«Зрозуміла, що втратила своє життя і звернулася за допомогою». Історія українки в Канаді

Еміграція завжди непросте рішення, а коли вона вимушена, то й поготів. Але ще гірше, коли цей вибір ти у собі «продавив», остаточно не прийняв і таки опинився у незнайомій країні та відірваний від соціальних зв’язків. 

Під цим певно можуть підписатися багато українців, які виїхали з початком повномасштабної війни з Росією. І, зокрема, це історія киянки Юлії Стефанової, яка нині опинилася у далекій Канаді. 

Вона одна з жінок, які нині отримують безкоштовні психологічні індивідуальні та групові консультації в рамках проєкту «Відновлення психологічного стану жінок, які постраждали від російської агресії в Україні», і для WoMo погодилася розповісти свою історію.  

Війна застала у відпустці

Юлія закінчила економічний університет, але фінансистом так і не стала. Вийшла заміж, народила доньку і в декреті освоїла професію візажиста. «Мені подобається працювати з людьми, робити їх гарними», – розповідає Юля.

Останні 9 років вона вела свій невеличкий блог про косметику в Instagram, де допомагала підписувачкам обрати бюджетну декоративну та доглядову косметику. 

За популярністю блогерка не гналася. «Найкраща реклама – це рекомендації. Ми з дівчатами якось самі знаходили один одного. До мене приходили ті, кому мене хтось порадив, хто цікавився візажем та хотів навчатися, я ділилася чимось корисним, тим що сама спробувала і знаю. Мені приносив задоволення той факт, що я могла в своїй темі якось покращити життя жінкам чи дівчатам», – розповідає дівчина.

Тепло поміхаючись Юля зазначає, що змогла реалізуватися завдяки власній бабусі – вона стала нянею донечки онучки. «У мене графік був дуже гнучкий. На вихідних чи у робочий час я могла проводити майстер-класи та фарбувати людей до урочистих подій. Наприклад, коли люди тільки йшли на роботу, я вже могла повертатися додому, бо наречену зібрала рано вранці, – пояснює дівчина.

Повномасштабна війна застала Юлю зненацька, у відпустці – із донькою та екс-чоловіком вони відпочивали у Тайланді.

«24-го лютого ранком ми мали приземлитися у Борисполі, – пригадує вона. – Як і багато українців, напередодні я не вірила, що щось буде. Але приблизно за тиждень до вильоту на Батьківщину почалися розмови про скасування рейсів. Друзям, які мали виліт раніше, рейс перенесли і це трішки напрягло, але жодних побоювань, що додому не повернемося, не було».

Додому в Київ Юля приїхала через три з лишком місяці, не на довго, перед ще дальньою дорогою, щоб обійняти маму і бабусю та забрати деякі речі. 

24 лютого ж їхній рейс в Україну відмінили, натомість запропонувавши обрати будь-яку сусідню країну. «Ми обрали Польщу, бо автобус та поїзд їздить. А все ж вирішиться буквально за пару днів, цього не може бути, це непорозуміння якесь», – перераховує Юля свої думки, які знайомі багатьом українцям.

У аеропорту екс-чоловік дівчини зустрів свого колишнього клієнта і той допоміг знайти житло у Варшаві. Місяць чи півтора родина прожила у зовсім чужих людей, а потім переїздила та сутужно шукала постійне житло. «Ніхто не хотів здавати квартиру нам з дитиною, а ще у Києві залишився великий пес, якого потрібно було забрати», – перераховує причини невдач дівчина.

Був травень, у Києві стало відносно спокійно, і Юля не могла вже більше сидіти у Польщі та дуже прагнула опинитися нарешті вдома. Тим більше, що мама Юлі, яка теж виїхала з України, повернулася, а тато – служить. «Однак, я не могла дозволити собі це повернення, бо як мама маю перше, що дати дитині це безпеку», – каже дівчина.

