Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Юристка ГО ПГ «СІЧ» Юлія Полєхіна захищає права українців, які перебували у полоні, з 2015 року. Йдеться не лише про військовослужбовців, але й цивільних. Фахівчиня активно просуває цю тему і на міжнародному рівні. 24 лютого 2022 року Юлія перебувала у США у відрядженні. А в цей час її двоє дітей залишались у Дніпрі. Шок та біль, який переживають родини зниклих безвісти, Юлія відчула на собі, коли не мала інформації про чоловіка-військовослужбовця. Про те, як ця незламна жінка знайшла у собі сили зібратись заради дітей, продовжити працювати та збирати докази для міжнародного трибуналу, юристка ГО ПГ «СІЧ», документаторка коаліції «Трибунал для Путіна», Юлія Полєхіна розказала Womo.ua.

На Майдані побачена жорстокість викликала шок

Чому ви обрали саме правозахисну діяльність з усіх сфер?

Я народилася і завжди мешкала у місті Дніпро. В ньому я навчалася, працювала, одружувалась і народжувала. Ще з першого курсу університету, навчаючись на соціального працівника, я працювала з вразливими дітьми — позбавленими батьківського піклування і «дітьми вулиці». Це були і притулки, і будинки-інтернати, і безпосередня робота «в полі». І я була повністю зануреною саме в цю проблематику. Паралельно на той момент я отримувала другу вищу освіту — юридичну. Таке поєднання обох освіт та щоденної роботи з дітьми привело до того, що за допомогою своїх викладачів, які мені допомагали, і з представництвом в суді, і з відстоюванням прав неповнолітніх, яких у ті часи прагнули позбавити житла чорні рієлтори.

Тоді політичні події проходили повз мене, відверто скажу. Так тривало, доки не почалась Революція гідності після побиття студентів на Майдані. Побачена жорстокість спочатку викликала шок, який запустив системний процес обмірковування та переосмислення: в якій країні нам пропонують жити? Моєму старшому сину на той момент ще не було і трьох рочків. І, на жаль, взяти тривалу участь у Революції гідності в мене можливості не було. Але я почала активно шукати інформацію. В мене на той момент вже мами не було в живих, і я звернулася до свого тата з проханням посидіти з дитиною. Я поїхала в Київ у перші дні, але дуже швидко повернулась та спостерігала за подіями на Євромайдані вже з Інтернету та з новин в телевізорі.

У січні 2014 року я навіть відвідала Макіївку, що на Донеччині. В мене там подруга жила на той момент. І в нас виникла така ідея побачитись. І коли ми їздили по Донецьку, я бачила «Донбас-арену», ми гуляли вулицями  та милувались парком скульптур. Більш того, на мені була шапка з гербом України, і я не відчула жодним чином якоїсь ворожнечі у ставленні до себе. Ми багато відвідували закладів, і я не можу сказати, що відчула якесь невдоволення людей Україною чи прагнення бути в складі Росії. І це за місяць до втечі Януковича!

У Севастополі ще у 2006-2007 році у нас відбулась дуже серйозна суперечка через український прапор

 

Як ви сприйняли анексію Криму?

Саме тому війна для мене і почалась у лютому 2014 року, бо я була вражена, коли з легкістю анексували Крим. І без перебільшення викликало шок, коли це ж саме стосувалося Донецька. Я вважала, що мешканці міста цього не допустять. Але, коли в квітні відбулись ці псевдореферендуми, я почала аналізувати ситуацію.

Я багато років дуже серйозно займалася альпінізмом. Ми постійно лазили в Криму і на майовки, і взимку. Там в нас ще у 2006-2007 роках виникали певні проблеми. Коли ми з друзями перебували у місті Севастополь, куди приїхали подивитися на парад 9 травня, відбулась дуже серйозна суперечка через український прапор, бо до нас причепились п’яні бидлотні росіяни: чому це ми ходимо по Криму та по їхньому Севастополю з українським прапором.  Ми викликали поліцію, але нас їх ворожість дуже сильно злякала, відверто скажу. Наступного року ми поїхали вже в інший бік Криму, і в нас був намет з прапорцями, і я не можу сказати, що відчувала зневажливе ставлення через це. Ми постійно зустрічали туристів з Вінницької, з Хмельницької області — і  жодних питань не виникало. Хоча по Криму я інтуїтивно відчувала, що щось не те. Але з Донецьком жодного передчуття не було.

