Історії українців у Британії: як приймають донори та з якими проблемами стикаються сім’ї

За даними ООН, станом на 7 червня було зареєстровано близько 7,3 мільйонів перетинів кордону з України, і ще 2,3 мільйони – до України. По всій Європі було зареєстровано щонайменше 4,8 мільйона біженців з України, включаючи тих, хто спочатку перетнув кордон із сусідніми країнами, а потім переїхав до інших країн.

Зокрема, у Британії наразі перебуває понад 82 тисячі українців та українок, які евакуювалися туди від початку повномасштабного вторгення рф. 

Британія та уряд країни надають підтримку українцям як моральну, так і фінансову. Так, прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон є одним зі світових лідерів, які найбільше підтримують боротьбу України з агресором. Від 24 лютого його країна надала Києву протитанкові ракети, системи ППО та іншу зброю. Крім того, Велика Британія — серед лідерів із запровадження санкцій проти росії, її режиму та російського бізнесу.

Зокрема, країна запустила програму Homes for Ukraine, яка працює з 18 березня та заохочує британців селити в себе українців. За цією програмою господарі мають можливість отримувати виплати. Програму критикували за те, що вона може бути використана для зловживань, а також за те, що українці не отримують жодних гарантій поселення. Минулого місяця британські медіа почали писати про випадки, коли господарі виганяли біженців на вулицю.

Британське видання The Guardian писало, що станом на початок червня було відомо про те, що 90 домовленостей за програмою Homes for Ukraine були скасовані й переселенці були змушені з’їжджати. Ще у 55 випадках українці так і не мали змоги заїхати в житло, яке виявилося недоступним або непідходящим для поселення. Лише 20 вдалося знайти нових благочинників, які запропонували житло.

Тож ми поспілкувалися з українськими сім’ями, які зараз перебувають у Британії, аби дізнатися про їхні умови проживання та яка насправді ситуація з донорами.

Історія Марії

22-річна Марія Губєрнік з Донецька. У 2014 році вони переїхали іх сім’єю до Києва, а коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, то вона, її дві молодші сестри та батьки поїхали до Іспанії. Та там Марії не сподобалося — в Іспанії складно знайти роботу, мовний бар’єр, надто повільне життя з постійними сієстами, що дівчині не подобалося. Тому вона переїхала у Британію, де перебуває понад два місяці. 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от 🇺🇦 Mariia Goubernik 🇺🇦 (@maryomelka)


Каже, що у Британії багато роботи для будь-яких умінь та спеціальностей, більш швидкий темп життя тощо.

«Британія також дуже близька мені по цінностях та правах, які тут є, адже я є феміністкою, активісткою за права жінок, ЛГБТК-активісткою. Ця країна у цих факторах одна з найпрогресивніших у світі, тобто тут повністю безкоштовна контрацепція, анонімні аборти. Тут майже неможливе насилля на ґрунті ненависті, бо будь-який злочин, навіть якщо це ще не фізичне насилля, вважається кримінальним злочином. Це країна, де я почуваюся безпечно вперше у своєму житті, при тому, що я багато подорожувала Європою і жила у Німеччині», — розповідає Марія.  

Також, за словами дівчини, у Британії все організовано та зрозуміло, попри те, що існує бюрократія, тут майже усі державні сервіси доступні онлайн, але потім треба чекати листа.

Усі чомусь вважають Німеччину бюрократичною країною, але порівнюючи з Британією — це небо і земля, тут рівень бюрократії ще вищий. Наприклад, не можна оформлюватися на роботу та паралельно працювати на ній

Медицина тут безкоштовна — для українців також. Ліки за рецептом також можна отримати безкоштовно. Єдина проблема — до лікаря треба записуватися щонайменше за місяць. Наприклад, Марія записалася до дерматолога у середині квітня, а потрапила у середині червня.

Є певні особливості менталітету, які непритаманні українцям, каже Марія. Наприклад, британці не жаліються, зовсім, і не сприймають коли жаліються інші. Вони зазвичай діють, щоб усунути причину страждань в тій чи іншій сфері, і на цьому все.

