Нещодавно у видавництві Vivat вийшла книга про безмежну силу материнської любові: публікуємо уривок

Колись Фріда мала все, що їй було потрібно для щасливого життя. Але раптом усе пішло шкереберть: через три місяці після народження доньки чоловік покинув Фріду заради молодої коханки, а через спільну опіку жінка мусила розриватися між потребою заробляти й піклуватися про любу Гаррієт. Одного дня жінка залишає доньку вдома, а сама їде до офісу: туди й назад. Утім додому не повертається — офіцер поліції вимагає негайно прибути у відділок, бо Гаррієт там. Відтак недбалу матір, яка залишила доньку без нагляду, тимчасово позбавляють материнських прав і відправляють на перевиховання до школи ідеальних матерів.

Цей разючий роман про материнство, «досконале» виховання, державну бюрократію і суспільний тиск, а ще про силу безмежної материнської любові вийшов у видавництві Vivat.

Уривок із книги Школа ідеальних матерів (Джессамін Чен)

Соціальний працівник застряг у дорожньому заторі, такому звичному для години пік. Фріда нетерпляче чекала на нього в м’ятно-зеленій кімнаті. Вона не витримала й зателефонувала Ґастові.

— Забула тебе попередити. Знаю, що ви майже не вживаєте молочних продуктів, але хотіла попросити, щоб сьогодні ви не відмовляли Гаррієт у десерті. Я обіцяла дати їй морозива.

Ґаст сказав, що вони вже повечеряли. Що Гаррієт була дуже втомлена і майже нічого не їла. А зараз Сусанна її купає.

Фріда вибачилася, розуміючи, що відтепер вибачатиметься ще багато років поспіль, що вона вирила собі яму, з якої, може, ніколи не вибереться.

— Коли розмовлятимеш з ними, поводься спокійно, — порадив Ґаст. — Не втрачай здорового глузду. Я впевнений, що невдовзі все владнається.

Вона ледве втрималася, щоб не промовити: «Я кохаю тебе». Втрималася, щоб зайвий раз не подякувати. Вона сказала Ґастові «на добраніч» і стала міряти кроками кімнату. Треба було запитати в поліціянта, на чий виклик вони приїхали. Це могла бути літня пара з пришпиленими до вхідних дверей вицвілими листівками із зображенням Папи Івана Павла II. Або жінка, що живе по інший бік огорожі, чиї коти приходять гребти ямки на подвір’ї Фріди.

Або ж пара, що живе по інший бік її спальні, чиї гучні еротичні стогони змушують гостро відчувати власну самотність.

Вона не знає, як їх звати. Вона намагалася вітатися з ними, але кожне привітання залишалося без відповіді. Вони або ігнорували її, або переходили на інший бік вулиці. Минулоріч Фріда орендувала будинок з трьома спальнями біля Пассюнк-сквер. Вона була єдиною не білою мешканкою всього цього кварталу, єдиною, хто не жив там десятиріччями, єдиною орендаторкою, єдиною япі1, єдиною, хто мав дитину. Це був найбільший будинок, який їй пощастило знайти за такий короткий строк. І навіть довелося просити батьків підписати договір оренди, адже на той час вона ще не працювала в Пенн. Із Західної Філадельфії до роботи було ближче, але й значно дорожче. Фіштаун, Белла-Віста, Квін-Віледж та Ґрадьюейт-Госпітал теж були не на її кишеню. Вони переїхали сюди з Брукліну, коли Ґаст, ланшдафтний архітектор, отримав роботу в престижній компанії з озеленення дахів у Філадельфії.

Проєкти його компанії здебільшого були спрямовані на сталий розвиток: відновлення водно-болотяних угідь, дощові системи. Ґаст казав, що у Філі вони зможуть заощадити й купити будинок. Та й житимуть недалеко від Нью-Йорка і за необхідності зможуть туди їздити. І в цьому місті найбільше можливостей для розвитку дітей.

Їй ніколи не доводилося жити в такому маленькому населеному пункті. Вона тут застрягла. У цьому іграшковому місті, без підтримки, без справжніх друзів, лише з кількома ледь знайомими їй людьми. І тепер через спільну опіку вона повинна залишатися тут, аж доки Гаррієт не виповниться вісімнадцять.

Одна з лампочок загуділа. Фріда хотіла відпочити, але не могла позбутися відчуття, що за нею спостерігають. Сусанна все розповість своїм друзям. Ґаст розповість своїм батькам. Вона має розповісти своїм батькам. Відірвала майже всю кутикулу з великого пальця на лівій руці. Помітила, що болить голова, що пересохло в роті, що їй до нестями хочеться вийти із цієї кімнати.

Фріда відчинила двері й запитала, чи може щось перекусити й скористатися вбиральнею. В автоматі купила печиво з арахісовим маслом та шоколадку. Після сніданку вона нічого не їла. Лише пила каву. Протягом усього дня в неї безупинно тремтіли руки.

Коли вона повернулася, на неї вже чекала соціальна працівниця. У Фріди випала з рук недоїдена шоколадка, і вона, незграбно за нею нахилившись, дістала можливість добре розгледіти підтягнуті литки соціальної працівниці, її чорні капрі та кросівки.

Це була зовсім молода ефектна жінка близько двадцяти років. У Фріди виникло враження, що приїхала вона одразу після тренування. На ній був жакет зі спандексу, вдягнений поверх майки. Її декольте прикрашав золотий хрестик. І навіть одяг не приховував чітко промальованих м’язів на руках. Її фарбоване біляве волосся було стягнуто у високий хвіст, від чого обличчя із широко розставленими очима скидалося на морду рептилії. Фріда завважила, що на шкіру обличчя вона нанесла завелику кількість тонального крему, а риси підкреслила хайлайтером та контуруванням. Коли вона посміхнулася до неї, її білі зуби сяйнули, як у кінозірки.

