Валерія Прокопець, українська дизайнерка, засновниця студії Grimoire La Poule Noire. З 2008 року працює з полімерною глиною в жанрі авторської мініатюри, а також поєднує у своїх роботах філігрань, скань, мозаїку, імітацію емалі та скла. Ці прикраси настільки тонко і майстерно виконані, що здається, ніби вони зійшли зі сторінок журналів про ар-нуво. Попри великий досвід та регулярне відточення власного стилю пані Валерія розуміє, що завжди є куди зростати. В ексклюзивному інтерв’ю WoMo Валерія Прокопець розповіла про творчий шлях, натхнення та батьківство.
З чого все почалося
Почалось все так давно, що мені легше вигадати якусь щемливу історію професійного «успішного успіху», ніж відтворити реальний алгоритм подій. До того ж ці терміни доволі умовні. У студентські роки я на рівні хобі між навчанням та роботою займалася образотворчим мистецтвом: графіка з елементами колажу, напевно, була улюбленим видом. З появою скульптурного матеріалу, який не потребував на перших же кроках наявності майстерні з дорогим спеціалізованим обладнанням, з’явився інтерес до скульптурної мініатюри як до нового експериментального простору. Тож, маючи мінімальну технічну базу для роботи над новим матеріалом та декілька власних технік з графіки, я почала працювати.
Взагалі не дуже люблю термін «майстерня» з його сучасним тлумаченням як синоніма бренда зі статусним підтекстом та натяком на професійність. Для мене майстерня — це ізольований робочий простір, фактичний та ментальний, де я можу працювати. Але, працюючи в межах і від імені «майстерні», я маю змогу дещо узагальнювати весь потік своєї творчості, не розриваючись на окремі псевдоніми і підпроєкти.
Професійність
Я не маю профільної художньої освіти і не навчалась ювелірній справі. Але у мене є довгий інтуїтивний шлях самоучки, цим він для мене і цінний. Адже це нескінченний процес експериментів, факапів і несподіваних рішень від нуля до результату. Чи можу я вважатися професіоналом? Думаю, що так, адже 15-річний досвід не може виявитися геть порожнім. Але краще аналізують це питання мистецькі критики.
Часто говорять, що мої роботи дуже реалістичні. Я би посперечалася щодо реалізму, хоча, можливо, з боку це має інакший вигляд. Мені набагато простіше та й приємніше стилізувати об’єкти та навряд чи я зможу навіть намалювати собаку з елементами портретності чи хоча б правильними пропорціями, не помістивши ту собаку в площину магічного реалізму та стилізованих алюзій і натяків. Приблизно так само з деталізацією. Я роблю так, бо не можу чи не вмію інакше. Розуміючи це, спрямовую свої «особливості» у потрібне для мене річище. Тож це просто результат більш-менш злагодженої співпраці голови та рук.
Хоча поєднання фрагментів детального реалізму із викривленим і стилізованим певною мірою є основою мого авторського стилю: вловити момент, коли реальність коливається і клубочиться, наче стовпчик диму від цигарки під раптовим струменем вітру з відкритої кватирки.
Ще ці навички дуже приємно поєднувати з гумором у роботі, виходить тонше та ефектніше.
Основні техніки та загалом процес роботи: скульптурна ліпка — мій особистий медитативний хаос, який складає основне полотно. Далі йде технічна рутина: відсікання зайвого чи, навпаки, додавання, доведення форм до певного ступеня досконалості чи деформації, якщо є такий задум, а також робота з металевими каркасами та фрагментами. Різноманітні техніки, запозичені з інших видів декоративного мистецтва, як останні завершальні деталі, що підкреслюють окремі деталі чи оптичні ефекти.
Я маю певний уявний взірець і починаю формувати його всіма доступними чи ще ні засобами. Зазвичай не намагаюсь слідувати точному ескізу чи замальовкам, даючи змогу образу розростатися самостійно. Так набагато цікавіше.
