Що робити, коли маєш сина і доньку, а світ навколо повен стереотипів

Поради від сімейної медіаторки Тетяни Саніної

Тетяна Саніна, сімейна медіаторка, дослідниця неформальних освітніх перспектив, голова ГО Ресурсний центр для дітей і підлітків «Чародім», магістр соціології, авторка курсу «Соціологія дитинства», викладачка кафедри соціології НаУКМА

Тисячі років зовнішній світ, хай там хто його представляв — «церква», «мас-медіа», «школа», «родичі», повсякчас намагається залізти в наш особистий простір, щоби підказати, пояснити, переконати. Здавалося б, надворі ХХІ століття, а нашим дітям досі нав’язують дивовижні стереотипи про те, чим повинні або не повинні займатися дівчата і хлопці, жінки і чоловіки. Чи наші діти страждатимуть від цього, як ми? Чи, може, навпаки — вони розширять світогляд і врешті-решт змінять цей світ? Залежить від нас, дорослих, від нашого вміння нівелювати руйнівний вплив стереотипів, від нашої підтримки.

Ґендерні стереотипи вчепилися до мене задовго до народження дітей. Я була дівчинка жвава і любила бешкетувати: мені подобалися «хлопчачі» ігри й іграшки, я була голосною, рвучкою і швидкою. З певного віку мені, щоб заслужити повагу вчителів/вихователів, довелося змиритись і хоча б зовнішньо стати більше схожою на «правильну дівчинку». Та в глибині душі я назавжди залишилася баламуткою. Отож уже тоді я мріяла, що мої діти ростимуть в іншій атмосфері — я не обмежуватиму їхній темперамент та інтереси умовностями на зразок «дівчині не варто займатися стрільбою з гвинтівки, бо це марнування часу, який можна витратити на формування постави або кулінарний тренінг». Думаю, що змогла б краще й раніше реалізуватись, якби не довелося маскувати своє істину сутність, «прогинаючись» під вимоги соціуму, школи, родичів і однолітків.

Трішки теорії: що таке стереотипи і чому ми ними користуємось

Стереотипи — слово, яке сьогодні для більшості має негативну конотацію: і для людей із прогресивним мисленням, і для людей із традиційним. Одначе як соціологиня мушу зазначити, що сам по собі стереотип як явище не криє негативного забарвлення. Стереотип — це усталена схема соціальної поведінки, покликана полегшити нашу взаємодію з іншими, аби щоразу не вирішувати заново, тобто це своєрідна «система економії ресурсів у процесі оцінювання моделей середовища». Як на мене, стереотипи схожі на інстинкти, тільки соціальні, які виробилися у відповідь на вплив соціального й природнього середовища. Та на відміну від інстинктів, стереотипи здатні змінюватись, адже й соціальне середовище змінюється.

Серед найживучіших — стереотипи, пов’язані з гендерними ознаками. Від стосунків між чоловіками й жінками залежало виживання людського роду, тому суспільство завжди суворо регулювало ці питання. І нас, і наших предків з дитинства навчили, як поводитись відповідно до біологічної статі. Предків учили, щоб кожний/кожна з них міг/могла якнайшвидше зрозуміти, хто перед ними стоїть — чоловік чи жінка, фертильного віку чи ні, — та послати чіткі зрозумілі сигнали, які призведуть до парування і розмноження. Усе просто: коли на кону виживання роду/виду/людства, зайвого часу на з’ясування, що це за незрозуміла особа перед тобою, немає. Навіщо ж нам у перенаселеному світі, де у людей багато інших цілей, крім розмноження, такі стереотипи? Підозрюю, людству просто забули оновити прошивку.

Суспільство й надалі приділяє багато увагу чіткому розподілу людей на чоловіків і жінок, тому діти дуже швидко навчаються робити це за зовнішніми ознаками. Згідно з Кольбергом, діти у віці 2–2,5 роки вже вміють відносити людей до різних статей за допомогою одягу й довжини волосся. У цьому віці діти ще вірять, що стать може мінятися за бажанням.

У віці 3–4 роки більшість дітей починають розуміти, що їхня стать незмінна і що вони виростуть у чоловіків і жінок, але зовнішні маркери для них залишаються дуже важливими, тому вони вважають, що якщо зміняться умови, стать теж може мінятися. Наприклад, змінив одяг — змінив і стать.