Ще у 2015 року до нас почали по юридичну допомогу звертатися хлопці, які пройшли полон

Коли війна увірвалась у ваше життя – в прямому сенсі?

У 2015 році,  перебуваючи в декретній відпустці, я вже почала шукати роботу. І мені запропонували посаду  координаторки проєктів в правозахисній групі «СІЧ». Спочатку я приймала телефонні дзвінки, займалася координацією проєктної діяльності організації. І у кінці 15-го року до нас почали по юридичну допомогу звертатися хлопці, які пройшли полон, перебували в Іловайському та Дебальцевському котлах по допомогу. І я за власним бажанням стала курувати цей напрямок.

Якої допомоги захисники потребували тоді?

Щоб ми надсилали позови проти країни-окупанта до Європейського суду з прав людини. Ні коштів від України, ні статусу учасника бойових дій, а саме пілотного рішення у Страсбурзі.

Тоді для нас це був новий запит від українців. І коли ми почали розбиратися, то зрозуміли, що для того, щоб заповнити формуляр, маємо проводити інтерв’ю з людьми. І ми, власне, це й почали робити. Спочатку ми запрошували їх групами та давали аркуші паперу, щоб вони самостійно писали свої історії. Але їх оповіді були на два абзаци. Ми швидко зрозуміли, що нам особисто треба брати персональні інтерв’ю у кожного та самим вносити інформацію до бланків. Хлопці почали передавати інформацію про нас один одному, кількість людей щодня зростала, тому ми запросили партнерські організації, щоб в купі швидше та ефективніше працювати.

На той момент в «СІЧі» працювали два юристи, а я була координаторкою проєктів. Через їх високе завантаження інтерв’ювання я взяла на себе. Я вважала, що в мене є профільна освіта соціального працівника, я знаю, як працювати з людьми, в мене великий досвід роботи з вразливими дітьми, то впораюсь. Але виявилось, що досвід мені хоч і допомагав, але робота з полоненими є абсолютно іншим досвідом.  Більш того до мене потрапили быльшысть військовополонених.

Ще з 2014 року наших людей топили та катували електричним струмом, били по-звірячому та влаштовували постійні імітації розстрілів

Що в цих інтерв’ю вражало ще тоді?

Є в нас такий документ, який називається Стамбульський протокол. Там є невичерпний перелік різних методів катувань. Все, що там перераховується, я документувала. Розповіді наших військовополонених  того часу не відрізняються від того, що хлопці розповідають зараз. Це було і звіряче побиття, і постійні імітації розстрілів. Вже тоді наших людей топили та катували електричним струмом, постійно перевозили з місця на місця, не давали води, не говорячи вже про їжу та медичну допомогу для поранених.

Особливо жорстоко катували  полонених з добробатів. У мене були інтерв’ю з представниками та представницями «Правого сектора». Я особисто їх документувала. Таке враження, що росіяни проходили спеціальне навчання щодо звірячості.

Тоді в Україні до того ж діяли російські козачі батальйони, які взагалі нікого не боялись. Тому частими були позасудові страти. Вони могли поставити людей і просто розстріляти когось. Побиття людей нагайками з металевими болтами мала системний характер. Оскільки їх нічого не стримувало, то вони в принципі робили з людьми все, що хотіли.

Я брала участь в одному з проєктів щодо гендерно обумовленого насильства. Окупанти постійно утримували наших полонених та заручників чоловіків разом з жінками. Люди не мали можливості усамітнитись навіть для того, щоб справити нужду. В них інколи навіть загальних пляшок для цього не було, і люди це все робили в куточку своєї камери і дихали смородом.  Були випадки, коли все ж таки родичі, члени родин, приїздили на тимчасово окуповану територію — і вони знаходили своїх рідних. Зараз це неможливо робити.

У 2017 році відбувся перший обмін, після якого людей почали обстежувати лікарі

А цивільних людей також вже тоді катували?

