Жінки, що пережили насильство, мають всі шанси на відновлення, але є декілька складових — адвокатка Олена Сотник

Олена Сотник, адвокатка Небесної сотні, учасниця Центру безоплатної правової допомоги для постраждалих під час подій на Майдані Незалежності, перша жінка-стипендіат від України за програмою глобального лідерства Єльського університету, народна депутатка України VIII скликання від партії «Самопоміч».

Під час роботи у парламенті була секретаркою Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції, головою підкомітету з питань адаптації українського законодавства до законодавства ЄС, першою заступницею голови комітету з юридичних питань та прав людини у ПАРЄ, адвокаткою постраждалої від насильницьких дій поліцейських у Кагарлику. Зараз Олена Сотник — одна із засновниць Фонду Future for Ukraine.

В інтерв’ю для WoMo вона розповіла про важливість визнання країнами, що дії росії в Україні є геноцидом, про те, чому ще рік тому у ПАРЄ депутати намагалися відновити зв’язки з росією, та про зміну ставлення до травм в українському суспільстві, щоб Україна могла відновитися від пережитого.

Під час роботи у парламенті ви були секретаркою Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції, головою підкомітету з питань адаптації українського законодавства до законодавства ЄС. Як ви оцінюєте змогу України виконати рекомендації Європейської Комісії, необхідні до початку переговорів про повноправне членство в ЄС?

Єврокомісія озвучила ці пункти, в першу чергу тому, що це буде важливо для України. Ці пункти, на яких тривалий час наполягало громадянське суспільство, є важливою частиною трансформації України. Є технічні речі, які можна виконати протягом одного дня, наприклад, призначити керівника антикорупційної прокуратури. Є складніші, такі як реформа правоохоронної системи. Я була ініціаторкою першого закону «Про Національну поліцію», тому знаю, що це дуже складний сектор, який потребуватиме і зусиль, і часу.

 Решта законів, про медіа та національні меншини — очевидні і зрозумілі. Хоча, для мене є один дивний, — закон «Про олігархів», бо я не вважаю що один закон призведе до деолігархізації. До деолігархізації може призвести тільки системне реформування законодавства у галузі антимонопольного права, верховенства права, наприклад, забезпечення реальної незалежності судів. А також дуже серйозна реформа політичної системи України, зокрема, щоб з’явилися політичні партії, незалежні від олігархів, або медіа, незалежні від олігархів. Тому вважаю це більше ілюзія простого рішення дуже складної і комплексної проблеми.

 Повертаючись до питання наскільки можливо, — можливо. Навіть більше, я вважаю, що більшість пунктів можна виконати до кінця року. Як я сказала, бачу найскладнішим виконання умови реформувати правоохоронну систему, бо вони зараз найбільше залучені у війну. Решта залежить від політичної волі.

 Яким чином статус кандидата України на членство в ЄС вплине на світову безпеку та безпеку ЄС?

 Зовнішня стратегія, кандидатство України і Молдови малює новий контур Європейського Союзу. ЄС потрібно, щоб та країна, яка може стати його членом, відповідала тим самим критеріям безпеки, комфортності та інших стандартів життя, що є у країнах ЄС. Це означає повну залученість у трансформаційні процеси України. Тому тепер будь-які трансформації в Україні — це не тільки в інтересах України, а й в інтересах країн ЄС.

Другий момент, більш глобальний і геополітичний, — у нас війна. І ні у кого немає ілюзій, що путін просто так відступить, але те, що ухвалили політичне рішення про приєднання України до великого європейського проєкту, означає, що навіть якщо це буде фінансово чи морально боляче, європейці нас будуть підтримувати до перемоги. Це з точки зору безпеки дуже важливо. 

