Чи впливають гени на поведінку: уривок з книги «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому»

09.08.2022

Бессел ван дер Колк — психіатр, який уже майже 50 років досліджує проблему посттравматичного стресового розладу, керівник Trauma Research Foundation у Массачусетсі. 

У своїй новій книзі «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» (видавництво бестселерів Vivat) він доводить, що травматичний досвід закарбовується в тілі та змушує людину щоразу наново проживати біль. І доктор взяв на себе обов’язок відшукати шляхи звільнення з цієї пастки. Його практичні та теоретичні дослідження психологічної травми безцінні, коли треба перебудувати сприйняття, усвідомити причину страждань, знайти вдалий спосіб лікування й наново пізнати себе.

Публікуємо уривок з нижки.

РОЗДІЛ 10

ТРАВМА В ПЕРІОД РОЗВИТКУ: ТИХА ЕПІДЕМІЯ

Історії дітей, про яких я розповідатиму, не поодинокі — їх безліч. Лікування таких пацієнтів вимагає колосальних ресурсів, але часто не дає бажаного результату. Зрештою в дорослому віці вони заповнюють наші в’язниці, соціальні організації і клініки. Для широкого загалу вони є лише сухими статистичними даними. Водночас десятки тисяч шкільних учителів, працівників служби пробації і соціальних служб, суддів, психологів і психіатрів стараються допомогти таким дітям, а вся ця система функціонує коштом платників податків.

Ентоні було тільки два з половиною роки, коли його скерував до нашого Центру травми дошкільний заклад. Працівники закладу не могли впоратися з хлопчиком, який постійно штовхався і кусався, категорично відмовлявся спати вдень, а також невтішно ридав, розгойдувався і бився головою об стіну. Він не почувався спокійно ні з ким із вихователів і був то пригніченим і байдужим, то вороже налаштованим та впертим.

Коли ми зустрілися з Ентоні та його матір’ю, він налякано прилипнув до неї, ховаючи обличчя, а жінка постійно повторювала: «Що ти робиш? Ти наче мала дитина». Хлопчик здригнувся, коли десь у коридорі грюкнули двері, і притулився до матері ще міцніше. Коли вона відштовхнула його від себе, він сів у куток і почав стукати головою об стіну. «Він це робить, щоб позлити мене», — сказала матір. Коли ми попросили її розповісти про своє життя, жінка сказала, що батьки покинули її ще в дитинстві. Вона росла в різних родичів, які били її та ігнорували, а в тринадцять років ще й почали розбещувати. Вона завагітніла від свого п’яного хлопця, який покинув її, щойно почув цю новину. Як і його батько, Ентоні був ні до чого не здатним, зауважила жінка. Після того в неї було декілька хлопців, з якими вона часто чубилась, але жінка запевнила нас, що це завжди відбувалося пізно вночі, коли Ентоні вже спав.

Якби Ентоні потрапив до лікарні, то, вірогідно, дістав би цілу купу різноманітних психіатричних діагнозів: депресія, опозиційно-викличний розлад, тривожний розлад, реактивний розлад прив’язаності, СДУГ і ПТСР. Жоден із цих діагнозів не відбивав би того, що насправді відбувалося з хлопчиком: він був наляканим до смерті і боровся за власне життя, але не відчував, що його матір може йому допомогти.

А ось історія Марії, п’ятнадцятирічної латиноамериканки. Вона, як і більше ніж пів мільйона дітей, росла в дитячих будинках і психіатричних клініках США. Марія страждала на ожиріння й була дуже агресивна. Відомо, що дівчина зазнавала фізичного, емоційного та сексуального насильства. Колись Марію забрали з дому, і відтоді вона встигла побувати в більш ніж двадцяти дитячих будинках і спеціалізованих закладах. У медичних картках, які передали разом із дівчиною, її описано як мстиву, імпульсивну, нерозважливу, схильну до мутизму та самоушкодження. Марія ж називала себе «сміттям, нікчемою, непотребом».

Після низки суїцидальних спроб Марію помістили в один із наших стаціонарних центрів. Спершу дівчина була відстороненою, відмовлялась говорити і реагувала агресивно, коли до неї наближались. Ми зрозуміли, що жоден із наших підходів не працює, і подбали, щоб Марія стала учасницею програми іпотерапії: вона щодня доглядала за призначеним їй конем і навчилась їздити верхи. За два роки я зустрів Марію, коли вона закінчувала старшу школу і її вже взяли в чотирирічний коледж. Коли я запитав, що допомогло їй найбільше, дівчина відповіла: «Кінь, про якого я дбала». Вона сказала, що вперше відчула себе в безпеці поруч із ним. Він щодня був із нею, терпляче чекав на дівчину щоранку і, здавалось, радів її появі. Тоді Марія вперше відчула глибинний зв’язок з іншою живою істотою і почала говорити з конем як із другом. Із часом вона стала спілкуватися з іншими дітьми — учасниками цієї програми, а потім і зі своїм психотерапевтом.

