Бача пош: мій син насправді дочка

Все почалось з того, що під час чергового знеструмлення я повернулась до читання книги шведської журналістки Дженні Нордберг “Підпільні дівчата з Кабулу”. Вперше книга мені потрапила в око у 2021 році, коли Талібан захопив владу в Афганістані. Перше прочитання книги викликало в мене купу бурхливих емоцій, друге — привело до дослідницької роботи щодо самого явища бача пош та окремих персонажів книги.

Бача пош — традиція, поширена у деяких частинах Афганістану та Пакистану, коли родини без синів одягають одну з дочок як хлопчика. Це відбувається за мовчазною згодою як родини, так і усіх дотичних — мули, лікарів та вчителів. Як розповідає Дженні Нордберг, це явище має давню історію, а коріння сягає доісламських часів, хоча, звісно, першочергова ідея ховається саме у культурних та соціальних потребах.  

Історичний та культурний контекст

У багатьох суспільствах наявність сина вважалась і досі вважається важливим соціальним та економічним чинником. В Афганістані, як і у багатьох інших патріархальних суспільствах, сини мають особливий статус, оскільки вони є носіями родового імені та спадкоємцями. Відсутність сина може призвести до соціальної стигматизації та економічних труднощів для родини. Це якщо загально. Якщо занурюватись у питання глибше, то за часів Талібану жінки, у родинах яких немає чоловіка, не можуть вийти на вулицю, не можуть придбати їжу і, звісно, не можуть здобути освіту.

У суспільстві, де бути дівчиною означає бути невидимою, деякі сім’ї роблять відчайдушний крок, щоб їхні дочки мали бодай якісь права.

Термін «бача пош» буквально означає «переодягнений як хлопчик». Дівчатка, обрані для цієї ролі, одягаються і поводяться як хлопчики, що дозволяє їм отримати доступ до освітніх та економічних можливостей, зазвичай недоступних для дівчат. Вони можуть вільно пересуватися, займатися спортом і навіть працювати, що допомагає їхнім родинам. Проте жінки Афганістану також вірять і у магічний аспект цього “перевтілення”. Наприклад, якщо в сім’ї народжуються одні дівчата, то перевтілення молодшої дочки у сина стане передумовою для народження хлопчика. Але серед освіченої верстви жінок також існує думка, що дівчинка, яка грає роль сина (і яка часом себе хлопцем і відчуває) має більше впевненості в собі, а значить і більше можливостей.  

– Чому, на вашу думку, консерватори не дозволяють жінкам грати у спортивні ігри? — запитує Надер в рамках пояснення.

– Тому що вони можуть торкнутися одне одного? — висуваю я припущення.

Частково так, погоджується Надер. Таке спільне тренування викликало б масу заперечень, якби проводилося не в підпіллі.

– Але ще й тому, що коли ми володіємо своїм тілом, ми більше не відчуваємо себе слабкими. Коли дівчина відчуває силу свого тіла, вона знає, що може й інші речі.

Дві різні жінки, два схожих хлопці

Азіта Рафат — член парламенту Афганістану. У передвиборчій компанії її називають “Левицею Багдісу”, а слоганом вона обрала фразу “Я борюся за ваше особисте життя”. Азіта і сама у дитинстві була бача пош, але черговий прихід Талібану відкинув її майже у первісні часи, тобто ідея навчання та здобуття професійних навичок було поглинуто виживанням та народженням дітей. Згодом, вона і сама вирішила переодягти одну зі своїх дочок у хлопчика. Бо як ще можна було забезпечити своїй доньці кращі можливості для навчання та соціальної адаптації? Азіта, як і багато інших жінок, вірить, що її дочка, переодягнута як хлопчик, зможе отримати кращі шанси в житті.

Бача пош – це не просто традиція, це спосіб виживання в суспільстві, яке обмежує і контролює жінок у всіх аспектах їхнього життя.

Азіта використовує свій політичний вплив, щоб привернути увагу до питання гендерної нерівності в Афганістані, показуючи, як глибоко вкорінена ця проблема і на які жертви змушені йти жінки для досягнення хоча б якогось рівня рівності.

Мікрополітика повсякденного життя пропонує місце для опору жінок. Вони беруть участь у діях, які можуть здаватися незначними, але в сукупності слугують для того, щоб кинути виклик статус-кво та утвердити свою суб’єктність в умовах обмежень, які накладає суспільство.

Захра народилася у традиційній афганській родині, де народження сина є важливою подією. Вона виросла як хлопчик під ім’ям Мехран. Захра була відправлена в школу, де здобула освіту, яка недоступна багатьом дівчатам в її регіоні. Після пубертату вона мала повернутися до жіночої ролі, але це стало важким переходом для неї.

Захра не стільки хоче бути хлопцем, скільки – як і багато хто з бач пош – бажає уникнути жіночої долі в Афганістані.

