Джудіт Ґрізел мала досвід вживання наркотиків під час навчання у коледжі. Вона доклала багато зусиль, щоби усвідомити, що її залежність є проблемою біологічною й вона здатна її розв’язати. Після двадцяти п’яти років роботи неврологом вона написала книжку, яка стала підсумком всього, що Джудіт дізналася про залежність. Вона розповідає, як люди, подібні до неї, відрізняються ще до прийняття першого наркотику і щó наркотичні речовини роблять із нашими мізками.
«Універсальність вживання наркотиків у тваринному царстві декого наводить на думку, що це може відображати базовий біологічний потяг, такий само, як до їжі, чи сексу», – пише професорка психології Джудіт Ґрізел.
До залежності можуть вести стільки шляхів, скільки є узалежнених, проте є загальні принципи функціонування мозку, які лежать в основі нав’язливого споживання. «Я писала цю книжку з метою розповісти про ці принципи й таким чином пролити світло на біологічний глухий кут, який без кінця змушує вживати дедалі більше наркотичних речовин» — зазначає Джудіт Ґрізел.
Книжка “Завжди замало: про залежність, з досвіду та нейронауки” є викривальним поглядом на роль, яку наркотики відіграють у нашому житті, і пропонує нове важливе розуміння того, як ми можемо вирішити епідемію зловживань. Авторка розбирає механізми дії та вплив найпопулярніших легальних і нелегальних наркотиків – від кави до психоделіків. Є в книжці цікаві теорії про генетику залежності та вплив на неї довкілля. Публікуємо уривок з книги
Вступ
Мені було двадцять два роки. Я наближалася до хорошого завершення моєї поганої пригоди з наркотиками. Якось перед світанком одного дня наприкінці 1985 року позаду безіменної забігайлівки в Південній Флориді продавець дав нам з другом не той пакет. Нам «пощастило», бо ми отримали значно більше порошку, ніж мали передати знайомому знайомого десь на Середньому Заході.
На той час бездомні, ми з товаришем знімали номер у дешевому мотелі містечка Дірфілд-Біч. Як і слід було чекати, надлишки ми спожили. Під кінець марафону, коли наша заничка безжально спорожніла, а нас, виснажених, почало відпускати, друг заплутано виголосив, що нам завжди буде замало кокаїну. Хоча це пророцтво вразило мене своєю слушністю навіть у такому малопритомному стані, я все одно розуміла, що воно було недоречним. Як і в разі кожної залежності, дні, коли я «кайфувала», давно минули. Тепер жадання наркотиків стало нав’язливим, воно мало на меті втечу від жахливої реальності, а не пошук приємних відчуттів. Я билась головою об стіну достатньо довго й того ранку зрозуміла, що нічого нового не буде, хіба остаточна втеча— смерть, яка, щиро кажучи, не видавалась чимось надзвичайним.
Приблизно через пів року, завдяки радше низці обставин, а не особистому осяянню чи силі характеру, я вперше за роки протверезіла та досягла бодай якоїсь ясності розуму. Я побачила, що стою перед вибором: життя або смерть. Я могла й далі потурати своїй психічній хворобі та невблаганно нищити себе, а могла знайти інший спосіб життя.
З мого досвіду, мало хто з тих, хто стикався з таким вибором, обирав життя, і я спершу йшла в тому самому напрямі. Ціна абстиненції видавалася зависокою: який узагалі сенс у безнаркотичному існуванні? Проте ознаки характерної для клінічних наркоманів ломки змусили мене шукати іншого шляху. Я зрозуміла, що й у разі вибору наркотиків мені не уникнути тяжкого життя: проблем з поліцією, ув’язнення, контакту зі зброєю, розриву з будь-чим дружнім та близьким. Ознайомившись уперше з медичною моделлю залежності, я дійшла висновку: моя хвороба— це біологічна проблема, яку можна вирішити. Я постановила лікуватись від залежності, щоб позбутися небажаних речей у житті, спричинених уживанням наркотиків.
Із, можна сказати, винятковим напором (особливо якщо взяти до уваги, що до того мене вигнали з трьох навчальних закладів) я взялася здобувати ступінь доктора філософії в галузі нейробіології, хімії та генетики залежної поведінки. Таке досягнення, однак, мало що означало б для більшості залежних, які не з розповідей знають, що задля дози можна піти на все. Урешті мені знадобилося сім років, щоб закінчити коледж (серед них близько року різких змін, початих у реабілітаційному центрі), плюс іще сім років навчання безпосередньо на докторській програмі.
Ця книжка є підсумком того, про що я дізналася за останні два десятки років як нейронауковиця, дослідниця залежностей. Хоч я отримувала гранти від Національного інституту охорони здоров’я та маю дозвіл на володіння певними речовинами від Управління боротьби з наркотиками, з жалем мушу визнати, що так і не подолала цієї проблеми.
