Bad Mama: таланти нам не належать, їх нам хтось дав, поклав зерна. Моє завдання — виростити їх та поділитись із людьми

Торік у видавництві Yakaboo Publishing вийшла друга книга славнозвісної Bad Mama «Розлучитись без страху: досвід тієї, яка наважилась». Погодьтеся, тема цікава й дуже актуальна. Тож редакція WoMo вирішила взяти ексклюзивне інтерв’ю у авторки й анітрохи не пожалкувала. Анжела Єременко, а саме так звати популярну блогерку та письменницю Bad Мama, завдяки своїй щирості та відвертості притьма прихиляє до себе. Тож ми дізналися у авторки не тільки про її другу книгу, а й про те, яке місце у житті посідає творчість, як відновлювати енергію та яку літературу пані Анжела любить читати. 

Розлучись без страху. Досвід тієї, яка наважилася. Публікуємо уривок

Розкажіть, будь ласка, про вибір, який змінив ваше життя.

Думаю, ми щодня робимо такий вибір. Усе, що ми обираємо чи не обираємо щодня, змінює наше життя. Якщо говорити про глобальні вибори, то це народження дитини, розлучення, рішення піти у терапію і, мабуть, блог Bad Mama, який є навігацією моїх останніх 9 років життя. А ще моя перша книга. Рішення і вольове зусилля її написати, яке змінило моє усвідомлення того, що я можу насправді усе, чого захочу. 

Що для вас “здорові стосунки”? Розкажіть про шлях, який передував цьому розумінню.

Я можу, звісно, процитувати багатьох психологів і написати, що здорові стосунки про повагу і розуміння, любов та інтерес партнерів одне до одного. І це правда. Проте останнім часом вже трохи сіпається око від слів «здорові стосунки», бо вони не починаються зі «здоров’я» стосунків з партнером, а з того, що я сам здоровий. Хто з нас зараз здоровий? Хто не йде у стосунки через відверті дефіцити у прийнятті чи валідизації? Ми можемо роками сидіти у психотерапевтів, бо страждаємо через емоційну дизрегуляцію чи тривогу, чи ще якісь розлади, лікуємо свої прив’язаності, але кого не запитай, то всі чекають здорового партнера у стосунках. Я сміюся з цього. Тому мої стандарти тут не дуже високі. (І тут я сміюся теж.) Мені в стосунках має бути добре. Я маю бути собою і приймати більш-менш партнера з усіма його приколами. Ось для мене здорові стосунки. Це місце, куди хочеться приходити, а не бігти звідти. 

У мене в житті був не один досвід аб’юзивних стосунків, де, скажу чесно, не зразу можна розібратися, хто був аб’юзером — я чи мій партнер. В якихось — партнер, в якихось – я. Тому після такого досвіду я насамперед ставлю питання собі: чи здорова зараз я, яка моя відповідальність у цій ситуації. Далі вже розбираємося.

Ви писали, що у вас уникаючий тип прив’язаності, це так? Які головні проблеми цього типу ви для себе виокремили? Чи вважаєте, що його можна “перепрошити” шляхом нового досвіду?

Якось у пості я сказала: «А якщо у тебе уникаючий тип прив’язаності». Чесно кажучи, тоді я говорила не про себе і загалом я ніколи з терапевтами не виокремлювала свій тип прив’язаності. Із усього того, що я знаю про типи прив’язаності, по-перше, я про себе розумію, що з жінками і чоловіками у мене вони різні. Ми ж говоримо не лише про романтичні стосунки, коли говоримо про прив’язаність, а загалом про стосунки. З жінками в мене якраз уникаючий тип прив’язаності (найімовірніше), а з чоловіками — тривожний, але якщо проаналізувати, то після довгих років терапії вони не те щоб зникли, проте послабли. Коли ти знаєш, як реагуєш у різних ситуаціях і чому, маєш новий досвід довіри у стосунках, бачиш, що ситуація змінюється. Тому так, на тип прив’язаності можна вплинути, але я не вірю, що його можна змінити повністю. Можливо, коли я закінчу своє навчання на психотерапевта, а також власну терапію, я зміню свою думку. 

Щоб змінити життя, треба розуміти, що вже зараз щось йде не туди. У вас є орієнтири, що час щось змінювати?

