Ольга Бартиш, авторка книги «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя», що вийшла друком у видавництві «Лабараторія», відкриває перед читачами не лише власний шлях усиновлення, але й набагато глибші пошуки внутрішньої дитини. Ця книга не просто розповідає про досвід усиновлення, але й змушує задуматися над важливими життєвими питаннями: чи можливо полюбити чужу дитину як свою? Що заважає нам на цьому шляху? Які страхи, стереотипи та упередження перешкоджають чистій любові?
Ольга, зі своїм багатим життєвим досвідом, який охоплює роботу в журналістиці, перехід до мистецтва та особистий досвід усиновлення, ділиться в ексклюзивному інтерв’ю WoMo своїми роздумами про ці складні питання. В її історії – відверте зізнання про пошуки любові, свободи та самоприйняття.
Як виникла ідея написати книгу, як довго ви йшли від думки до втілення? Чому ви обрали саме автобіографічний жанр?
Напевно варто почати з того, що я взагалі люблю писати. Десь у 8-му класі в школі я почала вести щоденник. Періодично робила записи в різних блокнотах. Коли ми вирішили, що хочемо усиновити дитину, я теж це записувала в щоденник. Весь процес на шляху до усиновлення, нашу зустріч з донею, вся адаптація – я це все нотувала. Спершу мотивацією було зберегти спогади для доньки, коли вона виросте і питатиме про своє дитинство. Я знала що пам’ять не надійна, особливо моя, і швидше за все більшість речей просто забудеться, тому важливо їх фіксувати на папері. Ну і вже десь в процесі цих записів виникла ідея, що можливо колись було б гарно все це зібрати докупки та створити книжку.
Пригадую, робила допис у ФБ в Єгипті, де ми їздили зимувати у перший рік, коли Ума була з нами, що я починаю писати книгу. Але це було більше як ідея, бо написавши кілька сторінок, я припинила це діло. І так ставалося кілька разів. Мої сумніви трималися на кількох моментах. По-перше, здавалось, що це дуже особисті речі, я ж розповідаю про почуття до дитини, а по-друге, я переживала, що вся ця історія може бути не етичною щодо доньки. Мовляв, коли Ума виросте — їй буде неприємно, що мама про неї розказувала особисте. А тому ця ідея залишалася на рівні Ідеї та уривчастих розповідей, але все ж таки я продовжувала робити записи, за що пізніше була собі дуже і дуже вдячна.
Чому ж я тоді повернулася до книжки? Тому що є речі яких ти не можеш не робити. Часом так кажуть про художників, що він малює, бо не може не намалювати. То я, наприклад, не з таких, я можу не малювати. Але не написати цієї книжки не могла.
Останні новини
- Афіша тижня: що подивитися, послухати та куди сходити 29 квітня-5 травня
- Як прикрасити дім до Великодня: найкращі ідеї святкового декору своїми руками
- Slow Food: Філософія смаку та усвідомленого споживання
- Жінки, які змінюють світ: три надихаючі екоактивістки
- «Дивимося кіно з любов’ю». У Києві відбудеться перший феміністичний кінофестиваль «Гаккебуш»
Новости на главной
З року в рік ця ідея просто не давала мені спокій. Питання стояло так: «як зробити, щоб написати й не нашкодити дитині? Як відверто розказати не переступивши межу? З першим питанням мені допоміг психотерапевт Володимир Станчишин, який в процесі написання книги мав зі мною три розмови. Ми говорили про етичні моменти, про безумовну любов, що воно таке і наскільки можливе в земних реаліях, як взагалі любити ту дитину, яку ти народжувала, що це означає, де тут природа, інстинкти, а де з голови, цивілізаційне, соціальне? А з другим питанням допомогла справитись письменниця Ольга Купріян, яка стала моєю консультанткою та допомогла зібрати докупи усі мої записи.
Ваша книга базується на особистому досвіді всиновлення. Як цей процес вплинув на ваше бачення світу та творчість? Які головні інсайти? Чим відрізняється Ольга «до» та Ольга «після» всиновлення?
Оскільки над книжкою я працювала протягом кількох років, то відповідно та Оля, яка починала писати й та, яка закінчила рукопис — це 2 різні людини. І та, якою я є зараз — це ще інша Оля. Весь цей час я активно працювала над собою. Я прожила всі стадії про які говорять психологи: від заперечення до прийняття. Цей період з донею — це однозначно гойдалка, то вгору, то вниз, то в радість, то в печаль. Можливо найважливіше, що я усвідомила запаковано в назву книжки — це те, що страждання, випробування є неминучими в житті будь-якої людини і питання лиш в тому чи зроблять вони тебе сильнішим, чи знищать.
