Ведуча каналу «Київ24» Анастасія Красніцька: «Справжній тележурналіст –той, хто зробив життя своєю роботою, а роботу – життям»

«Коли мене запитують про день народження, я завжди відповідаю: «тоді, коли в Богдана Ступки, Івана Франка, Теодора Драйзера – 27 серпня»,  –  жартує Анастасія Красніцька. Їй – 34. Це її «друге пришестя» на телеканал «Київ24», й вона вважає, що їй дуже пощастило. Чим, окрім телебачення, захоплюється Настя, про що мріє – в інтерв’ю з телеведучою.

Уже півроку Анастасія Красніцька відкриває новий день на каналі «Київ24». Робота ранковими ведучими – нелегка, на неї погоджуються далеко не всі претенденти. Занадто рано починається робочий день, адже до телеканалу потрібно ще дістатися, годину чи більше провести на гримі та підготуватися до ефіру! Ось і виходить, що робочий день починається о четвертій ранку, а іноді й раніше! Зрозуміло, багато що доводиться встигати за рахунок сну. Настя усміхається, згадуючи, як були здивовані ті, хто запрошував її на роботу, коли вона сказала, що ранковий ефір – це її улюблений слот! Вона дійсно любить рано прокидатися, багато що встигати, а от світським життям, яке відбувається ввечері, в основному доводиться жертвувати. Але для Насті це неважливо, головне – що в її житті є професія мрії, коханий чоловік та улюблені заняття.

Загалом ти справляєш враження дуже цілісної натури, ціленаправленої, чіткої, яка знає, куди рухатися… Звідки це в тобі? Ти наростила ці навички, чи це в тебе вроджене?

Мені здається, 50 на 50. І тут великий внесок моїх батьків, особливо тата, який завжди казав: «Неважливо, ким ти станеш у майбутньому, головне – бути у своїй справі найкращою». Тож, у 2010-му році я прийшла на практику на телеканал «Культура». Досі пам’ятаю емоції після першої зйомки. Я зателефонувала мамі, розплакалась від щастя і сказала: «Це те, чим мрію займатись усе життя! Я готова робити це навіть безкоштовно!» На той момент про існування телеканалу «Культура» мало хто знав, навіть на зйомках перепитували: чи дійсно в нас існує такий канал. Але мені було байдуже. Я до кожної зйомки так ставилася, ніби представляю CNN чи BBC (усміхається). Згодом мені запропонують залишитись працювати. І шеф-редакторка скаже, що з-поміж інших претендентів взяли тільки мене, адже побачили, як «горять» очі від улюбленої справи.

Ти відразу вступила до університету чи працювала якийсь час після школи?

Ні, я завжди знала, що вступатиму на журналістику. Я закінчила Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка. По його завершенню – Інститут журналістики того ж таки університету, а дещо згодом – заочно – філософський факультет Шевченка за спеціальністю «політологія». Таким чином у мене – два дипломи про вищу освіту.

А чому таке романтичне ставлення до журналістики? Це престижно було, чи хотіла щось змінити в країні?

По-перше, мені завжди подобалося писати твори. А по-друге, у нас вдома була відеокамера, й у третьому класі я вже знімала власні репортажі про наші сімейні свята, які залишилися досі. Вони такі кумедні, але згадати є що! По-третє, я саме була в дев’ятому класі, коли розпочалась Помаранчева революція. Домашню відеокамеру я брала з собою на Майдан, знімала. І уявляла, як завдяки моїм відео про події у Києві знає вся Україна.

Насте, скажи, будь ласка, що, як ти вважаєш, найважливіше для тележурналіста? В його характері, в його професіоналізмі, в його особистих якостях – узагалі. Без чого хороший тележурналіст неможливий?

Справжній тележурналіст повинен зробити життя своєю роботою, а роботу – життям. Це невід ‘ємна історія, якщо ти хочеш постійно бути в курсі всіх новин. Я навіть коли вночі прокидаюся – читаю новини. Це погано впливає на сон, безперечно. Намагаюсь позбутися цієї звички, але поки безуспішно.

 Але людина, яка сидить в ефірі, отримує безкінечну стрічку новин, яка, на жаль, не надто радісна – вона буває дуже важкою, напруженою… Як вижити, як не отруїтися взагалі цими новинами?

Я навчилася відмежовуватися й розуміти, де варто бути емпатичною, а де – ні. Я бережу себе, й мій мозок теж мене береже, адже з часом витісняє погані спогади та негативні емоції.

Чи доводилось плакати в ефірі за останній час, коли новини зашкалювали?

Пригадую, наприкінці минулого року був один із найсильніших масованих ракетних обстрілів столиці, і я  працювала на емоціях.  Глядачі почали писати, на кшталт: «Анастасіє, ми розуміємо, що ви емоціонуєте, але ви передаєте свою тривогу нам, не потрібно цього робити». І я така: «Окей, вимикаю, все». Я ніколи не плачу в ефірі, ніколи.

А часто доводиться дотримуватися порад від глядачів?

Дуже часто глядачі намагаються виправляти помилки в українській мові. Але я знаю, що в мене їх небагато: на сто слів може бути лише одна. І я навпаки починаю з ними дискутувати, шукаю правила (усміхається), можу півефіру пояснювати, як правильно те чи інше слово пишеться.

А вдома ви розмовляли українською?

Усе життя. Моя родина – україномовна. У чоловіка – також. Друзі станом на зараз – на 100% також.

Ну, взагалі для Києва це було не дуже типово, тому що, 70%, здається, розмовляли російською.

Так. І в мене завжди питали: «А звідки ти до Києва приїхала?» Я відповідала: «Та нізвідки – з Лук’янівки» (сміється). Жили ми на Лук’янівці з батьками.

