боронили до травня. Далі ми були змушені відступити у зв’язку з тим, що ворог стискав кільце. А через  нестачу боєприпасів наші сили були нерівними. І ми виїхали на Лиман, бо це була єдина дорога, яку не контролювали орки.

Хто вас забезпечував?

З волонтерами тоді було важко. Всі тоді спостерігали за перебігом подій в Києві, чи втримається столиця. І я не думаю, що хтось опікувався, як до нас доїхати. Першу посилку від куми дівчата змогли передати аж у квітні. Тоді волонтери доїхали до Лиману, а вже там наші забрали пакунок та привезли мені. Пізніше волонтери з Закарпаття  пробили шляхи до нас і через жінку, яка жила на той час в Бахмуті, передавали тепловізори, каски, два дрони, багато їжі та ліків.

 

Західна тероборона вразила: наступ ще тільки почався, а вони вже повтікали з валізами, покидавши автівки та зброю нам

Ви покладались на допомогу ТРО?

Ні. Наша західна тероборона мене особисто вразила. Я коли з нею стикнулася, вона була однією з найкращих за забезпеченням. У них були і автомобілі, і амуніція, і навіть іноземна зброя. Наступ ще тільки почався, а вони вже повтікали з валізами, покидавши автівки та зброю нам.

Що таке жіночий побут на війні?

Було по-всякому. Наприклад, коли ми приїхали у Сватове, наші речі згоріли від обстрілів. І я місяць взагалі не милася, бо не було у що переодягнутись. Мені дуже пощастило,  що на той час у Кремінній тодішній комбат довідався про хлопця, в якого була тепла квартира та гаряча вода. Я прийшла до нього митися, а він каже: «Я коли строчку служив, у мене штани залишились. Вони, правда, ношені. Але, може, влізете?». І я вперше за півтора місяця помилась, переодягнулась, а свої речі кинула у прання.

І досі я не можу зрозуміти цих донецьких жінок: як можна обрати чоловіка, а не дитину?

Як до ЗСУ ставились місцеві мешканці?

Були реально різні люди. Пригадую, як ми бігали по базару та шукали батарейки для дронів. І ні у кого нібито не було. І жінка нас покликала до крамнички. Її чоловік знайшов нам необхідні батарейки, а вона наклала купу рушників, шампунь, прокладки. І я їй кажу: «Ви ж могли це продати!». А вона каже: «Вам це потрібніше!». І віддала великий пакунок безкоштовно. А були такі, що здавали нас.

От зараз, оглядаючись, коли позаду 9-річний шлях, є три випадки, коли люди просто вражали. Перший — це молоді жінки Донеччини з малими дітьми, яких ми вмовляли виїхати до Лиману, бо вже обстріли ставали все сильнішими: «Вас мої хлопці вивезуть, вас заберуть волонтери з дітьми. Вийдіть звідси хоча б заради дітей, тут же стріляють. Ви маєте думати про дітей». А у відповідь : «Ми залишимося тут». Я розуміла, що їх чоловіки воюють за сепарів. Але і досі я не можу зрозуміти цих донецьких жінок, як можна обрати чоловіка, а не дитину? Кожна нормальна мама буде думати, як вивезти малюка з того жаху, а не про чоловіка, який є дорослою людиною. Що то за люди? Українські чоловіки кажуть: «Рятуйте дітей, ми тут самі вже». А в них це не чоловіки! Це якісь нелюди, бо занапастити дружину та дитину під авіанальотами – це на голову не налізає!

Друга історія, яка мене вразила, сталась в районі Червоної Гори. Ми там теж мали займати позиції, але там ще були місцеві. І вийшла там жіночка з чоловіком. Я кажу: «Слухайте, за день-два тут будуть великі бої. Виїжджайте звідси! Поки є можливість, їдьте на Краматорськ. Звідти вас заберуть волонтери».- «Ні, це наша хата, ми тут помремо!». І буквально  за 3-4 дні цієї хати вже не стало, бо орки її розгатили вщент, до самого фундаменту. Я так і не знаю до тепер, чи ці люди встигли виїхати, чи там, у тій хаті, загинули». Мене цей випадок вражає тим, що вони мали дочку в Дніпрі, і могли перебути у неї, але залишились.

Третій випадок вразив в Херсонській області. Той Херсон нас довів всіх до сліз. Реально, коли ми вже заїжджали в звільнені села. Ці виснажені діти, що жили під цими покидьками півроку без світла, без води…Виснажені, замурзані, але в українських прапорах. Очі аж палали! Дорослі люди сльозами нас зустрічають. Ми одразу заїхали, спитали, де у вас можна поселитися на пару днів. І нам одразу хату дали. Ми тільки внесли лише сумки та спальники,  а місцеві вже стукають у двері — несуть гарячі борщі, пиріжки. Я кажу: «Вам же самим харчі знадобляться».- «Та ми такі щасливі, що ви нас звільнили, що ми готові все вам віддати».

