Бодіпозитивний проект «Бути в тілі»

«Бути в тілі» — це соціальний проект, який досліджує жіночі образи краси та сприйняття власного тіла. Кураторки проекту розповіли WoMo про те, як виникла ідея його створення, як працювали над ним та що дізналися про себе та інших жінок під час роботи.

Розкажіть, будь ласка, трошки про себе і що особисто вас мотивувало зробити цей проект?

Йош: Я не прагну до канонічної краси, і часом мої рішення викликають подив і неприємні реакції у оточуючих. Тому я особисто зацікавлена в тому, щоб розширювати уявлення про те, як виглядати “нормально”. Плюс до того ж мені взагалі не подобається поняття краси відносного людського тіла. Я категорично не розумію, чому я маю прагнути бути красивою, чому мене хтось має хвалити за те, що щось в мені красиве?..

Анка: Я графічна дизайнерка і мені часто докоряють тим, що я нібито як представниця творчої професії повинна хотіти бути красивою. Проте я згодна з Йош: мені теж не подобається вживання поняття краси стосовно зовнішності людей. Бодіпозитив мене хвилює уже декілька років, зокрема через роботу із власним образом тіла. Я свідомо кидаю собі виклики, відмовляючись від практик краси, які приносять мені більше поганого, ніж хорошого. Тому мені також би хотілося, щоб те, що взагалі-то нормально (волосся на тілі, нерівності шкіри, зморшки, розтяжки, великі тіла, маленькі тіла тощо) нарешті стало нормальним в очах широкого загалу. Я взяла участь у проекті, бо це була можливість підняти табуйовану тему жіночої тілесності і спонукати інших до дискусії та рефлексії, адже перший крок до вирішення проблеми — це її визнання.

Катя: З початку підліткового віку мала безліч претензій до своєї зовнішності, починаючи з занадто товстих ніг і закінчуючи зайвим волоссям на тілі. Зайве воно було не як у всіх, а у кубі, бо росло не лише у підпахвах, на ногах та лобку, а ще на шиї та животі. Мені здається, це життя довго готувало мене до бодіпозитиву. Але весь час я продовжувала вперто ховати свої недоліки від світу. Переломним моментом стала хвороба шкіри. У 2014 — від маківки до п’яток — покрилася дивними червоними плямами, які з часом висихали та обсипалися, немов порох. Псоріаз. Кілька місяців я страждала та оплакувала свою надію стати конвенційною красунькою. Але виявилося, що це лише випадати з умовної норми — неприємно і тривожно. А вже коли живеш поза нею — відчуваєш кайф. І купу вільного часу! Я не можу сказати, що я позбавилася усіх претензій до себе, як не можу сказати, що повністю припинила практикувати красу. Та цей проект, що задумувався як ще одна можливість критичного погляду на загальний дискурс краси, а не лише на своє віддзеркалення, став він ще однією тактичною перемогою у моєму особистому бої з токсичною красою, якому немає кінця.

Як ви ставитесь до краси і чи ви «є в тілі»?

Катя: Складно ставлюся, бо регулярно практикувати красу перестали десь роки два назад. З фемінізмом це мало небагато спільного, просто було ліньки витрачати на це час. Після того, як захворіла на псоріаз, моя мотивація поступово знищувалася лінню. Але деколи вранці я досі хапаю себе на думці, що хочу виглядати більш привабливо. І перш ніж малювати стрілки чи взувати підбори, намагаюся зупинитися і подумати, чому я цього хочу. Ці рефлексії ніколи не зупиняють мене у тому, щоб намалюватися чи привдягтися, але дають якусь більшу прозорість розуміння меж між моїм тілом та усім, що працює задля його умовного удосконалення. Якщо буття в тілі можна частково визначити як усвідомлення межі між тілом, свідомістю та ринком краси, то я в тілі.

