Весь твій день — це очікування лише одного SMS «живий» чи смайлика: Анастасія Мазур про життя в умовах війни

Портал Womo.ua є активним жіночим медійним майданчиком,  на якому фахівці допомагають українкам вберегти себе та родину під час війни. Але після 20 місяців суцільного пекла кожна з нас, начитавшись та наслухавшись чужих порад, хоче поговорити з людиною, яка живе, як і вона сама, — в очікуванні чоловіка з перемогою. Зацікавились почуттями дівчат і читачі-чоловіки, які перебувають в окопах, бо війна змінила не лише їх, але й коханих дружин. Саме тому проєкт ми назвали «Чекаю на тебе». А першою героїнею запросили бути ведучу «Фактів» на телеканалі ICTV та національного марафону «Єдині новини» Анастасію Мазур, бо вона викликає довіру як у чоловіків на «нулі», так і у жінок, які цілодобово чекають бодай SMS з вимоленим «плюсом».

Я, навіть збираючи тривожну валізу, продовжувала не вірити у вторгнення

Чи були ви морально готовою до повномасштабного вторгнення?

Оскільки я працюю в новинах, то об’єктивно знала все про концентрацію російських військ, про оприлюднені американськими та британськими ЗМІ плани нападу, що відбувається навколо України у світі. Але я не вірила у вторгнення. Ми з чоловіком навіть сперечались на кухні про це. Він вважав, що війна буде. А я відповідала, що у ХХІ сторіччі в світі безпілотних літальних апаратів, купи супутників у космосі не може бути війни, бо той, хто її розпочне роками буде покараний санкціями та судовими рішеннями щодо репарацій за розв’язання фактично третьої чи четвертої (якщо враховувати холодну) світової війни. А чоловік казав: «Повір мені, буде війна —  і нам треба відпрацювати алгоритм дій!». Тарас тоді працював на два міста — у Полтаві та Києві. І ми говорили про те, що раптом вторгнення почнеться, коли чоловік перебуватиме у Полтаві, то я виїжджатиму до його батьків на Хмельниччину. Ми за кілька днів до 24 лютого подбали про додаткове паливо у каністрах, зібрали тривожний рюкзак, де були документи та гроші, але при цьому я, навіть збираючи речі, продовжувала не вірити у вторгнення.

Ще цікаво, як ситуація розгорталась у соцмережах. Люди писали, що втомились від нагнітання ситуації, негативних новин, що їм байдуже до політики. І 23 лютого я не втрималась та написала пост про те, що у нинішньому світі не можна не цікавитися політикою, тому що нині це не політика, це життя! І не можна казати: «Досить поганих новин, не нагнітайте!». Краще обговорити та опрацьовувати різні сценарії розвитку подій — від позитивних до негативних.

Чоловік у мене сова: він до глибокої ночі читає новини, відстежує стрічки. Але в ніч на 24 лютого Тарас був дуже втомлений і ліг спати раніше, ніж зазвичай. Мені 24 лютого було на 6 ранку на роботу, а о 5:30 мене чекав водій біля під’їзду Пам’ятаю, як я прокинулася о 5:10 від звуку винищувача. Від несподіванки я підскочила до 6-річного сина, але той продовжував солодко спати. Я спитала у чоловіка, що це. А він одразу відповів, навіть не заглядаючи в телефон: «Настя, це — війна!».

Ми підбігли до вікна, але тоді ще нічого такого не відбувалося у Бучі. Просто пролетів винищувач, і все. Ми залізли у телефон, а там вже наші журналісти з різних районів Києва писали про вибухи.

Я почала плакати, подзвонила випусковому редактору. Він сказав, що зустрічаємося на роботі, у нас немає варіантів. Водій мене вже чекав. Пам’ятаю, що зателефонувала сестрі та попросила її подбати про маму. Я захопила з собою заспокійливі ліки, сніданок, бо їсти його вдома просто не могла. Нервовий стан був таким, що руки тремтіли, підступала нудота, настільки було страшно. Чоловік мене запитав: «Куди ти їдеш? яка робота?». Я йому кажу: «У мене ефір. Мені треба!». І я поїхала, а чоловік та син залишилися вдома збирати речі та чекати мого повернення.