Один дідусь того вечора прийшов та питає, чи можна зателефонувати. В нас був «Старлінк». Він розповів, що не має зв’язку з родиною весь час окупації та ще й телефон орки забрали. Той нещасний старенький кнопочний телефон. Я дала свій, і він зателефонував. Ту родинну розмову було важко слухати. І він плакав, і там ридали в трубку, — настільки люди були виснаженими від хвилювання один за одним та щасливими від того, що він зателефонував.

Херсон, звісно, вразив такою підтримкою. Але його звільнення – це було щось страшне! Я не розумію тих «великих» командирів, які приймали рішення вести батальйони у лобову атаку там, де орки вже за пів року побудували укріплення. Ми заходили на їхні позиції. Там ворог облаштував двоповерхові захисні споруди з тунелями. Там скільки мін, я вам передати не можу. Вони замінували все скрізь – і будинки, і дороги, і поля. Ми їхали та дивились, щоб колесом не зачепити вибухові пристрої.

Чи є в армії жінки, які вас в армії вразили?

У нас мало дівчат, і кожна робить свою роботу в міру можливості. У нас є дівчина, яка займається зв’язком — маленька, худенька, але ганяє, прошиваючи цей зв’язок. Начмед, яка зараз вже йде в декретну відпустку, теж до останнього досиділа. Вона — настільки молодець! І виїжджає сама, і постійно надає допомогу,  сама контролює стан та транспортування поранених. Ось таких дівчат, я поважаю, бо ці жінки — на своєму місці. А є такі, які приходять в армію і нічого не роблять. Вони  лише вміють добре надавати сексуальні послуги. Через такі випадки й інших захисниць порівнюють з ними, нібито «всі ви однакові». Це принизливо чути, а виправдовуватись, що у мене чоловік, поруч не будеш. Але вражає, що такі жінки не тільки своїм тілом погони заробляють, а й медалі.

Більшість чоловіків на Закарпатті тікає по лісах й ховається від війни, а жінки їм носять туди їсти

Жінки у тилу теж вражають?

Вражають не менше. Приїжджають до армії «забирати своїх чоловіків» – сміх та й годі! Влаштовують скандали командирам. А після їх візитів з їх чоловіків кепкує весь підрозділ. Є приклади чудових родин! Є чоловіки, які повернулись з-за кордону, де мали гарну роботу, високу зарплату, але все кинули й повернулися воювати. Дружини їх підтримують, ставши волонтерками. Бо всі розуміють: літні роки доживатимуть в Україні. На жаль, таких – меншість. Більшість чоловіків тікає по лісах й ховається від війни. А жінки їм носять туди їсти. Для мене це є проявом дикунства.

 

У вас були такі випадки, коли ви приймали якесь рішення на грані фолу?

На Херсонському напрямку ми потрапили  в засаду, але ми все одно йшли зачищати ту посадку. І хлопці стали купкою в посадці — і не могли прийняти рішення, що робити. А через 50 метрів кричали їхні побратими, бо були сильно поранені — і ніхто не хотів під щільним вогнем лізти до тієї посадки, аби надати їм першу медичну допомогу. І тоді я сказала: два хлопці йдуть та витягують пацанів, а решти пішли більше вперед. І вони виконали мій наказ, хоча я не командир. Головне всіх евакуювали вчасно.

Ми в орків під носом лазили та шукали тіло побратима десь тиждень

Вам знайомі вигоряння чи депресія?

Звісно, в такі моменти поринаєш у себе, у власні думки, і  хочеш переключитися на щось інше. Чоловік дуже допомагає тим, що є поруч, музика, накачані фільми. У хід йде все завдяки чому поринаєш в інший світ.

Дуже тяжким був час у 2016 році, коли загинув мій побратим. Ми не могли його тиждень витягнути, бо його тіло було біля російських окупантів. І відстань — буквально п’ять метрів від нас, але нам його не віддавали, щоб поховати. І ми в орків під носом лазили, шукали тіло побратима десь тиждень. Він загинув у листопаді, а у грудні у нього повинно було відбутись весілля. Найважчим було повідомити його майбутній дружині Марині про загибель її коханого. Вона одразу зрозуміла, навіщо я їй зателефонувала, — і почала плакати. Вона до нас приїхала в Маріуполь. Наш командир, Андрій Валерійович, заступник комбата, тоді домовився з Червоним Хрестом, що ті тіло в орків заберуть. І наші хлопці переодягнулись у форму Червоного Хреста та винесли загиблого друга.