Я помітала, що наше середньостатистичне ниття вони майже ігнорують, бо для них це занадто дивно

«Щодо росіян — тут їх майже немає», — каже дівчина.

Щодо продуктів та проїзду — проїзд на день від 350 до 550 грн, це якщо ви не їздите між великими містами — це ще дорожче. Бо, наприклад, квитки у Лондон — 100-200 фунтів, дешевше злітати в Варшаву чи Берлін. Їжа може бути тієї ж вартості, що і в Україні, може бути деяка трохи дешевша, але багато позицій в 2-4 рази дорожчі. Особливо дорогий алкоголь і цигарки.

Також у Британії добре розвинена соціальна захищеність, тобто безробітні люди, зокрема українці, отримують виплати. До того ж тут неможливо втратити роботу та залишитися без їжі або комфортного житла, а у разі несподіваного звільнення — компанія має виплатити компенсацію. Також є соціальне житло та виплата, яка частично покриває витрати на оренду житла, є фудбанки для тих, хто не може купити їжу.

«Якщо ти не отримуєш певний рівень зарплатні за який можеш купити середній продуктовий кошик чи оплатити середню оренду, тобі все ще видаватимуть виплати. Я зараз працюю на двох роботах, але все ще отримуватиму виплати і не буду платити податки, поки я не почну нормально заробляти у фунтах», — пояснює вона.

Марія живе у великій кімнаті у двоповерховому домі під Ліверпулем зі спонсорками — лесбійською парою, яку вона знайшла у ЛГБТК-групі. Каже, що розуміла, що хоче жити із жінками, які прийматимуть її погляди та цінності. Поруч із будинком є пляж, дуже гарна місцевість, ділиться дівчина.

«Мабуть, у мене тут найбільша кімната у моєму житті. Навіть для біженців приходять місцеві представники держави, які заміряють метраж кімнати, аби воно відповідало певному стандарту. Кімната має зачинятися, там має бути усе необхідне для людини. Якщо від 3-х людей у домі — має бути від 3-х санвузлів тощо», — розповідає вона.

Тобто багато вимог має виконати власник, навіть якщо він хоче безкоштовно прийняти пожити українця, не кажучи вже про програму підтримки держави.

У Марії прекрасно склалися стосунки із донорами — це і її думка, і думка дівчат. Перше, що спрацювало — вони усі з ЛГБТК-спільноти. По-друге, до приїзду Марії вони поспілкувалися на важливі теми — про цінності, релігію, харчові вподобання (Марія — вегетаріанка), шкідливі звички тощо. Потім Марія подалася на візу. 

«Потім мені приходять десятки повідомлень від донорок із запитаннями, що я люблю їсти, що я хочу пити, які закуски люблю. У мене просто був ступор, бо тоді я перебувала в Іспанії, де усім було начхати на українців. У нас не те, що не було вибору, що їсти, а якщо ми ще не доїдали — нам розповідали, які ми погані, що на нас «викидають гроші». Тож мені довелося питати свою середню сестру, що я люблю їсти, бо у той момент у мене був ступор», — розповідає вона. 

Вона ділиться, що іноді виникають проблеми, коли донори очікують на приїзд дорослих незалежних людей, а до них приїжджають українці та українки, які через пережите поводяться як діти. Про ці історії Марія чує від своїх спонсорок, яким жаліються інші донори, що приютили українців.

«Іноді я проводжу культуральну бесіду з українцями, бо донори розраховують на те, що вони приймають незалежних людей, а не усиновлюють дітей, які перебувають з ними 24/7 та без них не можуть. Спонсори в основному готові допомагати спочатку, але далі треба самостійно», — каже дівчина. 

Її спонсорки показали їй зупинку транспорту, допомогли заповнити документи, вони завжди на зв’язку, але загалом Марія сама переміщається та оформлює інші документи. 

Це дає особистий простір і бажання спілкуватися між собою 

При цьому Марія каже, що ситуація, коли стосунки із донорами в українців не складаються — це швидше виключення, просто про такі історії частіше кричать у ЗМІ. За словами дівчини, зазвичай такі ситуації виникали через погану комунікацію (сторони не обговорювали усі моменти свого співіснування) або ж неспівпадіння очікувань та реальності. 

