Маршрут № 1 по Канаді: Природні парки і фестивалі культур

Прерії, гори, вино та фестивалі

Канада — традиційно дружня до України держава. Не в останню чергу тому що українська діаспора Канади — одна з найстарших і найактивніших. Канада — країна імігрантів, але водночас одна з найменш заселених країн світу. Устина Стефанчук, громадська діячка, авторка проекту «Емігрантки» проведе нас найцікавішими та маловідомими місцями  Західної Канади.

Такі поняття, як мультикультурність, повага до інакшості, толерантність, я вперше дійсно глибоко збагнула в Канаді. Збагнула, бо відчула. Щоб пізнати канадську мультикультурність, яка давно вже стала не лише абстрактним декларативним поняттям з конституції, а щоденною нормою співжиття, мені навіть не потрібно було виходити з дому. Поряд з моєю хатою йде будівництво, тому в мене за вікном от уже другий місяць «Генеральна Асамблея ООН»: столяр — ірландець, каменяр — турок, штукатур — поляк, бригадир — француз. І усі вони знаходять спосіб порозумітися, навіть якщо англійська мова це не те, що їх об’єднує. Від початків існування Канади еміґранти, які прибували з найвіддаленіших закутків світу, творили тут комфортне для себе середовище, прищеплювали свої культуру і традиції на канадський ґрунт. Така різноманітність зробила цю країну особливо цікавою для мандрів. Будучи в межах країни, та навіть однієї провінції, можна познайомитися з різними культурами, минати дорогою колишні українські, німецькі, шотландські, польські, французькі і, звичайно ж, індіанські поселення з характерними топонімами: Копернік, Брудергайм, Мирнам, Ґлендон, Стрий, Атабаска, Ламонт — лише кілька назв з мапи провінції Альберта. Сьогодні це вже здебільшого гетерогенні міста, проте характерна архітектура, стиль забудови, назви вулиць вказують на походження колишніх мешканців. Якимось дивце усе різноманіття творить цілість, країну, визнану під кількома оглядами однією з найпривабливіших для життя.

Через українські села

Канада доволі молода країна, бодай за європейськими мірками, тому найдавніші пам’ятки архітектури тут датуються кінцем ХІХ — поч. ХХ ст., та й тих не так вже і багато, зважаючи на вкрай прагматичне ставлення канадців до використання та облаштування міського простору. Саме тому, найцікавіше що тут є, для мене бодай, — це люди і природа. Втім, задля справедливості скажу, що канадські малі містечка таки мають свій характер і незатійливу привітність, до певної міри через міський простір, в якому все створене з думкою про людину. А самі мешканці обов’язково зупиняться спитати, чи все гаразд і чи не треба якоїсь допомоги, якщо ви край дороги станете на «аварійці» порозглядати пасторальні пейзажі.

Для мене, природньо, особливу цікавість становлять давні українські поселення, які можна зустріти подекуди у цілком законсервованому вигляді. Їдучи зі сходу на захід через Манітобу, Саскачеван та Альберту минаєш десятки таких сіл і містечок, орієнтиром може слугувати впізнаваний силует української церкви на горизонті або ж навіть українська символіка на будинках Народного дому чи парафіяльних залах.

Кумедна традиція в селах писати на гараж великими літерами прізвища власників господи — Олійник, Кузів, Мельничук — не залишає багато сумнівів щодо походження мешканців. В Манітобі і Саскачевані значно більше, порівняно з Альбертою, мені траплялося дійсно живих сіл. Тими краями довелось мандрувати в другій половині літа, здавалось, усі були заклопотані жнивами і збором урожаю, діти трусили яблуні, а старші люди сиділи на лавах під хатами, насолоджуючись вже не таким дошкульним сонцем. Якби не модернове оснащення і домінування англійської мови, можна було б цілком собі уявити, що ти десь на Львівщині. Якщо дуже пощастить розговоритися з кимось із місцевих, то майже певно, вдасться почути українську-канадську мову (такий дуже кумедний і зворушливий мікс), історію, звідки з України приїхали баба-дідо і як всі в селі споріднені.

В одному такому містечку в Саскачевані наш співрозмовник — народжений тут таки пан Нестор — на жарт свого сусіда про занадто довгі вуса випалив: «Хлоп без вусів — то не хлоп, а митка (ганчірка — прим. авторки)». І це діалог у самому центрі Канади. З плином часу і міграцією населення до міста села порожніють, скажімо в Альберті все частіше можна побачити безлюдні посілості (не лише українські), зруйновані часом церкви та покинуті ферми. А якщо цікавість переможе і всупереч огорожі все ж позазирати в одну з таких хатин, то там ще можна застати хатнє начиння на місцях, стосик книг чи газет, вицвілий календар і старомодні черевики біля дверей.

Скелясті гори

Якщо рухатися далі на південний-захід то краєвиди стають все менш рівнинними, українські поселення майже зникають, а на зміну жовтим полям ріпака приходять тваринні ферми і ранчо. А це означає, що вже близько до гір. Скелясті гори Канади — обов’язкова зупинка в маршруті. Ці території на межі Альберти і Британської Колумбії протяжністю понад 1400 км — природоохоронні, а отже, тут можна побачити і навіть відчути усі принади перебування серед дикої природи, в тому числі зустріти ведмедя (не знаю наскільки це принада, щоправда, та все ж).

З найбільш відвідуваних рекреаційних центрів скелястих гір Джаспера та Бенфа, особисто я обираю другий, як більш неспокійний, динамічний, двіжовий, одним словом. Тут можна знайти заняття до душі: від екстремального туризму — до класичної музики. До слова, у Бенфі кожних три роки відбуваються міжнародні змагання струнних квартетів, де конкурсанти — представники найкращих музичних шкіл світу. На цю подію з`їжджаються самі вершки музичного бомонду звідусіль. То ж це незмінно обов’язкова позначка в календарі для відвідин.

