WoMo-книга: «Моя бабуся просить їй вибачити» Фредеріка Бакмана

Три уривки із нової зворушливої книжки від видавництва #книголав

Це одна з тих книг, яка повертає нас до дитинства. Це одна з тих книг, яка занурює нас у світ фантазії. Це одна з тих книг, яка нагадує, що час швидкоплинний. І це одна з тих книг, завдяки якій ти розумієш, що твої  серйозні «дорослі» проблеми не важливіші за проблеми твоїх дітей чи онуків. Принаймні, з їхньої точки зору.

Фредерік Бакман, шведський блогер, журналіст і письменник, створив чудову, сонячну, сумну та водночас казкову історію про одну дівчинку на ім’я Ельза. Їй сім років, і вона не така, як інші. Вона без тями любить «Гаррі Поттера», начитана і завжди каже те, що думає. Її Бабуні – сімдесят сім, і вона просто неймовірна. Дехто з батьків, напевно, навряд чи залишив би з нею дитину, бо вважав би її шаленою, якщо вважати шаленством стояння на балконі й обстрілювання перехожих із рушниці для пейнтболу, чи, наприклад, штурм зоопарку серед ночі, бо тільки так можна було зарадити сумним думкам семирічної дівчинки, яка потерпала від булінгу у школі. Саме бабуся для Ельзи найкращий і єдиний друг, тому що однолітки дівчинку недолюблюють. І щоночі Ельза ховається від усього навколишнього світу в бабусиних казкових історіях про Країну-Спросоння та Королівство Міамас, де ніхто не мусить бути «нормальним», де існують свої правила, де ї пригоди та дива. Та коли Бабуня помирає й залишається жити лише в листах, написаних до тих, перед ким вона відчувала провину, – ось тоді й починається найбільша Ельзина пригода.

Світлана Павелецька, співзасновниця видавництва #книголав, яке і презентує книгу в Україні, розповіла нам, чому вони обрали саме цю історію Бакмана: «Звичайно, найпопулярніша книжка Бакмана — «Чоловік на ім’я Уве» (екранізація роману отримала «Оскар» у 2016 році, — прим.ред.), і ми звернули увагу на письменника саме через неї. Вона, до речі, також буде опублікована українською до кінця цього року. Але потім ми передивились й інші книги Бакмана, і зрозуміли, що видавати потрібно всі три: «Чоловік на ім’я Уве», «Моя бабуся просить їй вибачити» та «Брітт-Марі була тут». Ми просто не мали права позбавляти читача усієї цієї ніжності, гумору та сили — дуже рідкісне поєднання в одній книзі. Мене особливо зворушив один із перших епізодів книги — про розуміння того, що дуже скоро тебе не стане, і прийняття цієї неминучості іншими. Це складна тема, але у книзі вона зображена так просто і водночас глибоко, що це не може не вражати. Мені здається, що найкрутіше, що зробила бабуся, — навчила Ельзу мріяти та будувати у голові повітряні замки. Через це і розкривається головне завдання книги — навчити мріяти і нас».

Пропонуємо вашій увазі три уривки з книжки.

***

[…] Бабуні сімдесят сім років, скоро буде сімдесят вісім. Вона також не відповідає своєму віку. Будь-хто скаже, що вона стара, дивлячись на обличчя, схоже на пожмакану газету — таку, як ото запихають у мокрий черевик, але ніхто не звинувачує Бабуню в надмірній дорослості. «Зухвала», — кажуть іноді люди Ельзиній мамі, занепокоєні або розлючені, коли Мама зітхаючи питає, скільки вона має заплатити за вчинену Бабунею шкоду. Або коли від диму Бабуниної цигарки в лікарні спрацьовує пожежна сигналізація, і Бабуня починає сікти та рубати на всі боки, обурюючись, до чого ж «усі стараються сьогодні дотримуватися цієї чортової політкоректності!», — у відповідь на прохання охоронців загасити цигарку. Або коли вона якось зліпила сніговика в садку Брітт-Марі й Кента прямісінько під їхнім балконом та одягла його у справжній костюм, і здавалося, наче хтось упав із даху. Або коли оті манірні людці почали калатати в усі дверні дзвінки, бо їм, бачте, заманулося побалакати про Бога, Ісуса й небеса, а Бабуня вийшла на балкон у розстебнутому халаті й дала по них чергу із пейнтбольної рушниці. Брітт-Марі тоді ніяк не могла вирішити, що обурило більше: пейнтбольна пальба чи відсутність на Бабуні будь-якого одягу під халатом, але про всяк випадок повідомила в поліцію і про те, і про інше.

Такі тепер часи, думала собі Ельза, що люди вважають Бабуню зухвалою, як на її вік.