Цивільні заручники в мене з’явилися після першого великого обміну 2017-го року. Я тоді була вагітна другою дитиною. У 20 18-му році я народила донечку. Тоді я поїхала на семінар до Сєвєродонецька, і якраз пройшов обмін. Мені зателефонував мій колега і каже: «Я — в Києві, вже винайняв квартиру біля військового шпиталю. Приїжджай, будемо документувати». Я запакувала свій ноутбук та із Сєвєродонецька замість Дніпра поїхала до Києва. Ось приїхала я туди, і з’ясувалось, що цивільні на той момент перебували в Феофанії, а військовослужбовці — у шпиталі. Це був перший обмін, після якого людей помістили до лікувальних закладів та почали їх обстежувати.  До 2017  року такої практики не було.

До нас приходили хлопці — і військовослужбовці, і цивільні. І я не можу сказати, що їх оповіді якось відрізнялись. На той момент після звільнення зазвичай давали 10 днів відпустки, а потім на ППД. Тобто на той момент, хлопці розказували, що ніякого медичного обстеження та реабілітації не було. Як вони жартували: про що ви, люди, кажете? А з 2017 року держава почала опікуватися своїми захисниками. Вони перебували в лікарні, з ними працювали психологи. Дуже багато дівчат-волонтерів забезпечували хлопців усім необхідним. Ми почали там документувати їх оповіді.

Про що розповідали цивільні заручники тоді?

Основна мета, яку ставили загарбники під час затримки цивільних, – це проукраїнська позиція, яка була висловлена у постах в Інтернеті, чи невдоволення окупаційною владою. Єдине, на чому ґрунтувалося обвинувачення цивільних, що вони є корегувальниками та шпигунами. Їх дуже сильно били — і жінок, і чоловіків. Переважна більшість цивільних вже після обміну мали судові «вироки» їх мультяшних судів.

Я документувала жіночку, якій було за 70 років. І вона була диверсанткою в них. Цивільних  і без причин затримували та кидали у підвал, щоб житло прихопити. У мене на інтерв’ю була вчителька, яка була затримана, бо її здали сусіди або колеги по роботі.

Мою клієнтку, Валентину Бучок, працівницю ДТЕК, яку затримали в Донецьку, підозрювали в тому, що вона вчинила замах на Моторолу! Після вироку вони заборонили їй щось накинути на нари, тому пружини впивались у тіло, — і воно було суцільним кривавим місивом. Крім того, вона дуже страждала від укусів блох та клопів. А за те, що вона чухалась, її жорстоко били.

Одна була радість, що тоді росіяни дітей ще не чіпали та жінок не ґвалтували, хоча били дуже жорстоко під час тривалих допитів. Я вже мовчу про  місячні,  під час яких кров стікала по ногах. Таке нелюдське поводження можна трактувати як катування. І ми брали інтерв’ю та направляли скарги до Європейського суду з прав людини.

Звернення до Європейського суду з прав людини — робота на майбутнє

Ви встигли до 24 лютого 2022 року отримати якісь рішення цього суду, поки росіяни не припинили їх юрисдикцію на своїй території?

До початку повноцінного вторгнення ми діяли за процедурою. Спочатку направляли скарги спочатку через національні суди та визнавали людей потерпілими, а потім зверталися до країни-агресора. На той момент в нас ще діяла з росіянами Угода про допомогу щодо розслідування злочинів. І ми зверталися до їх Слідчого комітету, щоб вони там відкривали кримінальні провадження, але це все було абсолютно безрезультатно. Вони нам або не відповідали, або писали приїжджайте: «Ми все відкриємо!». Звичайно, що ніхто туди і не їхав, щоб не залишитися там у заручниках.

І виявляється, що звернення до Європейського суду з прав людини — робота на майбутнє, а не на сьогодні. І скарги розглядаються дуже-дуже довго, рішень можна чекати по 5-6 років.

На той момент українського законодавства, підготовленого до такого типу злочинів, не було, відверто кажучи. Навіть якщо потерпіла людина  може ідентифікувати свого ката, але той перебуває на окупованій території. Ще важче було з тими, хто своїх катів і не міг назвати. І через це одним із варіантів захисту прав людей це було саме звернення до Європейського суду з прав людини. На той момент дійсно не було інших, на мій погляд, варіантів все ж таки відстояти права потерпілих. Ми почали подавати скарги з кінця 2015 року, але жодного вироку зі Страсбурга не отримано і досі. Суд їх прийняв, їм надані номери — і все.

З 2014 року слідчі масово відкривали кримінальне провадження по ст. 146 «Викрадення людей», і лише після 2018 року почали  відкривати провадження за ознаками, передбаченими ст. 438 ККУ, «Порушення законів та звичаїв війни». Чому вони так довго тягнули?