 Третє, багато хто каже, що гарантією безпеки України є НАТО. Це правда. Не буду перебільшувати, але немає кращої гарантії безпеки для України, ніж членство у НАТО, хоча членство в ЄС — це теж безпекова умова для України у майбутньому, хоч і не лінійна. Важко буде уявити, що коли Україна стане членом ЄС, то росія от так просто візьме і нападе на Україну, та ще й решта членів ЄС буде просто висловлювати своє занепокоєння. Бо це не просто політичний та географічний союз країн, він насамперед економічний. Якщо якась проблема в одній країні, це відразу впливає на інші.

 У ЄС розуміють, що Україна — це фронтлайн, передова двох різних світів: країн прихильників існуючого світового порядку, де поважають міжнародне право і де хотіли б жити за цими правилами, бо вони передбачувані, та інший світ, який зокрема уособлює росія, де немає жодної поваги до права і основна стратегія у дестабілізації інших країн. Ми чітко визначилися, у якому світі хочемо жити, і тепер за це проливаємо кров. Це не просто за абстрактні поняття, принципи, цінності, а за конкретний вибір жити у вільному, стабільному світі, де ми маємо право вибору і поважаємо верховенство права. 

 16 червня ви представили у Британії незалежний звіт про ознаки геноциду українців у діях російського керівництва. Розкажіть докладніше, що у цьому звіті та чи достатньо матеріалів?

 Це перший міжнародний правовий висновок по даному питанню. Він побудований на аналізі відкритих джерел інформації. У нас не було доступу до секретної інформації або кримінальних справ по російським воєнним злочинам , бо тривають розслідування. Але зважаючи на дані генпрокуратури про кількість зареєстрованих проваджень, і постійний збір доказів російських воєнних злочинів, — я впевнена в майбутньому ми отримаємо ще більше обґрунтувань та підкріплення наших висновків про те, що в Україні відбувається геноцид з боку росії. 

Думаю, що наступна ітерація звіту з’явиться тоді, коли буде доступ до доказів або ці справи почнуть поступово передавати у судові інстанції. У нас буде ще більш розширений звіт, в якому буде ще більше доказів, заснованих ще й на вироках або принаймні на юридичних фактах, які зараз встановлює прокуратура та слідчі. 

Повертаючись до того, що ми змогли зібрати, скажу, що це історія, коли ти складаєш пазл зі страшних злочинів проти своїх співвітчизників у одну картину. Це і масове поховання вбитих росіянами українців у Бучі, ракетний удар по ТЦ, відсутність чи заборона доступу до Мелітополя і неможливість довести нашим людям базові продукти та речі, блокування гуманітарної допомоги у Маріуполь, удари по цивільній інфраструктурі, житлових будинках, громадських місцях. Це все докази залякування та знищення українців. 

 Геноцид — це складна тема, яку деякі світові лідери намагаються заперечувати. Але коли ти все, що сталося складаєш докупи, — разом із заявою путіна про те, що немає такої нації, як українці, що ми фейкова держава, що наше існування небезпечне для росії, то розумієш, що це системні заяви — по суті підготовка та обґрунтування геноциду українців. Тобто російський лідер віддає накази своїм військовим знищувати український народ і підкріплює це своїми заявами. Далі більше, масові знищення об’єктів української ідентичності — бібліотеки, школи, українські підручники, історичні книги. Що це, як не знищення усіх доказів української ідентичності. 

Страшні факти Ґвалтування російськими військовими. Це не сексуальний злочин, про який ми знали у мирному житті, це зброя, якою знищується гідність, принижується нація. Наприклад, жінку ґвалтують на очах у чоловіка або на очах у жінки вбивають її чоловіка, а потім її ґвалтують. Або ґвалтують дитину на очах у жінки, а потім її ґвалтують. Тобто це конкретна мета — знищити віру в людяність. Після цього ми матимемо серйозні проблеми із психічним здоров’ям багатьох жертв і тих, хто це бачив або мав ризик. Нам всім треба буде допомогти нашим людям пройти через цю жахливу травму і повернутися до нормально життя.

