Як витримати ультрамарафон? Рецепт Скотта Джурека

Американський ультрамарафонець, мотиваційний спікер і веган перевернув уявлення про раціон спортсменів Скотт Джурек у 2010 році встановивши американський рекорд із добового бігу — майже 267 км за 24 год. Він такод перемагав у низці змагань, зокрема двічі у «Бедвотері»  — 217 км по Долині Смерті, де спека сягала 50 градусів. Рецепт Скотта жорстокий, але досить простий: «Біжи. Натирай шкіру, збивай кістки, мирися з болем. Біжи, доки можеш бігти. А потім іще трохи. Знайди нові поклади енергії й волі. А опісля спробуй пришвидшитися». Публикуємо уривок з книжки, де славетний ультрамарафонець детально розповідає про свій шлях і прогрес у стосунках з бігом.

ПРО ВЕДМЕДІВ І ГАЗЕЛЕЙ

«Вестерн Стейтс 100», 2002 і 2003

Не треба працювати заради свободи — нехай праця сама собою буде свободою.

Доген Росі

Я розумів, що четверта спроба стане важкою. Була спека понад 40 градусів, я мав легку форму грипу й був певен, що люди ставляться до мене приблизно так, як я свого часу ставився до Твітмаєра. Мій світ був сповненим такими персонажами, як Ріклефс. Я й сам колись таким був. Можливо, торік десь у підвалі на околицях Сіетла оселився хтось, хто вибирається зі свого лігва ночами лише для того, щоб бігати вгору-вниз горою Сай. Імовірно, той хтось швидший за мене й сильніший. Не виключено, що в нього краща загальна фізична підготовка.

Якби я думав, що біологічні чинники є доленосними, то здався б уже давно. У мене був сколіоз, я мав проблеми з пальцями на лівій нозі, підвищений тиск у молодших класах школи, і мій марафонський результат становив 2:38 — нічого видатного. Високий зріст — перевага сумнівна, бо добре, що я маю ширший крок, але водночас це погано в умовах спеки і під час перегонів на пересіченій місцевості… За таких умов важливішим є розум.

У спринті без бездоганної фізичної форми ти приречений. Ультрадовгі дистанції пробачають і травму, і втому, і небездоганну форму, і хворобу. Рішуче налаштований ведмідь рано чи пізно наздожене мрійливу газель. Я пам’ятаю безліч випадків, коли люди розпачливо казали: «Просто не вірю, що він мене переміг». Довга дистанція оголює тебе до первісного стану. Що з того, що чиїсь тіла сильніші? Я використовую свій розум. Бушідо.

— Я хочу змусити всіх працювати щосили, — сказав я репортеру перед перегонами. — Працювати попри біль.

Я люблю ультрамарафон, люблю ультрамарафонців, але навіть надувічливий вегетаріанець під час змагань перетворюється на мерзотника — зокрема й щодо друзів.

Дейв Террі, світова зірка з блювання на бігу, дихав мені у спину майже 25 кілометрів. Три роки минуло, відколи я вперше перекотився через фінішну лінію на цих перегонах, і за цей час ми з Дейвом стали приятелями. Я був у захваті від його ставлення до праці й сердечної привітності до всіх довкола. Дейв був видатним бігуном — часто опинявся в першій трійці, але рідко перемагав. Він ніколи не дозволяв своєму розчаруванню зрости до того, щоб почати грубіянити. Здавалося майже чудом, як глибоко він умів відчувати чужий сум, навіть невимовлений. У Дейва завжди були слова, щоб підбадьорити ближнього, — особливо тоді, коли людина таких слів найбільше потребувала.

— Вітаю, Скотте, — мовив Дейв, коли наздогнав мене. 

Який привітний чувак. Я всміхнувся.

— Вітаю, Дейве! — відповів я таким самим тоном, яким міг би скористатися, якби ми сиділи за пивом у нього на кухні або зустрілися обговорити, яке кіно дивитимемося в суботу.