Я вийшла заплакана, водій спитав, що зі мною. Я кажу: «А ви не знаєте, що сталось?» Він не знав. А я йому: «Війна почалася! Вибухи по всьому Києву». А він каже, що нічого не чув, поки до мене їхав. На каналі вже було багато людей.

Я пам’ятаю, як сіла у кадр десь о 07:00 і до 12:00 тривало безперервне мовлення. Ми просто повідомляли про те, що відбувалося. Пізніше вже офіційні джерела почали повідомляти інформацію, президент України зробив заяву. Далі мене замінила інші колеги. Того дня ми вийшли в ефір і не пішли з нього, перейшовши у режим марафону, і досі.

Додому з роботи я їхала понад дві години. Ми під’їжджали до Гостомельського аеродрому, а водії нас розвертали: мовляв, не їдьте, там бої. Але в Бучі було відносно тихо. Ми вирішили не ночувати вдома. І це було дуже правильне рішення: слава Богу, що ми його прийняли.

Вдома мій син сидів одягнений і дивився телевізор у чобітках. Чоловік хаотично зібрав речі, не сортуючи та не думаючи про їх важливість. Як виявилося пізніше, багато чого було не потрібним. Я ще для чогось почала перебирати валізи. Чоловік мене зупинив та сказав: «Навіщо ти це робиш? Просто поїхали!». Ми сіли у машину і поїхали. Приїхали до сестри на Софіївську Борщагівку. Вони з чоловіком були на роботі, бо теж телевізійники! Коли ввечері ми зібралися разом, то вирішили, що треба перестрахуватися і ночувати у бомбосховищі, хоча тоді вибухів в Києві не було. Ми поїхали до знайомої театральної режисерки у її театр, який був бомбосховищем. Діти спали на маленьких ліжках, які там були, а ми не зімкнули очей. Наступного дня у мене був ефір, але я не поїхала на нього. Чоловік заявив, що йде до ТрО. А я маю подбати про дитину. Він готовий був нас завезти на Хмельниччину.

Спробували вплинути на нього, щоб він залишився та працював журналістом?

Його рішення було дуже важким для мене. Було страшно! За нього, за себе, за сина, за рідних! Я не знала, що робити! Зателефонувала головній редакторці «Фактів» Олені Фроляк та, пояснюючи, не стримала сліз. Я плакала і казала, що не можу вийти на роботу, що чоловік іде до ТрО, а я з дитиною в Києві боюся сама залишитись, тому ми будемо евакуйовуватись на Хмельниччину. Олена Фроляк мене підтримала, сказала, що розуміє, щоб я не переживала та вивозила дитину. Чоловік сів за кермо, і  25 лютого ми вже були на Хмельниччині. Моя сестра теж з чоловіком хотіли в той день виїхати з нами, тільки пізніше, але вони не змогли заправитися після роботи.

Наступного дня чоловік разом зі своїм батьком пішли до Шепетівського військкомату. Свекра забрали у військо! Він спочатку був у місцевому ТрО, чергував на блокпості, потім їх відправили на Донеччину, де він дістав поранення. Тарасу ж відмовили, сказали, що особовий склад повністю  укомплектований. Чоловіка взяли до складу інформаційного підрозділу, але за кілька тижнів, у середині березня, він повернувся до Києва та вступив до територіальної оборони. Я була у розпачі та паніці від того, що Тарас нас з сином залишає. Але чоловік мені сказав фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо ти мене зараз не відпустиш, якимось чином втримаєш, апелюючи до того,  що у нас дитина, яка має рости з батьком, я ніколи не пробачу це і собі, і  тобі». І я навіть на цю фразу образилась: «В сенсі? Ти не пробачиш це мені? Йдеться про наше майбутнє, про майбутнє нашої дитини!». І почула у відповідь: «Спробуй мене зрозуміти: я не пробачу собі ніколи, якщо не піду!» І він пішов.