Однак я багато дізналася про те, як люди, подібні до мене, відрізняються ще до прийняття першого наркотику і щó наркотичні речовини роблять із нашими мізками. Я сподіваюся, що ця інформація допоможе рідним, близьким та політикам бути поінформованішими для прийняття рішень. А може, і самим узалежненим, бо мені цілком очевидно, що вирішення— не в простій пігулці.
Наркоманія сьогодні — це епідемія, катастрофа. Якщо ми самі не її жертви, то знаємо когось, хто бореться з нещадним примусом змінювати світосприйняття шляхом впливу на функціонування свого мозку. Особистісні та соціальні наслідки цього поширеного і невблаганного потягу такі великі, що їх важко вловити та описати. У США близько 16% старшого за 12 років населення відповідають критеріям залежності від наркотичних речовин, а близько чверті всіх смертей пояснюються надмірним уживанням наркотиків. Щодня з цієї причини у світі помирає 10 000 людей. А до могили вони стикаються з жахливими втратами: надії, гідності, стосунків, фінансів, нащадків, сім’ї, соціального статусу та засобів своїх спільнот.
У світі, мабуть, саме наркоманія є найгіршою проблемою щодо здоров’я, яка зачіпає майже кожну п’яту особу, старшу за чотирнадцять років. Говорячи суто у фінансовому плані, кошти наркоманії в п’ять разів перевищують кошти СНІДу, удвічі— раку. Для США це означає, що близько 10 відсотків усіх витрат на охорону здоров’я спрямовано на профілактику, діагностику та лікування осіб із залежністю, і в інших західних країнах статистика жахливо подібна. Незважаючи на всі фінанси та зусилля, успіх лікування не більш імовірний, ніж п’ятдесят років тому.
Є дві основні причини такої надзвичайно широкої, глибокої та сталої ціни наркозалежності. По-перше, надмірне вживання трапляється повсюдно, а географічні, економічні, етнічні та гендерні чинники на нього майже не впливають. Воно також вирізняється високою стійкістю до лікування. Хоча важко дійти достовірних оцінок, більшість експертів згодні з тим, що не більше ніж десять відсотків залежних можуть утримуватись від наркотиків упродовж значного часу. Порівняно з іншими захворюваннями, цей показник мізерний: особа з раком мозку має вдвічі вищий шанс побороти свою недугу.
Незважаючи на похмуру статистику, є й причини не опускати рук. Декотрим залежним у відчайдушному пориві таки вдається очиститись від наркотиків та навіть почати продуктивне, щасливе життя. Хоча нейронауці не вдалося зробити ґрунтовного аналізу механізмів, що стоять за такою зміною, ми дізналися досить багато про причини залежності. Знаємо, наприклад, що вона є наслідком складної павутини чинників, серед яких— генетична схильність, виховання та середовище. Я кажу «складної», бо кожен із цих чинників дуже заплутаний. Це і сотні генів, і незліченна кількість взаємодій з оточенням. Чинники ще й впливають один на одного. Наприклад, певний ланцюг ДНК може посилити схильність до залежності, але тільки за наявності (або відсутності) інших специфічних генів, а також певного пережитого під час розвитку (це може бути до чи після народження) досвіду, проте лише в специфічному контексті. Тож, хоча ми й можемо знати багато, складність цього захворювання означає, що ми ще не спроможні передбачити, чи в конкретної особи розвинеться залежність.
Хоча врешті до залежності можуть вести стільки шляхів, скільки є узалежнених, є загальні принципи функціонування мозку, які лежать в основі нав’язливого споживання. Я писала цю книжку з метою розповісти про ці принципи й таким чином пролити світло на біологічний глухий кут, який без кінця змушує вживати дедалі більше наркотичних речовин; інакше кажучи, наркотиків завжди буде замало, оскільки здатність мозку вчитися та адаптуватися у своїй основі нескінченна. Те, що колись було нормальним станом із перервами на кайф, невблаганно перетворюється на відчай, який лише тимчасово пом’якшується наркотиком. Коли розглядаємо механізми, що криються за кожним переживанням залежного, стає зрозумілим: для того щоб припинити цей стан відчаю, існують лише два шляхи— або швидка смерть, або тривалі муки невживання наркотиків. Коли патологія визначає поведінку, більшість залежних гинуть, намагаючись задовольнити ненаситний потяг.
Моя історія
У тринадцять я напилась уперше. Почувалася Євою, яка скуштувала яблуко. Чи пташиною, ув’язненою від народження в клітці, за мить після несподіваного звільнення. Алкоголь обдарував мене фізичним звільненням та духовною протиотрутою від постійного неспокою, який я не могла ані зрозуміти, ані розповісти про нього. Різка зміна світосприйняття, спричинена випитими півтора літрами вина в підвалі друга, змусила мене відчути, що і зі мною, і зі світом усе буде гаразд. Як темрява розсіюється світлом, а смуток— радістю, алкоголь у моїй підсвідомості розсіяв відчайдушні прагнення самоприйняття, пошуки екзистенційної мети, невміння жити в складному світі стосунків, страхи та надії. Тоді він видавався піднесеним на атласній подушечці порятунком від усього, що мене гнітило. Раптово звільнившись від брутального, тьмяного буття, я врешті відчула полегшення.