Яке б прекрасне життя ти не проживав, скільки всього б не мав, ти все одно стикнешся з тим, що примусить засмучуватись, страждати.
Такий світ, така культура, така біологія. Залишається лиш змінювати своє ставлення до багатьох речей, надавати іншого забарвлення подіям, тренувати смирення, але не як покору, а як власний вибір для самозбереження. Прийми те, що не можеш змінити і дій далі наповну.
В цьому контексті хочеться згадати книжку Едіт Еґер «Вибір» — автобіографічна історія неймовірно сильної жінки, яка пережила концтабір і все найстрашніше, що можна лише собі уявити. Але щось дало їй сили вижити й навіть відновитися та створити себе наново щоб прожити ще довге життя. Письменниця досі активно працює в США, є відомою психотерапевткою. Таких історії чимало, про людей, що пережили страшні випробування, втрати, але змогли вибрати світло. В тій книжці є епізод, коли й Едіт уже помирає і перед нею є вибір: з’їсти ледь помітні паростки трави, що видніються із землі чи свіжий труп, що лежить поруч. Вона вибирає землю з крихітними травинками.
Наша сила в нашому сприйнятті, в нашій інтерпретації, і у виборі навіть тоді, коли здається, що вибору немає. Все одно буде п’ятниця… Страсна, печальна, складна. Але й неділя буде. Тобто воскресіння, світло, надія, щось хороше і прекрасне.
Завдяки роботі над книжкою я також збагнула, що любов — це точно не красиві слова та пристрасне захоплення. Любов — це те, що треба плекати в собі, що можна виховати і наростити. Любов — це рішення, це дієслово.
У вашій книзі ви розкриваєте конфлікт між материнством та самореалізацією. На вашу думку, чому так важливо знайти баланс між цими аспектами життя? Що буде, якщо його не знайти? У вас були власні таки приклади?
Я десь напевно заздрю тим жінкам, які знаходять своє покликання в материнстві і більше ні в чому особливо вони не мають потреби, питання реалізації закрито власне через материнство. Вони почуваються на своєму місці та вбачають у своїх діяннях сенси. Або можуть просто не заморочуватись подібними питаннями та жити як живеться. Мабуть, це круто мати таке спрощене сприйняття всього, І бути щасливим вже від самого свого існування, від того, що ти просто бачиш, як ростуть твої діти, просто служиш їм, просто ходиш на роботу звичайну і вдячний за все. А мені якось все замало та запросто. Я намагалася певний час це змінити, старалась не бути такою складною, але тоді я ніби грала роль, ніби проживала не своє життя. Мені цікаво в глибину, мені подобається філософія своїми одвічними запитаннями, подобається процес пошуку відповідей, мені завжди цікаво що за ширмою, а як було б, якби було по-іншому, а чому це саме так, а не інакше, а хто сказав, що мусить бути так, а для чого це, а хто є хто і т.д.? Завжди мала багато питань, з маленьких літ. І тільки віднедавна я почала приймати в собі цю свою допитливість, складність, і тепер вбачаю в цьому навіть дуже багато позитивного. Наприклад, в моїй роботі як митця – ставити питання це важливий момент.
Сучасний митець говорить про болюче, на актуальну тематику, він не зобов’язаний мати відповіді, але він запитує.
Він розкриває рани, стикає нас з незручним, з тим, на що ми зазвичай не звертаємо уваги. Саме таким митцем я хочу бути наступні роки свого життя. Мені більше не цікава просто окраса дому, тобто робити лише красиві картини. цей період минув. Він був прекрасним, але тепер такий стиль, така стратегія більше не є моєю. І в подальшій кар’єрі якраз моя допитливість і складність характеру мають мені допомагати.
Якщо повернутись до конфлікту материнства та самореалізації, то мені щиро шкода тих жінок, які не зважають на себе, на свої таланти, на свої інтереси та мрії. Які відмовились, забули, що саме хотіли, втратили контакт з собою, поставили себе на друге, третє, а то й десяте місце, виставляючи пріоритетами Інтереси інших людей. Це дорога в нікуди.
Звісно, коли йдеться про маленьких дітей, немовлят, то тут питань немає, жінка необхідна дитині понад усе на світі, але коли дітки виростають, або коли є достатньо допомоги від інших, то дуже шкода, що жінки забувають про себе, не відкривають себе наново, знову й знову. Мені здається, що це найцікавіше дослідження на все життя — досліджувати самого себе.
