Ведуча телеканалу «КИЇВ24» Ірина Король — не лише досвідчена журналістка, а й дуже різнобічна особистість. Вона має медичну освіту, цікавиться політикою, але не довіряє політикам, із задоволенням дивиться серіали й читає книги про розвідки світу. А ще любить вишивати і вміє керувати вітрильною яхтою. Здається, з Іриною можна годинами розмовляти про все на світі. Ми ж поговорили з нею про принципи у професії, штучний інтелект і французького бульдога на ім’я Гаррі.
Іро, розкажіть трохи про себе. Хто ви, звідки?
Я народилася у Львові у звичайній сім’ї. І дуже хотіла стати лікарем, тобто завжди себе бачила в якійсь творчій професії. Тому що для мене медицина — це теж була творчість свого роду. Адже кожна історія не схожа на іншу, кожен організм унікальний, і ти працюєш із ним в індивідуальному порядку. У мене перша освіта медична: я закінчила медучилище з відзнакою, а друга вже журналістика, теж диплом із відзнакою.
Працювали за першою спеціальністю?
У мене дев’ять років досвіду роботи у сфері медицини. Я реанімаційна медсестра. Спочатку працювала санітаркою, потім медичною сестрою, здобула диплом медсестри. Тривалий час щороку подавала документи на вступ до медінституту, але, на жаль, не склалося. Може, тому, що я вступала винятково на лікувальний факультет: дуже хотіла бути хірургом! Інші напрями мене не цікавили. Малювала собі веселкові перспективи, що буду хорошим хірургом. І після першої невдачі зі вступом в інститут після школи пішла працювати санітаркою в хірургічне відділення. Це одна з найскладніших ділянок насправді, але я дуже її любила! Мене на певному етапі потім навіть хірурги брали асистувати. Уточню: відділення було в поліклініці, тому могла асистувати, ще не маючи ніякої базової медичної освіти. Я вивчила хірургічний інструментарій, знала, як відрізнити фурункул від карбункула (усміхається). Я дуже люблю медицину й дуже багато чого ще пам’ятаю, але, звісно, вона стрімко розвивається, і про багато речей я вже не в курсі. Але однаково у міру своїх можливостей я й нині продовжую цікавитися цією сферою.
А як ви прийшли вужурналістику з медицини?
Був один рік, коли я подала до трьох вишів документи. І раніше за всіх були вступні іспити до Інституту журналістики в Києві, і я вступила. Вирішила вже не ризикувати й залишитися навчатися за цією спеціальністю. Але перед тим я працювала в штабі Української республіканської партії, і в мене одним із наставників був відомий український письменник Василь Шкляр. І він колись мені сказав, що з мене будуть люди (усміхається), він мене підтримав на цій дорозі спробувати себе й опанувати фах журналіста. І ось так-от воно все закрутилося – й пішло в іншу сферу.
А об’єднати ці дві сфери не вдалось? Є ж професії суміжні, наприклад, медична журналістика…
Ні. Дивним чином, паралельно з роботою в Українській республіканській партії, мене якось одномоментно захопила політика. Можливо, це зумовлено тим, що я працювала в штабі партії, й були вибори… А працювати на виборах мені тоді було дуже цікаво насправді, бо такий досвід був уперше. Точно не хочу бути політиком, тому що я надивилася закулісся. Але сам принцип: як іде підготовка до виборчої кампанії, які меседжі, тези, як це все обговорюється, як вибудовується стратегія PR-кампанії, як робляться буклети – я це все знаю, тому що працювала й була задіяна дуже інтенсивно в цьому процесі. І для мене от політика стала моєю спеціалізацією в журналістиці, як не дивно. Я розумію культуру, але я – не фахівець. Я це визнаю, тому що переконана: в усіх сферах знати все неможливо. Дуже добре знаю політику, знаю економіку. Ще займалася воєнними розслідуваннями, знаю воєнну тематику. Але зараз і специфіка така – наша об’єктивна ситуація – що хочеш, не хочеш, а мусиш це знати.
