WoMo-книга: «Про що мовчать» Тані Касьян

Є жінки, життя яких проходить немов у паралельному світі: ми нічого не знаємо про те, як живуть, наприклад, жінки з наркозалежністю або з ВІЛ-статусом, або безпритульні жінки. Подвійна стигматизація (як представниць вразливої категорії і, одночасно, як жінок) надійно ізолює їх від нашого погляду. Головна редакторка WoMo та ZZA Таня Касьян протягом року спілкувалася саме із такими жінками. А тепер публікує відверту й сміливу книгу «Про що мовчать» (BookChef).

Наскільки ваша думка як інтерв’юера та автора збігається з думками персонажів? Якщо не збігається, як ви почуваєтеся?

Коли ти береш інтерв’ю, твоє завдання — створити такі умови для співрозмовника, щоб він відкрився. Але правда моїх героїнь була незручною навіть для мене, людини, яка кожного разу дивувалася: чому так відбувається у світі? Так, зізнаюсь, що інколи я була шокована, але я навчилась не засуджувати людей, бо розумію, що не маю на це права. Тож, у таких випадках я задавала ще більше питань, щоб стати на місце людини, спробувати її зрозуміти. І мені здається, що мені це вдавалось. Думаю, читаючи книжку, ви збагнете, у яких саме моментах так відбувалось.

У чому ви змінили ваші погляди після спілкування з кожною героїнею?

Я стала більш толерантною до людей. Люди, яких ми зустрічаємо у житті, так чи інакше стають нашими вчителями. Це стосується і моїх героїнь. Наприклад, я стала дуже обережною у своїх словах, намагаюсь використовувати правильні терміни і пояснюю іншим, чому треба говорити «роми», а не «цигани», «безпритульні», а не «бомжихи». Для мене було принципово створити словничок коректної термінології, який ви знайдете майже після кожної історії. Ще я стала більш чуйною, і водночас це спричиняло психологічний дискомфорт. Над деякими історіями я пролила достатньо сліз, і добре, що є психолог Маша Фабричева, яка допомагала мені не вигоріти під час роботи над матеріалом.

Як ви обирали експертів, які писали коментарі до кожного розділу?

Разом з командою та видавництвом BookChef ми склали список медійних персон, які могли б відгукнутися та прочитати історії. Хотілось побачити реакцію — чи зачепить? Чи відгукнеться? І важливо було підключити саме лідерів думок із різних сфер, адже чим більше людей дізнаватиметься про подібний досвід інших, тим більше шансів, що градус толерантності все ж трохи підвищиться у нашому суспільстві. Принаймні, це моя велика мрія, яку я закладала, працюючи над матеріалом. Насправді, тих, хто хотів би долучитись до проекту, було набагато більше, але не всі виявились готовими читати у результаті.

Як ви шукали героїв?

Серед моїх героїв інтерв’ю є і чоловіки, але акцент у цій книзі ми зробили саме на історіях жінок. Я вже декілька років працюю у темі ґендерного різноманіття і написала не один десяток матеріалів на тему різних видів дискримінації, з якими стикаються жінки. Тому логічно було продовжити в цьому напрямі. Свою першу героїню я знайшла на заході-дискусії, далі вона порекомендувала мені іншу героїню, та — третю. І якось так і пішло — разом із ними я плела цю сіточку знайомств.

Героїні яких категорій представлені у книзі? І кого ви б ще хотіли почути та чому?

У книзі представлено 13 інтерв’ю. Серед моїх героїнь жінка, яка живе із наркозалежністю, та жінка із ВІЛ, жінка, що страждає на сексоголізм, а також ромка, безпритульна та жінка, яка пережила зґвалтування у віці 6 років, жінка із біполярним розладом та ін. У мене є ідеї, з ким спілкуватись далі. Але я не хочу це розголошувати.

Як народилась ідея книжки?

Якщо чесно, спочатку моя колишня керівниця Іра Рубіс запропонувала мені написати про дитячих хірургів. Ми сиділи у кабінеті та обмірковували нові ідеї проектів для сайту zza.delo.ua. Подумали, що розповідати про такі професії з високим психологічним тиском має бути цікаво. Через деякий час я потрапила на зустріч-дискусію із колишніми секс-працівницями. Я тоді дуже здивувалась, коли одна дівчина почала розповідати про свій досвід. Аліна зовсім не відповідала моїм стереотипним уявленням про секс-працівниць. Я запропонувала зробити інтерв’ю, і вона погодилась. Під час розмови я вже зрозуміла, у якому напрямку буду рухатись далі і з ким хочу поговорити ще. Але в мене і думки не було з цих інтерв’ю робити книжку, хоча я з дитинства мріяла писати.

