WoMо-портрет: Алла Мазур

Алла Мазур, журналіст, автор і ведуча програми «ТСН.Тиждень» на каналі «1+1», мама Артема (8 років), розповідає, чому у декреті вона знов пішла до школи, чого потрібно навчити дітей сьогоднішнього цифрового покоління, і що допомагає не втратити надію, навіть коли блідне «ліхтарик в кінці тунелю».

Про народження сина

Я по життю рухаюсь інтуїтивно. І стати журналістом, та ще й неодмінно на телебаченні – такого категоричного завдання ніколи собі не  ставила. Головне, що знала точно – буду займатись тим, що мені цікаво, і викладатимусь на повну. І так само я знала, що колись у мене будуть діти. Але чітке усвідомлення того, що хочу народити дитину саме з цією людиною, прийшло не дуже рано. Власне, тоді, коли воно з`явилось, — і прийшов у моє життя Тьомка.

Про декрет

В декреті я була рік і чотири місяці. Для спресованого часу телебачення, де зміни відбуваються зі швидкістю Формули 1 – це немало. Чесно кажучи,  сама не планувала випасти так надовго. Але зміни на каналі і нове керівництво – фактично дали нам з Тьомкою можливість побути разом довше.

І це був прекрасний час, коли мені здавалось, що… знову пішла до школи. Перший клас — у пологовому. Масив нової для мене інформації був такий, що завела собі спеціальний блокнот і списала його майже весь цінними практичними порадами лікарів з догляду за дитиною. Я ж з дівчаток-перфекціоністок, які хочуть робити усе досконало. Тому і мамою намагалась стати такою. Ну а коли цей процес більш-менш налагодився, пішла у другий клас: в автошколу. Такої насолоди від навчання не було давно, хіба що в реальному першому класі школи: я туди дуже хотіла малою. Вчитись новому мені взагалі подобається. От і зараз відновлюю шкільні навики: вдосконалюю свою англійську.

Про сина

Тьомка зовсім інший, ніж я, і це страшенно цікаво: в ньому я відкриваю цілий світ. У нас зовсім різні психотипи: я — людина більш врівноважена, люблю довше поміркувати, перш ніж зробити якийсь крок, а він — типовий холерик, значно швидший і наполегливіший у прийнятті своїх рішень. Але так ми доповнюємо один одного. Завдяки сину у мене тепер більше бігу, спорту, лазерних боїв. Я вчусь адаптуватись до його реактивних швидкостей, а він любить зі мною читати, малювати, про щось філософствувати.

Про принципи виховання

Я розумію, що діти Тьоминого віку — це вже нове, особливе покоління. Вони живуть у цифровій реальності, у дуже інформаційно насиченому суспільстві, з батьками, у яких темп життя теж значно вищий, ніж у старших поколінь. З першого знайомства з сином у мене було відчуття, що до мене прийшла окрема особистість – зі своєю життєвою програмою. А моє завдання — допомогти йому, чим можу.

Ці діти змалечку дуже технологічні, легко рахують, миттєво освоюють комп`ютер. Але в цій ситуації, я вважаю, їм особливо потрібен розвиток емоційний. Оці прості базові речі: любов, співчуття… Адже у нашому шаленому темпі, у світі, де людину націлюють передусім на успіх – доброта, ніжність і вміння поступитись часто сприймаються як слабкість. Тому це покоління важливо навчити не боятись своїх емоцій. Не боятись відкритись, не боятись щирості, не боятись любити, зрештою. Бо для цього почуття теж потрібна сміливість: воно ж одночасно може підняти тебе до небес – і скинути в темні хащі відчаю.

Про читання

Ще до народження сина я купила цілу колекцію книг на основі діснеєвських мультиків — там були чудові ілюстрації та короткі перекази історій про Мауглі, Дюймовочку, сто одного далматинця… Так і закріпилась у нього любов до читання: від знайомих картинок – до написаного тексту. Слава Богу, є чимало приємних відкриттів в українській літературі. Ми з величезним задоволенням перечитали всього Нестайка. Серед улюблених також — «Книжка року ВВС 2014» «Дракони, вперед!» Каті Штанко: смачна сучасна українська мова, впізнавані реалії Києва, легке фентезі в суміші із захопливим детективом, — така собі «дитяча бондіана». Про хлопчика, який не тільки підкорив драконів, але й зумів їх врятувати. Підозрюю, що в ролі Навігатора зграї драконів Артем не раз уявляв і себе!

Про кар`єру

Тьоминої відкритості і віри в свої сили мені в дитинстві, може, і не вистачало. Але виручало страшенне бажання «спробувати все». Саме воно штовхало вперед. Ходила до гуртків танцювального і театрального, вела шкільні вечори, їздила на різні конкурси і змагання, займалась декламацією і самбо, була капітаном команди юних інспекторів дорожнього руху: там намагались знайти в мені «командний голос».

Ведучою і репортером я стала ще у шкільній радіостанції. Тому проблеми з вибором спеціалізації в університеті не було. Більшість моїх однокурсників хотіли потрапити на телебачення. І коли я побачила цю довжелезну чергу на проби, вирішила, що знайду собі не менш цікаву справу. Бо стояти довго у черзі в принципі не люблю. Тому із задоволенням пішла на радіо. І професійним репортером стартувала на головному тоді Першому каналі Українського радіо: в одній із найсильніших його редакцій — в новинах. Практичній журналістиці і життю вчилась я на радіо років шість. І десь років три із них – переманювали на телебачення: воно таки знайшло мене. Зважувалась я довго. І пішла в той момент, коли відчула, що на радіо стало вже тісно: освоїла практично все. Захотілось спробувати ще й мову відео.

