Коли дитині виповнилося три місяці, я подзвонила у військкомат і сказала, що хочу захищати країну

Тетяна перебуває в офіційному шлюбі з військовослужбовцем від березня 2022 року. Загалом у стосунках із чоловіком чотири роки. До війни пара займалася бізнесом, він — своїм, вона — своїм, чекали на появу дитини. 

Жінка взяла участь у зустрічах групи підтримки від ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України», а також отримала індивідуальні консультації від психолога організації. 

Мама з Польщі подзвонила й сказала, що у нас війна. Але мій чоловік не піддався паніці. Він просто пішов на кухню, набрав військкомат і сказав: “Я йду захищати країну”. Для мене це був шок. Я була на 7-му місяці вагітності. Просила його зачекати, піти у військо хоча б після народження дитини. А він: “Ні, йду захищати всіх дітей і дружин”.

Я істерила, ображалася на чоловіка, що покинув мене й пішов на війну, але водночас розуміла, що він герой, який захищає усіх нас. Це був внутрішній конфлікт. До того ж не розуміла, що буде далі: і народжувати, і війна. Але мій чоловік усе вирішив: відправив мене до моєї мами у Польщу. Вона там уже давно, років 5, має резидентство. Народжувала я у Кракові. 

Під час пологів мене по відеозв’язку підтримували з передової чоловік, Нацгвардія, його хлопці — багато військових. Поляки у пологовому були шоковані. 

Якось пішла ввечері на піцу, мене запитали, як це я можу по кафешках ходити, коли мій чоловік воює. Відчуття таке, ніби ти не маєш права нікуди виходити, десь бути. Можна лише закритися вдома й виховувати дитину. Насправді самі військові не проти того, що цивільні відпочивають, кудись ходять, щось святкують. Це нормально. Для чого ж вони тоді воюють? 

Ніхто не міг мене підтримати, зрозуміти. Через це нерозуміння вже навіть з рідною сестрою не спілкуюся. Здивувала мене одна жінка у Польщі, яка орендувала кімнату у квартирі, де й ми жили, теж українка. Вона сказала: «Я розумію, що тобі важко, але твій стан не зрозумію». Це була єдина людина з усіх близьких, яка мене підтримала. Вона бачила, як мені важко. Каже, нікому б такого не побажала і свого чоловіка, хай би навіть була б поганою, на війну не відпустила б. Хоч як би він рвався. 

Я непритомніла від повідомлень з фронту. Ніби психологічно помирала. Багато моїх друзів загинули від ракетних ударів. Такою, як я була “до”, мене вже не буде.

Всередині тепер одна агресія. На людях одягаю маску, нічого не говорю, але так погано від того, що в них усіх таке прекрасне життя, все так нормально, а ми чомусь уже другий рік повинні так жити: не бачимо чоловіків, діти не бачать батьків, це просто… (плаче) Може, хто частіше зустрічається, тим легше. 

Я не бачила чоловіка рік і три місяці, він дитини взагалі не бачив. Я психонула й поїхала в Україну. Сказала йому: шукай квартиру, я повертаюся. А він мені: “Куди ти повернешся? Місто бомблять, ракети літають!” Я з дитиною приїхала й ми купили квартиру, на яку збирали гроші. Не чекала у Польщі, поки ремонт зроблять, приїхала й сама його робила. Мені тут краще. За кордоном почувалася зрадницею. 

За кордоном я більше розуміла, що таке війна, ніж коли повернулася в Україну. У Польщі я постійно бачила у новинах: там атака, там загинув, й приміряла на себе. Це ж твої люди у твоїй країні гинуть. Було більше співчуття, ніж в Україні. А тут: не загинув, то й добре. Ти живеш у цій ситуації, і вона не так гостро відчувається. Ти знаєш, що пролетіли “шахеди”, влучили не у твій будинок, то й нормально. Ставлення тут простіше, ніж за кордоном. 

Я почала проходити терапію у психолога, тому що  зрозуміла, що ненавиджу людей навіть у Польщі. Настільки було важко. Навіть коли говорили, що у людини російський паспорт, але вона 25 років прожила в Україні, для мене це вже було все… Моя мама почала  боятися. Психолог сказала, що я була на стадії вбивства. 

Люди порівнюють мою ситуацію з мирним життям, коли чоловік покинув жінку з дитиною. Вони не розуміють, що таке, коли твій чоловік на передовій, боятися за його  життя. 