А вдалося полюбити журналістику так, як медицину? Бо ви так захоплено розповідали про медицину!
(Усміхається) Ні. Медицина – це трошечки інше. Ти працюєш із людьми. Я дуже люблю людей, і тривалий час іще, років зо п’ять, коли змінила фах і приїжджала до Львова – обов’язково заходила на своє попереднє місце роботи. Якщо я зустрічала своїх пацієнтів – вони мене всі пам’ятали, знали. В мене було дуже велике коло пацієнтів, які ходили винятково до мене, вони знали, коли я працюю, вираховували мій графік. І, ну, правда, це, напевно, швидше було моє таке близьке (усміхається). Ти працюєш із людиною й розумієш, що маєш зробити тільки добре, тому що тут і зараз людині треба допомогти. От коли привозять, там, із гіпертонічним кризом, із травмою після ДТП – ти повинен надати всю необхідну медичну допомогу, щоб урятувати. Тому що є загроза, умовно кажучи, життю людини. А журналістика – це зовсім інше, особливо політична. Тут ти працюєш із тим, що пропонує ця сфера. І дуже часто – це маніпуляції, напівправда, напівщирість, перевзування, перефарбовування… Але журналістика цікава тим, що є оперативність і ексклюзивність, я люблю й те, й інше.
Коли ти першим видаєш якусь інформацію, яку маєш, і коли оприлюднюєш інформацію, яку ексклюзивно отримав і перевірив. І це теж дуже цікаво, й от це мене й захоплює насамперед у журналістиці.
А от ви сказали, що не хочете бути політиком, бо надивилися закулісся. Що ви мали на увазі?
У політиці немає друзів – є тільки політичні інтереси.
На цьому все й ґрунтується. Я дуже давно займаюся політичною журналістикою і спостерігаю, як колишні умовні партнери стають потім ворогами, скільки вони один на одного накидають. Я спостерігала закулісся, коли в прямому ефірі вони можуть сваритися вщент, а після цілуватися ледь не в десна. Тому що тут і зараз їх об’єднує зовсім інше. І явно є зв’язки, є політичний інтерес, хай і тимчасовий. Ось це – політика. Я розумію, що вона скрізь така, це не унікальність української політики, але… маємо те, що маємо.
Щирості бракує, так?
Мені здається, що українські політики несправжні й непослідовні.
В них домінує власний інтерес, а не державний. А, все ж таки, має бути пріоритетом державний інтерес. Коли я тільки починала свою журналістську кар’єру, то ставила запитання до економістів: «Коли ж закінчиться корупція, коли настане той момент, коли перестануть красти й почнуть працювати для того, щоб країна не біднішала, а починала багатшати?» І мені казали: «Іро, той момент прийде тоді, коли вже нічого буде вкрасти, й доведеться щось робити, бо інакше зникне держава». І от уже стільки років минуло, а я думаю: «Боже, ну, коли вже закінчиться оце от «красти», й почнуть працювати для того, щоб країна починала розвиватися, щоб привнести щось у країну, щоб вона стала однією з… ну, я не скажу з лідерів у світі, але хоча б не пасла задніх. Не була країною третього світу».
Ви кілька разів змінювали місце роботи через цензуру й політичний тиск. Із цього можна зробити висновок, що для вас дуже важлива свобода. А як ви вважаєте, в Україні є незалежна журналістика?
Я розумію, що коли працюєш у медіа, яке комусь належить, звісна річ, ти якісь певні речі маєш виконувати. Тому я не скажу, що є незалежні медіа. Парадокс полягає в іншому – що є рамки, за які я не можу стрибнути. Тобто для мене є якісь обмежувальні лінії, далі яких я не можу собі дозволити рухатися. І є просто от табу, табуйовані персони, політичні сили, з якими я б не хотіла мати взагалі ніколи справу як журналіст.
