Ярослава Кравченко — теле- і радіоведуча, громадська діячка, співзасновниця і директорка «Дикого театру». Недержавний і незалежний «Дикий театр» створили у 2016 році. Як пише він сам про себе на facebook-сторінці: «Провокує, обурює, викликає залежність. Головний вектор — пошук актуальних сенсів у формі гостросоціального, радикального, імерсивного театру.» Широкій аудиторії Ярослава відома як співведуча Майкла Щура у шоу #@)₴?$0 на Телебаченні Торонто. У 2019 році рух ООН-Жінки в Україні повідомив, що обрав Ярославу Кравченко амбасадоркою руху солідарності за ґендерну рівність «HeForShe». Все виглядає так, ніби Ярослава — ідеальна героїня для інтерв’ю на WoMo. Але це ще не все 🙂 У березні Ярослава Кравченко, Наті Авдєєва, модель і продюсерка «The Village Україна», і піарниця Катерина Мотрич запустили Youtube-шоу Ебаут. У перших двох випусках дівчата вже говорили про секс, оргазм, культуру згоди, дітей, материнство і чайлдфрі.
Ти — засновниця «Дикого театру», співведуча #@)₴?$0, амбасадорка руху HeForShe в Україні і співведуча шоу «Ебаут». Скажи, чи доводилося тобі колись стикатися із сексизмом у робочому контексті? Розкажи.
Ще я працюю радіоведучою на радіо НВ, програма “Інтим пропонувати” (посміхається).
Я надто давно працюю (посміхається). Зараз можу сказати, що, мабуть, мені пощастило, і всі компанії, де я працювала, — були дуже врівноважені і етичні. Або ні, просто мої радари були налаштовані по-іншому. Випадки часті в державному театрі, але в ті роки (2007-2014) такими категоріями я ще не мислила.
Зараз я інколи вступаю в полеміку зі своїми співведучими на радіо, коли чую від них якість махрові шаблони, і я б назвала свою позицію в цей момент як «інколи агресивний фемінізм». Якщо чую сексистські висловлювання від акторів/рис — теж проводжу роз’яснювальні бесіди.
Не можна ненавидіти чи розстрілювати людей, які поки не в темі, спочатку треба спробувати пояснити. Так довго жарти про жінок за кермом і блондинок виводились в еталонний гумор і комусь прищеплювались з молоком матері, що для очищення кешу — треба добре попрацювати.
А у позаробочому?
Ох, як мені підгоріло якось. Я купувала гараж. Зразу скажу, ні в будівництві, ні в гаражах я не тямлю. Зустрічаюсь в кооперативі з досить поважного віку дідусем, щоб подивитись об’єкт. А він такий милий, хороший : «А що ж це ви одна гараж дивитесь? А як же вас чоловік відпустив? А жінка не має гаражі обирати. А їй треба тільки гроші на косметику витрачати. А не жіноча це справа.» А до гаража від початку стоянки — кілометра півтора. І цей дідусь наче з такою любов’ю і добротою насаджує мені свої погляди… І я розумію, що мені його не переконати в іншому, і шлях довгий, і так хочеться розвернутись і піти… Не пішла — і даремно. Виявилось, «милий дідусь» мені втюхав гараж, що протікає. Ще рік ремонтувала.
Ми часто робимо «знижку» на вік. І це не правильно. Немає віку, коли ти маєш право не поважати чужі права, повчати і давати непотрібні поради.
Тому з сексистами намагаюсь більше справ не мати.
Як часто ти чуєш фразу «жінка мусить»? У якому контексті і що натомість говориш у відповідь?
Для мене ця фраза — як червоний прапор для бика. Я її чую, навіть якщо її кажуть пошепки і за кілька км, і реагую (от чесно) дуже агресивно. Навіть людей, з якими спілкуюся, попереджаю не вживати її. Особливо дратує варіація «повинна». Я нікому нічого не мушу і не повинна — хіба що собі, якщо цього хочу. Десь так і відповідаю, якщо співрозмовник/ця можуть почути, то пояснюю, чому «жінка не повинна народжувати», «бути покірливою», «бути жіночною», «терпіти», «берегти сім’ю» і таке інше.