Зараз болить душа, бо дуже складна ситуація на Кінбурнській косі. Міни і плавають, і лежать на поверхні. А я це місце називаю своїм дітищем, тому що я, працюючи інженером з лісокористування та лісорозведення, саджала тут ліси. Коли прийшла війна, багато моїх лісників залишилися в окупації, ще якусь пів року виходили на зв’язок. Один з них розповідав, що не може виходити з телефоном навіть в туалет. Ліс на Кінбурні горить. Дістатись туди, аби погасити, неможливо – лісівників не пускають. Там дуже було багато червонокнижних рослин, які зараз знищені. І ліс там дуже важко саджати. Ми ночами не спали, саджали —  і вся праця з 2006 до 2016 року пішла на смарку. Це дуже важко.

По факту у нас воює тільки 30-40% особового складу, решта – уявно хворі

Ви — мати трьох дітей.  Наскільки погіршився матеріальний стан родини після зняття доплат?

У мене зарплата скоротилась на 30-40 тисяч щомісяця. Але втрата цих коштів була очікуваною. Подивіться, що у нас робилося і робиться зараз. Наш батальйон заступив на бойові, маючи повний штат. А по факту у нас воює тільки 30-40% особового складу. Решта, то на КПД, то купа діагнозів, але хитрих – щоб і у бій не ходить, але і з армії не поперли. І вони сидять у тилу, сплять вдома, але отримують з нами однакову зарплату. Люди це бачать – і цілком справедливо обурюються та ставлять питання: чого це він спить вдома за сто тисяч гривень і ходить на 10 ранку на роботу, перебуваючи в глибокому тилу? Аналогічна ситуація і з іншими підрозділами.

Облік зарплат ведеться  узагальнено — за підрозділами, а не за захисниками за місцем їх фактичного перебування. Якби вони впровадили індивідуальний підхід, то і ставлення у людей, які донатять останні копійки та сидять без роботи, було б іншим. І ті тилові вояки або звільнилися б, або були б на війні з побратимами.

Ще я дивуюсь і так званим соціальним програмам підтримки ЗСУ. Що це за приниження захисників за віком? Я в армії з 2016 року. Нам з чоловіком понад 35 років, тому під житлові програми ми не підпадаємо за віком. Разом ми не можемо зібрати коштів навіть на однокімнатну квартиру на Закарпатті. Я переживаю за своїх дівчат, бо одна вже закінчує цього року університет, друга — випускниця наступного року. Куди вони підуть працювати, ставши спеціалістами з архітектурного дизайну та журналістики?

Закордонний інструктор був вражений, коли я сказала, що тягаємо поранених по п’ять кілометрів на ношах, бо не маємо вертушок

За що вам дали позивний Незламна?

На вишколі був інструктор, який добре ганяв нас. І ми там мали закидувати гранати на 25 метрів та далі. І в мене трошки не виходило. І у  вихідні я тягнула побратимів тренуватися. І я взяла пару каменів, схожі на гранати, намалювала ті мітки — і кидаю. А вони вже сидять і їдять, і радіо слухають. Далі не витримали та кажуть: «Ти вже втомилась – досить!». А я їм кажу: «Поки не перекину ці мітки, не піду». Ось вони мене і назвали Незламною. А ще під час тренування, треба було виконувати стрибок з автоматом через колеса. Пару разів в мене не вийшло. Всі вже відпочивають, а я стрибаю. Поки спина в сінцях не була, я продовжувала працювати. Такий характер — твердолобий: якщо щось не виходить,  я маю зробити, щоб не вийшло.

Кажуть, своєю твердолобістю ви вразили західних інструкторів…

Я розумію закордонних інструкторів. В них бойові місії були в Іраку. Але вони звикли, що гелікоптери забирають поранених, приземлившись за 500 метрів від нього. Я їм кажу: «Про що ви кажете? Які 500 метрів? Ми своїх поранених тягаємо на ношах по 5 кілометрів, бо в нас немає ніяких вертушок».  І тягнемо не по тротуару, а по каменюках, руїнами та мінними полями. І робимо це якомога швидше, щоб врятувати і побратима, і сина своїй матері, і чоловіка дружині, і батька дітям. І інколи сама не розумію, звідки ті сили беруться.

Без ентузіазму в ЗСУ майбутнього не буде ані потрібного результату, ані ефективності

Як ви бачите майбутнє життя після Параду Перемоги?

Майбутнє життя буде набагато складнішим, ніж під час бойових дій. А щодо свого подальшого перебування у ЗСУ, час покаже, яке рішення я прийму. Командуванню краще дивитися, хто до чого тягнеться в армії, і давати людям розвиватися. Бо без ентузіазму в ЗСУ майбутнього не буде ані потрібного результату, ані ефективності. Мене надихає, що командування ЗСУ зараз робить ставку на молодих офіцерів, які мають бойовий досвід із 2015-2016 років. Вони здатні більш адекватно планувати операції. Це не ті «паркетні» офіцери, які розказують з телевізора, як нам треба воювати. Головне, всі позитивні зрушення розвивати, бо цей божевільний сусід нікуди не зникне навіть після сплати репарацій.

Тетяна Марінова 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.