“Про все можна домовитися, британці вміють розмовляти, зазвичай, це українці не вміють комунікувати, бо у нас починається оця історія: “Тобі і так все дали, тому мовчи, навіть якщо не подобається”. Так ми терпимо до моменту, коли ми вибухаємо і складаються неприємні ситуації”, — каже українка.

Однак бували і ситуації, коли українцям траплялися непорядні британці, які, наприклад, розраховували, що українки будуть прибирати чи готувати. Або просто хотіли отримати гроші за українців. Марія познайомилася з українською сім’єю, яка була змушена переїхати з Британії до Польщі, бо їхні донори надали їм непридатний для життя будинок, й відмовилися його ремонтувати. Проте, каже дівчина, це одна погана історія на 100 хороших.

Марія секс-терапевтка, тож вона продовжує працювати — в основному зі зґвалтуваннями під час війни. Проте треба було влаштуватися на роботу, де вона б отримувала «британську» зарплату.

«У Британії я була одна з перших українок, яка знає англійську і може вільно розмовляти, тому мене постійно смикали на переклад», — каже вона.

Тож вона вирішила влаштуватися у компанію, де можна робити переклад по телефону. Там вільний графік, який дозволяє працювати навіть вночі, коли приходять дзвінки з Канади та США. Також у Марії є третя робота — у ліверпульській компанії, яка займається хостингом заходів, адже тут проходить багато концертів та футбольних матчів. 

«Тобі добре платять, а ще ти потім можеш піти на концерт. Я вже кілька разів працювала так — то був концерт The Rolling Stones, а потім Елтона Джона. Я по суті постояла «попікала» квиточки 6-8 годин, мені за це заплатили 150 фунтів і дозволили сходити на концерт», — каже Марія.

Через те, що вона досі одна з небагатьох по області, хто вільно спілкується англійською, тож дівчина познайомилася майже з усіма українками, які приїхали у ту місцевість. Каже, що була розчарована, бо багато російськомовних та ідейноросійськомовних людей, які заявили, що нібито Марія утискає російськомовних.

«Це було смішно, бо я з Донецька. Я дуже люблю українців і у моєму середовищі також, але коли ти зустрічаєш отаких людей, то буває різне враження. Тут багато людей з Маріуполя, Херсону тощо», — каже дівчина.

Їй більше подобається спілкуватися із прогресивними британцями, які до того ж дуже підтримують Україну, або емігрантами, які приїхали у Британії 10-15 років тому. 

Марія поки не знає, чи залишатиметься у країні, бо це залежить від багатьох факторів, зокрема, як завершиться війна. 

«Я дуже люблю Україну, я була на Майдані у 14 років. Я з Донецька і розмовляю українською, у мене є тату герба на шиї. Але мені 22 роки, а я вдруге починаю з нуля — під вибухи. У мене вже був ПТСР, а такі ситуації формують звичку до того, що, наприклад, поняття дому в мене вже втрачене, поняття безпеки — дуже викручене. Мені хотілося б пожити, аби відчуття безпеки повернути у своє життя, аби просто нагадати як це», — каже Марія.

По програмі вона вже отримала резиденцію на три роки, але що буде після цих років не зрозуміло, навіть британський уряд не знає, що робитиме потім з біженцями. Але зізнається, що їй складно прийняти рішення, чи залишатися у Британії, бо їй подобається український менталітет та люди.

Історія Аліни

Аліна (ім’я змінене — WoMo.ua) переїхала з двома синами — 9 та 16 років — та старшою сестрою з України до Польщі, а потім вже до Британії. Це її друга евакуація — перша була з Донецької області у 2014-му році. Тоді вона переїхала до Києва. Каже, що у Британії їй спокійніше, бо вона не витримала б вдруге дивитися на руйнування та смерті людей.

“Нерви вже здають, тому я відразу знала, що треба їхати з України, коли почалося повномасштабне вторгнення, тим більше у мене діти. Поки буду залишатися тут, тому оформлюю Biometric Residence Permit — це дозвіл на право проживання тут до трьох років”, — каже жінка.