Так, пізніше вони почали масово перекваліфіковувати справи, коли почалась системна імплементація норм міжнародного гуманітарного права. Але поки потерпілі перебувають на тимчасово окупованих територіях ефективного розслідування в нас бути не може.

24 лютого 2022 року я перебувала у відрядженні у США

Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

У мене чоловік є військовослужбовцем. І ми постійно обговорювали скупчення техніки на кордонах України. І я відчувала, що щось таки буде. Але у мене було заплановане відрядження до Сполучених Штатів Америки.  Я настільки не хотіла їхати, що ледь не відмовилась, але мене вмовив чоловік. Коли я приїхала в аеропорт, то  вже почалось масові скасування вильотів з «Борисполя». Нас перевезли до Львова — і я вже звідти вилітала до США.

Напередодні широкомасштабного вторгнення у нас там була певна програма. І оскільки різниця була 8 годин з Україною, то я залізла в стрічку новин, як зазвичай, — і побачила, що почалася війна. Я одразу зателефонувала чоловікові. Він спочатку намагався навіть пожартувати, що це мені наснилося. Але потім у мене почалася, чесно кажучи, просто дика істерика. Я чорт знає де, діти мої — в Україні. На той момент донечці було три рочки, а старшому — десять. Навіть зараз я не можу передати свої відчуття і емоції. І поки організатори шукали квитки, я спробувала домовитися, щоб мені вивезли дітей на кордон з Європейським Союзом. Але на той момент у людей була дуже сильна паніка, і машиною виїхати було просто неможливо.

І ми з чоловіком зрозуміли, що я вимушена все ж таки буду повернутися до Дніпра, щоб забрати дітей з України. І я потрапила до Львова лише 2 березня. І я приїхала, забрала дітей до Європи. А чоловік мій залишився.

Скільки годин ви стояли в корках, поки доїхали з Дніпра до Європи?

З Дніпра до польського кордону евакуаційним потягом ми діставались практично чотири доби. Лише на кордоні ми стояли 14 годин.

У потязі через довгу дорогу мене охопив та не відпускав жах, що я загублю дитину

Які складні рішення довелось приймати під час евакуації?

У стресових ситуаціях я дуже сильно себе контролюю та аналізую всі можливі варіанти. І у потязі через довгу дорогу мене охопив та не відпускав жах, що я загублю дитину. Старший хоч мав при собі телефон, і він вже більш-менш самостійний. А донечка дуже активна трирічна дівчинка, і вона ще не розуміла, що відбувається. Їхали ми в жахливих умовах електричкою.  Начебто мали їхати до Львова, але несподівано нас вночі висадили у Вінниці, яку за добу до цього обстріляли. Просто зупинилася електричка, увімкнули світло і повідомили, що кінцева зупинка — Вінниця, звільніть вагони. Ми взагалі не розуміли, що нам робити. У Вінниці дуже маленький вокзал, і всі зали очікування були зайняті. Ми з дітьми пішли у пункти обігріву на вокзалі. Речей в нас практично не було. У мене був тільки рюкзак з ноутбуком, якісь там спортивні костюми та спіднє для дітей. Ми ще двічі намагалися сісти на електричку до Львова. Електричку подають, ми прибігаємо, двері не відчиняються — і ми повертаємось до пункту обігріву. Велика подяка вінничанам за створення купи волонтерських пунктів,  де нагодували дітей. І я вже почала думати, куди їхати далі? Врешті-решт ми сіли в електричку о 7 ранку та біля 16.00  прибули до Львова.  Далі я обрала платний проїзд, щоб на кордоні перебувати в автобусі.  І це було правильним рішенням, бо 14 годин ми простояли на кордоні. У мене в Польщі є колеги, з якими ми співпрацювали. Це Гельсінський фонд з прав людини у Варшаві. Ще до виїзду з України я звязалась з ними та звернулась по допомогу. І вони мене зустріли, підхопили, розмістили. І тут сталося найстрашніше – у мене захворіли діти. Я розривалась між ними. І хоча ми не були на обліку, нас прийняли лікарі, виписали рецепти та допомогли придбати ліки – і діти одужали. Але причину захворювання так і не встановили: чи то нерви не витримали, чи взимку якусь інфекцію підхопили.