А можете сформулювати три принципи себе в професії?
Перший принцип – ніколи нікому не вір із політиків. Ні тим, що при владі, ні тим, що в опозиції. Ті, що при владі, хочуть її втримати, а ті, що в опозиції, хочуть отримати владу. Тому вони обов’язково в якихось моментах зманіпулюють, збрешуть, щоб досягнути своєї мети. Завжди перевіряй інформацію, яку ти отримав. Тому що це може бути брудна політична маніпуляція, яка потягне за собою негативні наслідки. Відтак – уся інформація має перевірятися з кількох джерел – це дуже важливо. Завжди стеж, що пишуть і як колеги з інших медіа, й навіть під час відпочинку намагайся не перебувати в інформаційному вакуумі. І ще один головний принцип для мене: не можна помилитися в прізвищах, датах, іменах, цифрах, деталях. Для мене це – пріоритет, тому що, якщо ти помилився в цьому, то ти поганий фахівець. Ось так.
А це легко: працювати й не вірити в це? Тобто не вірити політикам.
Не довіряти політикам.
Не довіряти. Це легко?
Складно, але це змушує читати не тільки когось одного й не створювати собі ідола. Тому що, коли ти кажеш: «оцей – бездоганний політик» – ти віриш, і потім дуже важко розчаровуватися й падати. Тому, наприклад, я не розчаровуюся. Я завжди читаю й опонентів, цікавлюся іншими точками зору й розумію, що не все так красиво, як може видаватися на перший погляд.
А чому ви працюєте на каналі «Київ24»?
Так сталося, що мене запросив мій друг і колега Сергій Смальчук. Але є ще один важливий момент: наразі на медійному ринку телеканал «Київ24» – один із небагатьох, я б навіть сказала єдиний, де основною вимогою є баланс думок. Де можна висвітлювати все так, як є. Мені можуть, наприклад, закинути щодо Віталія Кличка чи депутатів у Київраді. На що відповім, що насправді всю інформацію, яку ми отримуємо – ми озвучуємо. Єдине, що ми не даємо її однобоко тільки з однією партійною лінією – ми завжди підтягуємо бек, витягуємо історію питання й даємо різні позиції. І ще, що для мене також є дуже важливим – я можу озвучувати свої думки, звісно, з акцентом на тому, що це – моє бачення. Власне, керівництво й наполягає, що має бути якась позиція тебе як ведучого, тебе як журналіста. Але вона має ґрунтуватися на твоїх знаннях, на тому, що ти бачив, читав, чув, із ким спілкувався.
Зараз ви працюєте в ефірі. Це ваш перший подібний досвід чи ні?
Насправді, ні. Я ще колись була ведучою на каналі ТОНІС (нинішній «Прямий»). Це було давно – після Помаранчевої революції, наприкінці 2005 року. Мене керівництво посадило в кадр і сказало, що в мене непогано виходить (сміється).
Дуже непогано! Ви зараз – одна з кращих ведучих
У мене тоді чимало було конфліктних ефірів, насправді. Ніколи не забуду Інну Богословську, яка мені обіцяла більше не прийти на ефір, Володимир Литвин «обіцяв», що я більше не буду працювати.
Через те, що ви висловлювали свою думку?