Відомо, що ти викладаєш у виші. Давно почала?

З 2018-го року я викладаю в Київському національному університеті культури і мистецтв.

Це випадково сталося, чи ти цілеспрямовано йшла до цього?

Це – по знайомству (усміхається). Мій чоловік давно викладає. І одного разу напередодні нового навчального року запитав: «Хочеш спробувати?» А чом би й ні! До цього в мене вже був схожий досвід: я працювала в дитячій телешколі. Але одна справа – навчати малюків і зовсім інша – дорослих. Здається, я полюбила викладання, як і саму журналістику, з першого погляду. І, до речі, зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що не тільки я навчаю своїх студентів – вони вчать мене теж.

А чому вони вчать?

Терпінню – однозначно! І, як би дивно це не звучало, завдяки ним я залишаюся в тренді. Адже слова по типу «крінжово», «кріпово» й тому подібне я почула вперше від своїх студентів. Часом вони приходять на пари з такими дивними речами, я в них запитую: «А що це? Розкажіть мені». Вони такі: «Анастасіє Андріївно, ви що, не знаєте?!» (усміхається). І розказують.

А які риси характеру й таланти, на твій погляд, повинні бути в людини, щоб стати журналістом?

Для своїх студентів у відповідь на це запитання я вигадала спеціальну формулу – «Формулу ПЛЕДа». Професіоналізм – Людяність – Екстравертність – Досвід. Хоча, направду, її можна застосувати до багатьох спеціальностей. Для журналіста також важливо мати стійке й непереборне бажання завжди знати все про всіх! І навіть більше.

Насте, от ти зараз – телеведуча. В принципі, телеведучий і журналіст – усе-таки – це дві різні спеціалізації. Яка ближче?

Я б, мабуть, так не розмежовувала, тому що журналіст – це ж не лише той, хто пише сюжети й інформаційні повідомлення. Журналіст – це й той, хто бере інтерв’ю, а робота телеведучого передбачає якраз спілкування з великою кількістю спікерів.

А от що тобі більше за все подобається у твоїй роботі?

Раніше я б соромилася це сказати, але зараз не соромлюсь. Мені подобається бути телеведучою, бути в кадрі. На першому курсі, я пам ‘ятаю, багато дівчат одразу казали: «Я прийшла сюди, щоб бути тільки телеведучою». А я собі думаю: «Я теж хочу, але мені так соромно це казати! Я нікому не говоритиму – я просто потім стану». Так і сталося (сміється).  

Ти готуєшся до ефірів?

Так, обов ‘язково. Десь від двох до трьох годин на день. Я стараюся о дев’ятій годині, максимум – о десятій йти до ліжка. Тому о шостій – сьомій беруся за підготовку.

А за що тебе можна похвалити? Чим ти пишаєшся в собі?

За те, що я здійснила свою дитячу мрію: я хотіла бути журналістом і телеведучою – і я стала. Нещодавно гортала «Анкету для дівчаток» за третій клас, і там на запитання «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» я чітко відповіла – журналістом. А ще журналістика здійснила мою мрію. У дитинстві я була фанаткою мюзиклу «Нотр-Дам де Парі». Завдяки йому почала вивчати французьку, самотужки перекладала пісні. І коли мюзикл приїхав до нас у Київ, я не лише побувала на концерті, а й потрапила за лаштунки та взяла інтерв’ю у вокалістів.

Ти завжди все плануєш, чи у твоєму житті є місце спонтанності?

Усе – чітко за планом. І якщо мені раптом хтось напише: «А зустріньмося сьогодні чи завтра?», – я не зможу, бо в мене вже весь тиждень розписаний. Мої друзі знають: зустрічі варто планувати щонайменше за кілька тижнів. У мене досить щільний графік: робота на телеканалі та в університеті, вдосконалення англійської, спорт, різноманітні процедури для здоров’я та краси. На все потрібен час.

Англійська, спорт… що ще є в твоєму житті, крім роботи?

Я люблю готувати. Знайти цікавий рецепт, придбати для нього необхідні продукти, мати вдосталь часу на кухні. Моя улюблена страва й продукт, без якого не уявляю життя – це картопля (усміхається). І ще, мабуть, солодка випічка. Я готувала свого часу й «Молочну дівчинку», й «Червоний оксамит», і «Наполеон», і «Карпатку».

А продовж, будь ласка: я працюю на телеканалі «Київ24», тому що…

Тому що… це мій рідний телеканал: тут я познайомилась зі своїм чоловіком, знайшла справжніх друзів. А ще – в нас немає цензури. Ми показуємо речі такими, якими вони є. І я вважаю, що зможу тут себе реалізувати.

А як тобі з партнерами твоїми працюється по ранковому ефіру?

Ми всі знайомі дуже давно. Із Женею – з 2015-го року, з Андрієм – з 2016-го. Андрій також був ведучим на моєму весіллі.

Клас! … Ну, що, поради, як прокинутися рано? Ти встаєш о четвертій – п ‘ятій?

О четвертій. Поради, мабуть, треба слухати не від мене, а від Жені Золотоверхої. Тому що Женя – сова, і їй це дається складніше, я впевнена, в неї є свої якісь лайфхаки. А я – жайворонок, і для мене – окей. Я прокидаюся від першого будильника – й поїхали.

А о котрій лягаєш спати?

До десятої намагаються лягти. Пам’ятаю, як Наталія Борисівна Лященко – очільниця телеканалу, коли ми з нею спілкувалися, сказала: «Ми вам пропонуємо… ранок». Вона очікувала, вочевидь, що я відповім: «Боооже, ранок?» А я кажу: «Ранок? Це ж – мій улюблений слот!»