Чому про допомогу не просять: що треба знати про сенситивні комунікації з постраждалими від домашнього насильства

Людина, яка потерпає від домашнього насильства, має шанс отримати допомогу, якої вона потребує. Є гарячі лінії, є психологи, є центри безоплатної правової допомоги, є безпечні простори. Система є. На жаль, не ідеальна. Але така, що вже працює і постійно еволюціонує. Але чому більшість людей, які стикаються із домашнім або гендерно обумовленим насильством, так рідко звертаються за допомогою?

Кожна життєва історія унікальна. Кожна людина, яка переживає насильство, має свій шлях, свої драматичні історії, тригерні точки та варіанти підтримки й допомоги, які вона здатна прийняти.

Але якщо систематизувати, можна виділити основні бар’єри та страхи, через які людина зволікає зі зверненням за допомогою. З ними треба та можна працювати в комунікаційній площині.

 Я відчуваю, що щось не так, але ж це не така велика проблема. Мабуть, я перебільшую?

Людина, яка проживає насильство, може не ідентифікувати те, що відбувається, як насильство. Для кривдника завжди знайдеться виправдання: чоловік не дає гроші, але і не б’є — хіба то насильство? Онука не випускає з хати, та ж їсти готує, допомагає – хіба то насильство? Дружина читає всі мої листування, але ж вона просто хвилюється – хіба то насильство? В комунікаціях важливо розповідати про різні варіанти насильства та доносити, що всі ці «дрібнички» — зовсім не дрібнички, а речі, які і складають коло насильства. Обізнаність допомагає в ідентифікації.

 Я знаю, що мені погано і зі мною вчиняють несправедливо, але ж хто мені повірить?

Почуття людини, яка переживає психологічне насильство, стільки разів знецінювали, ставили під сумнів та відверто висміювали, що важко відкритися іншим людям. Зазвичай кривдник — це найближча людина, і якщо вона вже не на моїй стороні, то хто буде на моїй?

Почуття людини, яка проживає насильство, часто потребують верифікації зовні: так, тобі дійсно погано, так, відбувається щось нехороше, і ми не ставимо це під сумнів. 

 Мені боляче та страшно, але ж скільком людям зараз набагато гірше, мої проблеми – то такі дрібнички, правда?

Повномасштабна війна загострила цю проблему: коли всім погано, чи на часі мої проблеми? Завжди знайдеться хтось, кому гірше. І завжди знайдеться можливість знецінити власний досвід: накричав, та ж не побив; побив, та ж не вбив. Важливо доносити в комунікаціях: щоб звернутися за допомогою не треба чекати на ще більш страшні дії з боку кривдника — ви заслуговуєте на допомогу прямо зараз. І так, це на часі.

 Я наче замкнена у чотирьох стінах, за якими вирує життя, та як я можу в те життя потрапити, кому я там потрібна?

Людина, яка проживає насильство, може бути обмежена у спілкуванні і почувати свою непотрібність для суспільства та для рідних. Депресивні стани ще більше посилюють ці відчуття. Іноді важливо почути, що ти – цінний, і потрібен цьому світу.

 Мені потрібна підтримка, та я не хочу, щоб мене вчили жити та нагадували, що у своїх проблемах я сама винна – яка від того користь?

Віктімблеймінг, на жаль, залишається нормою в нашому суспільстві. Якщо людина хоч раз наважилася попросити про допомогу, та отримала у відповідь «сама винна», звернутися за допомогою вдруге буде напрочуд важко. Важливо акцентувати, що ми не будемо ні в чому звинувачувати, ми приймаємо та підтримуємо, навіть в тих діях, в яких в тебе нема певності.

 В мене просто нема сил ні на що, я не здатен вступити в цю битву, що якщо мене просто не вистачить на боротьбу?

Людина, яка проживає насильство, може страждати від депресивних станів, бути зневіреною. Важливо показати, що ми не вимагаємо геройства – ми готові допомогти та підтримати. Ми знаємо, як це важко і готові стати опорою на непростому шляху — тож не доведеться долати все наодинці. 

 Я знаю, що не заслужила на таке, я хочу вирватися. Але ж які в мене є інструменти, що я здатна зробити?

Потрібна конкретика: куди можна звернутися за допомогою? Соціальні кампанії без чітких, зрозумілих та зручних для сприйняття корисних контактів не мають сенсу. Яку б промовисту метафору не було закладено в креатив, без цього комунікація не спрацює.

 Я б звернулася за допомогою, та тоді про мої проблеми можуть дізнатися всі, чи вартує того цей сором?

Якщо ми не можемо гарантувати анонімність – ми не можемо гарантувати допомогу. Важливо наголошувати, що ми готові та здатні зберігати конфіденційну інформацію, нам можна довіряти.

Що ще важливо, коли ми комунікуємо по домашнє насильство?

Попри стале уявлення про те, що від домашнього насильства потерпають тільки жінки, це не так. За статистикою жінок більше.

Але так само від психологічного, сексуального та фізичного насильства можуть потерпати й чоловіки, та через суспільні стереотипи їм ще складніше розібратися в ситуації та прийняти факт, що вони потребують та заслуговують на допомогу.

Вразливі групи – це люди з інвалідністю, люди поважного віку та діти. Тобто ті, хто в різних формах можуть бути залежні від кривдника. Важливо не забувати в комунікаціях про ці аудиторії, які зазвичай ще більш обмежені в своїх знаннях про права та можливості.

Ще одна річ, яку треба завжди тримати в голові, коли комунікуєте тему насильства: тригери. Емоційні та яскраві проєкти на тему насильства, які привертають увагу яскравими образами, від реалістичності яких перехоплює дух, мають велике медійне охоплення. Бо ми звикли звертати увагу на речі, які дають нам максимальний емоційний відгук, в тому числі жахають. Але в цих проєктах так багато тригерів для людей, які проживають ці жахіття зараз, у реальному часі, що вони можуть ретравматизувати цільову аудиторію. Якщо ваша мета – зробити так, щоб більше людей звернулися за допомогою, то ваша відповідальність – поважати їхні почуття та зробити комунікацію максимально нетравматичною. Жодне медійне охоплення не виправдовує гри на почуттях людей у вразливому становищі, які потребують підтримки та допомоги.