Мене поламало, бо дві доби я не знала, де мій чоловік є та в якому стані перебуває

Коли ви почали створювати коаліцію «Трибунал для Путіна»?

У кінці березня в нас відбулись онлайн-збори правозахисників. І сформувалася коаліція «Трибунал для Путіна», в рамках якої ми документуємо воєнні злочини. Я особисто документую Дніпропетровську і Запорізьку області плюс консультую клієнтів та проводжу інтерв’ю з потерпілими вже після 24 лютого 2022 року, перебуваючи за кордоном.

Які ви одразу помітили відмінності між розповідями людей, які постраждали з 2014 року та тепер?

До повноцінного вторгнення затримання людей були точковими. А після 24 лютого було дуже багато окупованих територій, і практично в кожному повідомленні в соціальних мережах, від клієнтів ми фіксували масове затримання людей. Їх просто загрібали! У людей відрізали можливість звернутися до органів влади. І це було жахливо. Ми писали купу заяв в поліцію, купу звернень від нашої організації, бо люди фізично не могли їх подати. І це була шалена кількість роботи одразу.

Плюс на початку квітня 2022 року серйозно поранено було мого чоловіка. Оскільки він постійно служив, то у нас були певні домовленості: якщо ти не можеш говорити, ти мені просто в SMS пишеш плюсик. Так я розумію, що все в порядку.  А так немає жодного слова чи плюсика, — і телефон відключений. І це дуже сильно мене поламало, бо дві доби я не знала, де він є та в якому стані перебуває. І я його розшукувала з Польщі  за допомогою волонтерів, колег, які мені допомогли його розшукати. Я його шукала в Торецьку та Покровську, а за допомогою друзів, колег, волонтерів, знайшла у Дніпрі у госпіталі Мечнікова. В нього було серйозне поранення – і на сьогодні ампутована частина ноги.

Дві доби — це, звичайно, дрібниця порівнюючи з людьми, які шукають своїх рідних майже півтора року. Але для мене це був серйозний стрес, враховуючи те, що я сама перебувала в чужій країні з двома дітьми. До цього я завжди вважала, що моя психіка – це моя подружка. І панічні атаки  – це просто якісь вигадані страхи людей. А тут я зрозуміла, що це все правда. Я не могла заснути, я постійно читала новини. І так тривало, поки я не зрозуміла, що мій чоловік в лікарні, що він живий та буде жити. Йому пощастило, що він просто не втратив свідомість і зміг накласти турнікет на ногу. І хоч ногу не вдалося зберегти, але це вже дрібниці. Головне, що живий.  І хоча мене трошки попустило, але я не могла готувати, я не могла їсти нормально.

Як ви себе витягали?

Я занурилася у робочі процеси, і мені так ставало трохи легше. Коли мені треба було розв’язувати побутові питання — мене знову накривало. Я не могла нормально зосередитись ні на чому. Ну, потрохи я почала приходити в себе. І далі почався процес пошуку варіантів протезування. І я в Польщі їх не знайшла, а в Латвії – знайшла, завдяки чарівним феям з  Фейсбуку. І на початку серпня того року мого чоловіка вивезли на протезування до Латвії. Зараз він в Латвії, це вже повторний в нього протез.

Меседж, який я доносила до чоловіка: «Я тебе покохала не за твою ногу»

Як таке важке поранення вплинуло на ваші стосунки з чоловіком?

Спочатку він був в шоці від того, що в нього немає однієї ноги. Він мені пропонував навіть розлучитися. «Навіщо я тобі, інвалід, потрібен?». Я звернулася до колег за психологічною допомогою, бо не розуміла як бути і які слова підібрати. Основний меседж, який я до нього намагалася донести: «Я ж тебе покохала не за твою ногу». «Нога не є основною частиною твого тіла, яку я і люблю». Такі емоційні гойдалки тривали місяці три. І досі різними словами я цю думку йому дублюю.

І він на певному етапі зрозумів, що це не є проблемою для нашого подальшого сімейного життя, що я за нього буду боротися та разом з ним, що я його кохаю, що мені абсолютно все одно одна чи дві ноги у нього.

Ви зараз активно опікуєтесь поверненням цивільних заручників. Чому росіяни не віддають їх? Навіщо їм хворі та літні люди?