Я ставила незручні запитання. Я люблю ставити запитання, які вважаю за потрібне. І справді: щось може подобатися, а щось – ні. Але моя позиція така: якщо ти – публічна людина – ти розумієш, що в публічній площині ти маєш бути готовий до всього. От коли, наприклад, мене критикують глядачі – я це сприймаю. Так, можливо, ця критика – не завжди конструктивна, але є такий момент: я ж працюю ведучою? Отже, я повинна сприймати все. Не тільки позитивні відгуки, але й критичні. Так само й людина, яка прийшла в політику, яка хоче займатися публічною діяльністю, яка формує порядок денний у країні, міжнародний імідж… Тобто, якщо ти працюєш у Парламенті, якщо ти – народний депутат – ти публічна персона, ти себе позиціонуєш як законодавець. Будь готовий до незручних запитань! Інакше ти – слабак як політик. Тоді стань приватною особою – й тебе ніхто не буде ні про що запитувати, ніхто за тобою не стежитиме, ніхто не висвітлюватиме твого приватного життя і твоїх заяв, дій. А якщо ти вважаєш себе політичною персоною – ти маєш бути готовим і відкритим до всього, зокрема, й до різнопланових запитань журналістів. Ось так. І в мене були різні історії, в тому числі – й звинувачення у прямому ефірі щодо того, що мені начебто хтось «замовив» поставити незручні запитання гостю.
Але це ж дуже стресово!
У моєму професійному житті бували й більш стресові речі. До прикладу: за дві хвилини до початку ефіру «злетіла» верстка випуску, завис суфлер і не видрукувались жодні тексти. І ти йдеш буквально «по приборах» – послідовність узгоджуєш із редактором, який веде тебе в цей момент. І переповідаєш те, що бачила й читала – бо готувалася до ефіру, до розмови з гостем і знаєш історію питання. Після цього я цілу ніч не спала. І ще дуже довго рефлексувала, аналізувала: чому так сталося, як так могло статися, як це спостерігав глядач, який вигляд це мало й чи помітив він усі ці проблеми, які були в нас на ефірі? Такі-от бувають речі.
А як відновлюєтеся після всього цього?
Найсмішніше – що я відновлююся, читаючи інформацію. Я захоплююся не тільки політикою – я дуже люблю історію. Нещодавно на зустрічі зі студентами мені дівчинка поставила запитання про одну з теорій змов – що світом керують кілька багатих сімей. Я залишила їй свій номер телефону, кажу: «Давайте зідзвонимося, зустрінемося, поговоримо, якщо вас ця тема цікавить». Тому що я теж такими речами цікавлюся. А ще мене дуже цікавить штучний інтелект. І це неспроста, тому що кілька років тому я познайомилася з одним дуже хорошим нейрохірургом в Україні – Олександром Куликом, і два з половиною роки тому назад ми з колегами навіть писали концепцію створення наукового телеканалу в Україні, але війна зламала всі плани. Так-от, пан Олександр мені розповідав про те, що зараз IT-сфера страшенно цікавиться, як функціонує людський мозок, тому що зараз IT працюють над створенням віртуальних помічників, віртуальних двійників. І от він мені каже: «Уявіть, що я зможу вас надурити й бути зараз тут не присутнім, а замість мене може бути мій двійник». Я кажу: «Припиніть! Це як?» Він каже: «Розумієте, коли ви зі мною спілкуєтеся, за п’ятнадцять хвилин ваш мозок настільки звикає до мого образу поряд із вами, що ви навіть не помітите, як у цей момент я можу зробити підміну». Але! Є нюанси, на які дуже реагує мозок. Підміну ви зможете помітити, якщо мій двійник по-іншому, наприклад, буде махати руками – не так, як я. І зрозуміти, що поряд – нереальна людина. І от, власне, IT-фахівці працюють зараз над тим, щоб до найменших дрібниць прорахувати все таким чином, щоб людський мозок не помітив підміни. От ця тема мене теж цікавить і дуже захоплює.
А вас це не лякає?
Я сказала навіть тоді пану Олександру: «Ви ж розумієте, що це – шлях до зникнення людства?» На що він мені відповів: «Іро, ми з вами до того часу помремо». Це він мене так втішив (сміється). Коли ми обговорювали створення наукового каналу, то говорили про віртуальних ведучих. І він говорив про те, що єдиний момент, коли ти можеш перевірити, що є підміна й людина нереальна – це фізичний контакт. Якщо в тебе немає можливості фізичного контакту – все решта можна створити, так надурити мозок, що йому буде здаватися, що ти живеш серед людей, що вони реальні, що фізично вони тут присутні. За умови відсутності фізичного контакту єдине, що може видати, що це – віртуальна реальність – коли ти знайомий із людиною й розумієш, що вона так у житті не робить. А я кажу: «А як відтворювати тоді світ, людство?» Відповідь була: «В інкубаторах, шляхом штучного запліднення».