А ще кажуть, що Бабуня божевільна, хоча насправді вона геній. Просто вона трохи дивакувата. Колись Бабуня була лікарем, отримувала нагороди, про неї писали в газетах, і вона їздила в найстрашніші місця світу в той час, як усі звідти тікали. Бабуня рятувала життя і боролася зі злом по всій землі. Як і личить супергерою.

Але одного прекрасного дня хтось вирішив, що вона застара, щоб рятувати життя, хоч Ельза все ж дуже підозрює, що «занадто стара» означало «занадто божевільна». Цього «хтося» Бабуня називає «суспільство» і каже, що тільки через те, що всі сьогодні мають дотримуватися дурної політкоретності, їй більше не дозволяють робити операції людям. I що вся катавасія була насправді тому, що «суспільство» забороняє куріння в операційних, а хто б зміг працювати в таких умовах?

Отож тепер Бабуня переважно живе собі вдома, доводячи до сказу Брітт-Марі й Маму. Брітт-Марі мешкає на поверх нижче Бабуні й одночасно — на поверх нижче Ельзиної мами, бо Ельзина мама живе поряд із Ельзиною бабусею. А Ельза, відповідно, також сусідить із Бабунею, адже Ельза живе разом зі своєю Мамою. Звісно, якщо не рахувати кожні другі вихідні, коли вона гостює у Тата і Лі- зетт. Ну й, певна річ, Джордж — також Бабунин сусід, бо він мешкає разом із Мамою. Тобто доволі людно.

Та повернімося до нашої розповіді: рятувати життя й доводити людей до сказу — це і є суперздібності Бабуні. Що, певно, робить трохи дисфункціональним супергероєм. Ельза так думає, бо вона подивилася значення слова «дисфункціональний» у Вікіпедії. […]

***

[…] Бабуня різко киває і сторожко поглядає на двері, наче боїться, що за ними хтось підглядає. Потім засовує руку під подушку. Пляшки дзенькають одна об одну, і Бабуня лається, коли розливає трохи пива на наволочку, але потім вона витягає конверт і вкладає його в Ельзину руку.

— Це твоє наступне завдання, мій лицарю Ельзо. Але ти не повинна відкривати його до завтра.

Ельза скептично дивиться на конверт.
— А ти чула про електронну пошту?
— Електронною поштою таке важливе не відправляють. Ельза зважує конверт у руці, намацує щось грудкувате на дні.
— Що це?

— Лист і ключ, — каже Бабуня. А потім обличчя в неї стає одночасно серйозним і переляканим, а це дуже рідко трапляється з Бабунею. Вона бере у свої руки Ельзині вказівні пальці. — Завтра я збираюся відправити тебе на найбільше полювання за скарбами, яке ти тільки бачила, мій хоро- брий лицарю. Ти готова до цього?

Бабуня завжди любила полювання на скарби. У Міамасі полювання на скарби вважається спортивною грою. І можна змагатися у ній, бо це офіційний олімпійський вид спорту. Але в Міамасі це називається не Олімпійські ігри, а Невидимі ігри, оскільки всі учасники невидимі. Не скажеш, що це видовищний вид спорту, зауважила Ельза, коли Бабуня їй про нього розповіла.

Ельза також любить полювати на скарби, але не так сильно, як Бабуня. Ніхто в жодному королівстві впродовж вічності в десять тисяч казок не любив полювати на скарби так, як вона. Бабуня могла все перетворити на полювання за скарбами: коли вони ходили в магазин і Бабуня не могла згадати, де вона припаркувала «Рено», або коли вона просила Ельзу переглянути електронну пошту й оплатити рахунки, бо самій Бабуні це здавалося скажено нудним; або коли в школі випадає спортивний день, і Ельза знає, що старші діти поб’ють в душі скрученими рушниками. Бабуня може перетворити паркувальний майданчик на чарівні гори, а скручені рушники — на драконів, яких треба перехитрити. І Ельза завжди героїня.

Це схоже на ще один вид полювання на скарби.

— Той, кому довірено ключ, знатиме, що з ним робити. Ти маєш захищати замок, Ельзо.

Бабуня завжди називала їхній дім «замок». Ельза завжди думала, що це просто тому, що Бабуня трохи схиблена. Але тепер вона не така впевнена в цьому.

— Захищай замок, Ельзо. Захищай свою родину. Захищай своїх друзів! — рішуче повторює Бабуня.

— Яких друзів?
Бабуня кладе долоні на Ельзині щоки й усміхається.
— Вони прийдуть. Завтра я відправляю тебе на полювання за скарбами, і це буде казка про дива і надзвичайна пригода. Але ти маєш пообіцяти, що не будеш мене за це ненавидіти.

