Сьогодні українці знову повертають свою ідентичність — мисткиня Ольга Рондяк

Американська мисткиня українського походження Оля Рондяк народилася і виросла в еміграції, але після отримання Україної незалежності вирішила повернутися в Україну. Оля та її родина зберегли українську ідентичність, перебуваючи за кордоном після Другої світової війни. Мисткиня бачить сьогодні, як українці відчувають цю ідентичність і знову виборюють її. Саме це вона відтворює у своїх роботах. Як Оля пережила початок війни, де бере сили на боротьбу та про мистецтво на допомогу армії, вона розповіла в інтерв’ю WoMo.

Як вашій родині вдалося зберегти ідентичність протягом стількох років еміграції

Мої батьки після Другої світової війни змушені були емігрувати, мама і дідусь опинилися з біженцями в Австрії, бабусю Радянський Союз виселив до трудового табору в Мордовію. Це наша трагічна історія. Моїм батькам було важливо передати нам українську культуру, історію, вони боялися, Україна втратить свою культуру, бо Радянський Союз проводив русифікацію. Неймовірно, як ця історія знову повторюється. Дитиною я завжди говорила, що я українка, пишалася цим. Щосуботи ходила до української школи, це було моїм життям, натхненням, ідентичністю. Коли Україна стала незалежною, я саме вийшла заміж, ми з чоловіком вирішили переїхати в Україну, аби зрозуміти наше коріння. Я знала Україну такою, якою моя мама її залишила в 11 років. Але, приїхавши до Києва, дуже мало людей мене розуміли, бо у столиці усі говорили російською мовою. Це було як ножем по серцю. Чому мене ніхто не розуміє? Що діється? Реальність мене здивувала. Звісно, 60 років перебування під Радянським Союзом зробило свою чорну справу — Україна розвивалася не так, як мало би бути. 

Згодом сталася Помаранчева революція, потім Революція гідності. Це був вибір українців, їхнього непохитного духу. 

Що змусило ваших батьків залишити Україну? 

Вони жили на Західній Україні. Дідо був українським філологом, професором і дуже вірив в Україну, він не хотів, щоб Україна скорилася Радянському Союзу, він розумів, що будуть зруйновані українські школи, церкви. Він хотів, щоб українська була мовою навчання у школі, через це його заарештували.

Мама розповідала, що коли дідо повернувся, вона його не впізнала, були тільки шкіра і кості, його катували. Вони розуміли, що такого ще раз він не переживе, тому вони з бабцею вирішили, що він на якийсь час поїде на Захід. Вони думали, що німці виграють війну і вони повернуться на Захід, але фронт рухався на Захід і вони не могли повернутись. Бабця залишилася у у Коломиї, бо її 19-річна сестра Оля (мене назвали на її честь) не могла ходити. На жаль, вона згодом померла на бабусиних руках. Коли мама з дідом були біженцями в Австрії, бабцю виселили до Мордовії, через те що вона допомагала українцям. Це було проти правил Радянського Союзу. 

Їй присудили 25 років таборів у Мордовії, але через 10 років (у 1956-му, коли Хрущов прийшов до влади, — ред.), її звільнили, як і багатьох інших засланців. У таборі бабуся почала вишивати ікони. Коли її звільнили, вона забрала цю вишивку із собою, пришивши їх до одягу. Таким чином вони перетнули океан, коли бабуся передала їх одному священнику, який узяв їх в Америку. Він опинився у Чикаго, а 1980 року у газеті вийшла стаття про мою бабцю та її вишивку. Через діаспору знайшли мою родину в штаті Огайо і у конверті надіслали ці вишивки. 

Після Революції гідності я робила колаж зі статтями з журналу, це також символічно. Через те що ікони бабця не закінчила, треба сьогодні це зробити, бо Україна знову себе реалізує як вільна. 

Бабуся так і не побачилася з дідусем, але вони листувалися. Я роблю копії цих листів і вставляю їх у колажі. На жаль, моя мама не бачила бабусю від 11 років. Моїй мамі зараз 89.

Які традиції були у вашій родині, аби зберегти українську ідентичність? 