І, нарешті, депортації, розділення сімей, відділення дітей, особливо малолітніх, від їхніх родин або взагалі просто відділення дітей і залишення їх на російській території — це насильницька русифікація маленьких дітей, щоб вони забули, хто вони є, де народилися. Це страшний злочин як проти українського народу, так і проти наших дітей.

Ви писали, що “Наше головне завдання — примусити країни дотримуватися конвенції щодо геноциду і зробити все, що залежить, аби попередити геноцид українського народу зараз, а не потім, коли пуйло знищить ще кілька сотень тисяч нас, українців!” Якою є процедура визнання країнами того, що ці дії є геноцидом? 

Є міжнародна конвенція про запобігання геноциду, її вже ратифікували понад 120 країн. Вона передбачає, що коли виникають об’єктивний ризик геноциду, то всі країни мають запобігти йому. Це може бути впровадження санкцій щодо країни-агресора, припинення відносин із країною тощо. Уже сім парламентів світу ухвалили постанови про ознаки геноциду на території України. Ми будемо продовжувати роботу, щоб більше країн це визнали та почали діяти. 

Я вважаю, що кінцевою метою має стати повна ізоляція росії і білорусі від світу,- нагадаю, що смертоносні ракети летять також  з території білорусі, а це означає, що ця країна де-факто бере участь у війні проти України.

 Розкажіть, на що тепер спрямована ваша діяльність? У Львові запустили проєкт реабілітаційного центру світового зразка «Незламні». Як ви втілювали цей проєкт та хто його донори?

 Ми  партнери у цьому проєкті. Ідеологи проєкту — мер Львова та клініка, яка прийняла найбільшу кількість поранених з усієї України від початку повномасштабної війни та переселенців. Львівська міська влада вирішила на базі цієї лікарні відкрити реабілітаційний центр, бо там є необхідна база, а планується вже найближчим часом запустити протезування для наших воїнів цивільного населення, що постраждали від російської війни.

 В Україні через війну це перетворилося на масштабну проблему — багато людей через бомбардування росіян залишилися без кінцівок. Звісно, що протезувати таку кількість хворих і повертати їх до нормального життя країна не була готова. Я вже не кажу про серйозну психологічну реабілітацію, яка теж має бути. Тож коли мер Львова озвучив цю ідею (а я в парламенті представляла партію «Самопоміч», тому дуже давно знаю Андрія Іванович), я запропонувала нашу допомогу. Фонд на той момент вже працював за медичним напрямом, ми співпрацювали з клініками та лікарями з усього світу, які, в тому числі займаються протезуванням. Тому я вирішила, що ми можемо додати експертизи, якої поки в Україні не вистачає, і таким чином допомогти важливому проєкту. 

 Що ви ще зараз робите? 

 Напевно, в Фонді моя ключова роль — це надихати дівчат і допомагати їм робити неможливе можливим. Я їжджу по світу, бо відповідаю за наше міжнародне розширення і партнерів. З кожним днем дедалі важче шукати допомогу для України. Минула перша хвиля, коли всі готові були допомагати. Ми тоді ще не були на передовій гуманітарної допомоги, але зараз, коли спав ажіотаж, бо всі втомлюються від війни, крім України, бо у нас немає вибору, одне з моїх завдань — це шукати нових партнерів та переконувати їх продовжувати допомагати. 

 Нещодавно ми відкрили великий гуманітарний штаб у Києві. Виявилося, що зараз люди потребують ще більшої допомоги, бо дедалі більше людей втрачають базовий дохід, дедалі більше переселенців, які втратили все, дедалі більше людей повертаються з-за кордону додому і не мають джерел навіть мінімального доходу. Тому українці зараз потребують гуманітарної допомоги більше, ніж в перші місяці війни. А створили ми цей центр, бо побачили, що на сайті фонду почало з’являтися дуже багато запитів надати хоч якусь фінансову допомогу або базові товари. Ми зрозуміли, що це масова проблема у столиці і не тільки.