Уже з 7 років діти розуміють, що стать — це назавжди. І проста зміна одягу чи імені не здатна змінити нічию стать. А от чи зрозуміють вони, що поведінка не обов’язково залежить від статі, а насамперед від оточення, у якому вони ростуть, і від тих установок, які їм прищеплюють.

Перейдімо від занудної і здебільшого відомої вам теорії до власного досвіду. Як дослідниці (а я люблю досліджувати і спостерігати) мені поталанило — у мене двоє дітей різної статі. Це означає різні виклики у вихованні і різні підходи до нього. Отже, у мене п’ятнадцятирічна дочка і десятирічний син.

Поки діти були маленькими, достатньо було контролювати родичів, щоб вони не вигадували якихось неймовірних причин, чому дівчинці не можна бавитись машинками чи конструкторами, а хлопцю — вишивати хрестиком. Та щойно почався садочок, а потім школа, мені довелось напружитися і шукати можливих пояснень для дітей: чому в нас у сім’ї заведено так, а в школі/садочку/на гуртках говорять інакше. Спочатку було неприємно і навіть соромно за те, що, наприклад, вчителька вважає єдиним бажаним варіантом професійного розвитку для дівчини шлюб. А потім стало навіть цікаво! З кожним новим викликом я розвивала свою суперздібність — критично пояснювати зрозумілими словами те, що, здавалося б, пояснити неможливо, і обговорювати, як можна вчинити натомість. Адже ти не можеш сказати дитині: «Вчителька забороняє тобі захищатися від нападок хлопців, бо вона відстала мимра. Просто скажи їй про це, і хай відчепиться від тебе».

Отож останні 12 років я вправляюсь у подоланні стереотипів у розумінні моїх дітей, а проте й досі не маю чіткого рецепту. Я радше можу підсумувати вдалі й невдалі кроки, страхи та якісь лайфхаки. Чи знадобляться вони вам? Не знаю. Та раптом ви впізнаєте себе і вам стане легше від того, що не лише ви загадуєтесь над цими питаннями, переживаєте свої злети і падіння у вихованні здорових і критично мислячих дітей.

Усі «інгредієнти» я підбираю на ходу, корегуючи їх кількість і співвідношення «на смак», тобто з огляду на кожну конкретну ситуацію. І загалом у вихованні я орієнтуюся на почуття й особливості кожної дитини.

Принцеса-воїтелька

Мені важко оцінити ситуацію із сином: вдасться мені виховати його вільним від гендерних стереотипів чи ні. Йому лише десять років, тиск на нього чималий і з часом мій авторитет, можливо, перестане бути для нього таким вагомим. А от щодо дочки вже можу робити певні висновки, адже їй 15 і основні етапи простистояння моєму авторитету минули.

Вона перша дитина, ще й у молодих батьків, тож уваги до її розвитку було неймовірно багато. З дитинства я стежила, щоб у неї були різноманітні іграшки й одяг нестереотипних кольорів та фасонів. Ми дивилися різні мультфільми: не лише дівчачі про принцес, а й про машинки, динозаврів, літаків і воїнів, ну, і принцес-воїнів теж. Ми гралися конструкторами, як і ляльками, і жодного разу я не дозволила собі висловів на зразок «ти ж дівчинка». Однак десь у три роки їй почали страшенно подобатись довгі сукні, рожеві відтінки і, звісно, коні та поні. Ці захоплення, принесені із зовнішнього світу, я пережила без проблем і навіть жартуючи, адже серед бажаних моделей машин у неї міг бути позашляховик Mitsubishi Pajero Sport, але рожевий.

У молодших класах школі донька захопилася східними єдиноборствами, і так сталося, що тренерами у неї були жінки. Вони прекрасно володіли мистецтвом бою, хоча на його батьківщині, в Китаї, пересічних жінок не дуже допускають до навчання. Це теж було чудовим приводом поговорити про гендерні викривлення в різних культурах.

Ми разом дивилися багато детективних серіалів, і років у десять донька заявила, що піде працювати в поліцію детективом (хоча на екранах детективами були переважно чоловіки, крім хіба міс Марпл). Ми багато обговорювали, чи може дівчина, жінка обирати, ким їй працювати і бути, незалежно від суспільної думки, яка тоді ще не дуже, але вже трохи тиснула.