Розкажіть про свій шлях від журналістики до мистецтва. Що спонукало вас змінити фах та стати мисткинею?
Це так давно було. Коли мені було 28 років, я вперше озвучила для себе якісь такі питання типу в чому сенс, в чому моє призначення, яка моя місія, хто я і так далі. Це були дуже розмиті питання, я ніколи раніше не думала над ними. Пригадую, як читала журнал «Колесо життя», там були різні статті про призначення душі, якісь езотеричні матеріали. Мені була дуже цікава тоді ця тема і я почала вивчати глибше. Про цей період теж розказую в своїй книжці, про свої духовні пошуки. Я тоді жила в Києві, мала одного сина. Мене захоплювали медитації, гіпноз, регресії. Це тривало десь 2 роки. В результаті я зрозуміла, що між реальністю і втратою її контролю, галюцинаціями, вигадкою дуже тонка грань. І таким чутливим людям як я, треба вкрай обережно поводитися з власною психікою. Старатися не випробовувати її, не заходити за межу.
В той період я шукала також чим хотіла б зайнятись далі, оскільки в журналістиці в мене відбулося сильне вигорання. В пресі, де я працювала останні кілька років, мені вже не було цікаво, я не розвивалася там, не бачила для себе перспективи. Тоді я нарешті зважилась на телебачення про яке давно мріяла. Мені вдалося потрапити на роботу на супер крутий телевізійний проєкт і бути кореспонденткою та співведучою поряд з Савіком Шустером. І от настав той момент до якого я прагнула взагалі коли йшла в журналістику — бути «в телевізорі». Ось бачу себе в кадрі на екрані, уся така красива, нагримована, довкола мене літає 10 камер. Здавалося б я мала бути нарешті задоволена тим, що підкорила цей свій Еверест, але щастя не настало. Я запитувала себе «чому?». Власне після цього проєкту я ще деякий час залишалася в журналістиці змінивши роботу на дуже комфортну та лояльну в одній великій міжнародній компанії в корпоративному відділі, але там теж я була не на своєму місті. Тобто стало очевидним, що час рухатись далі й треба щось змінювати глобально. А це завжди незручно, часом дуже страшно та болісно.
Коли я себе запитувала чим би хотіла займатись, то намагалася докопатися до себе наймолодшої. Там я малювала, вигадувала, довго розглядала ілюстрації в дитячих книжках, створювала свої світи в уяві. Дитиною я жила в гуртожитку, дуже скромно, у мене було мало красивих книжок та й речей взагалі, від того, кожна мала велике значення.
Так я дійшла до того, що готова стати художницею. Все, що я вміла на той час — це щось перемальовувати простим олівцем. Тому я з цього й почала. Взяла хороші художні олівці, дитячий альбом і просто малювала: метелики, квіти, людей. Поки я була студенткою, то кілька місяців ходила в художню дитячу студію і пізніше ще мала досвід навчання на дизайнера інтер’єрів, то ці знання мені сильно допомогли на старті. Далі безперервна самоосвіта, приватні уроки в художників, мистецькі курси та з маркетингу і багато-багато роботи.
Як ваше життя та творчість змінилися після переїзду з Львова до Вроцлава?
За пів року до великої війни зі Львова ми переїхали до Жешува – невеликого польського міста поблизу України. Це припало на розпал ковіду, тому Жешув видався мені дуже і дуже спокійним, навіть скучним. Там було мало культурних місць, подій, багато закладів було закрито, я не мала друзів, тож все об’єктивно. Тому я хотіла весь час переїхати до Вроцлава, де мені виглядало все живішим й активнішим. Але спершу ми робили документи, а в Жешуві це набагато швидше, потім почалася війна і вже було якось не до того. До Вроцлава нам вдалося переїхати лише на початку осені минулого року, але навіть за ті кілька місяців, що ми тут, я уже багато чого відвідала, багато побачила, познайомилася з кількома дуже класними людьми-однодумцями й мені тут подобається. Роздумую над вступом у вроцлавську академію на післядипломний курс, вивчаю мову.
Донедавна у мене тут була своя майстерня, де я створила трохи картин і мені було добре в ній. Але більше не бачу в цьому потреби, оскільки зараз уже потеплішає, а в нашій квартирі є тераса на 40 квадратів і я спокійно можу працювати там. До того ж мені зараз цікавіша скульптура, відео, інсталяції, тому можу працювати в різних локаціях.
