Публікуємо уривок з книги «Половина жовтого сонця» видатної нігерійської феміністської письменниці

WoMo публікує фрагмент книги «Половина жовтого сонця» від видавництва #книголав.

Чімаманда Нґозі Адічі — видатна нігерійська феміністська письменниця, поетеса та лекторка, яка завоювала світ своєю літературною талановитістю та соціальними поглядами.

Від своєї письменницької кар’єри до особистого життя Чімаманда Адічі була джерелом натхнення як для молодшого покоління дівчат, так і для молодшого покоління африканських письменниць, які прагнуть розповідати світові свою історію голосом художньої літератури.

Чімаманда має вражаючий обсяг творчої діяльності, включаючи романи, оповідання, есеї та лекції. Вона є однією з найважливіших голосів африканської літератури, яка прославляє та досліджує культурні та суспільні аспекти Нігерії.

«Половина жовтого сонця» Чімаманди Адічі — один з найпотужніших, драматичних і насичених емоційними картинами сучасної Африки роман, які коли-небудь бачив світ.

Половина жовтого сонця в центрі червоно-чорно-зеленого прапора символізує славне майбутнє Біафри — молодої держави на південному сході Нігерії, яка виборювала незалежність наприкінці 1960-х. П’ятеро біафранців — сільський підліток Уґву, сповнений революційних ідей професор Оденібо, британський емігрант Річард та не схожі між собою близнючки Оланна і Кайнані — живуть під час війни. Вони кохають, зраджують, обговорюють політику, тікають від обстрілів, знаходять себе, втрачають близьких і попри все вірять у перемогу. Авторка вдало поєднала інтимні історії героїв із загальнополітичним контекстом війни та долі Нігерії.

Читайте уривок з роману та замовляйте книгу за посиланням.

«На Сюзен усе ще був халат. Вона не здивувалися, коли Річард прийшов без попередження.

— У тебе виснажений вигляд, — сказала вона, торкаючись його щоки. Її тьмяне й сплутане волосся було легко зав’язане на потилиці й відкривало почервонілі вуха.

— Я щойно прилетів із Лондона. Наш літак спочатку зробив зупинку в Кано, — відповів він.

— Справді? — запитала Сюзен. — Як Мартінове весілля?

Річард нерухомо сидів на канапі; він не пам’ятав нічого з того, що сталося в Лондоні. Здавалося, Сюзен не помітила, що він не відповів.

— Трохи віскі, щедро розбавити водою? — запитала вона, вже наливаючи напої. — У Кано цікаво, правда?

— Так, — сказав Річард, однак хотілося йому розповісти про те, як він вражено дивився на яточників, машини та автобуси на переповнених лагоських дорогах, бо тут життя вирувало як завжди, наче в Кано нічого й не відбувалося.

— Це так безглуздо, що північани платять іноземцям удвічі більше, замість того щоб найняти когось із Півдня. Але тут можна заробити чимало грошей. Найджел от щойно зателефонував мені розповісти про свого друга Джона, одного страшнуватого шотландця. Так от, Джон — пілот чартерного літака, і він непогано заробив, доправляючи людей з ібо в безпечні місця цими днями. Він сказав, що в самій тільки Зарії їх убито сотні.

Річард відчув, як його тіло готується щось зробити — затремтіти, знесилитися.

— То ти знаєш, що там відбувається?

— Звісно, знаю. Тільки сподіваюся, що це не дійде до Лагоса. Але таке неможливо передбачити, — Сюзен випила одним духом. Він помітив сіруватий відтінок її шкіри, крихітні краплі поту над верхньою губою. — Тут дуже й дуже багато людей ібо — ну, а де їх немає, так? Не те щоб вони самі це на себе не накли́кали, якщо добре подумати, з їхніми клановими зв’язками, пихою, контролем ринків. Власне, дуже по-єврейськи. І, крім цього, вони не надто цивілізовані, не те що йоруба, наприклад, які контактували з європейцями на узбережжі багато років. Пригадую, як хтось казав мені, коли я тільки сюди приїхала, щоб я була обережна, найнявши служку з ібо, бо не встигну й оком змигнути, як він заволодіє і моїм домом, і землею, на якій той стоїть. Хочеш іще віскі?

Річард похитав головою. Сюзен налила собі ще алкоголю, але цього разу води не додала.

— Ти нічого не бачив в аеропорту Кано, правда?

— Ні, — відповів Річард.

— Напевно, аеропорт вони не чіпатимуть. Так дивно, правда, що ці люди не здатні контролювати свою ненависть одне до одного. Звісно, ми всі когось ненавидимо, але вся справа у контролі. Цивілізація вчить, як себе контролювати.

Сюзен допила і налила собі ще. Її голос розходився луною, коли він пішов у ванну, й підсилював біль, від якого й так розколювалася голова. Він відкрив воду. Його вразило, яким незміненим він виглядав у дзеркалі, як волосинки на бровах і далі стирчали, а очі мали такий самий вітражно-синій колір.

Побачене мало б його змінити. Сором мав би залишити червоні бородавки на його обличчі. Побачивши, як убили Ннаемеку, він відчув не шок, а велике полегшення, що Кайнані нема поруч, бо він не зміг би її захистити, і солдати знали б, що вона з ібо, й застрелили б її. Він не міг врятувати Ннаемеку, але мав би подумати насамперед про нього, смерть цього хлопця мала б цілком заполонити його. Річард дивився на себе й думав, чи справді все це сталося, чи й справді він бачив, як загинули люди, чи густі запахи з розбитих пляшок та скривавлених людських тіл не були тільки в його уяві. Але він знав, що це точно сталося, і сумнівався тільки тому, що змушував себе сумніватися. Він опустив голову до раковини й заплакав. Вода сичала, рясно ллючись із крана.»