Велика магія: Ще більше натхнення від Елізабет Гілберт

Книжка про творче життя без страху

Автобіографічний роман Елізабет Гілберт «Їсти, молитися, кохати» став однією з найпопулярніших книжок останнього десятиріччя, по всьому світу його читали жінки та віднаходили між рядками свої страхи, свій відчай, своє бажання змінити власне життя. Елізабет Гілберт стала для багатьох особистим гуру, який дав відповіді на багато складних запитань. Проте, у новій книжці «Велика магія. Творче життя без страху», Гілберт урочисто віддає читачам чарівні ключі від їх власного щастя — ключі до розуміння того, як працює магія творчості.

Велика магія

«Будь-ласка, зрозумійте мене правильно: коли я кажу «творче життя», то не маю на увазі життя, цілковито присвячене мистецтву, або ж професійну кар`єру у цій галузі (…) Ні, для мене «творче життя» — це набагато ширше поняття. Це життя, яким рухає допитливість, а не страх. (…) І хоча шляхи й результати творчого життя у кожного свої, я можу гарантувати вам одне: творче життя — це життя доповнене. Життя повніше, щасливіше, просторіше й достобіса цікавіше. Жити в такий спосіб — постійно й наполегливо добувати сховані у собі самоцвіти, а це уже мистецтво. З творчого життя ніколи не зникає Велика магія».

Мужність

Елізабет Гілберт вважає, що першою і головною перепоною до творчого життя, яке зовсім не обов’язково має бути життям великого письменника чи актора, є страх, ба навіть, страхи: хто я такий, щоб займатися творчістю, в мене не вийде, вже запізно, ще зарано, в мене не вийде зробити ідеально, в мене немає часу, інші мене засудять, тощо. Звісно, щоб побороти свій страх, треба усвідомити кілька простих істин. Перша: вам не потрібен нічий дозвіл на те, щоб займатися творчістю. Друга: люди настільки зайняті собою, що ніхто не зважатиме на ваші успіхи чи помилки. Третя: зовсім придушувати страх не годиться, бо зовсім безстрашні люди — то тільки соціопати-одинаки або деякі недосвдчені трирічні діти. Четверта, але не остання: страх — це банально, в ньому немає нічого оригінального, боятися — нудно, бо ваше життя у полоні страху і без творчості — однакове щодня.

«Я роками опиралася маминій непохитній вірі в мою силу й здібності. А тоді, одного дня, коли я вже була підлітком, нарешті збагнула, що веду якусь дивну боротьбу. Захищати власну слабкість? Як то кажуть: «Наполягайте на своїх обмеженнях, і вони нікуди від вас не подінуться». Але для чого мені потрібні обмеження? Як виявилося, ні для чого».

Ідеї

Елізабет Гілберт розповідає про дивний випадок з ідеєю одного роману, який вона готувалася писати, але з певних причин так і не написала. Але написала той роман майже таким, як його задумала Ліз, інша письменниця, Енн Петчетт, це був роман про американку у джунглях Амазонки «На порозі дива». Вони ніколи не обговорювали ідеї роману, вони навіть не були знайомі, коли ця ідея «пішла» від Гілберт і «прийшла» до Петчетт. Що відбулося? Елізабет вважає, що ідеї такі само живі істоти, як люди, тварини та рослини. І все, що потрібно ідеї, яка живе у світі — це знайти людину-партнера. Але якщо людина не готова прийняти цю ідею, яка буде давати про себе знати різними співпадіннями, знахідками, знаками долі, то ідея просто піде до іншої людини. А ще буває феномен «одночасного відкриття», коли ідея «підстраховується» і працює з кількома «партнерами». Якщо ви прийняли ідею, то ви мусите знати і як працювати з натхненням, якщо, звичайно, не хочете відтворити сценарій стражденного митця».

«Ось коли митці ламаються, божеволіють і розпадаються навпіл під вагою і надприродністю своїх талантів. Митці знемагають під тягарем ярлика «геній» — і втрачають здатність іронічно сприймати самих себе і вільно творити. Візьмемо, наприклад, Гарпер Лі, яка після феноменального успіху своєї книжки «Убити пересмішника» десятиліттями нічого не писала. 1962 року, коли її запитали, чи планує вона колись написати ще якусь книжку, Лі відповіла: «Мені страшно.» І додала: «Коли ти на вершині, далі є тільки одна дорога». (…) Такий підхід припускає, що ви мусите постійно перемагати — не лише свох колег, а й попередню версію бідолашного себе. (…) Але як це стосується покликання? Що все це має спільного з улюбленою справою? З дивовижним єднанням людського і магічного?»