Проживаю зараз період великих змін у своїй діяльності. Йду в нове майже наосліп, бо маю мало контактів, напрацювань, але не спробувати не можу. Зрештою, з ніші концептуального мистецтва у файн-арт, тобто в красивий інтер’єрний живопис, завжди можна буде повернутися. Наразі ж я розпродую усі свої картини та починаю новий виток у творчості.
Які поради ви могли б дати жінкам, які стикаються з вибором між сім’єю та кар’єрою?
Я вже трошки про це розказала вище, але додам, що все дуже ситуативно. Коли мама лише народила, дитина на грудному вигодовуванні, то ясно, що мови нема про іншу роль в першості, як не материнство. Це буде твоя найкраща інвестиція — дати дитині те незамінне, що сформує її на все життя, її прив’язку, довіру до світу, характер. І зовсім інша річ, коли дітям вже 4, 5 і більше років, а мама продовжує залишатися лише для дитини, але при тому має таємні бажання та мрії в реалізації своїх талантів. І потяг мчить поруч на шаленій швидкості, а ти залишаєшся на узбіччі. Це сумно. Хоча в теперішніх реаліях, коли все так швидко змінюється, від загального темпу можна відстати й без материнства. Нині дуже важливими стали такі уміння: адаптативність, вміння перелаштуватись, швидко вчитись, бути готовим до змін. Стабільності у світі майже не залишилось.
В книжці «Вибір» про яку згадувала вище є гарний момент. Едіт мріє стати психотерапевтом, але треба йти вчитися – надовго.
І от вона каже своєму другу-наставнику: «Коли я закінчу університет, мені буде вже 50». А він відповідає: «Тобі в будь-якому разі буде 50». Розкішний діалог, як на мене. Чому б тоді не ризикнути та не податись на зустріч із собою?
Наскільки ваш особистий досвід вплинув на розвиток сюжету та персонажів книги?
Жанр книги – нон-фікшн, тобто це правдива історія від першої особи, тому там немає інших персонажів, ніж правдиві люди. Головні персонажі — це я, моя донька, чоловік та сини. Весь сюжет – це наша правдива історія розвитку та формування любові.
Чи плануєте ви продовжувати писати? Чи є у вас ідеї для майбутніх книг чи проєктів?
Відверто кажучи, я не планувала більше писати книг, але мене так часто про це питають, що я вже задумалась. Може справді колись напишу ще, аби тільки було про що. Зараз більше перемикнулась на мистецькі ідеї на ту ж тему усиновлення, сирітства, поняття безумовної любові.
Як ви вважаєте, яку роль відіграє ваша книга у висвітленні питань жіночої самоідентифікації та реалізації у сучасному світі?
Мабуть, це не мені варто аналізувати яку роль книга відіграє. У мене точно не стояло такої цілі зайняти якесь особливе місце в питаннях жіночої ідентифікації цією книгою. Але, схоже, що вона таки зачепила болі жінок. І це добре. Гірше ховатися, не визнавати, уникати, боятися. Краще проблему побачити та озвучити її словами, це усвідомлення є половиною успіху.
Яке місце займає творчість у вашому житті, і як вона допомагає вам в особистій самореалізації?
Скажу, що для мене саме життя є творчістю. Найкраще мистецтво — це прожити своє життя достойно, вміти віднайти баланс між різними сферами: сім’єю, здоров’ям, роботою, друзями, розвитком, служінням. Творчий підхід доречний майже усюди, чи то в роботі, чи у вихованні дітей, чи в партнерстві. Я завжди намагаюся дивитись на світ саме через цю призму творчості, коли 100 відсотків відповідальності я беру на себе і шукаю додатковий ракурс, щоб побачити ситуацію трошки ширше, глибше, креативніше.
Творчість — це також ризик, це відвага, а ще це те, чим ми пишаємося на старості літ.
Як ви боретеся з творчими сумнівами або критикою? Чи є у вас способи подолання неуспіхів або невпевненості?