Що тебе бісить більше: надмірна сексуалізація і об’єктивація чи слатшеймінг? І чому?
Ну вони ж, як сестри, і витікають одна з одної. По собі (це я вже зараз розумію) скажу, що в якийсь момент, щоб люди акцентувались на тому, що я говорю, а не на моїх грудях — змінила повністю стиль одягу. Якщо раніше мені подобалось провокувати зовнішнім виглядом, носити яскраві і відверті речі, то зараз їх в моєму гардеробі значно менше. Це елементарна економія енергії, не треба тримати оборону від оточуючих.
Ти перепитаєш, чи це мій спосіб боротьби з об’єктивацією і слатшейиінгом? Ні, це не боротьба, це мій особистий захист від непотрібного. Бо свідомість людей змінюється повільно, а живу я зараз.
У «Дикого театру» багато вистав на тему міжстатевих взаємин й інші наближені теми. Розкажи про це більше.
Це якийсь дивний шаблон про «Дикий». Може ,у людей асоціація зі словом «дикий», а значить тваринний, а значить про взаємини? Ми більше загострюємо увагу на політичній сатирі і соціалці. Людські взаємини нас цікавлять менше. Найромантичніша і найтрагічніша вистава про любов в репертуарі «Дикого», певно що, була «Том на фермі», це історія про одностатеву любов, про брехню і про сім’ю за п’єсою канадця Мішеля Марка Бушара. Водночас у нас є ряд вистав про проблеми насильства, деякі на документальній основі, створені за історіями українок. Мене ця тема дуже хвилює, і ми через театр знайшли дієвий спосіб показати жінкам, що вони не одні і вихід є.
До речі, на правах реклами рекомендую усім подивитись інтерактивну виставу «Нові шрами», вона зроблена для онлайн перегляду і змінює сюжет. Цей проєкт ми втілили з ООН в Україні. Доступ безкоштовний.
А напередодні Дня закоханих ми випустили спецпроєкт для не закоханих «Тіндер злий». Це змішаний формат між виставою та спід-дейтінгом. Але в чому ми були впевнені — у нас найкращі дикі глядачі, і треба їх (не закоханих) між собою познайомити. Вийшло цікаво.
Колись читала, що на деякі ваші вистави публіка може реагувати гостро. Було таке?
Ну, за гострими почуттями до нас і приходять. А коли театр тебе провокує реагувати, відчувати, генерувати емоції — чи не за цим ти йдеш?
Історій було багато, і про те, як глядачі голосно вискакували з залу, або (це було у Львові) з криками вступали в перепалку з акторами, і як влаштовувати свої перформанси, і як писали скарги в КМДА «Забороніть це неподобство, вони показують, що духовенство може бути корумпованим». В наших виставах може дістатися всім — і Шмигалю, і Шекспіру.
Тому бурхлива реакція публіки — це звична річ. Єдине, що інколи переживаю за акторів, які настільки переконливі, що є пересторога, щоб їх не ловили після вистави…
Чому тема сексу досі вважається чимось скандальним?
Вона не скандальна, вона табуйована. Люди не звикли говорити про секс, власні бажання, потреби, саме тому у нас так багато нещасливих людей. Вони не розуміють, чого хочуть, не обговорюють потреби, ну, і страждають від цього.
А на #@)₴?$0 реагують гостро? Бували жарти, які аудиторія вважала жартами за межею?
Так, ми постійно жартуємо за межами. Але межі люди встановлюють собі самі.
Існує теорія, що про деякі речі не можна жартувати, поки не сплив строк давності (як то чиясь смерть, катастрофи, голодомори, війна). Ми її не дотримуємося.
А що для тебе жарти за межею?
Жартів за межею нема. Є ті, які тобі смішні, або ні. Мене, наприклад, усілякі копро-жарти бісять.
Є таке враження, що останнім часом в країні меншає сексистського контенту і сексистських жартів. Чи це враження хибне?
Залежить від твоєї бульбашки і плейлиста в YouTube. Хотілось би вірити, але щоб перевірити, треба вийти на вулицю, до пересічних громадян.
Що привело тебе до шоу «Ебаут»?