Чи, може, це полегшення було більше схожим на наркоз. Але й тоді, і протягом кількох наступних років я не лише не бачила різниці між забуттям і полегшенням, а навіть цим не переймалась. До хвилі, коли алкоголь уперше наповнив мій шлунок та мозок, я не вважала своє життя за тягар, однак того вечора, висунувшись із вікна кімнати друга та спогляда ючи зорі, неначе вперше по-справжньому вдихнула на повні груди. Побачений пізніше за барною стійкою плакат точно передавав мій перший досвід: «Алкоголь змушує тебе почуватись так, як ти мав би почуватися тверезим». Поміж іншого, я задумалась: якщо алкоголь робить такі дива, чому ж усі не випивають частіше?
Тож я з ентузіазмом стрімголов кинулася споживати. Із самого початку не пропускала нагоди випити скільки влізе, буквально протягом майже всього сьомого класу, бо школа давала найкращі можливості для свободи від батьківського нагляду в моєму світі — світі людей із середнім достатком з передмість. Я випивала перед, під час і (коли була можливість) після школи. І, здавалось, володіла дивовижною вродженою толерантністю до хмелю. Мені майже ніколи не було погано, не з’являлося похмілля— можливо, завдяки молодій печінці,— і я завжди мала презентабельний вигляд, незважаючи на те, що, безумовно, перебувала в стані сп’яніння. Хоча я ніколи вже не пережила всеосяжного відчуття цілісності, як уперше, алкоголь і надалі давав приглушене задоволення. Будь-яка зміна свідомості видавалась кардинальним поліпшенням порівняно з одноманітним та нудним життям за правилами.
Скільки себе пам’ятаю, мене пригнічували та дратували будь-які обмеження— і накинуті ззовні, і внутрішні. Жага нового, інакшого існує в самому моєму нутрі. Навіть сьогодні, коли я дбайлива приятелька, віддана дружина, рішуча науковиця та любляча мати, я відчуваю щемливе бажання кинути все і забутись у новому. Від чого чи до чого я тікаю, не можу сказати— просто знаю, що обмеження простору, часу, обставин, обов’язків, виборів (і втрачених можливостей) наповнюють мене всепоглинальним відчаєм. У мені постійно відлунює думка, що я марную час, хоча відразу ж визнаю: поняття не маю, що з собою робити. Як уві сні, час плине крізь пальці, поки я марно намагаюся виконати низку безглуздих дій, постійно пригнічуючи дедалі більшу паніку. Я фантазую про вихід в інший простір, прочинення пошкодженої брами в незнайому святиню, про перехід кудись, де всі погоджуються не вдавати, що речі є чимось іншим, ніж здаються.
Що відбувається? Що я роблю? Такі запитання, напевно, були серед моїх перших свідомих думок. Якщо я спробую їх будь-кому поставити, упевнена, у відповідь почую вказівки «бути хорошою», «багато працювати», «усміхатись» та «дбати про здоров’я». Інші не поділяють мого жаху чи принаймні побоювань, а я не розумію чому, бо ми всі підпорядковані тим самим примхливим законам існування, однаковим ірраціональним силам. Якщо ж хтось і поділяв це, то мене вражала й відштовхувала готовність такої особи, незважаючи на все, розтрачувати своє життя на купування непотребу, планування вечірок, прибирання, читання «новин».
Безліч людей намагаються дати раду почуттям відчаю та пустки, однак тоді я цього не знала і, за винятком кількох уривків з літератури, не стикалася з такими питаннями аж до пізнього підліткового віку. Коли я напилася вперше, то відчула, що сп’яніння пропонує простий шлях через труднощі дорослішання, і це відбулося задовго до того, як я стала достатньо свідомою, щоб озирнутися назад і задуматися про причини та наслідки моїх дій. Улюблений ефект від алкоголю— його здатність приглушувати екзистенційні страхи— зрештою цілковито мене зрадив. Тож пошук надійнішого джерела «лікування» самотності, відчаю та порожнечі— наркотиків— тривав недовго.
Голова Національного інституту проблем алкоголізму Джордж Куб заявив, що існують два способи стати алкоголіком: або таким народитися, або багато пити. Доктор Куб не намагається бути дотепним, і цілком імовірно, що те чи те трапиться з будь-ким із нас. Я погоджуюся, що багато таких, як я, мають відповідну схильність іще до першого ковтка, однак також визнаю, що наркотичні речовини спричиняють звикання та залежність (а це і є критерії наркоманії) у будь-кого, хто має нервову систему. На жаль, жодна наукова модель поки що не може пояснити моє швидке та жорстоке падіння до бездомності, втрати надії та цілковитого спустошення.
Придбати книжку можна тут.