Я не можу навіть уявити, що відчувають родини наших захисників і захисниць, які тижнями не мають зв’язку

Що б ви сказали тим, хто вважає, що людина до всього звикає?

Війна триває двадцять місяців, а я й досі не можу осягнути, що все це сталося з нашою країною. Не можу звикнути, коли від чоловіка не було зв’язку по кілька днів! Як до цього звикнеш? Коли весь твій день — це очікування одного смс “живий” чи смайлика! Емоції та почуття від цього повідомлення я не можу навіть назвати словом «полегшення». Це щось інше, чому навіть важко дібрати влучне слово. Я не можу навіть уявити, що відчувають жінки та чоловіки тих наших захисників і захисниць, які тижнями не мають зв’язку з родинами! Або чекають рідних з полону, або їхні близькі зникли безвісти. Це пекло. Але при цьому ти мусиш жити й триматися.

Наскільки важко було повідомити дитині, що тато йде на війну?

Синові скоро виповниться сім років, і, коли він спитав, що відбувається, ми прямо відповіли, що у нас війна. Марко знає, що росія та росіяни, на цей час, є нашими ворогами. Ми не знаємо, якими будуть відносини України та рф через 50 чи 100 років, але наразі наша дитина чітко знає, хто є хто. Він усвідомлює, що повітряна тривога за вікном та у телефоні є попередженням, що на нас летять російські літаки, аби бомбардувати наші міста. Через це, коли тривога, ми ховаємось у ванній. Якщо тривога вночі — ми там і спимо! Патріотична тематика превалює у щоденному житті Марка. Він знав, що тато не у відрядженні, а є захисником України. Він усім розказує,  що і його дідусь захисник. Він любить патріотичні пісні, які чує по радіо. Напередодні першого вересня під час візиту до стоматології син дуже мужньо тримався. І лікарка йому каже: «Ти такий молодець! Ти справжній герой!». А Марко каже: «Так, як мій тато і як мій дідусь». Лікарка почала розпитувати сина, і я бачу, що в неї аж сльози на очі навернулись, настільки це щемливо прозвучало від дитини.

Він співає гімн у школі, першим стає на хвилину мовчання, яка щодня триває у школах о 9-й ранку. Нещодавно він розповів, що після початку хвилини мовчання вчителька на секунду відволіклася, а Марко голосно сказав, що, вже почалась хвилина мовчання. І головне — всі його однокласники одразу піднялися. Ми дуже пишаємося, що наш маленький за віком син зростає таким великим патріотом.

Коли  я увійшла до квартири, не втрималась і розплакалась

Які почуття вирували після вашого повернення додому, у Бучу?

Ми повернулися до Бучі наприкінці травня, коли вже мінери дозволили це зробити. У місті ще стояв сморід від гару. Вулиці були майже порожніми. Враження було гнітючим. Місто без життя. Ми живемо біля вулиці Вокзальної. Наші два багатоповерхові будинки, які складають житловий комплекс, не постраждали від прильотів. Але росіяни їх пограбували!

Я пам’ятаю, що, коли  увійшла до квартири, не втрималась та розплакалась. Так, наша оселя була цілою, але якоюсь мертвою. Посохлі орхідеї, каструлі із залишками страв у холодильнику….  Я схопила величезний чорний пакет для сміття і почала у нього це все викидати. У квартирі по суті, крім пилу, прибирати не було чого. Але через відсутність нас вдома протягом трьох місяців тут оселилась якась безмежна порожнеча.