Перша така реальна думка закралась, коли ми з нашою креативною командою працювали над словником ґендерних термінів на WoMo два з половиною роки тому. Нам дуже хотілось зробити його у принті, але не випадало нагоди. Коли у черговий раз ми розмірковували над тим, що б можна було перетворити на книгу, наш креативний директор Максим Золоєдов сказав мені: “А, може, твій проект “Про що мовчать”? Скільки історій ти можеш написати? Скільки можна відшукати героїв?” Я була здивована тим, що це спало йому на думку. Але зараз розумію чому. Кожного разу після інтерв’ю я була дуже схвильована та емоційно переповідала йому те, що почула. Тобто проект “Про що мовчать” міцно оселився всередині мене. Мабуть, коли робиш щось із такою пристрастю, усе виходить. Тож, коли під час однієї вистави я зустріла представницю видавництва BookChef, я не вагалась і розповіла про ідею книжки.

Для кого ваша книжка? Чому її треба читати?

Для мене ці історії стали безцінним досвідом. Завдяки роботі над матеріалом я змогла побувати у жіночій колонії та навіть морзі. Я, наприклад, навчилась контролювати свої перші думки про людину. Так, у мене теж рефлексійно виринають у голові стереотипи, але я себе спиняю і починаю міркувати — чому ця людина тут? Чому вона так виглядає? Чи маю я право засуджувати її за це? Ми ж усі живемо у своїх бульбашках, просякнутих якимись уявленнями про те, який він — наш світ. Але він набагато більший та складніший. Я хочу, щоб люди починали вчитись слухати один одного, хоча б слухати. Тож відповідь на питання буде така: книга для всіх, кому не байдуже, у якому світі вони живуть.

Розкажіть про ідею графічного оформлення книжки, як воно доповнює текст?

Це ідея мого колеги та друга Макса Золоєдова. Він дуже хотів залучити до проекту дизайнера шрифтів Дмитра Растворцева, мріяв з ним попрацювати. І в нього народилась ідея за допомогою тексту проілюструвати історії. Ми довго розмірковували, яким чином це має виглядати.

Ідея прийшла до нас на кухні нашого старого офісу. Це був той самий “A-ha!” момент! Історії, які зібрані у книзі, складні для сприйняття, — не кожен здатний про таке говорити, не кожен може таке слухати. Тож цю складність та напругу ми вирішили реалізувати у книзі, трохи спотворивши шрифти, адже функція шрифтів — полегшити читання та зробити цей процес максимально комфортним, а ми усе зробили навпаки.

Я запропонувала відрефлексувати усі історії та виділити декілька слів, які найбільш влучно описують їхній зміст (потім ці слова стали назвами шрифтів до кожної з історій, ви можете побачити англійську та українську назви з боку на сторінках). Далі Макс працював з Дмитром, той мав до цих слів придумати асоціації-креслення літер. Тобто він змінив шрифти, додавши текстам більшої напруги. Коли ви будете гортати сторінки, ви не одразу зрозумієте, що відбувається. Але потім навіть будете шукати “а що приховано у цій історії?” І це справді захоплює, — перевірено на фокус-группі із друзів!

Далі підключилась ілюстраторка Настя Левицька. Вона прочитала усі історії і до кожної намалювала по дві стильні та лаконічні ілюстрації. Я їх називаю “приховане” та “дійсність”, тому що спочатку читач буде бачити сторінку залиту червоним кольором та чорні контури малюнку, а коли він її перегорне, для нього відкриється те реальне, що не було помітним у червоних кольорах. І шрифт, і ілюстрації посилюють враження від прочитаного та у буквальному сенсі змушують читача відкрити очі. 

Ну а потім насала черга роботи верстальника Олександра Скоріченка та дизайнерки обкладинки Ольги Терещенко. Їхне завдання було зберегти лаконічність стилю і всередині книжки, і на обкладинці.

Як ви думаєте, чому наше суспільство таке нетерпиме й жорстоке до тих, кому й так погано? Це національне «на кого бог, на того й люди»?

Ні, не національне. І взагалі, я з обережністю ставлюсь до таких узагальнень, адже вони підсилюють стигму та стереотипи.

Мені здається, що людям не вистачає толерантності, бо немає емпатії та розуміння. Немає розуміння, бо немає достатньої інформації або бажання розібратись. Натомість є страх. Але виникає він знову ж таки від недостатньої кількості інформації. Ми ж боїмось невідомого і в нас народжуються природою закладені реакції: бігти — тобто тікати і не чути того, що нам кажуть; завмерти — робити вигляд, що нічого не відбувається; боротись — атакувати те, що нам незрозуміле. А правильно було б дослухатись і спробувати зрозуміти, перш ніж робити якісь висновки. Дуже сподіваюсь, що комусь моя книга у цьому допоможе.

• Ціна книги: 170 грн
• Де придбати: book24.ua
• Передзамовлення — 163 грн

Ілюстрації: Анастасія Левицька

Записала Тетяна Гордієнко

— Читайте також: WoMo-книга: Як бути класним татом