“Бар’єри беруть початок з традицій” — ромська активістка про множинну дискримінацію та гендерне насильство

100 000 ромів виїхали до інших країн після повномасштабного вторгнення, рятуючись від війни. Їхні найпоширеніші труднощі —  мова ворожнечі, етнічний профайлінг, дискримінація та відсутність документів. Для  тих, хто залишився, війна посилила проблеми, які й раніше існували: бідність, соціальне забезпечення громадян.

Ромська активістка та правозахисниця Олександра Коряк повернулась в Україну, щоб дослідити гендерно зумовлене насильство у ромських громадах під час війни. Розповідає про проблеми ромської жінки та власний досвід дискримінації.  

Ви довго працюєте з темою правозахисту ромської спільноти. Розкажіть про ситуацію до початку повномасштабного вторгнення: з якими основними проблемами стикалися представниці (і представники) громади?

Я сама представниця ромської спільноти, і вже понад 10 років займаюся питаннями дотримання її  прав. Свій активістський шлях я починала з рідного міста — Бахмута. У той час у Донецькій області там була відома жіноча ромська організація Mirikla. Означає «перлина» у перекладі з ромської.  Також ми з батьком займалися правозахистом більш локально. З того періоду я і заглибилася у тему дотримання прав людини. 

Насправді представники ромської спільноти — найбільш маргіналізована група національних спільнот не лише в Україні, а по всій Європі. Всюди дуже багато стереотипних та дискримінуючих уявлень. Навіть деякі мої знайомі, не знаючи що я представниця ромської спільноти, можуть вжити якісь вирази про «циган» — і завжди це у негативній конотації. Це завжди якісь стереотипи про крадіжки чи якийсь кримінал. Тобто, коли трапляються якісь неприємні ситуації, люди завжди згадують саме представників ромської спільноти. В такі моменти мій партнер жартівливо дивиться на мене — і вони розуміють, що вони щось не те сказали. Звісно, мене напружують згадки про ромів у такому контексті, тому що це ще раз підкреслює градус стереотипізації.

Якщо говорити про дискримінацію на гендерній основі, з чим доводиться стикатися представницям ромської спільноти?

Ромські жінки постійно стикаються з множинною дискримінацією. Є таке поняття — інтерсекційність. І ромська жінка, як представниця національної спільноти,  має інші виклики, ніж, наприклад, українська. Її бар’єри беруть початок саме з ромських традицій, у пріоритеті яких ніколи не стояли розвиток та незалежність жінки. Жінка у ромській сімʼї — це людина, яка задовольняє та обслуговує чоловіка. Вона може працювати, але зазвичай це некваліфікована та низькооплачувана робота. 

У родинах люди не розуміють, що  освіта для жінки — це вкрай важливо. Зазвичай вона навіть не закінчує школу. Може вийти заміж у ранньому віці, ще до 18 років, народити дітей і просто не бачити для себе інших варіантів, окрім обслуговування своєї родини: чоловіка, дітей та, можливо, свекрухи. І загалом її бажання, прагнення та амбіції не підтримують — ні батьки, ні чоловік. Та й складно реалізуватися та повноцінно вчитися, коли у тебе 2-3 або ще більше дітей.  Це типовий портрет, аби краще зрозуміти ромські традиції. 

Окрім традицій в родині, зазвичай все поглиблюється у школі, де ромських дітей виділяють та змалку переносять усі стереотипи, присутні у суспільстві. 

Я також стикалася з булінгом у школі, зокрема і за зовнішність — моя шкіра була трохи темнішою ніж в інших у моєму класі. Діти називали мене «циганкою» та ще багатьма образливими словами. Здавалося, що всі діти жорстокі. Але я вміла постояти за себе, навіть билася з хлопцями, які мене ображали, та мала підтримку у родині. Але уявіть як це переживали діти з більш традиційних сімей, які скоріш за все були ще й достатньо бідними. У моїх батьків була можливість купувати мені різне приладдя у школу, канцтовари, хороший одяг. Далеко кожна родина може собі це дозволити. 

У ромських громадах дуже високий рівень бідності. Зокрема і через брак освіти, не лише серед жінок, і як наслідок — відсутності кваліфікації для добре оплачуваної роботи. І, звісно, це теж впливає на рівень дискримінації. 

Загалом в Україні доволі високий рівень домашнього насильства. Я б не сказала, що для ромських родин це можна назвати традицією, але, як і всюди у суспільстві, таке трапляється.  Піти від насильника доволі важко. Особливо коли ти піддаєшся фізичному та психологічному тиску. Я знаю про це не з розповідей, а як людина, яка у цьому жила. Тому добре розумію наскільки важко розірвати це коло. І з людиною, яка наважується піти, має бути проведена комплексна робота, аби вона не захотіла знову повертатися до свого кривдника. Часто у людини формується певна психологічна залежність, особливо якщо це тривало систематично довгий період.

Ромські жінки майже не звертаються за допомогою у поліцію.

Особисто я взагалі не знаю таких випадків. Це повʼязано з вкрай низьким рівнем довіри до правоохоронних органів серед ромів. Як і загалом до державних інституцій, де вони, скоріше за все, уже стикалися з дискримінаційними проявами.

Через низький рівень освіти, жінки можуть і не знати, що у них є така можливість: подзвонити у поліцію, вимагати заборонного припису для кривдника. Більшість просто не мають інформації про те, куди можна звернутися за допомогою. Також відчуття безвиході стримує від того, аби піти. 