І от у найскладнішому, як на мене, періоді — в підлітковиму віці — усе, пророблене мною в напрямі антисексистского виховання, здається, загуло назавжди. Можливо, зріс зовнішній тиск однолітків, журналів, медіа. А можливо, додалося те, що я часто не знала відповідей на питання, які дедалі ускладнювались. Я була в розпачі, коли моя дочка, попри всю проведену роботу, почала захоплюватись покращенням себе і її заполонили страхи щодо її вигляду — чи не надто худа вона, чи не затовста? З’явився запит на макіяж, винятковий красивий одяг, який підкреслює жіночність, стереотипну жіночку поведінку. Я відчула, що програла це змагання з партріархатом і світом, у якому він процвітає. Олії у вогонь доливав мій чоловік, котрий переконував її, що фемінізм — це заздрощі некрасивих жінок до красивих, а справжні (читай: красиві) жінки носять гарні сукні і доглядають за собою. Відтак дочка казала, що вона нефеміністка або «трохи феміністка», хоча наче ж розуміла, з чим стикаються дівчата й жінки на шляху до успіху в будь-якій сфері.

Допомога несподівано прийшла від шоу-бізнесу, якому я часом надзвичайно вдячна, а часом від нього хочеться вити! Виявляється, можна гарно вдягатися, бути популярною і водночас бути феміністкою (ну, хоч так). Для моєї дочки, фанатки поттеріани, позиція акторки й активістки Емми Вотсон надзвичайно важлива. І якщо Емма багато говорить про права жінок і виступає з феміністськими ініцативами, значить, це можна поєднувати — гарний жіночний одяг та оборону своїх і не тільки прав.

Як не дивно, цей випадок допоміг і мені впевнитися в тому, що хай там як зовнішній світ тисне на дітей, у ньому завжди можна знайти вагомі протилежні приклади. А ще захоплення одними гендерно-стереотипними заняттями не скасовує тих, які ідуть з ними врозріз. Зокрема, захопившись своєю привабливою зовнішністю, донька не покинула заняття єдиноборствами, захоплення стрільбою чи метання ножів. Ба більше, це дозволило їй спробувати себе в різних ролях і ствердитись у своїй унікальності й неповторності. Вона насолоджувалась тим, як круто вона може змінити свій образ і як люди не очікують, що за гламурною зовнішністю може ховатися войовнича амазонка, котра вправно володіє зброєю.

Для мене ж це стало уроком: не варто так легко здавати позиції, коли підлітку починає кудись дуже заносити, можливо, це лише протест і самоствердження. І якби я піддалась першому пориву заборонити чи переконати, що гламурний зовнішній вигляд перетворить її на стереотипну дівчину, якій нічого більше не треба, крім манікюру, макіяжу і шопінгу (а саме цього я боялася, соромно зізнатись), то, може, втратила б зв’язок із дочкою. І тоді мені не вдалося б і надалі м’яко, але постійно проговорювати з нею ситуації, що їх висвітлюють медіа або ж вони траплялися з нею й подругами.

Власне, я знову підтвердила для себе факт: виховання дітей починається з виховання себе — зі своїх тарганів і стереотипів. Якщо ти не можеш уявити, як поєднуються емпатичність і емоційність з упевненістю в собі і вмінням досягати результату, прагнення привабливо виглядати і досліджувати космос, то чому ти вважаєш, що можеш учити дітей, як їм поводитись? Чим ти відрізняєшся від стереотипних родичів, котрі бідкаються, бо ти дозволяєш дівчині стріляти з пістолета, а хлопцю вишивати? Я часто нагадую собі про це: боротьба із стереотипами — це не заміна застарілих стереотипів сучаснішими. Це відмова міряти всіх однією міркою. Ми не можемо вказувати дітям, кого їм наслідувати. Те, що спрацювало для Марії Кюрі, може не спрацювати для Фріди Кало. Те, що працює для Емми Вотсон, не обов’язково підійде моїй дочці, хоча вона теж бачить себе акторкою.

А ще я завважила: що більше я приділяю часу/сил внутрішньому відчуттю і наснаженню себе, то краще можу порозумітись із дітьми на особливі теми, зокрема про їхнє місце в суспільстві. Що впевненіше я стою на ногах, то легше мені пояснити, що таке фемінізм, що можна вважати сексизмом і як відповідати на сексистські зауваження й жарти.