Проблема з поверненням цивільних полягає у тому, що затримання цивільної особи є воєнним злочином. Окупаційна влада має право затримувати людей, які, на їх думку, несуть загрози їхньому режиму. Це є в положеннях Женевських конвенцій. Але затримання має бути в рамках процесу. Тобто людину мають затримати, надати підозру. Особа має право ознайомитись з матеріалами провадження, залучити захисника. Росіяни цих вимог не дотримуються – і відповідно те, що відбувається на сьогодні з цивільними заручниками, за міжнародними конвенціями вважається воєнним злочином. І немає жодного механізму проведення обмінів з цивільними особами під час воєнних дій.

Ми спілкувалися із колегами та усвідомлюємо: поки не буде певних домовленостей з російською стороною стосовно того, яким чином нам повертати наших цивільних, обмінів саме цих людей як таких не буде. У росіян немає навіть такого правового статусу, як цивільний заручник, в них існує лише статус полоненого. Вони по-іншому наших громадян не розглядають.

На сьогоднішній момент для того, щоб повернути наших цивільних, я дуже не люблю, власне кажучи, цей термін, але потрібна політична воля обох сторін. Адже ми прекрасно розуміємо, що фахівці Управління із прав людини Російської Федерації нічого не вирішують. Це просто «говорящая» голова. І, на жаль, тут потрібно спілкуватися з кимось іншим.

Через те, що затримання цивільних є воєнним злочином, окупанти не можуть просто так відпустити наших людей, бо таким чином прямо чи опосередковано вони будуть повертати свідків та потерпілих у майбутньому міжнародному трибуналі проти себе.

Обмін колаборантів на заручників – обмін одних громадян України на інших

Зараз у парламенті пропонують міняти колаборантів на заручників.

Щодо цієї ідеї,  то тут теж дуже багато суперечливих моментів. З ворогом співпрацюють люди, які є також громадянами України. Навіть якщо в них є російські паспорти, але Україна не визнає подвійного громадянства. І відповідно це все одно громадяни України. І за такою схемою  ми, виходить, міняємо одних громадян України на інших. Такі тонкі питання мають обговорюватися на рівні Міністерства юстиції, на рівні Координаційного штабу, на рівні ГУР, для того, щоб зрозуміти, яким чином та що ми, власне, можемо запропонувати русні, для того, щоб вони відпустили наших людей. І саме тому у мене немає жодної ілюзії щодо якогось швидкого врегулювання цього питання. І я це кажу своїм клієнтам.

Якщо ми проаналізуємо обміни, які були в 17-19-му роках, абсолютно всі цивільні особи були з вироками російських судів. Тобто окупанти вже прагнуть узаконити затримання цивільних. І я так розумію, що і в подальшому, якщо будуть якісь обміни або повернення людей, вони теоретично  мають бути з вироками. Росіяни таким чином підстраховуються від звинувачень у порушенні міжнародного гуманітарного права: ми ж не просто так затримали Іванова Івана Івановича, а ми провели досудове розслідування і з’ясували, що він все ж таки не винуватий.

У мене є серед клієнтів багато волонтерів, яких було затримано навесні того року на в’їзді в Маріуполь, куди вони їхали з гуманітарною допомогою та  для евакуації охочих  виїхати з окупованого міста. І когось з них затримували на в’їзді в Маріуполь, тобто люди навіть не встигали доїхати, когось затримували під час роздачі гуманітарної допомоги, когось вже затримували під час виїзду вже з людьми. І їх відпустили: типу росіяни провели якесь досудове розслідування, бо вони до українських волонтерів мали якісь там підозри, і вони їх відпустили, бо ті невинуваті.

Те, що затримані волонтери не розуміли та не знали взагалі, що відбувається, що до них не доносилася ця інформація — це теж є порушеннями прав людини. Вони не ознайомлювалися з тим, що їм інкримінують. Декому просто давали чисті аркуші на підпис. Комусь закривали аркуш один іншим – та залишали рядок, в якому повинен бути підпис.

Під час інтерв’ю неодноразово звільнені говорили, що напередодні обміну їх перестають бити

Серед заручників багато медичних працівників, журналістів, фахівців критичної інфраструктури, які не є комбатантами.  Їх не віддають нібито через відсутність аналогічного обмінного фонду, адже у нас немає у полоні російських журналістів та лікарів.