Далі, перш ніж він устиг іще щось сказати, я бовкнув:

— А що це ти тут робиш? Бачу, сьогодні тобі кортить-таки зазнати справжнього болю.

І я рвонув уперед.

Тепер ніхто мене більше не називав дитям рівнин. Ніхто не висловлював думку (принаймні в моїй присутності), що я вибрав зависокий темп або що Твітмаєр — чи хтось іще — мене виснажить. Якщо я не йшов першим, то це саме я виснажував тих, хто попереду.

І не тільки суперники почали ставитися до мене інакше. Люди заходили до магазину, щоб розпитати, що я їм, як тренуюся, яке взуття мені до вподоби. Я мав спонсорські угоди з багатьма виробниками взуття, одягу й енергетичних батончиків, але цього вистачало лише на дорожні витрати (і аж ніяк не на житло чи харчування). 

Усе тому, що я міг бігати далеко і швидко. А я впевнений, що був на це здатним завдяки своєму харчуванню. Я відмовився від сироїдства одразу після перемоги на «Вестерн Стейтс» 2001 року, бо такий спосіб харчування потребує надвеликих затрат часу на жування. Я серйозно, не жартую. Я читав статті на цю тему. Мовляв, саме термічній обробці їжі ми завдячуємо виникненням цивілізації, оскільки в нас звільнився час, щоб будувати піраміди, винаходити логарифмічне числення, складати віршики тощо, а не лише жувати з ранку до ночі. Ця обставина в поєднанні із занепокоєнням про те, чи достатньо калорій я споживаю, змусила мене повернутися до термічної обробки харчів. Але я зберіг у своєму раціоні багато з того, до чого тоді призвичаївся: смузі, величезна порція салату на обід, поглиблена увага до інгредієнтів і певні прийоми приготування. Період сироїдства — щось на зразок отримання докторського ступеня у веганстві… важка праця, але вона того варта.

Водночас через утрату спонсора зі спортивного харчування я почав готувати власні гелі. Змішував сироп із бурого рису з чорницею або какао-порошком і робив доволі багато такої суміші. Також я експериментував з оливками каламата й хумусом на тортильї з цільнозернової пшениці — дозаправка для довгих забігів.

Мій кров’яний тиск і рівень тригліцеридів знизилися до найменшої цифри в моєму житті. Натомість рівень ліпопротеїнів високої щільності («хороший холестерол») — підскочив у мене до найвищої цифри. У мене майже не бувало запалення суглобів, навіть після того, як миля за милею я гамселив ногами по стежках і дорогах; дуже рідко траплялося, щоб я розтягнув м’яз або падав і забивав ліктя чи коліно; крепатура минала набагато швидше, ніж будь-коли раніше.

Чи було це завдяки клітковині, яка пролітає травним трактом, мінімізуючи вплив токсинів? Чи річ у харчових додатках — вітамінах й мінералах, лікопені, лютеїні й бета-каротині? Учені чи не щодня виявляють у рослинних продуктах харчування нові мікрокомпоненти, які допомагають організму захищатися від хвороб. А може, річ у тім, що я перестав уживати продукти з канцерогенами, надмірним вмістом білка, рафінованими вуглеводами і транс-жирами? Тварин, яких вирощують на великих сільськогосподарських комбінатах, накачують гормонами росту й стероїдами, щоб пришвидшити їхній шлях від народження до бійні. Якщо ми не приймаємо стероїди самі — або не їмо мисками трансгенні насичені пестицидами соєві боби — то навіщо їмо плоть тварин, які все це вживали?

Чи річ у поєднанні обставин, пов’язаних із вегетаріанською дієтою, сума якої більша за складові? У вегетаріанців зазвичай здоровіші звички й поза кухнею, вони ведуть активніший спосіб життя і рідше курять. Одне ґрунтовне дослідження свідчить, що вегетаріанці менше дивляться телевізор, менше курять і краще сплять, аніж м’ясоїди.