Про матеріал
Полімерна глина як основний матеріал приваблює своєю варіативністю використання. Мені подобається працювати з пластичним матеріалом, це надає творчому акту гнучкості безпосередньо у процесі. До того ж вона має потенціал імітувати традиційні матеріали, як-то дерево, камінь, скло, метал.
У мене був досвід роботи з відливкою своїх робіт у металі, але я повернулася до полімерної глини. Метал монументалізує образ, ніби викрадає частину тієї візуальної крихкості та естетики півтіні, якої хочеться досягти та зберегти.
З мінусів — відносна крихкість матеріалу у порівнянні зі, скажімо, металом. Але немає нічого вічного.
Для стрункості та надійності конструкції я виготовляю металеві каркаси. Тож за тендітною оболонкою моїх виробів завжди ховається брутальне альтер его, вироблене під звуки скреготу ювелірної пилки по металевій пластині, дзижчання гравера, запаху каніфолі та моїх чортихань.
Використання коштовних каменів — це окрема тема, що росте з концепту, до якого прийшла ще на початку своєї скульптурної творчості. Років п’ятнадцять тому полімерна глина не сприймалась як серйозний мистецький матеріал, це була ніша для дитячої творчості та «забавка для знуджених домогосподарок». Тож використання дорогоцінних і напівдорогоцінних матеріалів у поєднані з дешевим матеріалом навіть неприродного походження — це насамперед іронія. По-друге, часом це може бути красиво.
Вибір насправді дуже рандомний, я орієнтуюсь на камінь як на фрагмент, що доповнює, візерунком, формою, відтінком. Але найчастіше використовую гранати, корали, перли та опали. На рівні особистих символів та асоціацій.
Використання напівдорогоцінної та дорогоцінної сировини пов’язане зі смішним парадоксом.
Мої роботи часто не можуть зарахувати до конкретної категорії, перекладаючи з крафту до ювелірного мистецтва, врешті все спірне і неформальне відносять до сучасного ювелірного мистецтва, але для категорії сучасного мистецтва я занадто несучасна.
Переїзд до Праги
Переїзд вплинув хіба що у зворотному напрямі. Мене дуже тригерить від відреставрованої до лиску архітектури епохи ар-нуво на тлі особистих переживань і дедалі менше хочеться звертатися до стилю, хоча деякі відгомони все ж міцно вплелися в естетичне світосприйняття.
У Празі гостро відчувається відсутність «своїх людей». Бо для підтримання нормального робочого движу і розвитку мені потрібні не місця і враження, а люди, вкушені метафізичним змієм в голову та низ спини. Це навіть більше не про творчі колаборації, а про натхнення.
Прага ж не зовсім про творчість і душевний неспокій. Але тут тихо. Це дає змогу ізолюватися у власному просторі з певним комфортом. Щодо людей, то в принципі я майже звикла, що мої — завжди дистанційно.
Щодо адаптації, то йдеться радше про побутову адаптацію, а не культурну. Вивчаю чеську мову, володіння українською в цьому дає величезний профіт. Щодо менталітету Чехія та Польща близькі до України, хоча європейці, на мій погляд, дуже емоційно закриті, ввічливі, іноді емпатичні, але закриті.
Це трохи важко сприймається, коли твій власний спектр почуттів звузився до базових: любов, ненависть, біль, страх.
Без тонкощів, градацій і потужних мотивів для психологічного самозбереження.
Про реакцію людей
Найчастіше люди просять навчити робити подібні роботи. Ще часто дивуються тому, що це зроблене руками та з полімерної глини. Іноді порівнюють з Рене Лаліком, однією з ключових фігур ювелірного мистецтва епохи ар-нуво, що наче і приємно, а наче й не дуже. Хочеться все ж фігурувати як самостійна мисткиня, а не як ідейне чи стильове продовження традицій чоловіка-митця, нехай крутого і мертвого.
