Я вирішила жити своє життя: Олена Фроляк про ціну, яку навчилася платити за подолання щоденних викликів

Щодня українці левову частку життя витрачають на новини. Усі розуміють: під час кожної резонансної події знімальні групи попри заборони прориватимуться до епіцентру трагедії, шукатимуть свідків, аби зібрати по гарячих слідах якомога більше фактів і для випуску новин, і для міжнародних судів над окупантами. І навіть коли журналіст з оператором у прямому ефірі опиняється під обстрілом,  вони продовжують розповідати про побачене, дотримуючись непохитного золотого правила теленовин: ми є настільки чудовими, наскільки чудовими є наші сюжети та репортажі. Вже десятий рік поспіль у безмежному прагненні до професійної досконалості телевізійники ризикують життям не менше за наших оборонців. Що відчувають при цьому телебоси? Як опановують себе після пекельних випусків, аби не вигоріти та не потонути у депресії? Womo.ua поставило ці запитання керівниці інформаційної служби телеканалу ICTV і ведучій марафону “Єдині новини” Олені Фроляк.

Я пішла з дому на роботу 22 лютого, а повернулась 31 березня

 

Які зміни ви помітили у собі після 24 лютого 2022 року?

Коли о четвертій ранку зателефонував наш редактор Віктор Сорока і сказав тремтячим голосом «Почалося», я вам чесно скажу — спокійно пішла в піжамі робити каву, без паніки. Далі розбудила своїх чоловіків і почала збиратись на роботу… Розуміла, що сьогодні додому можу не повернутись, тому взяла  найнеобхідніше — ноут, документи, трохи готівки, косметичку  і теплі речі. Це було мудро, бо додому повернулась аж 31 березня.

Я відпрацювала 22 лютого в ефірі, а ввечері у нас відбулась родинна нарада — зібрались всі Соловйови-Фроляки. Дітей вирішили відправити на Західну Україну, а самим залишатися. Чоловік пішов у самооборону, а я залишилась у мами (вона живе в Тарасівці під Києвом). Вранці 26 лютого почалися настільки щільні обстріли Василькова, що, зізнаюся, аж тоді я злякалася, тож ми панічно сіли в машину і поїхали на Прикарпаття, у Косів. У машині — я, мама, подруга, невістка, собаки та кішки. Їхали ми 30 годин, але, згадую, у мене навіть думок не було  їхати далі, за кордон…

Місяць ми перебували на Івано-Франківщині. І, я думаю, це було проявом слабкості, щодня картала себе: мовляв, що я тут роблю?

31 березня я повернулася до Києва і відтоді вдома. Сплю у своєму домі. Працюю на своїй роботі. Допомагаю своїй армії. Плачу податки своїй країні і купую каву в українських кав’ярнях, а не французьких чи німецьких. Це для мене принципово.

Як змінила мене війна? Як усіх: навчила вірити, чекати, бути смиренною, сильною і жити щодня, як востаннє. Навчила більше цінувати те, що маємо, і продовжувати щось планувати, як би важко і, можливо, нереально, це не було.

Я стала більш дисциплінованою, стала частіше дякувати — Богу, родині, колегам, Збройним силам України, Генеральному штабу, лікарям, рятувальникам за те, що прожили ще один день, за те, що всі живі та здорові.

Ньюзрум «Фактів» став меншим, але незламним

Марафон «Єдині новини» є унікальним у світовому телебізнесі форматом інформування населення про ситуацію в Україні, бо об’єдналися всі національні медіагрупи. Які виклики постали перед вашою новинною командою під час створення контенту?

Марафон став мудрим на той час спільним рішенням керівників телеканалів. Народився ще один інформаційний фронт. Ми на час війни перетворились на один новинний конвеєр і припинили, напевно, бути конкурентами. Виклики у всіх були однакові: чимало людей, особливо з малими дітьми, таки вирішили виїхати, ньюзрум став меншим, але незламним.

Графік, звісно, став зовсім інший, важчий. Людям доводилося працювати вночі, під тривоги, обстріли… Але це був вибір кожного. Спочатку наші журналісти та редактори просто жили на роботі, багатьом, хто з передмістя, просто не було куди повертатися після роботи.

 

Яким перемогам своєї новинної служби ви радієте?

Перемоги щодня! Знімання під час тривоги, обстріли, ракетні удари — це все перемоги наших журналістів, редакторів, ведучих. Журналісти включаються, а там прилітає, розривається. Ще немає відбою повітряної тривоги, а наші харківські, запорізькі, миколаївські, херсонські, дніпровські кореспонденти з операторами вже мчать на місце подій. Герої — це не те слово! Ну і найголовніше — вони пишуть історію цієї війни і їхні матеріали, я впевнена, стануть документами у різних міжнародних судах. А ще вони знімають наших героїв, захисників, їх має дуже добре знати країна.