Моя пристрасть до смузі залишилась. А також з’явилося чимало приятелів на сільськогосподарських ярмарках. Я вимочував боби, випікав хліб і готував вівсянку. Брав участь у перегонах і вишукував нові тренувальні маршрути. Попри усвідомлення, що цього року змагання «Вестерн Стейтс» будуть більш напруженими, ніж зазвичай, я був упевненим у собі.

Перед змаганнями Дасті уклав парі зі своїм старим другом Родом Реймондом із Міннесоти, відомим у Дулуті спортсменом-стаєром. Якщо я не здобуду четверту поспіль перемогу на «Вестерн Стейтс», то Дасті має безкоштовно провести біля будинку Реймонда ландшафтні роботи вартістю у дві тисячі доларів. А якщо виграє Дасті (і я разом із ним), то Род мусить віддати йому свій мотоцикл «Сузукі Темплер» 1984 року виробництва.

Перегони були важкими, але мені в спину ніхто сильно не дихав. Останні 30 кілометрів мій друг біг поруч зі мною, знов і знов вигукуючи:

— Брр-уммм! Брр-уммм! Давай, Дзюрику, здобудь мені моцик!

Після фінішу друг Дасті зателефонував Роду й залишив на автовідповідачі пристрасний вигук:

— Ти висиш мені моцик, чувак!

Свої п’яті перегони «Вестерн Стейтс» я виграв, коли пробіг дистанцію за 16 годин 1 хвилину, покращивши свій час на 20 хвилин. Журнал UltraRunning назвав це «найкращим результатом року». Під час того забігу Дасті відчайдушно заволав мені щось услід, коли ми спускалися пересохлим гирлом сезонного гірського потоку, прямуючи до річки Американ-Ривер, але я не звернув на це уваги. Це було за 115 кілометрів від старту, і я просто собі невимушено мчав над землею.

— Гей, дурнику, — сказав він мені трохи згодом, — а ти знаєш, що щойно наступив на гримучу змію?

Під час тих перегонів помер мій Тонто. Попередній тиждень він провів разом зі мною й Дасті — і щодня бігав. А саме на час змагань ми залишили його на ранчо в нашої приятельки Шеннон Вайл, поруч із трасою. Я бачив Тонто на 88-му кілометрі, коли проминав те ранчо. Наступного дня, коли я вже здобув перемогу, Шеннон зателефонувала мені й повідомила, що Тонто від нас пішов. Після церемонії нагородження ми разом із Дасті, Скоттом Маккобрі та ще одним другом, бігуном на ім’я Брендон Зібровскі, поховали Тонто на урвищі Мічиган, неподалік маршруту «Вестерн Стейтс».

Наступного року, 2004-го, я знову переміг, установивши новий рекорд: 15 годин 36 хвилин (кілометр за 5:49), і здобув іще одну відзнаку «Ультрамарафонець року», а також — що набагато важливіше — досяг мети, яку поставив перед собою шість років тому.

Компанія Brooks Sports того року залучила мене до своєї команди розробників — працювати над новою маркою спортивного взуття під назвою Cascadia. Серед іншого я мав брати участь у їхніх презентаціях та особисто з’являтися в певних магазинах. У 2005 році я всьоме поспіль переміг у «Вестерн Стейтс» — те, чого ніхто не робив раніше (а також пізніше, принаймні досі). А ще я зістриг своє волосся (35 сантиметрів) і передав його в організацію Locks of Love, яка виробляє перуки для дітей, що лікуються від раку. Не скажу, що це була якась надто велична церемонія, але ніколи в житті я не отримував від стрижки стільки задоволення.