Про улюблені проєкти
Найцікавіші для мене проєкти — це ті, над якими працюю у конкретний момент, адже вони мають актуальність змістовну та технічну. Умовно я поділяю свою творчість на те, що роблю, хоча і не орієнтуючись на запити, але все ж для аудиторії, й те, що роблю для себе. Іноді вдається балансувати, але власні рефлексії завжди ближчі, хоча і менш зрозумілі та прийнятні для широкої аудиторії.
Це як жарти, які важко зрозуміти без знання контексту. Зараз я багато працюю з монохромною «мармуровою» скульптурою, природними фактурами, орнаментами. Також цікавить вплив і відтворення у скульптурі звуку та руху. Образотворче мистецтво є статичним і фіксованим, але я намагаюся хоча б частково натякнути на звук та рух пластичністю, інтуїтивною траєкторією, гострим кутом чи зламом. Це складно пояснити.
Ще важливо, що не я обираю техніки, радше сам проєкт диктує ті чи інші засоби та умови їх відтворення. Найцікавіше, звичайно, коли проєкт потребує нових рішень, все ж мені хочеться отримати задоволення від процесу, а не тільки від результату. Наприклад, для мене набагато цікавіше зіткнутися з проблемою візуалізації у формі вишивки чи нафто-чорнильної плями, ніж відтворювати те, що я роблю років з десять із закритими очима.
Про майбутнє мініатюри
Мені б хотілося бачити більше унікального творчого продукту, за яким відчувається не данина якимось сучасним запитам до форми та змісту, а людина та її витвір. Ключове слово тут «відчувається». Це, мабуть, для мене найголовніше. У технічному плані цікаво, куди нас заведе синтез та синкретизм мистецтв. Хочеться встигнути зачепити цей процес.
Майстрам-початківцям я б порадила берегти очі й спину, а далі як піде.
Важко давати серйозні поради в часи, коли будь-який досвід заміщується гайдами та т’юторіалами: від приготування макаронів до малювання ноги. Тому я б утрималася, хоча б і порадила все ж використовувати для моделі власну ногу і не боятися експериментувати. Ще б порадила “возлюбити” чужі авторські права як свої власні.
Про допомогу
Аукціони в моїй практиці з’являються тоді, коли я не можу чи не хочу самостійно оцінювати свою роботу. Або ж мені потрібно швидко і якнайбільше грошей, наприклад, на терміновий донат для друзів на фронті, такмед чи волонтерство. Раніше аукціони були цікавою практикою і навіть приємно лоскотали творче его, зараз ні, бо пріоритети інші.
Взагалі я не вмію робити збори, не вистачає організаційності і повноцінного часу. Але я можу заробити грошей на них.
За кордоном зараз доволі важко продати свої роботи. Серед покупців зазвичай постійні клієнти, друзі, українці в Україні та українці за кордоном. Тобто ті, кого питання карми більше не бентежить, наприклад, коли тітка в окупації, а брат на фронті. Іноді бувають випадки, коли на етапі перемовин про купівлю виробу мене запитували, чи можу я віддати ці кошти не на військову допомогу, а, скажімо, на допомогу біженцям та людям, що постраждали від воєнної агресії росії. А іноді людям байдуже.
Як поєднувати материнство та работу
Єдиний лайфгак материнства & роботи — це якнайшвидше перестати сподіватися, що «ще трошки й буде легше». Бо не буде. Тож треба адаптувати свій графік до нових реалій.
Хоча насправді й в мистецькому плані батьківство — це хороший досвід. Для мене це своєрідне перезавантаження, яке дало змогу переглянути свої цілі загалом, повернутися до первинних концептів, віддалитися від маркетингової метушні соціальних мереж. До того ж дитина оновлює, постійно фонтануючи ідеями та інтересом до пізнання. Це як джерело енергії, що виснажує, але й наповнює.
Хоча, звісно, іноді хочеться вже зранку налити в чашку вина, а ввечері повний стакан еспресо.