Чому жінки військових стають злішими? Тому що нам довелося прийняти цю ситуацію: самим народжувати, чекати, бути далеко від дому, не бачити чоловіка. А потім люди тобі кажуть: “Та чого ти жертву з себе корчиш”? “А ми вас што, туда посилалі ілі ми вас прасілі?” “А що, твій чоловік ще не 200?” — інколи й таке питають. Ми, дружини військових, ніби вже як вдови ходимо.

Вороги пропонували мені здати позицію чоловіка за 150 доларів. Писали у соцмережах й закликали перейти на «світлу» сторону, а не підтримувати «нацизм». Пропонували взяти чоловіка у полон, а потім відправити до Польщі. Також залякували й погрожували, що знайдуть всю родину й розстріляють, що буде, як у Бучі, неодноразово зламували мій телефон. Я посилала їх за кораблем. 

Коли дитині виповнилося три місяці, я подзвонила у військкомат і сказала, що хочу захищати країну. Домовилася зі своєю мамою, що вона буде з немовлям. Але мене не взяли, тому що один із батьків уже є захисником.

Чоловік змінився — став більш емоційним. Не п’є, не курить, але дуже почав лаятися, хоча до війни він був помічником пастора. Також зауважила, що ті, хто служать, надто реагують на несправедливість, у них падає поріг терпимості, якщо хтось щось робить неправильно… Ми їхали, водій іншої автівки створив аварійну ситуацію. Мій чоловік так агресував, що я злякалася за того хлопця. 

Коли чоловік приїхав у відпустку, сказав: “Немає у місті війни. Зовсім немає”. Люди не відчувають, що триває війна, їх дуже це зачіпає. Не тому, що цивільні живуть у тиші, а через те, як вони ставляться до військових. Немає поваги. Багато кажуть: “Ми що, вас туди посилали?”. Це саме дно, яке могли сказати люди. З початком війни друзів стає дедалі менше. 

Коли військові приходять у відпустку, не розуміють, що тут, у цивільному житті, коїться. Це різні світи. Там все чорно-біле, тут є й інші барви, які вони вже забули. Мій чоловік навіть забув, де вимикач у ванні, де дитяча поличка, як умикати програми в телевізорі, який сам обирав і купував ще до війни. 

Заспокоює чоловіка, що дитина його впізнає. Знає, що це тато, не злазить із нього.

Мені подзвонили й сказали: “Вибачте, ваш чоловік загинув”. Їх накрило градом, тіло ще шукали, але вже сказали, що 200. Багато тоді загинуло, але він вийшов живий і набрав мене через день після цієї звістки. Тоді на радощах вперше у житті я так багато матюкалася. 

Коли мені вдруге повідомили про ймовірну смерть чоловіка, я вже спокійніше реагувала. Відповіла: “Давайте повне підтвердження, тоді будемо говорити”. Він знову виявився живим. 

Спілкуємося з чоловіком по 2 хвилини, щоб дізнатися, що він живий, рідше — по 10 хвилин. Пів години можемо поговорити десь раз на два тижні. 

Підтримка чоловіка, який служить, полягає навіть у тому, щоб не ставити запитань. Ніяких. І коли під час дзвінка я чую, що його рве від утоми, у них є 20 хвилин, щоб поспати, і він набирає мене на три хвилини, я можу його підтримати: сказати, який він молодець, повідомити, що ми його дуже любимо, і у нас все нормально. Більше нічого не розпитую, не розповідаю навіть про домашні проблеми. Коли розповідала, він починав агресувати, тому більше цього не роблю. Розумію, що я сама зможу впоратися або подзвонити куму, щоб допоміг. Їм не до побутових проблем. Там це зовсім не проблеми.

Якщо не хоче спілкуватися й просить передзвонити пізніше, так і робимо. Я розумію, що у хлопців там дуже важкий психологічний стан. Була ситуація, що їх накрили: його друга взяли в полон, а іншого військового вбили у них на очах. Чоловік мені подзвонив і не те, що не міг говорити, він просто кричав. Не на мене. Йому було дуже погано у той момент. Психолог мені пояснила, що це захисна реакція  і йому просто потрібно допомогти адаптуватися. 

Не можу слухати історії чоловіка з фронту: чую, що вони просто там помирають. Прошу не обговорювати вдома такі теми, бо починає крити і його, і мене. А їм треба виговоритися. Тому їздимо до дядька, до батька, до друзів. Їм легше це слухати. Мені важче: я ж всіх тих хлопців знаю, і коли чую, що той у полоні, того вбили, то ніби частина мене помирає. 

