Анастасія Ніколаєнко
Олівія Сміт — біологиня, яка мріє не про романтичні стосунки, а про докторський ступінь. Але що робити, коли найліпша подруга не дає тобі спокою з отим коханням ні вдень, ні вночі? Звісно ж, знайти хлопця, який вдаватиме любчика. На цю роль годиться не абихто, а молодий і гарячий професор Карлсен: м-м-м, біологія, Стендфорд, поцілунки… Непоганий початок, погодьтеся! Олівія має чіткий план і не чекає від славного на всю кафедру Адама «Гедзя» Карлсена розуміння чи підтримки. Але після інциденту на великій науковій конференції Адам стає на її бік. І раптом дівчина помічає, що її обранець не лише розумний, але й чуйний і врівноважений хлопець… із кубиками пресу (о боги!). Щойно маленький експеримент виходить з-під контролю, а теорія романтики розбивається на друзки, як Олівія розуміє: дослідження власного серця під мікроскопом буде складнішим за гіпотезу кохання!
Алі Гейзелвуд — псевдонім італійської професорки нейробіології та авторки любовних романів. Її історії зосереджені навколо жінок у сфері STEM та наукових колах.
Уривок
Розділ перший
ГІПОТЕЗА: За умови необхідності вибору між А (трохи незручною ситуацією) і Б (колосальним божевіллям з руйнівними наслідками), я неминуче обираю Б.
Два роки й одинадцять мiсяцiв по тому
На захист Олівії можна сказати, що чоловік не те щоб був проти того поцілунку. Так, він не відразу ж пристосувався — цілком зрозуміло, враховуючи раптовість ситуації. Йому знадобилася ніякова, незручна і навіть дещо болісна хвилинка, протягом якої Олівія намагалася одночасно притиснути власні губи до його губ і зіпнутися навшпиньки, щоб її рот залишався поряд з його обличчям. Нащо він виріс аж таким високим? Мабуть, цей поцілунок виглядав як незграбне буцкання головою, і вона занепокоїлася, чи зуміє взагалі з цим упоратись. Її подруга Ань, яку Олівія помітила кілька секунд тому, крокувала в її бік і могла з першого погляду зрозуміти, що Олівія і цей Поцілований Хлопець ну аж ніяк не на побаченні.
А потім минула ця неймовірно повільна мить, і поцілунок став… інакшим. Чоловік різко вдихнув і трохи нахилив голову, тож Олівія більше не відчувала себе білячою мавпочкою, яка здирається на баобаб, а його руки — великі та приємно теплі в кондиціонованій прохолоді коридору — обійняли її за талію. Після чого ковзнули на кілька дюймів вище, зімкнулися навколо її ребер і пригорнули. Не надто близько, але й не тримаючи на відстані.
Ідеально.
Чесно кажучи, це був швидше дуже довгий доторк губ, але такий приємний, що на кілька секунд більшість думок у голові Олівії просто зникла, включно з тим фактом, що вона наразі притискалася до випадкового, незнайомого хлопця. І що їй ледь вистачило часу прошепотіти: «Можна тебе поцілувати?», перш ніж вона припала губами до його губ. Що в першу чергу вона створила це шоу, сподіваючись обманути Ань, свою найкращу в світі подругу.
Але в цьому і полягає суть гарного поцілунку: змусити дівчину забути про все і забутися. Олівія усвідомила, що тане, притискаючись до широких, твердих, непорушних грудей. Що її руки вже рушили від чіткої вилиці цього незнайомця до напрочуд густого та м’якого волосся, а потім — потім вона почула, як зітхає, ніби їй уже забракло повітря, і саме цієї миті з’явилося усвідомлення, що вдарило її наче цеглина по голові — ні, ні.
Ні, ні, ні.
Вона не мала цим насолоджуватися. Ти паче з випадковим хлопцем.
Олівія зойкнула і відштовхнулася від нього, сполохано шукаючи поглядом Ань. Але об одинадцятій годині вечора в синюватому світлі коридору кафедри біології її подруги ніде не було видно. Дивно. Олівія була певна, що бачила її ще кілька секунд тому.
А ось Поцілований Хлопець стояв просто перед нею, і губи його все ще були розтулені, дихання глибоке, і очі з дивним блиском, від чого вона врешті усвідомила, що саме накоїла. І кого саме вона щойно… Хай йому грець.
Хай. Йому. Грець.
Тому що доктор Адам Карлсен був загальновідомим лайном.
Сам собою цей факт не можна було вважати визначним, адже в академії будь-яка посада, вища за аспіранта (а це, на жаль, рівень Олівії), вимагала певної спорідненості зі згаданою субстанцією, оскільки вона допомагала на деякий час утриматися в штаті викладачів кафедри і залишатися на вершині цієї піраміди. Проте доктор Карлсен був винятком. Принаймні якщо чутки були правдою.