Компромісом стала поїздка в Канаду

Візи на три роки оформили за спеціальною програмою для українців. Із собою у великій клітці забрали також 40-кілограмову акіту. Переліт собаки компенсували зоозахисники, собі квитки купували самі. По прильоту новоприбулим видали по три тисячі канадських доларів на дорослого, півтори тисячі – на дитину, більше допомоги Канада біженцям від війни не надає.  

«Ми прилетіли в середині червня і за два місяці я зрозуміла, що втратила своє життя, – зізнається Юля. – Це звісно я приймала рішення, що потрібно поїхати і побути там, щоб дитина була в безпеці, але це робилося на емоційних хвилях». 

До психологів проєкту «Відновлення психологічного стану жінок, які постраждали від російської агресії в Україні», який реалізується за сприяння міжнародного фонду «Відродження», дівчина звернулася із запитом щодо втрати себе та ціннісних орієнтирів

«Канада – це не Європа. Проблема не в країні, а в сприйнятті. Це наче інша планета, тут все по-іншому. Почало накривати, бо велика різниця в часі, до якої я досі звикнути не можу, – пояснює вона.  

Дуже важко комунікувати з кимось, бо друзі та підписники, хто вдома, хто в інших країнах Європи. І взагалі відчуття, що ти втратив все – і роботу, і дім, і звичне оточення, – наче в інших життя йде, а в тебе ні». 

Юля перестала вести блог та консультувати. «Раніше робота дуже спасала у складні моменти. У мене було розлучення, була пандемія, але я ніколи не складала рук. Можу поплакати тиждень, полежати, як мішок картоплі у темному місці, але потім збираюся і роблю. Але цього разу мене наче надламало. Перші два з половиною, а то й три місяці, я тут щодня плакала”, – зізнається дівчина.

Юлія Стефанова не бачить свого життя в Канаді: «У голові дисонанс, бо ти розумієш, що дитині буде краще в безпечних умовах, але мені тут важко. Я трішки працюю вже, але тут інші люди, інша ментальність та інша цінність моїх послуг. Зараз вивчаю мову, але будемо чесними, яка робота мене тут чекає? Тут дуже не вистачає рук, простої робочої сили. Ми тут ніхто, нас не чекали, але і ми не за золотими горами їхали, а від війни».

Дівчина переконана, що цілком зможе жити і у воєнному Києві. «Я поверталася додому в травні, щоб побачити маму і бабусю перед від’їздом у Канаду, і було дуже дивне відчуття, що морально набагато легше знаходитися вдома і навіть новини сприймалися та читалися зовсім інакше, – каже вона, але додає, що поки лишається в Канаді. 

Нові точки опори

На індивідуальних консультаціях психолог Ганна Шевченко допомогла знайти Юлі нові точки опори. Вона налагодила спілкування з друзями, трішки працює, водить дитину до школи, гуляє з собакою.

«Коли я зверталася за допомогою, то питання стояло дуже гостро «Я хочу повернутися, а чи можу я повернутися, а чи правильно, що я хочу цього». Психолог мене переконала, що всі відчуття зараз є нормальними, що я можу бажати іншого і ніхто мене за це не має засуджувати. Це моє життя і моє право, – каже дівчина. – Еміграція – це не для всіх. Я спробувала і це не для мене. Якби я знала, що мені доведеться пережити – просто морально вмерти тут, – то б звісно сюди не їхала. І дитину сюди б не везла, а розглядала б, наприклад, Німеччину. Я не звинувачую нікого, сама приймала це рішення, але не думала, що це буде так важко».

Зараз Юля намагається сприймати своє життя в Канаді як експеримент і шукати в тому користь. Наприклад, заради майбутнього вчить англійську мову на безкоштовних курсах.  

«Поки я вирішила, що маю бути з дитиною тут, але точно знаю, що повернусь додому, – зізнається українка. Не знаю поки якою ціною і коли. Не знаю, як ми будемо жити, коли війна закінчиться. Багато хто говорить, що от вдома життя не буде, там економічна криза. А коли її не було? Буде важко, але наші люди вже показали, що ми незламні». 

 

Спеціально для WoMo Ольга Ситнік