Домашнє насильство доволі розповсюджене у ромських громадах і жінки постійно у цьому живуть: зростають, одружуються, народжують дітей. І зазвичай сама тема насильства дуже табуйована. Умовно, жінка може не розуміти що саме визначати як насильство. Можна зустріти думки, наприклад “ну, він же не так сильно мене побив, синців немає, значить це не насильство”. Ще менше жінок розрізняють як насильство й інші види, окрім фізичного: психологічне, економічне, сексуальне. 

Коли ми проводили дослідження в угорському шелтері для тих, хто евакуювався з України, трохи зачепили тему гендерного насильства. І ніхто з жінок не наважився про це говорити. Через табуйованість та закритість теми, аби ромська жінка поділилася з тобою таким, потрібно бути з нею у дуже довірливих стосунках. 

Чи відрізняється загалом у європейських країнах ситуація з дискримінацією ромів?        

Я би сказала, що ситуація така ж. А чим Європа краще? Ті  ж проблеми, що й у нас. Тому і дотримання прав ромів не краще. Механізм доведення порушень також дуже важкий. Наприклад, механізм звернення до омбудсмена, в тій же Угорщині — це щось із ряду нереального. Мені здається, у нас із цим простіше, ніж у деяких європейських країнах: написати скаргу омбудсмену,  відкрити провадження про порушення прав.

Ви навчалися та певний час жили у європейських країнах та повернулися в Україну. Чому прийняли рішення повернутися?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала в Угорщину, бо раніше там навчалася. У той період я стажувалася в одній правозахисній ромській організації та отримувала європейську стипендію для активістів та активісток Vidnova. Пізніше через батьків та завдяки українській Vidnova Fellowship Ukraine повернулася додому. Тут і продовжила свої дослідження, зокрема і роботу з темою гендерно зумовленого насильства. 

Наскільки важко працювати із такою темою в контексті дуже закритої спільноти?

Дуже важко. Я вже згадувала про те, що це достатньо табуйована тема серед представників ромської спільноти, але є жінки, які говорять про це. І саме через них в мене виникла потреба працювати над цією темою. Я б ніколи не проводила такого дослідження, якби у мене не було респонденток. Бо не можу провести “кабінетне дослідження” і оперувати загальними знаннями. Мені потрібно провести глибинні інтерв’ю для того, щоб це дослідження було репрезентативним і щоб воно відображало картину, яка є насправді.

Мої респондентки —  це жінки, з якими у нас є особистий контакт. Я їх знаю, вони мені довіряють. І тільки через це я вирішила займатися цією темою.

Більшість жінок не погоджуються розкривати свої імена, з ними ми працюємо в умовах анонімності. Але є й ті, які хотіли б персоніфікувати свої історії. І, звісно, для контакту з ними, для інтервʼю, для дослідження мені потрібно бути в Україні. 

Чи плануєте ви досліджувати ще якісь теми, повʼязані із ромською спільнотою? 

Для мене цікава тема ЛГБТ+ спільноти серед ромів, адже вона ще більш табуйована за гендерно зумовлене насильство. Я б хотіла провести якесь дослідження в межах України, але раніше у мене просто не було людей, які на це б погодилися. Знаю, що представники ЛГБТ+ є серед моїх знайомих, але вони не робили публічно камін-аут і я не можу використовувати їхні історії. 

Але знаю випадки, коли через гомосексуальність збирали ромський суд. Це своєрідний збір спільноти, де старші люди, яких найбільше поважають, буквально судять людину, вирішують її долю. В результаті такого суду “обвинувачені” навіть можуть піддаватися насильству. 

Чому Вам довіряють такі історії?

Люди  мені довіряють, тому що я така собі “не класична”  представниця ромської спільноти. Я ж навчалася в університеті, за кордоном, працювала в міжнародних організаціях. У нас, на жаль, не надто багато людей, які виходять за традиційні рамки. Наприклад, у нашій родині питання освіти завжди стояло першочерговим. Це часто про різність. Не всі ромські родини, такі, як я описала спочатку. Багато залежить від усталених норм в самій родині. Багато ромських людей освічені, мають вищу освіту, хтось працює на керівних посадах, хтось займається активізмом. В Україні багато ромських організацій і люди, які там працюють, мають певний статус не лише серед ромського населення, а й загалом в українському суспільстві.

І наостанок: можливо є якийсь механізм як підтримати представниць ромської спільности, які стикаються з насильством?

Для будь-кого психологічно дуже важко звернутися за допомогою. Зокрема і через почуття сорому. А серед ромок замало інформації про алгоритм дій у такому випадку. Якщо жінка не спілкується ні з ким, окрім свого родинного кола, то загалом може не розуміти, що їй робити і куди звертатися. Також частина постраждалих нормалізує насильство, тому що це те, що відбувалося з нею систематично і те, що вона бачить навколо у схожих родинах. Вони просто не знають, що буває по-іншому.

В нашому суспільстві, як і будь-де в Європі, звикли до того, що питаннями ромської спільноти займаються тільки ромської організації. Я проти цього. Не можна просто спихнути якусь окрему категорію на якихось окремих людей. По суті, це скидування і перекладання обов’язку з  держави. Тому коли щось відбувається з кимось із ромської спільноти, представники державних інституцій дзвонять в ромські організації. І тут постає питання: чому ви самі не допомагаєте людям, які такі ж громадяни і громадянки України, як і будь-які інші?

Це круто, коли є спеціалізовані організації, куди роми і ромки можуть звернутися, але важливо, аби у них був рівний доступ до усіх державних інституцій, правозахисту та медичних послуг. 

Тому важливо підтримувати загалом організації, які допомагають постраждалим від гендерно зумовленого насильства та поширювати про них інформацію, аби більше жінок знали куди і за яких обставин вони можуть звернутися за допомогою.

  

Вікторія Видиборець