Звучить жахливо
Звучить жахливо для нас, так! Ми тоді чотири години з ним сперечалися й розмовляли. Це справді звучить дуже страшно. Однак світ рухається у цьому напрямку і навряд чи це можна зупинити. Ми зі студентами теж про це говорили.
Це була творча зустріч, зі студентами?
Так, нас з Іриною Главацькою запросили як представників телеканалу «Київ24» й радіо «Київ ФМ». Мені подобається спілкуватися й допомагати студентам! У житті кожної людини, мені здається, має бути той, хто підтримає тебе й підштовхне в правильному напрямку, коли це буде потрібно. Тому що коли ти якісь речі робиш уперше – вони завжди викликають страх, сум’яття. І якщо в тебе є грамотний наставник або той, хто підкаже, як правильно себе поводити – це дуже велике щастя в житті. В моєму житті свого часу були такі люди. Тому я вважаю, що якщо я можу чимось допомогти, щось показати, розповісти, навчити чомусь – я завжди хочу й готова допомагати. Фах журналіста –дуже непростий. Реально – це 24 години на добу. Тому що навіть якщо ти відпрацював свої, там, вісім годин, але щось трапляється – ти маєш переглянути, ти маєш знати про це. Ну, хоча б трошечки поцікавитися. Тому що ти не можеш вісім годин відпрацювати, а решту бути наче в якомусь інформаційному вакуумі. Ти постійно присутній в інформаційному колі. Я навіть на відпочинку цим цікавлюся. От не можу так, щоб зовсім нічого не прочитати. Тому що: а раптом щось сталося. Ми маємо бути завжди готові до форс-мажору. Це – журналістика! Ти не можеш тут і зараз спрогнозувати. Коли відбулося повномасштабне вторгнення, ми вийшли й працювали. І ніхто не запитував: чому я не вісім, а п’ятнадцять годин на роботі.
Вигорання часто трапляється?
Я чула від колег, що вони дуже часто вигорання відчувають. Мені воно якось не так часто трапляється. Буває, що я не хочу нічого. Але я кажу, що люди, яким уже нічого не хочеться – старі (усміхається). І завжди, коли в мене з’являється оце відчуття: «боже, як я втомилася, мене все дістало, мені нічого не хочеться» –говорю собі: «Іро, стоп! Ти ще ж не стара. Ти повинна хотіти! Ти не можеш не хотіти. Що ти хочеш? От подумай, що ти в цей момент хочеш. Хочеш – піди поспи, хочеш – включи телевізор і подивися щось, хочеш – почитай книгу, хочеш – вийди й просто бездумно броди»… Я дуже люблю пішки гуляти! Можу навіть людей не помічати на вулиці, просто називаю це бродінням. Зараз у мене собака, то виходить бродіння з перебіжками (сміється). І ти відволікаєшся. Тобто ти намагаєшся знайти щось, на що ти можеш відволіктися, й оце-от відчуття, що ти виснажений, і в тебе якесь творче вигорання – воно десь трошечки починає зникати, й ти повертаєшся до нормального життя. Бувають періоди, коли ти себе зішкрібаєш із ліжка, ведеш у ванну, одягаєш і ведеш на роботу. Це от, напевно, цей стан вигорання. Але все одно в цей момент згадую, що я ще не стара. Тому що це – ознака старості: коли ти себе до чогось змушуєш.
«Іро, ти ще не стара»… А ви приховуєте свій вік?
Ні.
А це не страшно: бути дорослою?