Діаспора швидко побудувала українські школи, часто влаштовувала свята за всіма традиціями. Наприклад, на Івана Купала плели вінки, стрибали через вогонь. Найшанованіше свято вдома — це Різдво. Обов’язкові 12 страв на Святвечір. До війни сестра жила у Києві. Я питала у неї, як робити борщ, вона сміялася, бо каже, що ще не навчилася, а я думала, що кожна українка вміє варити борщ. 

Дуже багато українців сьогодні перебувають у вимушеній еміграції. Що вашій мамі та дідусю допомогло пережити їхню еміграцію?

Я чула від мами, що їй було добре, бо вона була з батьком, хоча йому було 55 років, він не знав англійської, йому було важко. Коли вони приїхали у США, мамі було 16 років. Це період реалізації себе як молодої жінки, але без мами поруч, без її прикладу.  Але вона тішилася від того, що вони почали цю подорож. Вона вважала це пригодою, як і більшість дітей. Діти сильні і можуть швидко адаптуватися до нових обставин, але мені завжди дуже важко думати про жінок, які зараз із малими дітьми. Українці мають дуже сильний дух. Не вперше вони переживають геноцид. Треба тримати цю віру і силу. Я у США намагаюся брати участь у кожній благодійній акції, щоб ці гроші пішли на допомогу.

Якою була ваша перша картина після початку війни?

Я почала нову серію під назвою “Жінки війни”. Справді не знала, що робити, але зрозуміла, що плакати не допомагає, тому мусила знайти сили і знайти, як допомагати людям під час війни. Я взяла вугілля, хоча ніколи ним не працювала, попросила подругу бути моделлю. Я щойно розпочала серію картин, а галерея у Маямі їх уже продавала.  Я навіть не мала часу назвати всі картини, а їх понад 50. Згодом почали продавати на аукціоні, онлайн, нещодавно одну з картин продали 20 тисяч доларів на аукціоні. Усі гроші йдуть на допомогу Україні.

І це все українські жінки. Одного разу прочитала у соцмережі про одну жінку. Це була Настя,  вона дуже мене вразила. Я навіть іще не читала цю історію з собаками, а просто роздивлялася її обличчя, надихалася її емоціями. Я відразу зробила картину. 

Як ви тепер сприймаєте українських жінок, що в них змінилося? 

Я зрозуміла від моєї бабці, що українські жінки рішучі, незламні, сильні. Саме такі портрети українок я створюю від 2013 року. 

У 2013 році я почала себе реалізовувати як художниця. Діти почали ходити до школи, і я вирішила перетворити своє хобі на роботу.  Машину з гаража ставила на вулиці, а в гаражі зробила майстерню і почала працювати щодня. Я вирішила, що це моя доля, моя робота.

Що було основним у кожній з ваших серій?

Я думаю, що про це варто говорити критикам. Я просто реагую на все, що є в моєму житті. Це мій процес розуміння себе, своєї історії, своєї родини, трагедії України і того, що я переживала, коли ми переїхали до України. Це про ідентичність, вона є  у моїх картинах. 

Коли діти були малими, ми часто подорожували між Україною та США. Картини відтворювали всі мої емоції життя, я намагалася швидко працювати у майстерні, щоб не розгубити ці емоції, залишити їх у картинах. 

Як ваші діти сприйняли війну та як ви їх підтримуєте?

Важко. Я вірю, що творчість — дієвий спосіб переживати важкі часи.Вони обдаровані, у них є музичний талант, я думаю, це їм допомагає. Коли почалася війна, мій чоловік був у Києві, я його розбудила о 5-й ранку і попросила виїхати за кордон. Це було дуже важко, бо він великий патріот і директор компанії, він хотів усіх підтримати, але водночас розумів, що може допомогти набагато більше за межами України. Він виїхав до Румунії, дістався Варшави і лишився там на два місяці, бо хотів був ближче до команди в Україні. Чоловік просив приїхати до Варшави, але діти були у США і я думала, що мені краще бути з ними.  Я підтримую дітей, хоча вони й дорослі. Вони виросли в Україні і хоча мають американський паспорт, Україна для них рідна земля, вони дуже хочуть повернутися, щоб зцілювати це все разом.

Вікторія Покатіс

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.