 Тому плануємо відкривати такі самі штаби в інших містах. Це складно, бо і бізнеси, і донори видихаються, але ми не відступаємо, бо проблема нагальна. 

Другий напрям — це мій особистий біль та віра — історія про жінок. Частиною геноциду є сексуальне насильство, яке вчиняли російські військові. Я важко уявляю, яка кількість жінок на окупованих чи раніше окупованих територіях могли стати жертвами, а скільки ще можуть стати ними на непідконтрольних зараз Україні землях. 

Я адвокат в одній дуже відомій справі і дуже добре розумію, що таке жертва насильства. Я знаю точно, що цим жінкам потрібна підтримка, і не стільки правова, як усі думають (важко проходити у такому стані через розслідування, думати про правосуддя), скільки загальнолюдська, щоб ми усі сказали, що вони жертви, що вони невинні, і допомогли їм відновитися. А вже потім, якщо самі потерпілі захочуть, то допоможемо, щоб ці нелюди відповіли за злочини. 

 Такий проєкт дуже потрібний, незалежно від того, звернулися ці жінки по меддопомогу, поліції або психолога чи ні. Зараз ми разом з британськими експертами, які мають досвід реабілітації після важких травм, і з нашими українськими фахівцями, працюємо над тим, щоб у межах проєкту допомагати жінкам анонімно відновлювати свої сили, віру в життя. Я сподіваюся, що восени проєкт запрацює. 

 Найближчого місяця офіс віцепрем’єрки і наші литовські колеги запустять навчання для адвокаток, які в майбутньому зможуть представляти таких жінок. До таких справ треба ретельно готуватися, юридичної освіти недостатньо, потрібні спеціальні навички та готовність до виснажливої роботи. І я переконана, що це мають робити саме адвокатки, —  жінка перед жінкою легше розкривається і більше довіряє. Такі фахівчині мають виступити спільним фронтом і сказати: «Якщо вам потрібна допомога і той, кому ви можете довіритися, прийдіть до нас. Ми допоможемо. За руку проведемо через усю складну історію правосуддя». Я хочу допомогти підготувати адвокаток, щоб вони були готові до складних справ і разом з потерпілими подолали страшні наслідки цих злочинів. 

 Як ці жінки можуть відновитися після таких травматичних подій, як їм допомогти?

Вони мають всі шанси на відновлення, але є декілька складових. Перше — питання виживання. Цим жінкам дуже страшно, вони потребують безпеки. Попри те що в Україні триває війна, близькі мають створити відчуття, що їх захистять, що їх приймають, що вони не стали іншими, що з ними не сталося нічого такого, що їх змінило як особистість. Це важливо, бо багатьом жінкам може здаватися, що вони стали іншими, тому їх не приймуть назад, навіть у родину. Тому підтримка близьких дуже важлива.

 Друге — це робота із суспільством. Нам доведеться змінити ставлення до травм. Це нормально, коли тобі ненормально. Психологічна допомога та звернення до психолога має стати нормою у нашому суспільстві. Люди повинні знати, що вони можуть розказати фахівцю про свій біль. Суспільство має прийняти, що якщо тобі погано, то це нормально звернутися до спеціаліста. Ми маємо одне одного у цьому підтримати, і насамперед цих жінок, показати, що ми за них хвилюємося, умовно взяти їх у віртуальні обійми, і не тільки віртуальні, і сказати, що нам так само боляче, що ми готові допомогти їм повернутися до нормального життя. 

 Знаю, що це дуже важко, але цим жінкам треба допомоги зробити мінімальне зусилля — піти до психолога. Через цю травму проходили, на жаль, тисячі жінок і багато із них повернулися до нормального життя. Звісно, це неможливо забути, але з цим можна жити. 