До 24 лютого 2022 року ми часто виїжджали на відпочинок у відпустку, у гості до батьків. Інколи нас не було тиждень, інколи два, але після повернення квартира нас зустрічала радісно. А тут порожній будинок, порожній двір. Люди, які ходили у дворі, були з такими очима, що неможливо дібрати слів — і біль, і шок. Дітей було мало. До цього у дворі бешкетували дуже багато малюків, і люди скаржились у чатах, що вони після десятої вечора ще гомонять за вікнами. Після повернення тоді цей  вереск дітлашні був би за щастя, бо панувала гробова тиша. Сусідні будинки були розграбовані, вікна, лоджії з побитими шибками. Бучанський ліцей № 3, в якому зараз навчається мій син, окупанти перетворилим на базу, де вони не лише жили, а ще й у підвалі катували людей. Оповіді бучанців, які це пережили, були у соцмережах, шокували звірячістю окупантів.

Як ви рятувалися від цього жаху?

Аби мати можливість відволіктись від цього, я  дуже прагнула вийти на роботу та з цього приводу регулярно телефонувала редакторці. Мені спочатку казали, що людей досить: посидь, поки літо, з дитиною. Але я відчувала таку моральну важкість, що не могла дочекатись виходу на роботу. 18 травня я повернулася в ефір.

Коли ви вперше побачились з чоловіком після того, як він пішов захищати країну?

Не пам’ятаю, якщо чесно. Але кілька разів він приїздив! Влітку, восени… Потім 2 грудня 2022 року до сина на день народження. Того дня я відвела Марка до садочка. Вранці не було світла, тому я не змогла йому навіть сорочку попрасувати. А потім ми його разом із чоловіком забрали! Це був такий сюрприз! Найкращий подарунок на день народження! Коли син його побачив, то на ці оченята неможливо було дивитись без сліз радості. Ми поїхали у невеликий заміський готельчик, де був басейн. Дуже хотілось дитині створити атмосферу свята і безтурботності. Два дні та одну ніч ми провели разом у цьому комплексі. Ми бавились, купалися в басейні, їли смачно, кидались снігом на вулиці, бо тоді його було багато. Дитячі емоції зашкалювали. Тарас подарував Маркові, окрім подарунка традиційного, багато різних шевронів, а ще військову кепку побратима Тараса, який загинув….

Ви помітили зміни у характері чоловіка?

Я рада, що не помітила, бо розумію, які страшні речі він бачив на війні. І я, скажу відверто, навіть боюсь можливих кардинальних змін у його характері. Але якщо такі зміни трапляться, будемо вже тоді діяти по ситуації.

Моя емоційність за час вторгнення зросла, а до неї ще додалась і тривожність

А ви помітили у собі якісь зміни під час війни?

Мені здається, що я емоційна людина. І чоловік мені казав, що я запальна, бо у мене південний характер. Я не знаю, добре це чи погано. Але я думала, що війна мене візьме в рамки та почне емоційно якось трошки стримувати. Але менш стриманою я не стала. Можливо, треба потім буде проконсультуватись з психологом, бо мені здається, що моя емоційність тільки за час вторгнення зросла. А до неї ще додалась і тривожність.

Від 24 лютого 2022 року найперше, що відійшло, то це емоційні покупки. Так, ми всі дбаємо про закриття базових потреб. Якщо моїй дитині чи мені потрібні чоботи, шапка чи куртка, то, звичайно, я їх купую. Але десята пара джинсів чи п’ятий светрик — вже відійшло. Неважливими стали примхи, зникли образи. Важливо тільки те, що зараз. Сім’я, дитина, батьки, сестра, рідні.

Я психологічно не можу собі дозволити гучні святкування. Я не ходжу на концерти, хоча й хотіла б. Мені ніхто не забороняє купити квитки, дуже часто я отримую і запрошення. Але не можу зараз уявити, як я танцюю на концерті! Я не засуджую тих людей, які ходять на  такі заходи, бо там і кошти збираються на ЗСУ, і треба підтримувати виконавців, тому що гастролі — це їхня робота, їхні гроші та життя їхніх родин. Люди так само мають відпочивати. І на ці концерти ходять наші військові, коли мають вільний час, які лікуються, приїжджають на реабілітацію, бо вони хочуть відпочинку. Але я як подумаю, що коли я танцюватиму на концерті, якась штурмова група бере зазначену висоту і не вертається, стає боляче. За час війни я була двічі у кінотеатрі — на стрічці «Оппенгеймер» та на дитячому мультику з сином. Кафе чи ресторани відвідую, але не так часто, як до повномасштабної війни.

