Непочуті голоси українських дітей: щоденникові записи дітей в окупації

Документальна виставка «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» присвячена особистим історіям дітей та підлітків, які стали свідками війни в Україні та задокументували її. «Щоденники війни» — проєкт, ініційований візіонеркою Христиною Храновською та організований ГО Port of Culture за підтримки МЗС України. Нотатки щоденників трьох дітей вже були зачитані з трибуни Генасамблеї ООН.

Головне завдання цього проєкту — це розповісти унікальні історії та пролити світло на глибоку травму, яку пережило молоде покоління України. А також дати можливість українським дітям бути почутими, щоб кожен міг поділитись своєю історією та світ знав, що вони переживають щодня.

Таких історій безліч. Щодня очі українських дітей бачать та проживають жахи війни, щось записують, щось проявляють на малюнках, а щось просто тримають в собі, бо бояться про це говорити.

На виставці будуть представлені 14 історій, які дають можливість відвідувачам ознайомитися з досвідом війни в Україні очима дітей, без метафор. Вони стануть прикладом того, що ці історії потрібно розповідати.

Візуальна презентація оригіналів дитячих щоденників, а також аудіо- та відеоінтерв’ю з героями історій, дозволять усвідомити емоції та враження дітей під час війни в Україні.
Виставка також наголошує на тому, що існує безліч не розказаних історій, які потребують уваги.

«Згідно зі звітом ЮНІСЕФ, від початку повномасштабного вторгнення в Україні загинуло або отримало поранення близько 1148 дітей. Це лише офіційна суха статистика. В реальності таких історій в рази більше. Тих, що публічно відомі — декілька сотень. Хтось не готовий розповідати про пережите горе, комусь легше тримати в собі.

Мені як мамі чотирьох дітей, як людині що працює з дітьми клієнтів останні 15 років у дитячому бізнесі, здається важливим говорити про це частіше. І не лише в Україні, а особливо закордоном, якби багатьом не дотичним фізично не хотілося зберегти своє життя в «екологічній бульбашці»», — ділиться Христина
Храновська, візіонерка та ініціаторка проєкту.

Щоденник 17-річного Владислава П’ятін-Пономаренка розповідає і показує атмосферу та «естетику» побуту мешканців під час війни. Є кадри та відео влучень російських ракет у житлову інфраструктуру міста. Руйнування та наслідки вторгнення московської федерації. Приготування їжі на вогні, життя у підвалах, ходіння за питною водою до колодязів. Хлопець знаходився у блокаді Маріуполя 75 днів, ось що він розповідає:

“Весь час окупації Маріуполя я можу згадати як сірі, страшні та незрозумілі дні. Одразу я налаштував розум на те, що треба пройти через цей жах і вижити. Пригадую, в перші дні була паніка, в магазинах не вистачало продуктів, а стояти в чергах було небезпечно — міг прилетіти снаряд. Я можу порівняти цей час з романом «1984» Оруелла. Я тоді ходив в пальто, їздив на велосипеді повз трупи та зруйновані будинки, писав книгу. Це сюрреалістичний час, коли прийшли якісь нелюди, все зруйнували й тепер вказують, хто я і що я.

Я провів у блокаді 75 днів і не міг уявити, що тисячі ракет, гармат і бомб будуть йти по наших домівках. У нас була велика сім’я та дві сусідки, ми майже не мали їжі й виживали на тому, що було. А 7 березня о 6:05 ранку снаряд влучив в наш дім, у квартиру сусідки по тамбуру — я цей час на все життя запам’ятав. Тоді ми переїхали у підвал, тільки іноді виходили, щоб приготувати їжу. 

Щоб не поїхати глуздом, не боятися і принести користь для суспільства — я вирішив документувати все, що коїться з нами. Світла не було з 25 лютого, тому знімали на стару татову любительську камеру, іноді на телефон, а деякі кадри я навіть робив на вебкамеру свого ноутбука. Робили це разом з батьком, якому я вдячний за допомогу в інформаційній війні проти російської пропаганди.

Я хотів, щоб через ці кадри люди могли хоч якось відчути все, що коїлося з нами в Маріуполі. Одна з найважливіших пісень в моєму житті, яка врятувала мою психіку в Маріуполі — Джон Леннон «Imagine». Тому я вирішив, що вона буде на початку фільму.

Наше місто було неймовірним, зеленим і комфортним, місто для митців, для створення чогось нового. Місто, щоб бути самим собою. В одну мить воно перетворилося на бійню, де люди повзли для того, щоб вижити та не стати м’ясом.

Я думаю, що режисура документальних і художніх фільмів — це те, що дозволяє мені бути вільним і давати щось цьому світу. Тож це та робота, з якою я хотів би пов’язати майбутнє. Мені важливо, щоб люди відчули цінність кожного життя та з’ясували, хто вони є.”

16-річна Софія Громакова війну зустріла в рідному місті Маріуполь. З початку війни на шиї  вона носила значок на мотузочці, аби мама побачила, що дівчина вижила. Соня занотовувала свої почуття і події в нотатках на телефоні, 5.03 телефон розрядився. 18.03 евакуювалися на чужому автомобілі в м. Запоріжжя, їхали 9 годин. Одразу після евакуації вона купила полотно і написала картину, це була можливість для неї зняти стрес і перенести свої почуття на полотно.