Аліна розповідає, що у неї у Єнакієво на Донеччині залишився великий будинок та дві квартири, коли їм довелося покинути домівку та переїхати у 2014-му році. 

“У Києві мені не вдавалося ніяк влаштуватися після смерті чоловіка — постійні зйомні квартири, фінансові проблеми. Тому не впевнена, що повернуся в Україну, поки там принаймні не завершиться вій сирен, я не можу у цьому морально витримувати”, — каже вона.

Сім’я знайшла спонсора через Фейсбук і вже 26 травня переїхали у Сполдінг — це невеличке місто у годині від Лондону. Живе сім’я на другому поверсі приватного будинку. З донором їм пощастило — він розуміє російську, тому мовного бар’єру не було, адже Аліна не дуже добре знає іноземну мову. Хоча каже, що їм вже обіцяють безкоштовні курси з вивчення англійської. Їх надасть центр допомоги біженцям.

Аліна каже, що з роботою тут теж добре — багато вакансій у клінінгу, на фабриках, квіткових парниках, тож вона сподівається скоро оформитися на роботу. Щоправда для цього треба оформити усі документи. Поки сім’я оформила Universal Credit — це універсальна виплата особам із низьким доходом та безробітним.

“У Британії надається первинна одноразова допомога 200 фунтів на людину, також Червоний Хрест дає по 50 фунтів, але ми їх поки не отримали. Нам надали безкоштовні сімки, є також така пропозиція як фудбанк. Тобто можливо щотижня приходити туди по ваучеру чи без нього, якщо це від місцевої ради, і тобі надають харчові продукти, гігієнічні засоби”, — каже жінка.

При цьому, якщо є можливість, то вона не рекомендує їхати у Британію без коштів, бо так складніше. Там, де живе сім’я, ціни на продукти невисокі, адже це невелике містечко. До того ж тут є польські магазини, де можна дешевше щось придбати, а у супермаркетах багато акційних товарів. 

Щодо стосунків зі спонсором, то Аліна каже, що він дуже відкритий і вони відразу обговорюють моменти, які когось не влаштовують.

“Обговорювали оплату комунальних послуг, бо тут їхня ціна зросла, а держава поки не виплатила донору допомогу за те, що він нас прийняв. Ми домовилися, що нам доведеться у разі чого доплачувати, але поки він не вимагає. Каже, коли влаштуєтеся на роботу, тоді будемо вирішувати — тобто дає розуміння у цьому плані”, — розповідає українка.

За словами Аліни, їхній донор навчався рік у Києві, тож ще з того часу добре ставиться до українців, як і більшість британців. 

“Ми кілька разів зустрічалися з українцями, які також переїхали у наше місто — були з Запоріжжя, Одеси,  Дніпра. Про ці зустрічі нам казав наш спонсор”, — каже Аліна.

Поки вони допомагають донору по господарству, готують їжу та роблять документи. Молодшого сина жінка вже влаштувала у боксерський клуб, а для старшого — написала листи у футбольну академію. З цим жінці також допоміг донор. Крім того, вони написали листи у школи, тож тепер брати підуть навчатися туди, де звільниться місце.

Аліна каже, що у Британії багато можливостей для дітей та студентів для навчання, а також багато пільг, тож каже, що сім’ям тут можна досить комфортно починати нове життя.

Історія Любові

Любов Сорока — тату-майстриня з Шепетівки Хмельницької області, яка вже понад 10 років живе у Києві. Із початком війни вона з чоловіком виїхала до Шепетівки, потім —  у Кам’янець-Подільський, а потім до Польщі. Там вона провела три місяці, працюючи майстринею у студії дівчинки, яка її приютила. Любов отримала офер для роботи у Британії, проте не хотіла їхати без чоловіка — нещодавно йому дозволили виїхати, тож пара вже тиждень живе у Свіндоні — це за 115 км від Лондону. 

Чоловік Люби з жовтня навчався у лондонській академії — саме академія знайшла їм донора та допомогла переїхати. Каже, для адаптації тут треба час, адже попереду щонайменше великий шлях з оформленням документів. 