Ельза моргає, в очах починає пекти.
— Чому я маю ненавидіти тебе?
Бабуня гладить повіки.
— Це виняткове право бабусі — ніколи не показувати свої найгірші сторони своїй онуці, Ельзо. Ніколи не розповідати, якою вона була до того, як стала бабусею.

— Я знаю цілі купи твоїх найгірших сторін!

Вона сподівається насмішити цим Бабуню. Але це не працює. Бабуня лише сумно шепоче:

— Це буде дивовижна пригода й казка, повна чудес. Але це моя провина, що в кінці ти знайдеш дракона, мій любий лицарю.

Ельза дивиться на неї скоса. Бо вона ніколи не чула, щоб Бабуня таке казала. Вона завжди ставила собі в заслугу драконів у кінці. І це ніяка не «провина». Бабуня сидить перед нею, менша і вразливіша, ніж будь-коли на Ельзиній пам’яті. Зовсім не схожа на супергероя.

Бабуня цілує в чоло.

— Пообіцяй, що не будеш ненавидіти мене, коли дізнaєшся, ким я була. І пообіцяй мені, що ти захищатимеш замок. Захищатимеш своїх друзів.

Ельза не знає, що все це означає, але обіцяє. І тоді Бабуня обіймає довше, ніж завжди. […]

***

[…] Бабуня чекає на неї посеред кімнати. Тут пахне ліліями, Маминими улюбленими квітами. У Бабуні немає улюблених квітів, бо жодна квітка не витримує довше двадцяти чотирьох годин у Бабуниній квартирі. І в якомусь рідкісному нападі поступливості, а можливо, і через завзяту підтримку своєї улюбленої онучки, Бабуня вирішила, що було б страшенно несправедливо щодо природи, якби вона мала якісь улюблені квіти.

Ельза стоїть з одного боку, похмуро встромивши руки в кишені пальта. Вона демонстративно струшує сніг з черевиків на підлогу.

— Я не хочу брати участь у цьому полюванні за скарбами, воно ідіотське.

Бабуня не відповідає. Вона ніколи не відповідає, коли знає, що Ельза має рацію. Ельза натупує ще снігу з черевиків.

— ТИ ідіотська, — каже вона в’їдливо.

Навіть після цього Бабуня не встає. Ельза сідає на стілець поруч із нею і виймає листа.

— Сама можеш возитись із цим ідіотським листом, — шепоче вона.

Два дні минуло, відколи Наш Друг почав вити. Два дні, відколи Ельза востаннє була в Країні-Спросоння і в королівстві Міамас. Ніхто нічого не каже їй прямо. Усі дорослі ніби намагаються обгорнути це все ватою, щоб воно не здавалося небезпечним, жахливим або неприємним. Ніби Бабуня не хворіла. Ніби все це просто нещасний випадок. Та Ельза знає, що вони брешуть, бо Ельзину бабусю ніякий нещасний випадок не міг збити з ніг. Зазвичай Бабуня сама збивала з ніг будь-який нещасний випадок.

А ще Ельза знає, що таке рак. У Вікіпедії все про це написано.

Вона штурхає край труни, щоб отримати якусь реакцію. Тому що глибоко в душі Ельза все ще сподівається, що це один із випадків, коли Бабуня просто розігрує. Як тоді, коли Бабуня одягла сніговика, і виглядало, ніби людина впала з балкона, а Брітт-Марі, виявивши, що то був жарт, так розлютилася, що викликала поліцію. А наступного ранку, коли Брітт-Марі визирнула з вікна й побачила, що Бабуня знову зробила такого самого сніговика, то в неї зовсім «дах знесло», як сказала Бабуня, і вона вискочила з дому з лопатою для снігу. І тоді сніговик як підскочив та як закричав:

— ВАААААААААА!

Потім Бабуня розказувала, що вона пролежала в снігу кілька годин, чекаючи Брітт-Марі, і за цей час принаймні два коти на неї надзюрили, «але воно було того варте!». Звісно ж, Брітт-Марі знову викликала поліцію, але вони сказали, що лякати когось — це не злочин.

Та цього разу Бабуня не встає. Ельза б’є кулаками по труні, та Бабуня не відповідає, і Ельза б’є сильніше й сильніше, наче биттям можна зробити неправильне правильним. Нарешті вона сповзає зі стільця, падає на коліна на підлогу й шепоче:

— Ти знаєш, що вони всі брешуть, вони кажуть, що ти «пішла» або що ми «тебе втратили»? Ніхто не каже «мертва».

Ельза стискає кулаки так, що нігті впиваються в долоні, усе тіло тремтить.
— Я не знаю, як потрапити в Міамас, якщо ти мертва… […]

— Читайте також: 12 лучших детских книжных новинок Форума издателей-2017

Мы в Facebook