Моє останнє відкриття в процесі блукання гірськими хащами — це місто-привид Бенкгед, про яке у туристичному інфо-центрі ніхто й не знав. В кінці ХІХ ст. в Канадських Скелястих горах активно добували антрацит і кам’яне вугілля, таких невеличких міст для робітників і їхніх сімей було кілька. Попри те, що це був робочий люд, переважно емігранти, готові працювати за невеликі гроші у небезпечних умовах, в таких містах була своя невибаглива інфраструктура: готель, салун, церква. Зі зміною виробництва і переходом на більш безпечні і дешеві способи видобутку потреби в людській праці скорочуються, працівники змушені шукати долі деінде, а самі поселення порожніють. Одна з вцілілих пам’яток, яка мене вразила — це руїни церкви — фундамент та зокруглені сходи, з яких відкривається вид на величну гору Каскейд (Cascade Mountain), підніжжя якої якраз і славилося своїми покладами вугілля. Попри вельми нечасту відвідуваність територія, яка колись була містечком Бенкгед, впорядкована і задбана, біля усіх залишків будівель чи копалень таблиці з описами, а на місці в`їзної брами — меморіальна таблиця з кількома фотографіями містян та словами про те, що їх досвід збагатив історію Канади.

Британська Колумбія

Взагалі, що мені дуже імпонує в канадців, то це особливий тип патріотизму, такого не агресивного, не нав’зяливого. Приміром, Кадці намагаються максимально свої споживчі потреби задовольняти продукцією власного виробництва. От хто не був, той не вірить, що в Британській Колумбії є виноградники і виробляєься дуже навіть конкурентне вино. Рекомендований пункт маршруту дорогою зі скелястих гір до океану — це винарні і овочеві сади поблизу озера Океноген (Okanagan). Місцеві краєвиди, які тягнуться довгою смугою вздовж озера, особливо мальовничі восени.

Моя ж особлива пристрасть — портові міста, такі брудні та справжні, зі стійким запахом риби і лайливими засмаглими вантажниками. Одне з таких міст — Ванкувер з його вільнодумством, строкатістю, ринком на острові Ґренвіл, садами і вечірніми прогулянками узбережжям, місто, яке розмовляє усіма мовами світу і ніколи не замовкає. Тут я їла найсмачніші в своєму житті традиційні фіш-енд-чіпс, що їх смак за мною ходить роками. З іншого боку острова Ванкувер — Вікторія, місто, яке складає разючу відмінність. Охайні вулиці, задбані пристані, здається, що навіть морські котики тут мають інтелігентніший вигляд. Вікторія — такий собі канадський рай з лагідним кліматом, розгалуженою інфраструкторю і красивими пейзажами, може саме тому це пункт призначення номер один для панства пенсійного віку та молодят («the place for newly-weds and nearly-deads» — як поетично висловлюються канадці).

Едмонтон

На завершення два слова про мій Едмонтон. Це місто моє не за народженням, а за настроєм. Своїм я його зробила сама, хоч не було просто після історичного Львова призвичаїтися до сучасного індустріального канадського гіганта. В мене є улюблений вид на річку — бетонний виступ (частина якоїсь недобудованої конструкції) над урвищем.

Так збіглося, що ця місцина віддавна облюбована охочими покурити трави, серед яких представники дуже різних вікових груп, соціальних статусів і поглядів. Поліція часто туди навідується, свариться, розганяє усіх. Місце має народну назву «Край світу». Яких історій я тільки не чула там, на краю світу! Певна, що одного дня місце увійде до офіційних туристичних путівників, як культове. А наразі воно лише в моєму власному маршруті цікавих місць, ну і тепер, може, ще у чиємусь.

Якщо вже говорити про Едмонтон, то справедливим буде згадати і його більш традиційне обличчя. На початку серпня в місті відбувається фестиваль спадщини (Edmonton Heritage festival), на якому різні етнічні групи демонструють свою культуру, частують традиційною їжею, знайомлять із народними ремеслами. Хтось робить це більш попсово, хтось більш автентично, але дійство, поза сумнівами, варте уваги. Фестивалеві передують щотижневі святкування різних національностей та етнічних груп. Так, впродовж літа вулицями центральної частини крокують бависті представники карибських країн, наступного тижня кількаметровий паперовий дракон повзе дорогою в оточенні чисельної китайської громади у характерних червоно-жовтих костюмах, або ж під гарячі ритми сальси чи самби усіх охочих пригощають енчіладас і тортільяс. А чого вартий французький фестиваль з конкурсом на найкращий путІн (Poutine)! Не помилилася я, це назва традиційної квебекської страви — картопля з топленим сиром і грибовою поливою. Мої канадсько-українські друзі полюбляють жартувати про знищення путін, бодай на тарілці. Строкаті і гучні різнонаціональні фести гримлять центром міста щотижня, такий собі тріумф багатокультурності, який окрім розваги несе кілька важливих меседжів про повагу до інакшості, наприклад, про гордість за своє походження, про зниження нетолерантності через розуміння. Ці такі очевидні речі для пересічного тутешнього мешканця. Саме тому Канаді не потрібно ставати величною, вона вже такою є.

Прискіпливий читач може мені закинути сумбурність, і буде правий, але ще жодні сплановані мандри мені не вдалися так легко, як спонтанні. Для мене мандри це пробирання хащами, невичовгані дороги, пригоди, а які ж пригоди згідно плану?

— Читайте також: Маршрут № 1 по Португалии: Максимум солнца и моря за 4 дня

Мы в Facebook