“З цим дуже допомагають донори — таке відчуття, наче вони батьки. Все все шукають, перевіряють, питають, чи нам це потрібно. Дуже намагаються допомогти у процесі адаптації. Допомагає, що це люди досить розуміючі, тож легко комунікувати, бути відкритим. З обох сторін можемо сказати, що ми розуміємо, що ми різні, але це не заважає спілкуванню. Вони намагаються пояснити, що і для чого потрібно, як це працює в їхній системі”, — каже жінка.

Любов продовжує малювати ескізи та шукає студію, де могла б працювати, але поки безуспішно, адже ті студії, що вона знайшла, працюють в іншій стилістиці. 

Розповідає, що тут дуже відпрацьована система допомоги українцям — є місцева рада, яка надає інформацію про транспорт, де взяти одяг та їжу, де взяти велосипед, як зробити біометрику. Тут же дають ті одноразові 200 фунтів на необхідні речі.

Любов зізнається, що насправді у неї не було думок про міграцію, бо їй було комфортно в Україні, але це можливість пожити в іншій країні та набратися досвіду. 

“Люди насправді дуже схожі між собою, а у кожній країні є проблеми, з якими стикаєшься. В Україні було максимально комфортно, бо ти знаєш чого очікувати, і що хочеш змінювати. Коли ти їдеш за кордон, то бачиш класні штуки, які б хотів у свою країну. Тут, наприклад, уся електромережа під землею і дерева ростуть, як завгодно — було б круто, якщо таке було б в Україні. Можна подивитися, чогось набратися, але жити на постійній основі — ні”, — каже дівчина.

Тим, хто тільки переїхав у Британію, Любов радить багато спати та все робити поступово — адже різні пояси та дуже багато інформації, що втомлює. Також варто звертатися у центри допомоги біженцям — співробітники там дуже відкриті, розповідають та пояснюють, що відбувається, і що потрібно. Каже, що важливо брати усю допомогу, яку надають. 

“Моя робота ще пов’язана з волонтерством та соцмережами — мені треба організувати з Польщі пересилку в Україну для волонтерів — це все виснажує, тому я сплю і вночі, і вдень”, — розповідає Любов. 

Щодо морального стану — то поки дівчині важко. Британія довгий час була досить закритою країною щодо українців і вона не знає, чи є тут хтось з її знайомих, тому поки спілкується з хостами та по телефону з друзями та рідними. Але каже, що поки немає можливості засумувати, бо дуже перевантажена інформацією щодо того, що треба зробити, плюс росіяни не дають можливості не думати про те, що відбувається вдома.

В Україні у Любові залишилися батьки — вони залізничники, які допомагають з евакуацією людей та транспортуванням допомоги — і з України, і в Україну. Мама дівчини каже, що не поїде, бо хоче до останнього боронити землю.

Свекруха дівчини перебуває у Кам’янець-Подільському — вона волонтерка і координує з Любою усі поставки. 

“Вона надсилала мені запити, щоб я могла закупити з Польщі необхідне з якогось мілітарного магазину та переслати до Кам’янця-Подільського, а звідти вони вже відправляють на окремі бригади”, — розповідає вона.

Також в Україні залишаються її брат з дружиною та трьома дітьми — двома немовлятами та 7-річною дитиною. Певний час брат хотів виїхати, вони і зараз про це думають, проте навіть дорога для малих дітей це великий виклик, не кажучи вже про життя в іншій країні, тож поки сім’я залишається в Україні у відносно безпечному місці — далеко від військових об’єктів чи критичної інфраструктури.

Нещодавно посол Великої Британії у Києві Мелінда Сіммонс в інтерв’ю «Суспільному» повідомила, що кількість британських сімей, які запропонували житло, наразі більше за кількість українців, які шукають прихисток. Крім того, Велика Британія видала близько 130 тисяч віз для українців, але ними скористалися лише понад 80 тисяч громадян України.

«Варто не зосереджуватися на цифрах, а звернути увагу на зусилля, яких докладають уряд і громади, щоби матір із трьома дітьми, в якої зовсім інші потреби, ніж у підлітка без супроводу, потрапила до сім’ї, де ці потреби будуть враховані», — зазначила Сіммонс.

Вона додала, що виклик полягає у тому, щоб дібрати правильних людей, які готові надати притулок для українців.