З росіянами міжнародне гуманітарне право ніколи не буде працювати. Адже поняттям «некомбатанти» оперують правові держави, а не  держава-терористка. Проблема вся в тому, що в них є якийсь план, про який ми не знаємо. Нещодавно клієнти почали повідомляти мені, що їм почали телефонувати з Міжнародного комітету Червоного Хреста та повідомляти, що Російська Федерація підтвердила знаходження їхніх близьких в полоні. Тобто певний хоча б обліковий рух почався, але який загальний план цього руху  — я не знаю. Не можу поки що зрозуміти, бо телефонували родинам і цивільних, і військових, чиї родичі перебувають у полоні. Зараз був обмін. Але там жодного клієнта, якого вони визнали, немає.

Під час інтерв’ю неодноразово звільнені говорили, що напередодні обміну їх перестають бити. І за цією ознакою вони розуміють, кого віддадуть. Це поки все.

Чи є якесь хоча б приблизне розуміння, скільки у окупантів наших цивільних заручників?

Я бачила інформацію від омбудсмена Дмитра Лубінця, що офіційно звернулись 20 тисяч родин. Скільки ми вже повернули серед загальної кількості хвиль обмінів саме цивільних людей, статистики точної немає. Я бачила різну інформацію: наприклад, навіть 100 осіб. Але я бачила лише повідомлення, а самих людей не бачила.

Я дивлюся на ці всі обміни, і у випадках з військовими вказується хоча б бригада. Щодо цивільних – у нас на сьогодні  є дуже велика проблема з порушенням права родин зниклих безвісти та незаконно затриманих на інформацію. Щось вискребти з когось — взагалі нереально. Все покрите такими таємницями, що вже Україна порушує закон «Про правовий статус безвісти зниклих за особливих обставин». Там чітко прописано, що родичі мають право на інформацію. Мають право! А в нас виходить, що ми з родинами бігаємо за слідчим, для того, щоб нам надали хоч щось.

Примусова депортація людей до Росії вже є воєнним злочином згідно Римського статуту

Який статус мають українці, яких тримають у таборах на території країни-окупанта – в Сибіру, за Уралом, на Таймирі.

Статус цивільних заручників, про який ми зараз говоримо, надається людям, якщо їх визнають особами, проти яких була порушена норма Конвенції «Про захист цивільного населення».

Примусова депортація людей до Росії вже є воєнним злочином згідно Римського статуту. Якщо людина обмежена у своєму пересуванні через те, що в неї фізично немає фінансової спроможності виїхати, я не думаю, що комісія буде це розглядати, як порушення норм Конвенції «Про захист цивільного населення».  Але спробувати можна! В такому випадку варто просто з кожним розмовляти індивідуально. Ми повинні зрозуміти, які докази на підтвердження, порушень норм цієї Конвенції ми можемо додати. Чи було відкрите кримінальне провадження у країні-терористі? Чи зверталися родичі стосовно того, що людина зникла? Ми розуміємо, що людина зникла. Вона сіла у Маріуполі в евакуаційний автобус, яким повинна була дістатись до Запоріжжя, але автобус попрямував до Ростова. Тобто велика група людей вільної території України не дісталась, а просто зникла.

Єдине, що для мене на сьогодні є принциповим, щоб була виявлена політична воля щодо прописування механізму повернення наших цивільних осіб — хоч з Таймиру, хоч з підвалів. Через його відсутність ми не знаємо, як буде відбуватись обмін, ми не знаємо, які маємо надавати докази. І всім своїм клієнтам ми збираємо абсолютно всі можливі докази. Якщо, наприклад, людина досі перебуває в заручниках або у полоні, і є звільнені особи, які його бачили там або чули про нього, ми фіксуємо ці свідчі покази для того, щоб в нас вони вже були в оформленому вигляді.

Ми скрізь пишемо, намагаючись шукати їх на території Російської Федерації. Це все долучаємо до наших особових справ. Це не важливо на сьогодні, але це стане вкрай необхідним будь-якої миті.

На сьогоднішній момент є дві групи звільнених

Які складнощі виникають у звільнених з полону цивільних українців?