Я мало стикаюся з критикою, якщо чесно. Мене мало хто критикує в моїй бульбашці. Може це від того, що я взагалі мало з ким спілкуюся, а в соцмережах, зазвичай, кому не подобається, той мені нічого не пише. І виходить, що я оточила себе тими, хто мене або хвалить, або мовчить. Загалом критика для мене є досить болючим моментом, однак не завжди. Я чітко розділяю критику, аби було, і конструктивну, по ділу. Дуже залежить хто саме критикує, власне, це є ключовим. Скажімо, якщо я намалюю картину в якомусь незрозумілому з першого погляду стилі і на цю картину гляне моя мама, вона їй не сподобається, і мама почне критикувати, мовляв, що це, малюй краще ромашки. Звісно, мамині слова мене не зачеплять на даному етапі, коли я вже значно зміцнилася як художниця, бо я об’єктивно розумію, що мама взагалі не знається на мистецтві, а сприймає його цілком банально та поверхнево. Однак для мене буде дуже цінною критика митця, який є для мене авторитетом. Але знову ж таки, якщо він скаже, що це дурість — це одне, і зовсім інше, коли він скаже, що тут добре, а тут недобре, і було б класно ось так-то поправити. Якщо це зрезонує з моїми відчуттями, я дослухаюсь.
Щодо сумнівів, то я сумніваюся постійно. Раніше для мене це було проблемою, бо я часто відступала і картала себе в слабкості.
Тепер я розумію, що сумніватись — це норма. Для тих людей, які вміють думати, звісно.
Сумніви нас часто бережуть, сумніви дають нам час, сумніви покращують якість. Мені здається, що сумніви теж варто розділяти, як і критику. Я не сумніваюся в собі як мисткиня, чи як людина. Тобто я знаю, що я на своєму шляху, в тій сфері в якій і маю бути, на своєму місці.
Але я можу сумніватися чи в правильний спосіб виражаю ідею, чи добре передана суть, чи грамотна композиція на моєму полотні. Тобто сумніви стосується якихось конкретних моментів, але не мене загалом. І мені здається це дуже правильно, коли сумніви не торкається твоєї самооцінки.
Якщо я не впевнена в тому, що роблю, то я завжди прошу допомоги в тих, хто на мою думку є сильнішим за мене в цій сфері. Тобто це будуть художники чи письменники якими я захоплююсь. Коли я не знала як зліпити з усіх моїх записів книжку, я не кинула роботу на півдорозі від того що засумнівалася, що можу цю книжку зробити. Ні, я знайшла людину, фахову письменницю Олю Купріян, яка стала моєю консультанткою і допомогла мені зробити книжку. Тобто питання стоїть в «Як?», а не «треба чи не треба?».
Чи є у вас особливі ранкові ритуали або звички, які допомагають вам налаштуватися на продуктивний день?
Ні, у мене зараз немає жодних ритуалів. Хоча раніше зранку я часто писала ранкові сторінки славнозвісні, практикувала писанину протягом 15 хвилин — це якраз час списати повністю 3 сторінки. Писала просто що йшло, нерозбірливо, не перечитуючи, і не думаючи. Власне в цьому вся суть практики. Ті листочки я потім викидала. Важливо було просто виписати те, що в тебе в голові на папір, навіть якщо це буде 3 аркуші фрази «я не знаю що писати».
Був період, коли я вставала дуже рано, десь о 5:00 і медитувала протягом години. Зараз з хороших звичок у мене закріплені заняття з йоги, стараюся займатися щодня хоча б по пів годинки. Часто роблю це, коли вкладаю дітей і вони просять посидіти біля них. Спершу я їм читаю книжку, потім вмикаю музику для сну, виключаю світло, розстеляю килимок і роблю якісь розтягувальні асани. Також дуже стараюся закріпити за собою звичку щодня займатися польською мовою, хоча б пів години і англійською. Але це мені супер складно, іноземна мова — моє дуже слабке місце. І це буде справжній стрибок на гору, коли я нарешті зможу вільно спілкуватися англійською.
Як ви організовуєте свій робочий процес? Чи є певні методи або інструменти, які ви використовуєте для забезпечення ефективності та творчої віддачі?
Всю свою роботу я намагаюся максимально зробити коли діти в школі, тобто від восьмої ранку до шістнадцятої. Щоб ввечері вже бути з родиною, готувати вечерю, спілкуватися з дітьми, дивитися якісь фільми. Так не завжди вдається, але це принаймні для мене є такою ідеальною моделлю. Я з одного боку досить організована особа, достатньо вимоглива до себе і можу без проблем робити щось тому що це треба. З іншого боку я багато рефлексую, відчуваю, І якщо якесь «треба» ніяк не співзвучне з моїм «хочу», то швидше за все від нього відмовлюся.
Недавно прочитала класний момент у книжці «Атомні звички», що «треба» варто замінити на фразу «маю можливість».
