Публікуємо уривок з книги Емі Оделл “Анна. Біографія Анни Вінтур, головної редакторки Vogue”

Занурюючись у світ високої моди та редакційної майстерності, книга Емі Оделл «Анна. Біографія Анни Вінтур, головної редакторки Vogue» відкриває завісу таємниці над однією з найвпливовіших фігур у світі моди. Ця біографія не лише занурює читачів у бурхливу кар’єру Анни Вінтур, але й дозволяє поглянути на особистісні аспекти її життя, що формували легендарний образ «жінки за залізною маскою».

Анна керувала журналом залізною рукою і тримала жорстку дисципліну. Вона хотіла, щоб персонал приходив вчасно, працював наполегливо і щоб все публікувалося тільки після узгодження з нею — різкий відхід від стилю Міллер, яка дозволяла фотографам приходити в офіс, обирати собі фото і затверджувати макети власних сторінок. Емма Соамс, яка працювала на Міллер, бачила, як Ентоні Армстронґ-Джонс, лорд Сноудон (фотограф, який одружився з принцесою Маргарет) так і зробив. Але тоді прийшла Анна і скоротила його зйомку до фото розміру поштової марки. Соамс сказала Анні, що та не могла цього зробити, тому що це був Сноудон. “А вона просто проігнорувала мене”, — сказала вона. “То ж це була радикальна, дуже радикальна зміна”.

Анна починала власний робочий день шокуюче рано, порівняно з попереднім керівництвом, виходячи з дому незадовго після сьомої, прокидаючись о п’ятій тридцять, щоб проводити час зі своїм немовлям-сином, Чарлі, названим на честь її батька. Після вісімнадцяти років під керівництвом Міллер, Коддінґтон — за власним зізнанням — почала ставати “лінивою”. Поруч з Анною Коддінґтон відчувала значно більший тиск через роботу в гіперефективному стилі. Тим не менш, Коддінґтон постійно запізнювалася. Але Анна також підвищила своєму персоналу зарплатню — щось майже неможливе під управлінням Міллер.

Загалом зарплатня була низькою, вигоди — нечисленними. Тілберіз саме висвітлювала покази в Нью-Йорку, коли Анна зателефонувала їй з Лондона, щоб сказати, що та отримає “помітне” підвищення зарплатні. Виявилося, що то були цілих 4000 фунтів, які перетворювали її 23 тисячі на 27 тисяч фунтів (115 000 доларів на 2021 рік).

“Я не знаю, що сказати”, — сказала Тілберіс. “Можеш подякувати”, — відповіла Анна.

Прагнучи бути постійно залученою до висвітлення моди, Анна почала проводити тижневі планувальні зустрічі. “Думаю, вже сам факт того, що їм доводилося котити одяг в її кабінет перед будьякою зйомкою, був шалено незвичним і нечуваним”, — сказала Доппельт. Анна сиділа, в своїх темних окулярах, постукуючи олівцем по столу, якщо ідея їй не подобалася. Розмірковуючи про це в своїх мемуарах, Коддінґтон зауважила, що їй — яку виколисав Vogue Мірабелли — було важко пристосуватися до стилю роботи Анни. “Нам доводилося проходити стільки годин попередніх оглядів, то було жахливо”, — писала вона. “[Це] просто неможливо — вдати настрій, якого сподіваєшся досягти на красивому фото, зробленому на локації, одягнувши той самий одяг не непідходящу дівчину в недостатньо освітленому кабінеті. Крім того, жодна відповідного вигляду модель ніколи не хотіла приходити й міряти одяг лише для огляду, бо як це просуватиме її кар’єру?”

Анна особисто рецензувала кожне фото з кожної зйомки, що також вражало персонал. Щойно приходила плівка, Анна йшла в кімнату з проектором і ретельно вивчала всі кадри, один за одним. Саме там, за закритими дверима, вона одягала свої товсті, круглі окуляри, лише для того, щоб різко зняти їх з обличчя, якщо хтось з персоналу неочікувано заходив в кімнату.