Практика бачі пош в Афганістані викликала інтерес серед науковців, журналістів і авторів з різних галузей. Наприклад  британська антропологиня Ненсі Ліндісфарн багато досліджувала гендерні питання, політичні та соціальні аспекти в Афганістані. В своїх роботах Ліндісфарн досліджувала, як жінки виконують важливі ролі в межах сім’ї, попри обмеження, накладені суспільством. Особливу увагу вона звертала на те, як жінки використовують різні стратегії для маневрування в межах цих обмежень.

У багатьох випадках опір жінок є невидимим, але наполегливим. Навмисно затримуючи виконання завдань, «забуваючи» передати повідомлення або виконуючи завдання неправильно, вони можуть висловлювати свою незгоду та розчарування відсутністю влади у більш відвертий спосіб.

Подібні практики у світовій культурі

В різних культурах світу існують випадки, коли дорослі жінки беруть на себе роль чоловіків, що також має низку різних причин. Як і у історії з бача пош, найчастіше такі випадки можуть бути пов’язані з культурними, соціальними, економічними або особистими факторами.  

Албанія

Бурнеш (або бурнешас, від албанського «burrneshë») — унікальна традиція в культурі північної Албанії, яка дозволяє жінкам приймати обітницю цнотливості та жити як чоловіки. Ця традиція має глибоке коріння в патріархальному суспільстві Албанії, де ролі були суворо розділені за статтю. Одна з найвідоміших книг про бурнеш “Жінки, які стають чоловіками: албанські незаймані дівчата” дослідниці та антропологині Антонії Янг. Авторка провела глибоке дослідження цього явища, включаючи інтерв’ю з бурнешами та аналіз культурних контекстів, які призвели до виникнення цієї традиції.  

«Незаймані діви є шанованими членами своїх громад. Вони втілюють якості, які цінують у чоловіках, а також демонструють чесноти відданості та жертовності, що забезпечує їм унікальне місце у їхній соціальній структурі»

Сама традиція зародилася в консервативних гористих районах північної Албанії та Косово, де сімейні цінності та гендерні ролі були дуже важливими. У цьому регіоні жінки традиційно мали обмежені права, а їхнє життя контролювалося виключно чоловіками — батьком, братами чи чоловіком.

Однак, у певних обставинах жінка могла вирішити стати бурнеш. Це давало їй можливість уникнути примусового шлюбу, уникнути насильства або взяти на себе відповідальність за сім’ю, якщо в ній не було чоловіків.

«Оскільки Албанія переживає соціальні та економічні зміни, традиція клятв незайманих дівчат зникає. Молоді покоління мають більше можливостей і прав, що зменшує необхідність такої радикальної трансформації ідентичності. Однак спадщина присяги незайманих дів залишається свідченням стійкості та адаптивності жінок у патріархальних суспільствах»

Жінка, яка вирішує стати бурнеш, урочисто проголошує обітницю цнотливості перед громадою та старшими. Після цього вона змінює свою поведінку, одяг та зовнішній вигляд, щоб відповідати чоловічій ролі. Також бурнеш починає носити чоловічий одяг, змінює зачіску та приймає чоловіче ім’я.

Бурнеш отримує права та привілеї, доступні чоловікам. Вона може володіти майном, займатися бізнесом, бути лідером в громаді та брати участь у громадських заходах нарівні з чоловіками.

Традиція бурнеш виникла як відповідь на жорсткі соціальні обмеження і часто розглядалася як єдиний спосіб для жінок здобути свободу та незалежність у суворих патріархальних умовах. Бурнеш шанували та поважали у своїх громадах, і хоча вони втрачали право на створення власної сім’ї, їхній вибір часто сприймався з розумінням та повагою.

Азорські острови

На Азорських островах, архіпелазі в Атлантичному океані, існувала унікальна традиція, де жінки брали на себе чоловічі ролі, коли їхні чоловіки вирушали в море на тривалий час. Цих жінок називали «мулєрес маріс», що в перекладі з португальської мови означає «жінки моря».

Через ізоляцію островів та залежність від риболовлі та сільського господарства, жінки виконували традиційно чоловічу роботу, включаючи риболовлю, що вимагало від них великої фізичної витривалості. Вони одягалися у чоловічий одяг, щоб відповідати новій ролі, яку на себе взяли.  

Алжир

У культурах берберів Кабілії, на північному сході Алжиру поміж гір, існує унікальна традиція, де жінки можуть брати на себе роль «уаріат». Ця роль виникає, коли в сім’ї немає чоловіків, здатних виконувати обов’язки голови сім’ї. У таких випадках жінка може взяти на себе відповідальність за сім’ю, носячи чоловічий одяг і виконуючи всі відповідні обов’язки. Уаріат поважають у кабільському суспільстві за її силу та мужність. Як і в інших випадках, таку жінку вважають рівною чоловікам, і вона має право володіти майном і укладати договори.