Вони потиснули одна одній руки. Соціальна працівниця, пані Торрес, вказала на шматочок шоколадки на губах Фріди й сфотографувала її до того, як та встигла його витерти. Вона помітила на пальцях Фріди скривавлені кутикули й попросила показати руки.

—  Навіщо?

—  У вас якісь проблеми, пані Лю?

—  Ні. Усе гаразд.

Вона близько сфотографувала спочатку руки Фріди, потім її обличчя. Пильно придивилася до плями на сорочці Фріди. По тому дістала планшет і почала щось набирати.

—  Можете сідати.

—  Мій колишній чоловік сказав, що мене можуть позбавити права на опіку. Це правда?

—  Так, дитиною буде опікуватися батько.

—  Але такого більше ніколи не трапиться. І Ґастові це відомо.

—  Пані Лю, причина полягає у виникненні неминуче небезпечної ситуації. Ви залишили свою дитину без нагляду.

—  Фріда почервоніла. Вона постійно почувалася поганою матір’ю, і тепер цьому є доказ.

—  Ми не виявили жодних ознак фізичного насильства, але ваша дочка потерпала від спраги й голоду. У звіті написано, що її підгузок був геть брудний. Що вона довго й невтішно плакала. Вона була в критичному стані. — Соціальна працівниця зиркнула у свої нотатки та скинула однією бровою. — І мені сказали, що вдома у вас було брудно.

— Зазвичай я про це дбаю. Тобто прибираю на вихідних. Я б ніколи її не скривдила.

Соціальна працівниця холодно посміхнулася.

—  Але ж ви це зробили. Скажіть мені, чому ви не взяли її із собою? Яка мати не подумала б: «Якщо в мене виникне бажання чи потреба вийти з дому, я візьму із собою свою дитину»?

Вона чекала від Фріди відповіді. А Фріда пригадала свій тривожний стан сьогоднішнього ранку і своє егоїстичне бажання — мати хвилинку спокою.

Зазвичай вона могла зняти себе із цієї скелі тривоги. Прикро, що на неї завели справу. Виходило так, що вона б’є Гаррієт або виховує її в злиднях, як одна з тих матерів, котрі спекотного літнього дня залишають своїх немовлят на задньому сидінні автомобіля.

—  Так, ви це вже казали. Але, здається, ви щось від мене приховуєте. Чому це ви раптом вирішили поїхати до офісу?

—  Я поїхала купити кави. Потім заїхала в Пенн. Мені конче потрібен був документ, який я забула на роботі. У мене була сама лише роздрукована копія. Я працюю над статтею з одним із літніх професорів бізнес-школи. І він уже скаржився на мене деканові, коли я його неправильно процитувала. Він пропонував звільнити мене. А коли я дісталася офісу, то почала відповідати на імейли. Я мала б стежити за часом. Я знаю, що не повинна була залишати її вдома. Я розумію це. Я не впоралася.

Фріда смикнула себе за волосся, і воно вільно впало їй не плечі.

—  Гаррієт відмовлялася спати. Донька повинна спати двічі на день, але вона взагалі не спить. Я сплю на підлозі поряд з нею. Вона не засне, якщо я не триматиму її за руку. А якщо я спробую вийти з кімнати, вона одразу прокидається й починає плакати. Останні кілька днів я почувалася наче уві сні. Я була геть знесилена. Невже у вас не було таких днів? Я була така втомлена, що мені навіть у грудях боліло.

—  Усі батьки втомлюються.

—  Я мала намір одразу повернутися.

—  Але ви цього не зробили. Ви сіли в машину й поїхали собі у своїх справах. Пані Лю, це недбале поводження. Якщо ви хочете виходити з дому коли вам заманеться, заводьте собаку, а не дитину.

Фріда моргнула, намагаючись стримати сльози. Вона хотіла сказати, що зовсім не схожа на тих матерів, про яких розповідають у новинах. Вона не підпалювала власного будинку. Не залишала Гаррієт на платформі метро. Не пристібала Гаррієт до заднього сидіння машини й не спрямовувала машину в озеро.

—  Я розумію, що зганьбилася, але ж я не хотіла скоїти щось лихе. Те, що я вчинила, схоже на божевілля.

—  Пані Лю, ви колись страждали на психічні захворювання?

—  Час від часу в мене виникає депресія. Я не це мала на увазі. Я не…

—  Може, це був нервовий зрив? Маніакальний епізод? Ви були під впливом якихось речовин?

—  Ні. У жодному разі. І я не божевільна. Я не стану вдавати якусь ідеальну матір, але батьки теж помиляються. Впевнена, ви бачили й гірші випадки.

—  Але ця розмова не стосується інших батьків. Вона стосується саме вас.

Фріда намагалася говорити спокійно.

—  Мені треба побачити доньку. Як довго це триватиме? Я ніколи не розлучалася з нею більше ніж на чотири дні.

—  Так швидко ваша справа не вирішиться.

Соціальна працівниця пояснила перебіг процесу так, наче перелічувала список покупок. У Фріди, так само як і в Гаррієт, буде психологічне обстеження. Гаррієт призначать терапію. Протягом наступних шістдесяти днів буде три візити, що відбуватимуться під наглядом. Дату вибере штат. Служба захисту дітей запускає нову програму.

—  Я напишу свої рекомендації,— сказала соціальна працівниця. — Пані Лю, тіштеся тим, що дитина перебуває під опікою батька. Якби не це, ми були б змушені віддати дівчинку прийомній родині.