Про робочий графік телеведучої та дозвілля

З того моменту, як син пішов до школи, я зрозуміла, що мій робочий графік — це наша проблема, яку всіляко намагаюсь розв`язати. У більшості батьків їхні вихідні збігаються з вільними днями дітей. У нас  — навпаки: субота і неділя в команди «ТСН.Тижня» — найбільш напружені робочі дні. Ну а дні відпочинку – розірвані взагалі: понеділок і середа. Тому знайти вільний час для тривалого спілкування з сином досить хитромудра задачка. Торік, коли Артем був у першому класі, домовились з учителями, що забиратиму його після обіду по понеділках. Цього року завдання ускладнилось, бо по понеділках і середах у Тьоми додаткові заняття англійською. Плюс – додаткові заняття і в мами. Вольовим зусиллям вивільнила частину вівторка: тільки для нас двох. Зате той час, що ми разом, використовуємо інтенсивно. Я намагаюсь ні на що більше не відволікатись, і син за цим суворо стежить. Він навіть не так любить прем`єри мультиків в кінотеатрах, куди ми також періодично ходимо. Бо в той час ми ж ніби й поряд, але увага все одно – на екран. А син логічно хоче, щоб вся увага була йому одному. Тому найкраще для Тьомки, коли мама підтримує компанію в лазерних боях, катаємось на роликах, «рубаємось» в настільний теніс. І раз на тиждень намагаюсь вибратись на природу: для мене це найкращий релакс.

Про публічність

Син розуміє, що моя публічність має як плюси, так і мінуси. Плюс в тому, що куди б ми не заходили, як правило, зустрічають нас посмішкою. І це навчило Тьому не боятися людей, вільно з усіма спілкуватись. Зворотній бік цієї медалі він теж уже відчув: увага до його поведінки особлива. «Не підведи маму, її ж знають всі», — періодично кажуть йому в школі, коли хочеться побешкетувати. Хоч сама я йому нагадую: «Твоя репутація – справа твоїх власних рук».

Плюс і в тому, що я можу допомагати іншим людям, яким це надзвичайно потрібно – і Тьома теж переживає за інших діток. Вже кілька разів відвозили його іграшки в дитячий будинок. І як тільки бачить сюжет в ТСН про хворих малюків, зразу ж біжить до мами: «Ми ж допоможемо їм?» У новинах особливо гостро відчуваєш, скільки навколо біди і болю: багатьом людям набагато важче, ніж тобі у цей час. Так мене вразила недавно історія 16-річного Вані Вереха. Він був ледь не єдиним пацієнтом фонду «Таблеточки», на рахунку якого в той момент не було взагалі грошей. Діткам старшим допомагають не так активно, як малечі. А Ваня 15 років із своїх шістнадцяти насправді бореться за своє життя. Йому дуже довго не могли поставити діагноз, виявилось, що його захворювання — синдром Швахмана-Даймонда — в Україні і не лікують. Я у свій день народження звернулась в ефірі 1+1 до всіх друзів і знайомих з проханням замість подарунків і квітів мені — допомогти хлопцю. І це спрацювало! Йому потрібна пересадка кісткового мозку, лікарі готові зробити наприкінці листопада в Італії, адже в Україні подібних операцій не можуть робити, а коштує це 115 000 євро. Але зібраного (420 тисяч гривень) поки недостатньо, потрібно ще близько 3 млн гривень. Приєднатись і допомогти Вані разом зі мною може кожен, ми збираємо кошти частинами, і тут ви можете побачити інформацію про перекази для хлопця. Дуже сподіваюсь, що і серед читачів сайту WoMo будуть бажаючі допомогти Вані. Будь-яка сума має велику цінність.

Для себе — я зрозуміла одну просту річ: щоб ми з сином і всією нашою родиною почували себе спокійно і комфортно, нам дуже важливо, щоб усе було гаразд у величезної кількості людей поруч з нами. Ми — в одному човні, ми залежимо один від одного в нашій країні. І навіть тоді, коли важко втримати надію, коли блідне той «ліхтарик в кінці тунелю», мене рятує думка, що все одно треба йти. Як у мандрівника в пустелі: навіть коли буря, коли вітер валить з ніг і пісок застеляє очі, порятунок в тому, щоб не падати. А всупереч усьому, крок за кроком, йти.

Портрет сучасної мами 21 століття

Мамам 21 століття треба уже наздоганяти своїх діток. Вчитись мислити так само швидко, як вони. Жити так само технологічно. Цікавитись тим же. Розбиратись у гаджетах  і знати, як повернути на користь дитині і людству нездоланну гру Minecraft! Ну а ще – бути зв`язковим — між цими дітками космічної ери і потаємними знаннями наших прабабусь, традиціями роду і країни. Щоб маленькі українці, як і їхні давні предки, не мирились зі злом і неправдою і уміли поважати самих себе.

Інтерв`ю провела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Алли Мазур

— Читайте також: WoMo-портрет: Хатия Деканоидзе