Я навіть не знаю… Складно сказати. Мені дуже хочеться відчувати себе молодою в тому плані, що я фізично можу те, що й молоді. Я завжди намагаюся ставити собі якісь завдання й розумію, що молодші за мене швидше їх можуть вирішити, але я можу їх переграти в тому, що я – більш обізнана й більше поінформована. Тому на «спринтерських дистанціях» я можу поступитися, але точно не на «марафоні». Тому що я більше знаю й намагаюся тримати себе в курсі справ. Знаєте, це як моє вогнище горить – а я підкидаю дрівця. А молодь – це ті, хто тільки розводить вогнище (усміхається). Для мене важливі фізична активність, поінформованість, хотіти все, багато й одразу. Це, напевно, притаманно молоді. Тому що коли людина більше нічого не хоче – вона деградує. А коли людина деградує – організм старіє: фізично, психологічно, психічно, розумово. Ну, давайте називати речі своїми іменами. Тому якщо ти в молодості хочеш тільки розваг – я вважаю, що ти – деградант, умовно старий (сміється).
Іро, а що ще є у вашому житті, крім роботи?
Собака, папуга. Щоправда, папуга зараз у мами, тому що брат поїхав – і я папужку відвезла до мами, тому що їй було сумно. Бо Жорік, хоч і маленький, породи хвилястих – він уміє розмовляти й дуже ручний. Тому мамі трохи клопітно, але точно не сумно. А Гаріку – трішки більше року.
Гарік – це собака?
Так. Французький бульдог.
Це перший ваш?
Ні, другий. Свого першого собаку я взяла з притулку, але з ним дуже трагічна історія трапилася, після чого я дуже багато років узагалі не відважувалася взяти іншого… Я боялася дуже, тому що не хотіла повторення ситуації. Зараз теж у деяких моментах, коли Гарік не слухається й хоче, там, рвонути на проїжджу частину – мене аж теліпає. Але зараз це собака, який не дає відпочити, дає прикурити, скажемо так (усміхається), який постійно щось вимагає від тебе, особливо – уваги. Але я відволікаюся, напевно, це добре, і зараз займаюся дресируванням. Його, звісно, розмовляти не навчу (сміється), але на скейті їздити постараюсь навчити. Бо це – єдина порода собак, які вміють це робити й навіть дуже талановито катаються. Сподіваюсь, що і мій Гаррі зуміє здивувати.
А коли, наприклад, трапляється відпустка, ви надаєте перевагу тому, щоб поїхати кудись, чи більше любите проводити вільний час вдома?
Я дуже люблю подорожувати, з колишнім чоловіком ми багато подорожували. І це – те, чого мені в останні два з половиною – три роки не вистачає. До речі, свого часу я отримала міжнародну ліцензію капітана вітрильного судна. Сподіваюся, що наступного літа таки знову вийду під вітрилами в море. Тому що мені треба, все ж таки, поновити знання, вдосконалитися й вийти на другий рівень. Я сама від себе не чекала (усміхається). Але це настільки захоплююче – ви собі не уявляєте просто! Правда! От уявіть: ви виходите в море, розправляєте вітрила – і йдете. І оцей шурхіт яхти по поверхні моря – він настільки специфічний… море так не шумить. Я не знаю, як передати цей-от шурхіт, цей шум. Коли ти це чуєш і рухаєшся вперед. Коли ти можеш зайти в бухту, кинути якір, перебратися на берег – і ти сам на сам із природою. Людей немає, тому що це бухта, де немає купи відпочивальників. Ти можеш виловити або купити рибу, вийти на берег, розвести багаття, переночувати на березі або на яхті. Коли в нас була практика на базі Туреччини, ми швартувалися й виходили в кав’ярні повечеряти, а потім поверталися – й ти спиш на палубі під зоряним небом! У нас були фантастичні інструктори.