Знайшла групу підтримки Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців ще коли перебувала у Польщі, бо зрозуміла, що звичайний психолог не може мені допомогти, потрібен військовий. Інших варіантів уже не було. Ми дуже сварилися з чоловіком й вирішили, що будемо розлучатися, я вже нічого не хотіла — так втомилася. Тоді я вже записалася у групу підтримки, долучилася до першої зустрічі й повідомила про те, що збираюся розлучатися. Навіть не знала, чи буду продовжувати участь. Але мене направили на індивідуальну роботу з психологом групи, потім чоловік теж погодився з нею позайматися, тому що вона вже працювала з їхньою бригадою. Мені стало легше, почуваюся більш збалансовано. Ми досі разом. 

Тепер розумію, що війна змінює людей, треба дивитися на чоловіка по-іншому. Він знову їде на фронт, коли повернеться, незрозуміло. Психіка руйнується. Тож налаштовуюся, що скоро буде перемога, й тоді займатимемося психологічним відновленням.

Чоловік сам мені сказав: “Я розумію. Мені потрібно лікуватися”. Це пік. Зазвичай у нього все нормально, все окей. 

Історії, які дівчата розповідали у групі підтримки, дуже мене надихнули. Одна жінка 20 років чекала свого чоловіка (він військовий). Вона, звичайно, молодець, але це немислимо важко. 

Після кожної зустрічі групи стає легше, бо ти виговорюєшся таким же дівчатам, як ти, які переживають те, що й ти, у них теж чоловіки на передовій. Це було дуже корисно. Навіть психолог казала, що розуміє, що нам дуже важко, але наш стан не зрозуміє. Це можуть зрозуміти лише ті, хто проходить таке саме. Це справжня підтримка. 

Завдяки групі я перестала агресувати на людей, виключила негатив зі свого життя. Також навчилася справлятися зі своїми емоціями та приймати реальність. Було відчуття, що йде війна, але виходиш на вулицю — її немає. Ніби всюди говорять неправду. Якби не чоловік на фронті, для мене теж не було б війни. Я почала розуміти цивільних. Вони просто не можуть цього відчути. Бувають прильоти у містах, але через день знову ніби нічого не було. Дуже швидко забувається. Коли ж говорю з чоловіком і чую вибухи, повертаюся у реальність. 

Жінкам, які ще не наважилися взяти участь у групі підтримці, раджу наважитися. Це перша організація, яка дійсно змогла допомогти психологічно.

Ти починаєш розбирати свої думки, чому псуються відносини з чоловіком. Жінки не розуміють, чому партнери так змінилися, не розуміють, як буде далі, коли вони повернуться. Більшості страшно. На групі ці питання пропрацьовуюють. Також на групі можна дізнатися, як налагодити стосунки з дитиною, щоб не зриватися на ній. Це дуже важливо. Загалом стане набагато легше. Це середовище, в якому не боїшся, що скажеш щось не те. Тебе зрозуміють і допоможуть розслабитися. Ти там відпочиваєш, бо забуваєш про навколишній світ і розумієш, що не одна така. Якщо немає кому виговоритися й ніхто не може зрозуміти й підтримати, то треба йти у таку групу. Потім можна й далі спілкуватися з учасницями.

Коли чоловік повернеться, я знову стану маленькою дівчинкою, знову стану тією жінкою, яку оберігають, люблять, постійно допомагають. Але як раніше вже не буде. Досвід, що ти можеш усе сама, його не викинеш. Навіть коли він приїжджає і допомагає, я не хочу до цього звикати, адже знаю, що скоро він поїде, а на мені покупки, дім, дитина, кішка і собака. Ввечері треба вкласти дитину, а в тебе собака ще не вигуляна… Інколи лягаєш о 2-й ночі, а дитина о 6-й вже встає. 

Якщо війна буде 5-10 років, будуть тотально виснажені чоловіки, навіть важко уявити, які випробування чекають на подружні пари та родини захисників. 

Наразі я хочу відновлювати бізнес, хоча й маю дуже маленьку дитину, але прожити на теперішню зарплату чоловіка у 20 тисяч важко. Точно знаю, що буду працювати, виховувати дитину і їздити до чоловіка туди, де він буде, щоб частіше бачитися. Будемо підлаштовуватися. Це життя. А що робити?

Перша ціль після завершення війни — взяти маленьку валізу й полетіти на відпочинок подалі від цієї напруги в Україні, щоб мій захисник трошки прийшов до тями. А ще зіграємо весілля (у нас була лише реєстрація шлюбу). Хочемо тиші й постійно бути удвох. Менше працювати й більше проводити часу з родиною.

Спілкувалася Анастасія Позичайло

Це інтерв’ю створено ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст інтерв’ю не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.