Вірджинія — тринадцятирічна білошкіра дівчина, яку вдочерили. Її біологічна матір мала наркотичну залежність, тому дитину в неї забрали. Після того як названа мати Вірджинії захворіла і померла, дівчинка переїжджала з одного дитячого будинку в інший, поки її знову не вдочерили. Вірджинія загравала до всіх чоловіків, які їй траплялись. Вона розповідала про сексуальне та фізичне насильство з боку різних опікунів і вихователів. У наш центр вона потрапила після тринадцяти випадків екстреної госпіталізації у зв’язку зі спробами самогубства. Персонал казав, що вона замкнена, схильна до контролю і спалахів агресії, сексуалізована, нав’язлива, мстива і нарцисична. Вірджинія стверджувала, що вона огидна і заслуговує на смерть. Її медична картка рясніла такими діагнозами, як біполярний розлад, періодичний вибуховий розлад, синдром дефіциту уваги (СДУ) з гіперактивністю, опозиційно-викличний розлад, зловживання психоактивними речовинами. Але ким є Вірджинія насправді? Як ми можемо зробити її життя нормальним?

Ми зможемо допомогти цим дітям, лише якщо зрозуміємо, що саме з ними відбувається, і будемо робити для них більше, ніж просто винаходитимемо нові ліки, щоб контролювати їх, чи шукатимемо «саме той» ген, який спричиняє їхню «хворобу». Перед нами стоїть складне завдання — подарувати їм повноцінне життя. Крім того, так ми ще й заощадимо мільйони доларів платників податків. Для початку ми повинні поглянути в обличчя фактам.

Враховуючи глибину проблеми цих дітей і таких дисфункціональних батьків, не дивно, що багатьом із нас хочеться приписати все це впливу генетики. Поява нових технологій завжди відкриває нові напрями для досліджень. Наприклад, можливість проводити генетичне тестування зацікавила психіатрів, які зосередили увагу на пошуках генетичних причин психічних розладів. Це питання дійсно було важливим, скажімо, у разі шизофренії — досить поширеного (він уражає близько 1% населення), серйозного і загадкового розладу, який часто буває в членів однієї родини. Та навіть після тридцяти років роботи і витрачених на дослідження мільйонів доларів нам не вдалося знайти генетичних закономірностей розвитку не лише шизофренії, а й будь-якого іншого психічного захворювання. Деякі мої колеги також захопилися ідеєю пошуку генетичних чинників, які зумовлюють сприйнятливість людини до травматичного стресу. Робота триває, але поки що ми не маємо жодних переконливих відповідей.

Результати досліджень спростували уявлення про те, що наявність певного гена призводить до певного результату. Виявляється, насправді якась ознака є наслідком узаємодії багатьох генів. Ще важливіше те, що набір генів не є фіксованим; життєві події можуть провокувати передавання біохімічних повідомлень, які вмикають або вимикають окремі гени шляхом приєднання до них зовні метильної групи — комплексу з молекул вуглецю та водню. Цей процес називають метилюванням, і він здатен зробити ген більш або менш чутливим до повідомлень, які надходять від організму. Та хоча життєві події здатні змінювати поведінку гена, вони не впливають на його фундаментальну структуру. А втім, закономірності процесу метилювання людина може успадкувати — цей феномен вивчає наука епігенетика. І знову ми переконуємося, що тіло не забуває нічого — воно все фіксує на найглибшому рівні нашого організму.

Один із найбільш цитованих експериментів у галузі епігенетики провів в Університеті Макґілла дослідник Майкл Міні, який спостерігав за новонародженими щуренятами та їхніми матерями. Він виявив, що те, як часто і довго мати вилизує своїх малят протягом перших дванадцяти годин їхнього життя, незворотно впливає на продукцію гормонів стресової відповіді в мозку щуренят, а також модифікує конфігурацію більш ніж тисячі генів. Щуренята, яких ретельно вилизували їхні матері, поводяться сміливіше і реагують на стрес меншою кількістю гормонів, ніж тварини, матері яких були до них менш уважними. Вони також швидше отямлюються після стресу, і ця здатність зберігати спокій залишається з ними до кінця життя. Ці щури також формують міцніші нервові зв’язки в гіпоталамусі — відділі мозку, який відповідає за навчання і пам’ять. У них краще розвинене, зокрема, важливе для гризунів уміння орієнтуватися в лабіринті.

Ми лише нещодавно дізнались, що стрес впливає на експресію генів і в людей. Діти, матері яких іще вагітними змушені були тривалий час перебувати в неопалюваних будинках під час снігової бурі в Квебеку, мали значні епігенетичні зрушення, якщо порівняти з дітьми, у домівках яких полагодили опалення протягом дня. Ще один дослідник з Університету Макґілла, Моше Шиф, порівняв епігенетичні профілі сотень дітей із найбіднішого і найбагатшого соціальних прошарків Великої Британії, а також дослідив вплив жорстокого поводження на дітей у цих двох групах.

Різниця в соціальному класі супроводжувалась значними епігенетичними відмінностями, але діти з обох груп, які зазнали жорстокого поводження, мали однакові специфічні модифікації в сімдесяти трьох генах. Шиф стверджує: «Не лише хімічні речовини і токсини можуть суттєво вплинути на наш організм, а й те, як соціальний світ взаємодіє із тим, що закладено в нас із народження».

Новини партнерів