А як узагалі виникла ідея цьому навчитися? Бо плавати, відпочивати – це одне, а самій керувати яхтою – зовсім інше
Якось так сталося, що за два роки до того я абсолютно випадково прочитала допис однієї дівчини про те, що вона теж отримала ліцензію й почала ходити в море, і що їй дуже подобається бути капітаном на вітрильній яхті. І є змагання щорічні, де дівчача команда змагається з чоловічими. І я подумала: «Хм, непогана така ідея». Отак із подругами поїхати відпочивати – орендувати яхту й не залежати від готельного сервісу. Ти – сам собі господар: вийшов, пересуваєшся, можеш великі відстані подолати в цей момент. І я думаю: «Але хто ж буде управляти яхтою? Треба навчитися. Треба, напевно, спробувати, якось потрапити». А потім колеги на роботі, коли почули цю історію – на день народження мені подарували курси. І я пішла навчатися.
А курси – за кордоном?
Ні, тут, в Україні. Спочатку здаєш теорію, потім – практика на Дніпрі, й потім – морська практика вже на тиждень – на базі, ми проходили її в Туреччині. Є ще варіант практики в Греції, але там гірша ситуація, для новачка – дуже складно. А от у Туреччині сервіс дуже хороший у плані того, що коли ти швартуєшся, виходиш у море – турки дуже допомагають. Якщо ти не справляєшся – тобі допоможуть пришвартуватися, якщо треба вийти з бухти чи відшвартуватися –допоможуть. Тобто там дуже хороший сервіс у допомогу тим, хто вперше чи вдруге виходить у море, тобто, новачок у вітрильнику, яхтингу. Щиро рекомендую спробувати!
А фізично це не складно: піднімати вітрила й так далі?
Ні. Там, насправді, складнощі які: от ми, наприклад, вчилися, тренувалися швартуватися, й коли штиль – це нормально, а коли є пориви вітру на морі – відповідно, швартовка ускладнюється. І ти заходиш – і не попадаєш, відходиш, знову заходиш, знову заходиш. Це дуже втомлює психологічно, коли ти не можеш правильно пришвартуватися. Щоб чогось не знести, щоб інші яхти не зачепити. І коли ти все це робиш уперше – непросто. Але – як із кермуванням авто: чим частіше сідаєш за кермо – тим краще виходить, тим більше кайфу і драйву.
Іро, ви – дуже різностороння особистість. А які у вас іще є незвичні хобі?
Я дуже люблю вишивати. Правда, зараз не займаюся вишивкою, але знаю дуже багато технік і колись навіть посідала перші місця на змаганнях із народних промислів. Дуже люблю читати книги. У мене велика бібліотека, й це одна, напевно, така давня звичка моя: якщо щось – просто відкривати книгу й починати читати.
Які з останніх прочитаних книг найбільше сподобалися? Що б порадили почитати?
Я специфічні, напевно, якісь книги читаю. До прикладу, «Егоїстичний ген» Докінза про те, ким є людина і як вона запрограмована. Або «Наш дивакуватий мозок» Бернетта. Остання – Бергмана «Постань і вбий першим» – про ізраїльську розвідку «Моссад». Дуже цікава книга! Вона специфічна, й трошки важко її читати, напевно, але для мене як людини, яка цікавиться розвідками світу – вона дуже цікава. І особливо – зараз, на тлі того, що відбувається в Ізраїлі… Я дуже люблю серіали, теж із розвідкою пов’язані. От зараз «Фауду» передивляюся. Подивіться, дуже цікаво – як це працює!
Ви більш специфічну літературу читаєте, так? Чоловічі такі захоплення у вас певною мірою?
Я навіть не знаю, як це пояснити. Напевно, так. Хоча, мені здається, що дівчатам це теж цікаво. Ну, яхтингом, насправді, дуже багато дівчат захоплюється! У нас на курсі з дванадцяти людей було чотири дівчини. Все одно це – великий відсоток, я думала, що буду одна. Просто на світі – дуже багато цікавих речей! Для мене, принаймні (усміхається).
