Марія Титаренко: Справжній текст має вкарбовуватись у досвід читача, ніби його власний

Від бар’єрів у пошуку найцікавіших вправ до методів, що стали її візитівкою у навчальному процесі. Але найцікавішим є її підхід до самого процесу письма, який перетворюється зі спонтанного натхнення на професійну майстерність, де мають значення не музи, а м’язи.

Як ви обирали конкретні вправи для книги, адже за роки викладання у вас, ймовірно, їх було набагато більше.

О, так! За 19 років викладання у мене назбиралося чимало різножанрових вправ, які я практикувала на курсах з есеїстики, художнього репортажу, креативного письма та сторителінгу. У пропозиції для “Лабораторії” я подала синопсис вправника на сто вправ, прописаних у змісті. Вже під час роботи я зрозуміла, що вправу я не можу скоротити до одного задуманого розвороту, адже з поясненнями, прикладами і підказками вона займає щонайменше два-три розвороти. А відтак такий вправник буде просто непідйомним (і для читачів, і для видавця, і для вантажників). Врешті я зупинилася на благородній цифрі “50” із компліментом-бонусом наприкінці (а це вже понад 350 сторінок), решту 50 залишу на потенційний другий “заплив”. Тож відбір вправ був складним, бо за облавком лишилося ще чимало прийомчиків, експериментів та студентських знахідок.

Чи є у вашому підході до творчого письма вправа або методика, якою ви пишаєтеся найбільше?

Гм… оце так задачка. Я б тут могла сказати, що найбільше люблю (не пишаюсь, бо пишаюсь я студентами:) вправи із зірочкою. Це вправи підвищеної креативної складності, їх у вправнику дев’ять. Утім, найбільше як лекторку в УКУ і поза університетом мене знають завдяки моєму методу і заразом мему “Не музи, а м’язи!” і вправі зі звукописом чайника (відтворити звуками, як закипає чайник). Можливо, ще за принцип худрепу “дізнайся ім’я собаки”, хоча він не мій, а Тома Френча, який я почула від нього на Німанській конференції у Бостоні.

Яке найбільше непорозуміння щодо процесу творчого письма ви зустрічали серед ваших студентів?

Я пишу про це у вправнику: найбільше мене дивує те, що студенти не вміють самі відчувати власний текст. Тобто увиразнювати знахідки, прибирати словесний мотлох (за В. Зінссером), позбуватися вступних абзаців-розбігів чи кінцівок-здихликів. Тому в бонусі до вправ я ділюся різними алгоритмами діагностики текстів (“парасолька”, “мікроскоп”), якими ми користуємося зі студентами після написання вправ.

Який розділ або вправа у книзі були найважчими для вас під час написання і чому?

Найскладнішим був саме пошук у своїх архівах студентських прикладів до вправ, адже треба було перерити знову гори ксерокопій (із давніших часів), листувань у ґуґл-групах або просити відновити деякі курси із цифрових архівів УКУ на Moodle-платформі. Іноді у мене опускались руки, бо текст пам’ятаю, а де його знайти — ні (я маю добру пам’ять на добрі тексти, у решті хибую на тотальну амнезію). Часом я зверталась по тексти до колишніх студентів, але вони теж не могли їх у себе знайти. Тому маю жаль за текстами, які не знайшлися, але також і за текстами, які просто не помістились до вправника, бо ж неможливо дати надцять прикладів до однієї вправи, хоч як не старайся!

Як стипендія імені Фулбрайта та інший ваш дослідницький та академічний досвід вплинули на ваш підхід до творчого письма? 

Вплинули кардинально і безповоротно. Завдяки програмі Фулбрайта я мала можливість протягом 2008-2009 років зануритися з головою в американський новий журналізм. Мені іноді здається, що я звідти так і не випірнула. Я безтямно закохалась у всю їхню “банду” на чолі з Томом Вулфом і всі ці неймовірні прийоми, фінти й віражі наративної журналістики. Після повернення зі штатів я створила курс із художнього репортажу, який читаю донині. Тоді я також започаткувала лабораторію худрепу на «ЛітАкценті» й пізніше долучилася до журі Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена “Самовидець” (декілька прикладів у вправнику — звідти). Утім, одним із найбільших академічних відкриттів для мене стала Програма з креативного письма в Університеті Аделфі (у Нью-Йорку). Її засновниця Джуді Баумель, поетка і лавреатка Вітменівської премії, покликала мене з лекцією у 2010 році на свій курс «Написання поезії». Тоді я остаточно впевнилась, що муз (навіть поетичних!) можна (і треба) тренувати. Ну і, звісно, щорічна лектура: вона тримає у формі, відчеканює підходи, увиразнює метафори, змушує вигадувати нові вправи, інтегрувати нові методики, долучати “свіжі” приклади з літератури і медій, надихає на нові подвиги і провали (авжеж, куди без них).

Що, на вашу думку, є найбільшим викликом для сучасних письменників і журналістів в Україні?