І я почула: «Зараз Україні допоможуть воювати, надавши зброю,  але відбудовувати країну вам!»

Яку проблему ви вважаєте зараз найактуальнішою, крім перемоги над окупантами?

Країна розбилась і розшарована на численні групи. Одні служать — інші ні, одні поїхали — інші вдома, одні віддають останнє — інші купують Porsche останньої моделі і женуть автівку додому… Одні донатять — інші крадуть. Це величезний виклик для країни, яка воює, але, я думаю, ми тут не унікальні.

Актуальною є проблема повернення наших жінок з-за кордону. За останніми опитуваннями, чимало з них готові  повернутися у разі безпеки, якісної освіти, медицини. У мене тільки маленьке питання: а хто це все буде робити?

Той високий рівень життя, який є в Європі, зробили люди — німці, французи, британці… От і нам це все своїми ручками треба робити — тяжко, довго і смиренно…

Я розумію тих, кому немає, куди повертатись: зруйновані оселі, знищені міста. Але будемо відверті, за кордоном багато людей, які поїхали з безпечних регіонів. Я знаю випадки, коли сім’ї виїжджали із Західної України та здавали власні будинки переселенцям з Маріуполя, Бердянська, окупованої Харківщини та Херсонщини. А самі їхали і жили за гроші Євросоюзу. Ну не розумію я таких вчинків.

Ми робили сюжет про пару з Києва. Чоловік — громадянин Швейцарії, а його дружина — українка. За війни вона тут народила дитину. У нього маленький ресторанний бізнес, кав’ярня. Він міг забрати дружину з маленькою дочкою і жити у Швейцарії. І по-людськи було б зрозуміло, якби цей чоловік на початку війни виїхав би на батьківщину. Але він перебуває тут, розвиває власну справу і радить нам: якщо хочете жити, як на Заході, працюйте. Ніхто не побудує якісну державу за вас. Зараз Україні допоможуть воювати, надавши зброю, але відбудовувати країну вам!

До речі, тут є ще економічні чинники: Bloomberg Economics підрахував, якщо 2,8 млн жінок працездатного віку не повернуться, Україна втратить 10% довоєнного ВВП. Це 20 мільярдів доларів на рік, за найгіршого сценарію. Але є й інші приклади — тих, хто повертається. В одному з сюжетів у нас була жінка, яка приїхала у травні з Німеччини. Досі пам’ятаю її слова: «Їду сьогодні зранку на роботу після жахливої ночі. У Києві затори. Я сиджу і думаю: всі пом’яті, але незламні». Це просто геніальні слова. Ось це відчуття, що біда у всіх, ми всі в одному човні, ми всі за державу, це тримає і дає наснагу жити.

Масовані обстріли у травні росіяни дуже правильно продумали тактику: ті, хто хотів повернутися, загальмували, бо страшно… І тепер після літа діти знову підуть у школи ЄС, а випускники вступлять у вищі навчальні заклади. І це пригальмує їхнє повернення ще на 4-5 років. Не треба себе дурити: вони не повернуться, отримавши дипломи. Тому держава має боротися за них.

Я переконана: жінки в політиці — це прекрасно

За даними ООН, після завершення війн жінки у багатьох країнах втрачали не лише лідерські позиції, але й роботу, особливо у бізнесі.  Як, на вашу думку, українкам зберегти свої досягнення?

Йти активно у органи влади на всіх рівнях або відкривати власну справу. Я переконана: жінки у політиці — це прекрасно. Жінки у бізнесі — теж! Наші жінки взагалі унікальні — багатозадачні, талановиті, креативні, безстрашні… Брали дітей, сідали за кермо і прямували до країн, не знаючи мови, часто не знаючи куди, — і  нічого! Позитивні лідерські позиції у багатьох жінок війна відкрила та підсилила. Я думаю, що багато з них і не очікували від себе багато чого. Як виявилося, вони вміють виживати та підкорювати світ під себе.

Під час марафону ви готуєте багато сюжетів про людей. Є випадки, які вас вразили величезною людяністю?

Мене щодня вражають багато людей! Наші енергетики, які взимку на морозі повертали світло. Рятувальники, які розбирають завали. Люди, які у Херсоні рятували людей, їхню худобу, котів, собак. Волонтери, які донатять, їдуть на передову з ліками, гуманітарними вантажами, амуніцією, роблять ремонти, поки до осені є час. Лікарі, що оперують під час бомбардувань. А скільки молодих хлопців та дівчат на передовій! А які дива творять лікарі та реабілітологи. Ми розповідаємо про щоденний подвиг конкретних людей. Зараз під час війни варто остаточно позбутися цих емоційних гойдалок: то у нас зрада, то у нас перемога, то нам всі винні. Ніхто нам нічого не винний! За підтримку треба дякувати, але вже час думати, як самим забезпечувати армію і підтримувати її боєздатність.