Ті змагання були для мене величезним скарбом, але не менше я цінував тижні, що безпосередньо передували події. Журналісти місцевої преси активно полювали на Дасті, і він завжди мав для них якесь влучне слово. У 2003 році Auburn Journal (місцевий часопис Оберна) випадково надрукував на першій полосі портрет Дасті під заголовком: «Скотт Джурек, п’ятикратний переможець ВС». Нас це розвеселило, й ми навіть спочатку відправили саме Дасті отримувати нагороду замість мене. Керівництво «Вестерн Стейтс» було тим дуже незадоволене… А нам сподобалося!

Уночі, сидячи перед сном біля свого намету серед гір Сьєрра-Невади, коли температура повітря опускалася до нуля, ми з Дасті часто вдивлялися в небо. Ніхто з нас не заводив балачок про те, як Дасті колись надихнув мене бігати, а також про успіх, якого я досяг у цій справі. Ми не обговорювали, що наше спілкування для нас обох є спробою втечі від повсякденності. Для Дасті ті тижні були перепочинком від нескінченних поневірянь, коли він вештався Міннесотою й Колорадо, гасаючи за дівчатами та намагаючись якось заробити на життя теслярством… а замовлення надходили вкрай нерегулярно. Для мене то був порятунок від повсякденних життєвих обов’язків, які мене геть ніколи не вабили.

Ще й десяти років не минуло, відколи я вперто рухався шляхами для снігових саней, маючи захмарні мрії й захмарні витрати на життя. Завзято бігав і мріяв про перемоги. Але я тоді геть не передчував спонсорських угод із фірмами Brooks, Pro-Tec та Clif Bar, як і участі в презентаціях та відвідування торговельних шоу між змаганнями… Але виявилося, що саме такими є прапорці на дорозі ультрамарафонця — орієнтири на шляху, до якого мене колись заохочував хіпі Ден. Чи, можливо, то були попереджувальні знаки? Я не знав.

Я прагнув більшого. Хотів виштовхнути себе ще далі вперед, прагнув розлущити себе, як горіх, щоб знайти всередині щось свіже. Жадав нових викликів.

Темпе з соєвим соусом тамарі й лаймом і бурим рисом

Коли йдеться про рослинну дієту, люди найчастіше висловлюють побоювання, що це надто складно.  Довго готувати… Забагато клопоту… Ця страва — саме для таких людей. Ви можете зробити її за якихось 20 хвилин (якщо тільки приготуєте заздалегідь рис). Бурий рис надає страві пікантної текстури і слугує джерелом важливих амінокислот. Темпе містить по три грами білка на кожен грам жиру, а тому є одним із найбільш пісних і насичених білком соєвих продуктів (що було неоціненно, коли я шукав джерела білка для інтенсивних тренувань). А ще тішить те, що темпе — продукт ферментований, тому його легко перетравлюють навіть ті, хто має проблеми з більшістю соєвих продуктів.

4 склянки сирого бурого рису

23⁄4 склянки води

1 чайна ложка оливкової олії

240–350 міліграм темпе (нарізати скибками приблизно пів сантиметра завтовшки)

сік з 1 лайма або лимона

1 столова ложка соєвого соусу тамарі або шою змішати з 1 столовою ложкою води мигдальний соус з червоним карі

Додайте бурий рис і воду до казанка й доведіть до кипіння. Потримайте на малому вогні 30–40 хвилин, доки вода випарується, а рис стане м’якеньким. Розпуште рис виделкою й залиште охолонути.

Налийте олії на дно великої сковорідки й нагрійте на середньому вогні, щоб крапля води шипіла, капаючи на її поверхню. Підсмажте шматки темпе по 3–5 хвилин із кожного боку до утворення золотистої кірки. Зніміть сковорідку з вогню. Вичавіть сік лайма чи лимона й побризкайте соєвим соусом.

Сервіруйте так. Покладіть склянку рису на тарілку. Зверху наріжте кілька шматочків темпе й полийте 1–2 ложками мигдального соусу з червоним карі. Смакуйте в поєднанні з індонезійським капустяним салатом. Отримаємо 4 порції.