Найбільшим викликом є війна у всіх її проявах. Ті, хто воюють, часто випадають з літпроцесу. Ті, хто загинули чи зникли, більше ніколи у нього не повернуться. Як писала Вікторія Амеліна, це наше “нове Розстріляне Відродження”. Чимало тих, хто пише про війну, не знають, як це робити фахово (збирати свідчення, перевіряти факти, працювати із травмою тощо). З іншого боку, починають писати воєнні репортажі ті, хто ніколи цього не робив раніше. Так, у вправнику я цитую поетичний репортаж Мирослава Лаюка (а це дуже рідкісний вид репортажистики у світовій практиці). А назагал викликом завжди був і буде якісний, справжній текст. Сенсибельний, виразний, глибокий, пам’ятний, промовистий, який вкарбується у досвід читача, ніби його власний. Саме такими текстами ми зможемо пояснити світу цю війну і долучитись до наближення Перемоги.

Як ви бачите майбутнє творчого письма в Україні і яку роль у цьому відіграють техніки та методики, які ви описали у своїй книзі?

Останнім часом в Україні спостерігається сплеск перекладної та оригінальної літератури про письменницьку майстерність, а також зростання попиту на курси й тренінги із креативного письма. З’являється чимало нових авторських методик із творчописання, літрезиденцій, конкурсів для початківців, ба навіть починає формуватися інститут літагентів та менторів для авторів, що свідчить про розвиток сфери. Я вболіваю за цей процес і вітаю якісні інноваційні методики, та водночас з’являється чимало псевдопрактик, накладів “повітря” і курсів-пігулок (ковтнеш — і вмить станеш Нобелівським лавреатом, авжеж). Тому я би дуже хотіла, аби разом із помітним нині розвитком медіаграмотності у авторів також вироблявся критичний підхід до всіх цих пропозицій на ринку. Я би хотіла, щоб у школах навчали різних практик письма (зокрема процесуального підходу), аби в університетах практикували не лише креативне писання, але й читання (“creative reading”). І я сподіваюсь, що мої напрацювання, зібрані у вправнику, стануть невеличким (а може, й величким!) павербанком як для тих, хто хоче навчатися письма, так і для тих, хто хоче письма навчати.

Як ви ставитесь до GPT-чата?

Як до цілком логічного етапу розвитку ШІ. Це інструмент, який слід використовувати зі здоровим глуздом, бо в одному він може стати помічником, а в іншому — добряче підставити користувача. На творчописних курсах ми домовляємось зі студентами, що вони прокачуватимуть власні м’язи, а не м’язи GPT. Інакше вони помилились курсом.

Як ви вважаєте, у чому полягає секрет успіху?

Будь-який успіх — це вершина айсберга, в якому ми не бачимо під поверхнею води гору різного досвіду, зокрема невдач, розчарувань, помилок, шляху зусиль і часто надзусиль. Це такий собі осяяний сонцем примарний шпиль, який, утім, від сонця може розтріскатись і шубовснути назад у воду.

Чи є у вас вранішні ритуали?

Правду сказати, я страшне ритуальна людина у всіх своїх діяльностях (свої лекторські ритуали я детально описую у першій книзі “Комунікація від нуля. Есеї для Мані”). Вам розповім про один ритуал, який маю, і один, на який все ніяк не налаштуюсь. А ритуал маю найбанальніший — зранку свіжозаварена у джезві кава, але далі цікавіше — з парфумом. Ніс найчутливіший зранку (та ще й з кавою під носом). Отож при каві замість вранішніх медій я читаю парфуми (ними надИхуюсь і надихАюсь). А ритуал, до якого ніяк не дійдуть руки — це написання “ранкових сторінок”, що його наполегливо радить Джулія Кемерон у своїй книзі “Шлях митця”. Хотілось би з цього починати щодень, але зазвичай ранки розпочинаються із переполоханих збирань у садок, школу й універ.

Що читаєте і які улюблені книги?

Читаю дуже різну літературу, бо для різних потреб: для лектури й академічної сфери, на літературні модерації (модерую у проєкті “Мереживо. Літературні читання в містечках України” від Українського ПЕН), для своїх дітей, а ще ж треба щось і для себе. Тому книжкові “сталагміти” виростають з підлоги в мене повсюдно. А з улюблених у сфері креативного письма (звужу фокус, бо годі охопити все): Ян Парандовський “Алхімія слова”, Вільям Зінссер “Як писати добре…”, Вілл Сторр “Наука сторітелінгу…”, Енн Ламотт “Пташка за пташкою…”, Ростислав Семків “Як писали класики…” і “Анатомія письменниці…” (із порадами від 15 авторок). Більше з мого улюбленого можна знайти у 103 виносках у моєму вправнику.

Власні лайфхаки енергетичного відновлення?

Найважливіший: дбати про це відновлення — свідомо і систематично. “Батарейки” самі по собі не заряджаються (хіба трохи від сну і кави). Судячи з усього, мої “батарейки” — сонячні, тому я потребую сонця. Сонячних людей, книг, обіймів, новин, вин, слів (так можна продовжувати до безкінечності). І однаково важливо: намагатися не вичерпувати себе в нуль, а тим паче в мінус, адже можна втратити природну здатність до перезарядки.

 

Анастасія Ніколаєнко 

Фото: Анастасія Телікова