Влітку я їздила відпочивати за кордон на море — з дитиною, батьками та сестрою. Це рішення мені далося дуже важко. Я до останнього вагалась, але розуміла, що в Україні безпечного відпочинку на морі для дитини немає. Більше того, у сина ніколи більше не буде літа напередодні першого класу. І саме заради Марка ми поїхали. Він чудово відпочив, у нього купа вражень та спогадів про поїздку автівкою через чотири країни.

До війни я хотіла завести собаку, але утримувалась. А під час війни дуже закортіло. Чоловік був категорично проти, тому що це і у мирний час додаткова відповідальність, а під час війни ще більше турбот. Але пуделя ми таки завели. І це дійсно навантаження, і не менше, ніж з малою дитиною. Але я сама себе запитала: «Коли мені заводити собаку? Коли мені буде 90 років, щоб я пенсіонеркою гуляла з нею?» Хоча я вже кілька разів пожалкувала, що вчинила так, бо справді важко — дитина, собака, робота… Але у нас є чотирилапий друг, і ми щасливі.

Після масованих обстрілів я часто подумки збираю валізи за кордон, а потім зупиняюсь та розумію, що нікуди не поїду

Ви не жалкуєте, що не виїхали за кордон?

Під час обстрілів я інколи думаю: «Що я тут роблю? Треба хапати дитину та тікати за кордон!» Дитина лякається, ховається у ванній, прокидається, не спить. Це все впливає на психіку сина, на мій стан. Але я відчуваю, що маю бути на своїй землі. Наша родина  бачить своє майбутнє в Україні, і маємо з нею проживати її важкі сторінки історії. Ті, хто поїхали, мають на це право. Нікого не засуджую, розумію. Але для мене важливо бути у контексті подій, розуміти, що відбувається, та проживати цей колективний біль. Я хочу бути вдома. Хоча після масованих обстрілів часто подумки збираю валізи за кордон, а потім зупиняюсь і розумію, що нікуди я не поїду.

Ви взагалі не припускалися думки щодо іншої країни, навіть на початку війни?

Ні, хоча знайомі пропонували нам поїхати до Німеччини та Польщі ще у лютому 2022 року. Відтоді ця тема обговорювалась лише один раз, коли йшлося про повторну окупацію Київщини з Білорусі. У мене й досі в коридорі стоїть укомплектований водою, харчами та всім необхідним на дві доби тривожний рюкзак на випадок, якщо треба бігти у підвал, та запас палива для автівки. Також стежу, щоб мати постійно повний бак. Цього раптом що нам вистачить до кордону.

Ви працюєте на телеканалі ICTV, але ми вас останнім часом бачимо на телеканалі FREEДОМ.

Коли почався марафон, то новинні служби СТБ та ICTV об’єдналися й почали працювати єдиною командою. Коли я повернулась, на той час було вже дуже багато ведучих, які з перших днів працювала на марафоні, які пережили найстрашніші перші місяці великої війни. Мені запропонували альтернативу — роботу на проєкті FREEДОМ. Від медіахолдингу ми мали надати команду для створення російськомовного контенту для цього проєкту, який спрямований на інформування росіян і російськомовних людей за кордоном. Уже понад рік разом з Сергієм Єременком та В’ячеславом Цимбалюком я працюю на FREEДОМ, хоча є штатним працівником телеканалу ICTV, як і інші мої колеги.

Марко розуміє, що його мама телезірка?