 Останнє — правосуддя. Знаю, що я мала б як адвокатка сказати, що правосуддя має настати, але насамперед я хочу бути людиною. Жінка сама має вирішити, чи є у неї сили на правосуддя. Це непроста історія, вона потребує моральних зусиль, бо про це треба буде розповідати, згадувати неодноразово і знову проживати ці події. Тож якщо мені доведеться обирати між тим, щоб жінка відновилася і жила далі, та тим, щоб вона це проживала і це її травмувало, то однозначно я за перший варіант. Держава не повинна спонукати їх до цього чи примушувати. Це вибір жінки. Це непопулярна думка, але це про емпатію, і про те, що в першу чергу треба подумати про людину. 

Наскільки стабільний кодекс довіри міжнародних партнерів до цих історій в Україні після скандалу с ексомбудсменом з прав людини Людмилою Денисовою?

Я підтримую головному редактору Української правди Севгіль Мусаєву, яка опублікувала матеріал про непідтвердженої частини даних, на які посилалася омбудсвумен. Із захопленням дивлюся, як вона робить відчайдушні кроки, які можуть викликати неоднозначну реакцію. Це має стратегічний характер, це правильно, це єдиний спосіб відновити довіру — вийти і сказати, що у нас були питання з достовірністю окремих заяв офіційних осіб і ми про них першими заявляємо, щоб зберегти довіру до нас. Зараз в Україні немає більш важливої публічної зброї і місії, ніж бути високоморальними щодо себе.

Після  ЗСУ та зброї другий важливий критерій нашої перемоги — це довіра світу до нас, бо щоб ЗСУ перемогли, їм потрібна зброя, постачання, санкції і надійний тил. 

Крім того, важлива стратегія виживання країни під час війни і тут потрібна підтримка всього світу — донорів, фондів, відомих людей, зірок, які приїжджають та говорять про Україну, співаків, які виходять на світові сцени із прапором України. Потрібно зробити все, щоб про Україну не забули. Коли про нас, не дай боже, забуде світ, росія вчинить справжній геноцид, я у цьому переконана. Тому наше стале виживання — це стала підтримка світу і постійне нагадування про злочини, які росія вчиняє на українській землі щодня.

Як представник фундації, що працює із зовнішніми донорами, можу сказати, що є проблеми з місцевими ініціативами, коли деякі волонтери чи організації беруться щось робити, а потім не роблять, або беруться доставляти вантажі, а потім виявляється, що вони не дійшли до кінцевого адресата. Таких випадків небагато, але для ворога достатньо, щоб кричати на весь світ про зловживання українців.  Я вірю в усі наші благодійні організації. Зараз вже чітко викристалізовується ті, кому довіряють і з ким працюють донори з усього світу. 

Наприклад, наш фонд. Його створили чотири місяці тому кілька жінок, які втекли від війни у Варшаву. Спочатку ми діяли невеликими кроками — доставили медикаменти конкретній лікарні чи перегнали з Ірландії швидку допомогу — не волонтери, а дівчата з фонду, щоб довести, що ми можемо. І от з цього починається довіра та великі проєкти, коли міжнародні партнери знають, що «ці» точно зроблять. Я думаю, що всі задіяні у підтримку України  фонди будують неймовірну історію, коли завдяки ним з’являється нова культура — культура довіри, яку не можна підривати. 

Коли мене запитують, чому після Революції Гідності не створилася нова країна, я відповідаю, що у нас не було довіри одне до одного. Це було для сотень тисяч, але не для мільйонів людей. Війна — це про мільйони. Всі залучені. Зараз не можна підірвати цю довіру не тільки зовні, але й з середини. Ми будуємо нову історію. Лише на внутрішній суспільній довірі ми потім зможемо побудувати нову країну. 

Що ви мали на увазі, коли говорили на панельній дискусії у Давосі про зміну цінностей та принципів для світу?

 Може трохи пафосно, але я думаю, що з України починається відбудова нового світового устрою, і залежно від того, виграємо ми чи програємо, цей світовий устрій буде різний. Якщо демократичному світу не вистачить єдності підтримати Україну навіть ціною достатньо для себе серйозною, їх всіх чекають темні часи безкарності та насилля з боку країн-терористів та диктаторів, таких як росія.