Натхнення

«Ідеї можна сприймати з повагою і допитливістю, без драматизму і жаху. Перешкод, які не дають вам творчо жити, можна позбутися, всього-навсього усвідомивши: те, що вам шкодить, шкодить і вашій роботі. Аби мати ясніший розум, відставте убік пляшку. Щоб не відволікатися на надумані емоційні катастрофи, плекайте здорові взаємини. Наважтеся інколи відчувати задоволення від того, що ви створили. (…) Опирайтеся спокусам самозакоханості, провини й сорому. Підтримуйте творчі починання інших людей, усвідомивши істину про те, що місця не забракне нікому. (…) Повірте в те, що ви — ані раб, ані господар натхнення; ви виконуєте набагато цікавішу роль — його партнера — і разом з ним працюєте задля чогось цікавого і корисного.»

Мотиви

Елізабет говорить, що дуже тішиться з того, що її книжки допомагають іншим, але вона ніколи не ставила це собі за мету, принаймні, це не було єдиним мотивом її творчості: «Якщо ваша тема поважна і серйозна, краще творіть свій шедевр, щоб урятувати себе чи позбутися власного душевного тягаря, аніж для того, щоб урятувати нас чи полегшити наше життя. (…) Якби я засіла за «Їсти, молитися, кохати», щоб допомогти іншим, у мне б вийшла зовсім інша книжка».

Де вчитися на митця

Гілберт вважає, що зовсім не обовязково мати спеціальну освту, щоб бути митцем. Сама вона закінчила Нью-Йоркський університет як бакалавр політології і не здобула спеціальної «письменницької» магістерської освіти, бо не вважала, що диплом їй щось дасть. «Історія, схоже, зі мною згоджується. Від 1901 року Нобелівську премію з літератури отримали дванадцять північноамериканських письменників: жоден із них не був магістром мистецтв. Четверо з них, закінчивши середню школу, так більше ніде й не вчилися. (…) Якщо ви самотужки щодня удосконалюєте своє ремесло, наполегливо і з любов`ю, то ви вже справжній творець і не мусите нікому платити за підтвердження».

Бідний митець?

Елізабет розповідає, що дозволила собі звільнитися з основної роботи лише тоді, коли «Їсти, молится, кохати» став світовим бестселлером. До того, не дивлячись на три опубліковані і схвалені критиками книжки, вона продовжувала працювати, не сподіваючись, що творчість сплатить її рахунки. Чинити так само вона радить й іншим.

«Послухайте: якщо вам вдасться до кінця життя заробляти на хліб творчістю — прекрасно. Але не дайте цій мрії перетворитись на жахіття. Фінансові проблеми здатні розчавити делікатне і примхливе натхнення. Ви мусите вчинити розумно й власноруч подбати про себе».

Коли «немає часу»

«Чому люди не перестають творити, навіть якщо це важко, незручно й часто фінансово невигідно? Бо вони закохані. Бо відчувають пристрасне бажання до свого покликання. (…) Знаєте, як ото люди, які мають коханця чи коханку, завжди знаходять час побачитися й віддатися бурхливому грішному коханню? (…) Навіть якщо їм випаде побути разом усього лиш п`ятнадцять хвилин і то на сходах, вони скористаються цим часом і накинуться одне на одного, мов два шаленці. (…) Схвайтеся у куточку й покохайтеся з мистецтвом! (За п`ятнадцять хвилин ви багато чого встигнете — це вам кожен підліток скаже: вони ж люблять ховатися по кутках!)».

Елізабет дає ще багато корисних порад щодо того, як організувати свій творчий процес, як сприймати критику, як не боятися «відпускати» свої твори, як не затриматися у пастці перфекціонізму, який насправді не є ніякою чеснотою, як переключатися, якщо натхнення пішло від вас. Вона наводить безліч дотепних прикладів із власного життя, з життя людей, яких вона зустрічала та з життя великих вчених, підприємців, митців. Коли ви прочитаєте книжку до кінця. ви зрозумієте, що творити — це не привілей «обраних». Бути щасливим і жити творчо може кожен з нас.

— Читайте також: Несамовито щаслива: Життя, антипсихотики та книжки Дженні Ловсон

Мы в Facebook