«А що хлопцям в окопах хочеться особливого?» — «Шоколаду!»

Ви опікуєтесь певним напрямом волонтерської діяльності?

У приватному порядку я маю чудову людину і волонтерку Аню. Вона зовсім не публічна, але сама їздить на передову до хлопців і везе, що вони замовляють. Тому я з нею на зв’язку і, як можу, допомагаю… Броніки, каски, індивідуальні аптечки, амуніція, термобілизна. Одного разу я запитала в Ані: «А що хлопцям хочеться особливого?» А вона каже: «Шоколаду!» Я пам’ятаю, як заїхала до супермаркету і купила блоки шоколаду, нехай буде їм трохи насолоди після варварів….

Часто  у «Фактах» ми розповідаємо про знищені домівки і свідомо даємо реквізити. Ви знаєте, просто під час сюжету збираємо великі суми. Для нас це дуже важливий кейс, адже постраждалі відчувають підтримку глядачів. Також збираємо і для військових, поки йде сюжет, ми у прямому ефірі спостерігаємо, як люди донатять.

На Чернігівщині ми зробили сюжет про літню жінку, якій розбомбило хату вщент. Ми дали її банківську картку, і, поки тривав сюжет, надійшло багато грошей. А пізніше ми дізнались, що один глядач-іноземець готовий профінансувати відновлення оселі, знайшлися й ті, хто допоміг будівельними матеріалами. І зараз цій жінці відбудовують будинок. Такий інформаційний розголос має продуктивний резонанс. І ми дуже часто використовуємо свій вплив, аби допомогти людям.

Коли ви вперше відчули, що вже вигораєте?

Напевне, це гойдалки: сьогодні ти піднесена, завтра опускаються руки, а післязавтра накриває ледь не депресія. Війна такі коливання дуже підсилила. Сьогодні, коли читаєш, що наші просунулися на сході, а завтра, що на цій же ділянці є певні успіхи в окупантів, стає важко, але це війна… Тому я вирішила не занурюватись у депресивні стани, а жити своє життя. Я вирішила рятуватися конкретними діями. Я давно планувала зробити ремонт у ванній кімнаті і нарешті його зробила. Чоловік спочатку був проти, мовляв, не час… А хто знає, коли час? Я навіть сама не думала, що настільки занурюсь у той ремонт. Я обирала матеріали, кахлі, шукала майстрів, сварилась з ними за халтуру — усе як завжди… Зараз знайти ремонтну бригаду є проблемою, бо чоловіки на передовій…

Тому раджу знаходити заняття, завантажувати себе справами, які вам подобаються, або долучатися до волонтерства. Не треба сидіти цілодобово за комп’ютером і чекати на перемогу! Краще купити та відвезти ліки у найближчий волонтерський хаб чи подбати про літніх сусідів, опорядкувати клумби під будинком!

Моя дочка регулярно їздить на толоки з волонтерським центром до Чернігівщини. Вони там розбирають завали, привозять гуманітарну допомогу місцевим жителям, допомагають тим, хто повертається, та переселенцям з інших регіонів.

Під час війни у вас змінився горизонт планування?

Я й надалі наполегливо планую життя, як ми це робили до війни. Дуже подобається вислів: «У кого немає планів, той планує невдачу».

Останні півтора року я багато читаю, точніше сказати ковтаю книжки. З останнього «Книжкового Арсеналу» вийшла з такою купою новинок, що мене за ними не було видно.

 Які ваші книжкові уподобання під час війни?

Спочатку я вдарилася в історію України. Багато прочитала історика Сергія Плохія, Ярослава Грицака. Дуже люблю книжки, створені на реальних подіях. Люблю мемуари, автобіографії. Люблю, коли після прочитаної книжки є відчуття перспективи, є нові думки, нові горизонти… Нещодавно прочитала книгу «Персональне досьє. Історія The Washington Post» авторки Кетрін Ґрем. Вона лауреатка Пулітцерівської премії. Там про становлення цього легендарного видання, про інформаційну політику Сполучених Штатів 50-60-х років, про те, як вона почувалась, працюючи єдиною жінкою у колективі. Боротьба за свій успіх тривала у неї багато років. Чого вартувало цій журналістці навіть входити до кімнати для нарад, коли чоловіки на неї дуже довго дивилися, оцінюючи лише зовнішність. І скільки зусиль довелося докласти, аби почули, про що вона говорить. Прочитавши багато книжок про виклики, які поставали перед непересічними особистостями, я закликаю всіх не панікувати, а жити життя, наповнюючи його враженнями, які надають сили у важку хвилину.

Тетяна Марінова