 Сьогодні переломний момент: або це буде світовий устрій хаосу та правди того, хто сильніший і має більше зброї, або це буде перемога цивілізованого світу, коли всі розуміють, що треба об’єднуватися, якщо ми хочемо, щоб діяли правила, а не лишалися виключно  на папері.

 Треба показати місце тим, хто після Другої світової війни порушує правила, на яких трималося майбутнє всього світу. Я розумію, що Африці байдуже до наших проблем, але коли росія заблокує Україну ще на пів року, а ціни на хліб в Африці стануть космічними, тоді вони зрозуміють, чому я стверджую, що Україна — це початок нового світового устрою. І світ сьогодні обирає його.

Ви були Головою комітету з юридичних питань та прав людини у ПАРЄ. Рік тому ви писали, що у ПАРЄ змінилися настрої стосовно росії. Деякі депутати пропонували надати рф ще один шанс, але 16 березня її виключили з ПАРЄ. Чому рік тому виникали такі думки?

Є розшифровка останньої розмови Макрона та путіна перед війною, не знаю наскільки вона достовірна, але це дуже цікава розмова, в якій чітко простежується філософія старої Європи, як би вона хотіла жити. Вони хочуть зберегти стабільність, до якої вони звикли: пити капучіно зранку, ввечері після роботи йти у парк, гуляти, чи вечеряти у ресторані і насолоджуватися життям. Покоління, яке вже забуло, що таке війна, хоче зберегти звичне життя. У більшості немає бабусь і дідусів, які пам’ятають війну, усе, що вони знають про війну, це те, про що їм розказали у музеї Другої світової війни, але для них це все абстрактне. 

Існує  ілюзія, що з агресорами можна домовлятися. На жаль, з ними домовитися неможливо, їх можливо на деякий час приструнити або купити відстрочку агресії, але ми бачимо на прикладі України  до чого це призводить. Такими діями Європа робить такі деспотії сильнішими.  

До чого призвели останні вісім років загравання з рф? «Північний потік-2», який майже повернув росію в європейське коло, мільярди доларів сплачені за енергоносії і під час цих сплачених мільярдів ніхто, ані Німеччина, ані Австрія, не думав про те, що щось забагато грошей росія витрачає на переозброєння, не відреагували належно на те, що трапилася анексія Криму, рф продовжила воювати на Донбасі з українцями, утримувати частину грузинських територій, молдавських територіях, підтримує диктатора у Сирії. Ніхто не подумав, що може це далека від демократії історія і може бути небезпечно оплачувати сотні мільярдів рф. І коли ми у 2014-2016 роках попереджали, що вони годують звіра, вони просто крутили пальцем біля скроні. 

Навіть більше це було моїм пророцтвом: один із моїх останніх виступів у ПАРЄ був про порівняння України з солов’єм з твору Оскара Уайльда «Соловей і троянда», яка мала показати, що за цінності треба боротися, але поки що боремося та проливаємо кров лише ми. Тому історія нашої жертви стає абсолютно очевидною: біла троянда, яка хоче бути красивою та незаплямованою, — це про старий Захід. Але нічого не вийде — не вийде домовитися з путіним, посадити його за стіл перемовин і примусити Україну віддати наші території і задовольнити апетит завтра. По-перше, це не станеться — бо для України це не просто землі, це наші люди, ми їх не зрадимо. По-друге, не існує іншого способу зупинити диктатора, як нанести йому нищівного удару, як економічного, так і воєнного.

В іншому сценарії — Україна як той соловей, вбиває себе заради червоної троянди, яку біла не змогла осягнути та оцінити. Але сьогодні серце України б’ється і як ніколи в такт правді та свободі по всій країні і далеко за її межами!

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.

Інтерв’ю підготувала Вікторія Покатіс