Анка: Поняття жіночої краси я взагалі бачу як один із інструментів пригноблення жінки. За загальноприйнятим сприйняттям, красива — значить фемінна, а фемінна — значить готова виконувати приписану патріархатом роль обслуговуючого персоналу і гарного аксесуару в одному флаконі.

Що ж до моїх власних стосунків із тілом, із переглядом поняття “краси” і відходом від стандартів я нарешті починаю сприймати своє тіло як себе, а не щось окреме та вороже. Тіло не є інструментом або прикрасою. Тіло є мною.

Йош: Бути в тілі — це розуміти свої фізиологічні потреби, не ігнорувати їх і отримувати задоволення від того, що дає тобі тіло. Я не в тілі. В цьому суспільстві дуже складно мати контакт з власним тілом в усіх сенсах. Але я шукаю шляхи і радію, коли знаходжу нову стежку до свого тіла, і водночас засмучуюсь, що я не знайшла її до того.

Що ви почули під час інтерв’ю? Наскільки погляди інших жінок (не) співпадають з вашими?

Катя: В самому понятті погляду закладено те, що усі вони є індивідуальними та можуть, і навіть мають не збігатися. Але мені неодноразово ставало прикро, коли під час фокус-груп від жінок лунали тези, які я можу визнати та прийняти як індивідуальний погляд, але з якими не можу і не хочу миритися на глобальнішому рівні. Наприклад, хтось висловила думку, що людина з брудними вухами не може бути красивою. Мені легко прийняти це як окремо позицію окремої людини, чиєю особистісною особливістю є любов до чистоти. Але коли після цієї тези лунає подібна, та замість брудних вух у ній фігурує брудне волосся на голові чи неепільоване тіло, мені стає важче миритися. У цей момент я розумію, що у груповій дискусії перше висловлювання могло зумовити друге, та його категоричну інтонацію, зокрема. Тоді воно вже не здається мені лише особистою позицією, бо я знаю, що ця позиція — суспільна, у широкому сенсі слова. І оце поєднання індивідуальної категоричності із транслюванням суспільних норм викликає у мене розпач. Замість голосу людини, яка описує свій досвід та цінності, я чую голос якоїсь репресивної машини, що може оцінити усі мої людські якості, лише окинувши мене одним оком.

От моя подруга вимушена мити волосся щодня, бо інакше воно жирніє і втрачає об’єм. Це приносить їй неабиякі незручності, але вона продовжує, бо так почувається впевненіше. Я розумію, наскільки важливо почуватися впевнено, але у мене виникає запитання, чому з непомитим волоссям вона почуватиметься невпевнено? Можливо, бо вона неодноразово бачила рекламу засобів для об’ємного та пишного волосся, а також чула чиїсь осудливі особисті погляди…. Я мию голову раз на тиждень, вона у мене значно довше жирніє — отож, можу собі дозволити. Деколи я не мию голову і довше тижня, бо мені лінь і трохи байдуже. Але я все одно не хотіла б, щоб чиюсь красу оцінювали за цим критерієм. І я ще більше не хотіла би, щоб відкрите засудження чийогось особистого вибору, як от мити це кляте волосся чи ні, не ховали під ярликом особистого погляду чи суспільної думки, а так само відкрито визнавали його токсичність у відношенні до інших.

Йош: Хочу продовжити думку Каті про те, як висловлювання одних жінок впливали на висловлювання інших, і як це створювало атмосферу. Мене справді вразило це! Тут треба додати, що це нормально, коли в нас існують внутрішні протиріччя, коли ми маємо суперечливі погляди на одну річ. Наприклад, одні й ті самі люди могли сказати щось про те, що краса — дуже індивідуальне поняття, що людина красива, коли вона щаслива… а потім додати, щось про ось це миття голови, тобто що не може бути краси без помитої голови. Так от тут важливо, на чому ми акцентуємо, роблячи публічні висловлювання. В деяких групах вибудовувалась атмосфера підтримки, там, де жінки наважувались ділитись своєю лінню, болем і небажанням робити процедури. А в деяких групах ми побачили, як створюються умови шеймінгу (присоромлення) і цькування, і як жінки ставали в оборонну позицію, мовляв, можливо, я не так гарно справляюсь з потребою бути красивою. Мої батьки кажуть, що це нормальний механізм функціонування суспільства, коли люди дають настанови іншим, як їм виглядати. Але я не погоджуюсь. Я кажу, що на жінок забагато тиску, і тиснуть не тільки глянцеві журнали або умовний патріархат, а й інші жінки через спосіб, в який вони висловлюються.