Маленький принц

В українській реальності заведено, що хлопці носять брюки й шорти та коротко стрижуться. Хоча мій десятирічний син одягається як стереотипний хлопець — не дуже охайно, спортивно й пошарпано — завдяки довгому, нижче за лопатки, але часто нерозчесаному волоссю його і діти, і дорослі сприймають як дівчинку. Його сестра не дає йому підстав уважати, що дівчата гірші від хлопців, тому він не засмучується, коли його дражнять дівчинкою, а спокійно нагадує, що взагалі-то він хлопець. Такі випадки й зацікавили мене і змусили розмірковувати на тему, чому нам так важливо знати, з ким ми зараз спілкуємось — якої він чи вона статі?

Припускаю, що це важливо лише у випадку, коли особа послуговується стереотипами для спілкування. Адже якщо перед нами дівчина і ми дотримуємось так званого «кодексу ввічливості», то слід поводитись певним чином (відтворювати певний набір поведінкових реакцій) і говорити певні речі, які не можна / не бажано говорити, якщо перед нами хлопець. З мого досвіду випливає, що довге волосся — сильніший маркер, ніж неохайний спортивний одяг.

Та не для моїх дітей. Ми разом прошерстили весь інтернет у пошуках зачісок для чоловіків із довгим волосся і багато їх знайшли. Ще знайшли фотографії і відео чоловіків у спідницях, кільтах та інших незвичних для нашої культури видах одягу. Звісно, це була не проста цікавість, а радше й виховний момент для подолання стереотипних гендерних викривлень.

Якось тоді ще п’ятирічний син розповів мені, що його друг сказав, наче жінки не можуть бути водіями тролейбусів. Я могла просто заперечити і сказати, що знаю краще. Однак я спитала: «Чому твій друг так уважає, чим він пояснив свою позицію?». На хвильку син завис і сказав, що нічим. «Можливо, — запитала я, — у жінок немає чогось, чим би вони могли керувати тролейбусом?» «Та ні», — відповів син, трохи поміркувавши. Тоді я підняла руку і показала йому тролейбус, який саме проїжджав повз. І звісно ж, за кермом сиділа жінка.

Ці кілька епізодів з нашого життя яскраво демонструють заведений у сім’ї підхід до виховання. Є питання або категорична заява, яка потребує роз’яснення? Розбираємо її, поки не зрозуміємо суть і не знайдемо додаткового можливого пояснення тому, що відбувається, або тому, що ми бачимо. Адже є ще й те, чого ми не бачимо. І те, як ми реагуємо на поведінку інших.

У поведінці сина я поки що не помічала сексистських жартів чи дискримінаційних заяв про дівчат/жінок. Можливо, тому що він не висловлює їх у моїй присутності, або тому, що час від часу ми розбираємо якусь ситуацію з життя чи кіно, у якій дівчину/жінку безпідставно вважали гіршою, але вона показала, що здатна подолати стереотипне бачення. Проте це не означає, що їх не буде ніколи. Я свідома, що це може статися, і розумію, що мені буде прикро й боляче це почути. Однак я також розумію, що буду однозначно реагувати на такі дії й слова, говорити про їх неприпустимість і апелювати до почуттів — сина і тих, хто його оточує.

Між Сціллою і Харибдою

Бути мамою чи батьком — це неймовірний апгрейд усіх умінь і навичок, зокрема критичного мислення й емоційного інтелекту. Зрештою ти розумієш: не існує готових рецептів, не існує однозначно істинних чи хибних рішень та й жодний авторитет не може стати тобі в нагоді бездумно чи автоматично. Думай, розглядай з різних боків, не хапайся за перше-ліпше рішення, уяви, як це може вплинути на твій авторитет в очах дітей.

Якби не діти, в мені не було б стільки розуміння й емпатії, вміння докопатися до суті, поставити себе на місце іншого. Отже, довелося виховати в собі толерантність до інакшості загалом, зокрема й до того, що мої діти (й онуки!) можуть вирости геть не такими, як я собі запланувала, і цікавитись тим, що особисто мені здається незрозумілим чи неприйнятним, World of Tanks, наприклад, або кіножахачками. Усвідомити, що я можу тільки запропонувати їм те, що знаю, поділитися своїми почуттями і підтримати як зможу в складних життєвих ситуаціях.