Саме через нього Малкольм, Олівіїн сусід, був змушений повністю забракувати два дослідницькі проєкти і тепер, найімовірніше, отримає диплом на рік пізніше; це він змусив Джеремі блювати від страху напередодні кваліфікаційних іспитів; і саме через нього половина студентів кафедри змушена була відкласти захист власних дипломів. Джо, який раніше був у когорті Олівії та щочетверга запрошував її на вечірній перегляд розфокусованих європейських фільмів із мікроскопічними субтитрами, лаборант і молодший науковий співробітник у лабораторії Карлсена, за пів року вирішив піти з «особистих причин».
Мабуть, це було на краще, адже в більшості з тих, хто залишився, постійно тремтіли руки і взагалі був такий вигляд, наче вони цілий рік не лягали спати.
Можливо, доктор Карлсен і був молодою рокзіркою наукової спільноти і генієм біології, але також він був неймовірно прискіпливим критиканом, а через те, як він розмовляв і поводився, складалося враження, що, на його думку, він єдиний, хто з усієї кафедри біології Стенфордського університету займається справжньою наукою.А мабуть, і в усьому світі. Він був горезвісний деспотичний, огидний, жахливий козел.
А Олівія щойно його поцілувала.
Вона не знала, як довго панувала тиша — але порушив її він. Він стояв перед Олівією, до смішного лякаючи своїми темними очима і ще темнішим волоссям, і дивився на неї з висоти свого височезного зросту (мабуть, був на півфута вищий за неї). Він насупився, цей вираз обличчя вона впізнала ще з часів факультетського семінару — з таким він підводив руку і вказував на якийсь фатальний недолік у роботі доповідача.
Адам Карлсен. Знищувач кар’єр, як колись почула Олівія від свого керівника.
Усе добре. Нічого страшного. Нічогісінько. Вона саме збиралася вдати, що нічого такого й не сталося, ввічливо кивнути і навшпиньках пробратися до виходу. О так, чудовий план.
— Ви… Ви щойно мене поцілували? — Він виглядав спантеличеним і, можливо, йому трохи забракло повітря. В нього були повні й пухкі губи і… Боже. Які вона поцілувала. Олівії просто не вдасться заперечити те, що вона накоїла.
Але спробувати було варто.
— Ні.
І, як не дивно, здається, це спрацювало.
— О. Тоді гаразд, — Карлсен кивнув і, виглядаючи трохи дезорієнтованим, відвернувся. Ступив кілька кроків коридором, наблизився до питного фонтанчика — можливо, від самого початку він до нього й прямував.
Олівія тільки-но почала вірити, що все позаду, як він зупинився і повернувся до неї зі скептичним виразом обличчя.
— Ви впевнені?
От дідько.
— Я… — Вона сховала обличчя за долонями. — Все зовсім не так, як здається.
— Гаразд. Я… Гаразд, — повільно повторив він. Його голос був глибокий, низький, і здавалося, що Карлсен збирається розлютитися. Або, мабуть, уже розлютився.
— Що тут взагалі відбувається?
Вона й гадки не мала, як це все пояснити. З погляду будь-якої нормальної людини ситуація, у якій опинилась Олівія, була дивною, але Адам Карлсен, який, найімовірніше, вважав схильність до співчуття не ознакою людяності, а недоліком, взагалі нічого не зрозуміє. Вона опустила руки і глибоко вдихнула.
— Я… послухайте, не хочу здаватися неввічливою, але насправді це вас не стосується.
На якусь мить він просто дивився на неї, а потім кивнув.
— Так. Звісно. — Мабуть, він повернувся до свого звичайного настрою, адже з його голосу майже зникло здивування і тепер він, як і завжди, говорив сухо. Лаконічно. — Тож я повернуся до свого офісу і сяду писати скаргу за статтею IX.
Олівія полегшено видихнула.
— Так. Це було б чудово, оскільки… Стривайте. Що?
Він нахилив голову вбік.
— Статтею IX федерального закону, що захищає від сексуальних домагань у науковому середовищі…
— Я знаю, про що цей розділ.
— Розумію. Тож ви свідомо вирішили проігнорувати його.
— Я… що? Ні. Це не так!
Він знизав плечима.
— Тоді я, мабуть, помилився. І мене домагався хтось інший.
— Домагався… я вас не домагалася.
— Ви мене поцілували.
— Але не по-справжньому.
— Ви не отримували моєї згоди.
— Я запитала, чи можу вас поцілувати!
— І не вважали за потрібне дочекатися моєї відповіді.
— Що? Ви погодилися.
— Вибачте?
Вона нахмурилася.
— Я запитала, чи можна вас поцілувати, і ви погодилися.
— Помиляєтеся. Ви запитали, чи можете мене поцілувати, і я пирхнув.
— Я впевнена, що почула слово «так».
Він підняв одну брову, і на якусь мить Олівія дозволила собі помріяти, як вона когось топить. Доктора Карлсена. Себе. Їй подобалися обидва варіанти.
— Послухайте, мені дійсно шкода. Це дивна ситуація.
Чи можемо ми просто про все забути?