Анка: Ці категоричні судження болючі і для мене, бо раз у раз нагадують мені про те, як я сама була у таких ситуаціях, і скільки жінок у кімнаті могли із тими словами відчути себе поганими та неповноцінними. Проте те, що такі жорстокі думки усе ще є поширеними, я намагаюся сприймати як ще один виклик, бо фемінізм (і зокрема бодіпозитив) потрібен, і ще довго буде потрібен, і ще є багато над чим працювати. І хоча антифемініст_ки часто кажуть, що боротьба “за неголені ноги і нефарбовані губи” є безглуздою, адже “ніхто нікого не примушує”, ми маємо можливість побачити і проаналізувати, як є насправді.

Опишіть детальніше, як ви опрацьовували розмови? Що увійшло, а що не увійшло?

Йош: Дуже довго опрацьовували, але і того було мало! Ми взяли на себе велику відповідальність обирати і якось організовувати цитати жінок в один текст. Я розуміла, що коли ми поміщуємо фрагмент цитати в трохи інших контекст (не даючи повну розмову), звучання думки міняється, ми її форматуємо. Але все ж — фінальні стенди і газета — це вже більше наш авторський проект, наші роздуми про почуте.

Що ми робили з цитатами — це обирали ті, які нам резонують (в позитивному і в негативному сенсі), і давали свою рефлексію. В нас була задача пов’язати теорію з практикою. Тобто досвід реальних жінок з нашими феміністськими знаннями про те, як в суспільстві формуються образи краси та як жінки адаптуються до соціальних умов.

Розкажіть про концепцію візуального оформлення проекту.

Анка: Для візуальної концепції ми використали пастельні кольори та обтічні форми, оскільки нам хотілося подати достатньо незручну та табуйовану тему по можливості м’яко, доброзичливо та зрозуміло. Водночас, в ілюстраціях мене надихали сумні думки про стосунки жінок — мої власні стосунки — із тілом: відокремлення від нього; відчуття розділення і сприйняття себе не як ціле, а як сукупність частин і функцій; та навіть “відсутність” тіла як свого власного. У першому наборі листівок і стендах мені хотілося підкреслити невідповідність реальності тіла та “краси” як набору правил, що суперечать одне одному.

Проте у другому наборі листівок (із історіями про приємні тілесні досвіди) та у стікерпаках ми обрали більш життєствердний меседж: наші тіла чудові, тому що в них живемо такі круті ми. Окресливши раніше проблему у наших стосунках із собою, ми пропонуємо звернути увагу на все приємне, що дає нам наша матеріальність, і почати шлях до себе.

Чи плануєте продовження проекту?

Анка: У червні у Львові відбудеться ще одна виставка під відкритим небом, а також ми розповсюджуємо друковані матеріали усім бажаючим. Проте проект “Бути в тілі” можна назвати завершеним. Звичайно, дискусія про бодіпозитив не закінчиться найближчим часом, і, можливо, цей проект стане поштовхом до інших.

Йош: Усі бажаючі можуть замовити газету безкоштовно, за умови розповсюдження якоїсь кількості серед свого оточення, наприклад, в універі, на роботі, в школі, серед товаришок. Просто заповніть цю анкету та чекайте відповіді.

— Читайте також: Que Sea Ley: У Каннах пройшла акція проти закону про заборону абортів в Аргентині