Також вона вимагала “безкінечних перезйомок”, казала Тілберіз. На свою найпершу обкладинку Анна хотіла помістити англійську актрису Аманду Пейс в яскраво-помаранчевому пальто із широкими, архітектурними лацканами і збільшеними плечима, характерними в той період дизайну Жан Мюір. “Я навіть не можу сказати, скільки пробних обкладинок того пальто ми зняли і перезняли, доки дісталися до ультра–простого зображення на разюче-білому фоні, якого вона хотіла”, — написала Коддінґтон.

Лише кілька років тому сказавши, що вона втомилася від фешн-фото дівчат, які біжать вулицями, зараз Анна вимагала саме цього: “руху, модель на вулицях, які виглядають так, наче йдуть на роботу”, — пригадала Тілберіз. То було зображення жіноцтва, створене значною мірою за образом і подобою Анни — завжди рухається, ніколи не сповільнюється, глибоко віддана своїй кар’єрі й зовнішньому вигляду.

Анна пізніше визнала, що такий підхід неопосередковано надихнула Ґрейс Мірабелла, хоча вона почерпнула це і в Savvy й New York. “В Лондона безперечно була ексцентрична сторона, яку я вважала чудовою, — сказала вона, — але жінки також хотіли реальності. Можливо, я надто на цьому наголошувала в той час, але я була новенькою і мені хотілося лишити там свій відбиток”.

Не всі могли витримати новий стиль роботи Анни і було доволі важко постійно знаходитися поруч там, де вони постійно випромінювали невдоволення, особливо тим, кого Анна недавно найняла. Доппельт вважала це все настільки виснажливим, що — коли Анна ходила на обід — вона інколи підійма- лася на найвищий поверх відпочити, полежавши на холодній, кам’яній підлозі.

“Я була наче вижата губка, від тиску на роботі і напруги, а також від ворожості до Анни, яка наче б то й на мене перетікала”, — сказала Доппельт. “Напевно, Анні було в тисячі разів гірше”.

(…)

Ще до Лондона Анна мала репутацію холодної, лякаючої і приголомшливої. Частково це було через окуляри. Частково це, мабуть, було те, що вона була ріднею “Морозному Чарлі”. Також — її прізвище, яке здавалося було створене лише для того, щоб вигадувати довкола нього каламбури.

Звісно, списуючи те, що відбувалося в журналі, на “дурненькі дамські штучки” і прізвисько Анни “Ядерна Вінтур”, а її час на посаді “Вінтур нашого невдоволення” — в основному на сексизм, увага до її безжальних методів значно перевершила увагу, якою наділяли керівників-чоловіків. Теж саме стосувалося інших звинувачень, таких як от чутки (пізніше названі “фабрикаціями” її братом Патріком) про те, що вона стимулювала пологи, щоб народити в такий час, щоб мати змогу відвідувати покази кутюр’є. Колишня газета її батька описувала “її звичку пробиватися крізь редакторські посади так, наче то були цегляні стіни, лишаючи за собою обшарпані дірки і аромат «Шанель»”. Private Eye повідомив деталі її контракту: зарплата еквівалентна майже 330 тисячам доларів в 2021 році і пільги, серед яких нянька на повну ставку, авто з водієм, і оплата двох зворотніх квитків “Конкордом” щомісяця, щоб відвідувати Шафера. Private Eye також страшенно подобалися замітки про те, що персонал звільнявся і новина про те, що через свою нерішучість, Анна подала вересневий випуск Vogue (традиційно найбільший і найприбутковіший випуск року) запізно.

Хоча вона ніколи й не розкривала своєму персоналу, як вона ставилася до капостей, замітка Private Eye про її “пізній” вересневий випуск стала останньою соломинкою. Анна подала на них до суду, змушуючи опублікувати вибачення і покрити судові витрати. Вона витримала негативну пресу — як робитиме протягом десятиліть — й оком не повівши, але ті, хто був до неї близький за межами роботи казали, що це її таки турбувало.

Емму Соамс такі історії приголомшували. “Люди помилково розцінювали її зосередженість як непривітність. Але вона не непривітна, вона взагалі надміру великодушна”, — сказала вона. “Якщо це не стосувалося редагування Vogue — вона про це не говорила. Вона не любила порожніх балачок”.