«Ебаут» дуже ліг в мої координати. Всі проєкти, в яких я задіяна і які створюю, направлені бомбити, провокувати, змушувати людей змінити ракурс погляду на ті чи інші речі. Як результат, ми збираємо аудиторію, що здатна осмислювати, думати, мінятися, брати на себе відповідальність. Так і в «Дикому», і на ТТ, і на радіо НВ, і в моїй співпраці з ООН.
У «Ебауту» смішна історія. За рік мені тричі пропонували зробити проєкт в YouTube про жінок. У мене навіть була спроба запустити під час першого локдауну своє Instagram-шоу «Ніч з Ярославою Кравченко». Але мене обламало через 2 випуски. Перші дві зустрічі нічим не закінчились, а вже на третю я йшла просто по фану. Але виявилось, що Наті Авдєєва і Катя Мотрич настільки серйозно налаштовані, що вже через місяць у нас відбулась прем’єра першого випуску.
До кого звертаєтеся в першу чергу: до жінок чи до чоловіків?
Зараз статистика, яку ми маємо, показує, що 75% аудиторії це дівчата, 25% — хлопці. Ми ділимось особистим досвідом з того чи іншого питання, дівчата порівнюють зі своїм, хлопці — підглядають:)
Ви прямо швидко відростили собі аудиторію. Вітаю 🙂 Вважаєш, що теми, які ви вже встигли проговорити, зачіпають суспільство?
Скажу чесно, ми й самі були здивовані. Перед прем’єрою першого випуску ми зробили ставки, скільки він набере за добу. Усі програли. Випуск на каналі з 0 підписників за добу назбирав 10 000 переглядів, зараз — понад 50 000. Цифри підтверджують, що це резонує глядачам.
Секс і діти (ваші перші два випуски) — це та тематика, де досі є безліч живучих стереотипів. Як думаєш, чому вони так повільно зникають? Чи це ще надовго затягнеться?
Ну, тому, що секс з дітьми — це не ок. Оце був приклад жарту за межею? Зараз пригорить…
Стереотипи живуть через виховання. Дітям з дитинства дають прошивку за набором «народної мудрості», з тегами «ми так жили», «а що люди скажуть», «не висовуйся» і тільки деякі батьки вчать дітей ставити під сумнів почуте. Тому ми в окремих випадках, коли починаємо аналізувати свої бажання років у 20-25, можемо знайти відповідь. Але відповідь на питання «як я хочу жити? чого дійсно хочу я, а не мої родичі» — це лише частина. Знати чого ти хочеш, а потім і робити так — ось де складність.
От я дотепер боюсь духовку в газовій плиті запалювати. От я знаю, як вона працює, що і як повернути, що натиснути. Але в мені живе страх з дитинства — «газова духовка — можеш померти». От як так? Я добре усвідомлюю, але посіяний в дитинстві страх так і живе. Це примітивний приклад. Але все, що нам закладають в дитинстві, проростає, укорінюється. І треба робити жорстку ревізію.
Є досить великий прошарок наших співвітчизників, яким у довколагендерних стереотипах жити комфортно. І це у певному сенсі також історія і про толерантність однієї групи до іншої. Що з цим робити?
Я нещодавно дивилась конкурс на посаду директора УКФ. Там наглядова рада змагалася між собою в дотепності у сексистських жартах. І це обрана в культурі наглядова рада дуже важливої інституції! Також вона (наглядова рада, — ред.) особливо раділа кандидатці і віддала їй багато голосів, яка мармеладовим тоном обіцяла коритися і слухати раду в усьому. Чи треба говорити, що більшість складу ради — чоловіки?
В країні, де немає інституту репутації, де гвалтівник може стати нардепом, де корупціонер вершить справедливість, дивуватися аб’юзу однією групою осіб іншої — не варто. Нам дуже потрібне жорстке, свідоме громадянське суспільство з чіткими орієнтирами, що буде присікати, зупиняти, не пропускати. Допоки публічність має якесь значення, треба брати такі випадки на кпин.
Спеціально для WoMo інтерв’ю підготувала Анастасія Багаліка
Фотографії Ольги Закмевської