Син цього не усвідомлює. Він не дивиться телевізор, тим більше російськомовний канал. У нього героями є тато та дідусь. А я просто мама. Хоча він все підмічає, і мені такі цікаві компліменти робить — і про сукні, і про сережки, і про манікюр. Одного разу син почув, як я спілкувалась російською, і був вражений. Марко від народження  не знає російської. У нього у лексиконі автентичні слова, які, як на мене, підтверджують те, що його українське мовлення є органічним і природним. І я не хочу, щоб моя дитина знала російську мову взагалі. Я не хочу, щоб він нею дивився мультики, читав, говорив, дай Боже, так і буде. Але я розумію, що в оточенні сина є російськомовні діти. Хоча як би це грубо не прозвучало, але я вважаю, що ті батьки, які зараз, коли ми переживаємо щодня такі трагічні події, продовжують говорити російською, свідомо позбавляють власну дитину національної ідентифікації.

Для мене зараз російська є мовою, якою ми прагнемо достукатися до росіян. Наша робота є контрпропагандою. Але після того, як вимикається камера, для мене російська мова поза професією є табуйованою. Хоча до масштабного вторгнення (і це я вважаю своєю помилкою) я була двомовною. Ми у сім’ї говорили українською, а з подругою чи у крамниці я могла спілкуватись російською. Більше ні. Важливо розуміти, що мова має значення! Куди спочатку заходить російська культура з її мовою, туди згодом заходить російське військо.

Регулярні тренування я вважаю своєю особистою перемогою

Вам знайомий синдром вигорання?

На жаль, знайомий. FREEДОМ є непростим проєктом, бо доводиться в певних моментах наступати умовно собі на горло. Ми розуміємо свою місію щодо контрпропаганди, нас дивляться за кордоном не лише росіяни. Велику аудиторію становлять російськомовні люди у країнах пострадянського простору, які від нас отримують зважену, об’єктивну та правдиву інформацію. Ми маємо навіть на підтвердження цього фідбеки. Але не буду брехати, буває важко! Наприклад, коли ти на роботу їдеш, а в цей час рф такує Київ ракетами, і ти зупиняєш автівку, біжиш у метро пересидіти, а потім в ефірі говорити з росіянами за паспортом. Я у такі моменти суб’єктивна, а треба бути об’єктивною. Але я стараюсь. У цьому важкість у моїй роботі, тому інколи я думаю: «Господи, що я тут роблю?» Але я розумію свою місію, свій професійний обов’язок. І, якщо є бодай частка відсотка, що хтось подивиться FREEДОМ і у його чи її голові щось заворушиться, щось зміниться, або людина отримає правдиву інформацію, а не роспропаганду, тоді можна результатом своєї роботи пишатися.

У чому ви знаходите сили для емоційного відновлення?

Після важких ефірів хочеться побути на самоті. Почитати, подивитися кіно чи просто виспатися. Врівноважити себе у тиші, подумати та проставити плюси і мінуси в роботі… І раніше були важкі моменти, але це не означає, що треба звільнятись.

Зараз я не можу дивитися українські стрічки про війну, тому складаю собі список прем’єр. Коли я буду готова, то подивлюся їх вдома сама, щоб я могла вільно плакати, зупинятися під час перегляду. Зараз, коли хочу переключити голову, можу увімкнути якийсь серіал.

Я ненавиджу спорт, але змусила себе піти до спортзалу, взяти тренера, щоб підвищити витривалість та покращити свою фізичну форму. Регулярні тренування я вважаю своєю особистою перемогою. І мені стає подобатися.

Я багато часу проводжу з дитиною. І це дуже класно, що у першому класі у Марка щодня купа вражень. Ми його трошки завантажили футболом та додатковою англійською. Він також відвідує заняття з  робототехніки Lego. І я у вирі щоденного розкладу дитини також знаходжу баланс: забрати зі школи — завезти на гурток — зробити уроки — почитати книжки — погуляти у парку. Марко зростає, щодня дізнається про щось цікаве. Я маю можливість за цим спостерігати та бути причетною, і це велике щастя.

Тетяна Марінова