За ці роки я навчилася не ображатись на людей, які поводяться бездумно відповідно до усталених стереотипів. Можна ігнорувати їх або проводити бесіди, сподіваючись, що вони змінять свою позицію. Та якщо їхня поведінка токсична щодо моїх дітей, я більше не проявляю терпимості і не переконую себе «зате вона/він хороший спеціаліст». Якщо лікарка переконує мого сина, що він не може плести браслети з резиночок і шити на швейній машинці, бо це не гідна поведінка для хлопчика 5–6 років, я більше не водитиму його до такого «спеціаліста», хай там які досягнення у нього/неї були й будуть. Це ще один механізм вільного від стереотипів виховання — захист дітей від зазіхання на їхні захоплення і стиль життя, якими вони не були б. Діти не лише мають бачити перед собою приклад особи, толерантної до відмінностей і наполегливої в захисті своїх кордонів, — вони ще й повинні почуватися захищеними від того, що хтось хоче їх змінити, поки вони нездатні захистити себе самі.

Насправді одним із найбільших для мене викликів було і залишається — як сформувати у дитини впевненість у своїй унікальності й цінності і при цьому не завадити розвитку емпатії і толерантності. Адже часто навіть серед дорослих трапляється перекос: або незахищеність, невпевненість у своїй цінності, або упереджена зверхність до тих, хто думає інакше.

Замість підсумків: практичні поради

Стереотипи — це не лише наше сприйняття ситуації чи людини, а ще й наша автоматична реакція на них. І якщо важко змінити миттєву внутрішню реакцію на подію, поведінку або навіть вигляд особи, то зовнішню реакцію у відповідь змінити простіше. Ба більше, її можна змінити навіть після того, як вона відбулася.

Дочка якось ділилася зі мною почуттями про те, що коли вона на вулиці бачить рома, вона автоматично сприймає його/її як крадія, перевіряє, чи надійно закрито сумку тощо. Вона рефлексує на цю тему, ці автоматичні реакції її засмучують, бо вона знає, що не всі роми крадії чи шахраї. На це я можу відповісти їй лише те, що у мене самої багато таких автоматичних внутрішніх реакцій, зокрема на жінок, котрі носять «надто короткі» спідниці і «надто високі» підбори. Проте у мене завжди є вибір — випустити автоматичну оцінку назовні у вигляді бурчання, проігнорувати і сказати собі «у кожного є право бути собою», — або спробувати дізнатися про цю людину більше, перш ніж судити за зовнішнім виглядом.

Що допомагає мені у боротьбі із зовнішнім тиском:

Емоційний контакт із дітьми: і я, і діти можемо ділитися своїми істинними почуттями й емоціями. Я не засуджую «неправильні» чи стереотипні реакції дітей, приймаю їх і проговорюю: що саме вони відчувають цієї миті, чому з’являються такі реакції, що трапляється з іншими (братом чи сестрою) після того, як їх оприлюднено? Якщо це реакції когось стороннього щодо моїх дітей, після того як я убезпечую їх від зазіхань, проговорюємо, що діти відчули і як би вони хотіли, щоби було інакше.

Активне і пасивне слухання: слухаю, слухаю, слухаю про почуття, страхи, бажання і образи, а ще уточнюю і повертаю свої емоції від почутого;

Критичне мислення та обговорення: часом здається, я забагато говорю, але довкола стільки прикладів, що їх можна обговорити!

Власний приклад: не соромлюся визнавати свої помилки і стереотипні реакції. Якщо я випадково видала стереотипну фразу, посміємося разом над тим, як же воно засіло в голові, що навіть я повторюю ці жарти. Часом діти виправляють мене, коли я непомітно для себе сповзаю в стереотипи. Виявляється, антистереотипне ставлення можна тренувати!

Оборона своїх кордонів та кордонів тих, хто ще не може себе захистити. Цим я показую свою силу і здатність захистити себе, своїх дітей і всіх, хто потребує допомоги сильнішого, сподіваючись, що діти візьмуть це собі на озброєння в майбутньому.

На мою думку, протистояння стереотипам полягає не в повному і жорсткому викоріненні того, що нам у дитинстві подавали як 100 % правильне й корисне для виживання, не в заміні старих стереотипів новими. Протистояти стереотипам — це значить мислити критично й усвідомлювати справжні причини сформованого ставлення. А ще це означає роботу над собою: заміна спочатку своїх автоматичних реакцій на осмислені, а пізніше, за можливості, зміна і внутрішніх оцінок.

Цей текст є частиною теми сезону «Материнство і батьківство»

Джерело: Гендер в деталях

— Читайте також: Очевидные плюсы: Жить с лучшей подругой и вместе воспитывать детей

Мы в Facebook