Здавалося б одне слово, а змінюється вся суть. І коли я почала собі говорити, що я маю можливість вчити англійську, то якось все по-іншому звучить. Я маю можливість готувати їжу своїм рідним, маю можливість займатися йогою, маю можливість щодня працювати. Ну правда ж по-іншому лягає?
Художникам взагалі непросто організувати свою роботу, часто люди чекають на натхнення, а це абсолютний міф. Натхнення приходить лише в процесі роботи: чи то вже руками, чи то мозкової.
Бо коли я думаю над ідеєю, читаю якісь матеріали на тему, слухаю інтерв’ю чи просто мовчу в тиші – це теж частина роботи митця, тобто я вже працюю.
Ефективність в роботі точно підсилює хороший сон, нормальне харчування, доступ до якісних матеріалів для роздумів, до якісного спілкування. Та, мабуть, найбільше ресурсу додає спокій на серці, коли ти розібрався з питаннями хто ти, про що ти як митець, з чим і куди йдеш. Коли є ось ця ясність, то все інше відбуватиметься набагато простіше.
Які ваші поради для тих, хто переживає моменти зневіри або розчарування на творчому шляху? Як ви вважаєте, що важливо пам’ятати в такі періоди?
Важливо не замикатися у своїй зневірі та розчаруваннях, розуміти що це трапляється з кожним, навіть найгеніальнішим. Це взагалі нормальний стан для творчих натур, але треба вміти з цього вчасно вийти і йти далі. Як я уже сказала, для мене є дуже дієвим звертатися по допомогу до сильніших. Я не відчуваю ні каплі незручності, коли просто беру та пишу в месенджер комусь свої питання, чітко формулюю запит, прошу про платну консультацію чи просто дружню пораду, бо я застрягла, бо мені погано, бо мені потрібно підсвітити темні місця. Минулої зими я мала досить складний період, власне, такого не розуміння як далі рухатись. І мені дуже допомогли дві художниці — Наталя Корф-Іванюк та Ольга Штейн. Ми з ними досі спілкуємось, я їх тихенько вважаю своїми вчителями, бо направду багато у них вчуся. До мене теж часом звертаються інші художники, зазвичай початківці, або професійні, але які не знають взагалі маркетингу, не розуміють як їм будувати бренд, як продавати свої роботи. Був період, коли я надавала консультації з маркетингу. Зараз на ринку уже є непогані курси, українською, чого раніше не було. І це добре.
Також завжди доречною для кожного буде психотерапія. Це як must have мені здається. Наведи лад у своїй голові, щоб зробити своє життя більш якісним.
Як ви працюєте над вдосконаленням своєї майстерності? Чи існують певні практики або навчання, які ви регулярно застосовуєте?
Вдосконалення майстерності — це щоденна праця передусім. Моя стратегія це щоденні маленькі кроки. Однак є певна стеля в усьому, так само і в художній практиці. Власне, я зараз проживаю саме такий переломний період. Оскільки я працювала досить багато років поспіль, мені більше не актуально, таке враження, що я виросла з цих штанців. І хочеться зробити паузу з красивим інтер’єрним живописом та спробувати себе в інших медіа художніх. Раніше на подібні речі – концептуальний арт — я лише дивувалася, не розуміючи про що це взагалі і що тут красивого. Так, мистецтво це для мене було передусім про красу. Але це поверхневе мислення. Функція сучасного мистецтва далеко не в прикрашанні будівель.
Митець може набагато більше. Він може говорити про наболіле, про актуальні проблеми, пропонувати зцілення.
Це складніше, ніж намалювати красиву картину над диваном. Але мені хочеться спробувати себе в такому новому проявлені, мені цікаво, що я зможу в такому розрізі, як мені вдасться висловитись, які є можливості і на що я здатна.
Розкажіть про книги, які вас вразили за останній рік найбільше
Я дуже повільно читаю, але добре, що читаю взагалі. За рік можу прочитати всього-на-всього 3-4 книжки. З останніх найбільше враження на мене справила книга «Вибір» про яку вже згадувала. Інша книга, що запала в душу – мемуари видатного китайського митця Ай Вейвея. Дуже цікавий шлях художника в такому непростому середовищі. Від шаленої бідності до заможності та слави, від портретів біля метро до виставок в найкращих музеях світу.
Такі книжки, мемуари, нонфікшени люблю найбільше. Вони правдиві, справжні, болючі і радісні водночас. Може тому й свою захотіла зробити саме в такому жанрі.
Фото надані Ольгою Бартиш