На сьогоднішній момент є дві групи звільнених. Перша складається з людей, яких звільнили за списками в рамках офіційних обмінів, які контролює Координаційний штаб. А друга група людей, яких просто відпускають. У мене є група волонтерів, які перебували в колонії під Волновахою. Їм просто відчинили ворота і просто випустили. І вони приїхали в окупований Донецьк, забрали там свої документи про те, що вони дактилоскоповані, що вони пройшли фільтрацію, комусь на руки видали російську постанову, що проти них немає кримінальних проваджень – і все. Частина з цих людей виїхала до Європи, частина виїхала через Європу, але повернулася в Україну.

У військовослужбовців та тих осіб, які звільнюються в рамках офіційних обмінів, практично немає проблем з доказуванням факту перебування у полоні. Їм не інкримінують, що вони самовільно залишили військову частину, або добровільну здались в полон.  На сьогодні лише одна клієнтка повідомила, що її чоловіка підозрюють в добровільній здачі, але він і досі перебуває в полоні.

А ось коли просто звільняють людей не у рамках офіційних обмінів, тут вони мають довести, що вони були затримані і звільнені. Особливо важкі випадки,  якщо ніхто не звертався з їхніх рідних щодо їхнього затримання. Тоді вже ми починаємо шукати інформацію, різноманітні докази подавати, реєструвати інформацію в комісії щодо статусу. Це достатньо великий відсоток випадків. Бо згідно з порядком ми маємо надати повідомлення до силових структур, щоб відкрити кримінальні провадження, витяги та інші докази, які підтверджують факт незаконного затримання людини. Ті, які звільняються в рамках офіційних обмінів, таких проблем немає. Тобто їм на руки видають довідку про те, що вони перебували в полоні. Далі їхні документи автоматично йдуть на комісію.

А от якщо людину просто так відпустили, як цю групу волонтерів, то їх врятувала медійність, бо дуже багато публікацій в Інтернеті, дуже часто прізвища їхні називалися у ЗМІ. І це їм спростило ситуацію. Люди, які не є медійними, про яких ми не знаємо, мають проблеми. І ми намагаємося шукати свідків, хто з ними перебував поруч або бачили затримання. Ну, це щоразу повноцінне детективне розслідування.

Спочатку люди можуть звертатися щодо статусу, щодо виплати цих грошових коштів. Але потім починають випливати інші різноманітні питання щодо трудових їхніх прав. Якщо є ознаки торгівлі людьми, то треба оформляти статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми. Комусь потрібно допомогти оформити ВПО, довідку на комунальні виплати. Тобто в принципі відбувається  комплексний супровід.

І скільки часу витрачає кожна людина, поки вона позбирає всі довідки і не почне отримувати компенсації?

Є позитивні історії. Звільнених волонтерів вже визнали. Інколи ми двічі зверталися та навіть тричі. Ми відкривали кримінальне провадження, документи не приймали, губили, писали, що вони нічого не знають. Тобто це достатньо довготривалий процес. Бо якщо в комісію не подати повний перелік документів, вони просто відмовлять і все. Єдине, що тішить, що ми можемо неодноразово звертатися в цю комісію, якщо докази нові з’являються. Ми це все готуємо.

Перед відправкою на фронт ми не фотографували особовий склад голими, щоб довести, що у конкретного захисника України не було шрамів від катувань

Які дії звільнені полонені та заручники обов’язково повинні вчинити?

Я закликаю всіх, щоб люди фіксували кожну найдрібнішу інформацію. Важливо все! Бо ми прекрасно розуміємо, що трибунал над країною-окупанткою відбудеться, і ми повинні мати всі відкриті кримінальні провадження, всі свідчі покази, всі відповіді від держави-агресорки, якщо вони відповідають. Всі можливі моменти, які ми просто можемо додати туди. Бо процес доказування є ретельним. Я вже говорила, що напередодні звільнення за два-три тижні полонених та заручників не б’ють. І перед війною ми не фотографували хоча б особовий склад голими, щоб довести, що у конкретного захисника України не було шрамів від побиття металевим прутом. І тому на сьогодні я всім говорю, коли хлопців відпускають, вони мають обов’язково розказувати все лікарям. Я прекрасно знаю, як воно все робиться: «В мене все норм». Ні! Ви маєте розказати, як били, куди били, чим били, з якою силою, які наслідки того, що били. І це все має бути зафіксовано, бо інакше агресор, який приніс стільки горя нашій державі, отримає менше покарання, ніж має. І через лінощі такого припустити не можна.

Тетяна Марінова 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.