Якщо мені певний час із чимось погано, я не відчуваю задоволення — це орієнтир. Загалом змінювати життєві патерни складно. Тут навіть кинути палити вже ціла епопея. Але, як на мене, головне — це розуміти, що зміни відбуваються поступово і треба йти повільними кроками. Часто люди не знають взагалі, що вони хочуть, тому і не змінюють поточну ситуацію, бо яка точка призначення? З собою потрібно говорити щодня і запитувати себе: а як мені? А все ок? Може, щось переставити? Яка моя фінальна у цій сфері велика мета? Я до неї зараз йду чи хоча б лежу в тому напрямку? 

Як ви вважаєте, чому люди ігнорують червоні прапорці на початку стосунків?  

Ми ігноруємо червоні прапорці, бо ми не звикли довіряти собі. А що таке довіряти собі? Це знати себе і від цього себе вірно перехоплювати сигнали. Часто тахікардію і тривогу під час першого побачення ми сприймаємо як позитивний знак: я закохалася. Проте зазвичай це і є прапорцем. Плюс зазвичай потреба теплих, гарних стосунків така велика, а ти так втомилася бути сама, що якщо тобі зустрічається чоловік, з яким у тебе виникла хімія і це дало тобі ось це відчуття «а може, то він», то ти починаєш блюрити моменти, які на самому початку тобі кричать: терапія після буде коштувати тобі дуже дорого. Я ігнорувала червоні прапорці, коли потрапила в аб’юзивні стосунки, бо я просто не знала тоді, що це червоні прапорці, а ще не довіряла власним відчуттям. Я думала, що це маркери кохання. Добре, що з віком і досвідом ти вже вчишся бачити з перших інтеракцій, що з цього вийде. 

Статистично жінці потрібно сім спроб, аби остаточно розірвати аб’юзивні стосунки. Поділиться своїми міркуваннями на цю тему, з чого варто починати?

Сім — гарне число, я разів 20 намагалася піти. Все просто, це дика залежність. Ти катаєшся на гойдалках, і з кожним новим разом мозок звикає усе більше і більше. І ти знаєш, що треба валити, але коли ти це робиш, у тебе починається така сильна депресія, що ти просто не можеш, в тебе ломка, єдине, від чого в тебе виробляється серотонін, — це твій аб’юзер. І все. Тому збоку може виглядати, наче жінка просто не розуміє, що відбувається, чи не хоче вийти з таких стосунків, а сенс у тому, що їй дуже сильно потрібна допомога, щоб це зробити. Це можуть зрозуміти лише ті, хто сам мав подібний досвід. Плюс, нещодавно я читала одне дослідження з жертвами домашнього насилля, де більшість з них неодноразово потрапляли до лікарні від побоїв свого чоловіка. І поверталися до нього! 

Виявилося, що самотності вони потенційно бояться набагато більше, ніж того, що помруть наступного разу від рук свого кривдника.

У кожному випадку не у розірвання аб’юзивних стосунків потрібно розбиратися окремо, але в суті — травма жінки, яку вона програє зі своїм партнером. Я не вірю у варіант здорової психіки, яка знаходиться роками з тим, хто її кривдить. Так не буває. Потрапити в аб’юз може кожен, сидіти там роками — ні. 

Розкажіть про ідею створення книги «Розлучення без страху». Як ви зрозуміли, що писатимете на цю тему, як ви збирали матеріали?

По-перше, дуже багато людей серед моїх підписників просили її написати. По-друге, це дуже актуальна для України тема. З одного боку, ми прогресивна країна, де жінки будуть кар’єру, ходять до психотерапевтів, знають про існування здорових стосунків і самі рулять своїм життям. З іншого — наше колективне несвідоме, у якому бушує патріархат, досі тисне на жінок з усім вантажем архетипів правильної дружини, господині й матері. Багато жінок не наважуються вийти з нещасливих шлюбів через страхи, що вони зруйнують сім’ю, покалічать психологічно своїх дітей або просто будуть самотні до кінця життя. А це не так. У книзі я пишу про усі ці страхи, тиски та реальність, яка чекає на жінку, якщо вона наважується взяти відповідальність за своє життя на себе. 

Розкажіть, будь ласка, про страхи у творчості. Як ви з ними боретесь? Наприклад, люди часто бояться робити щось нове, творчо реалізуватись, бо тягнуть за собою багаж минулого, мовляв, знайоме зло, краще за нове. Чи проходили ви такий шлях? Що вам допомогло? 

Мій страх у творчості — не реалізувати своїх головних ідей, проте не скажу, що він великий. От що-що, а в творчому плані, я знаю, що це те, що дає мені жити, тому я просто не можу цього не зробити. От я презентувала другу книгу, вийшла з книгарні і така: я знаю, про що буде моя третя книга. Проте, коли ти маєш досвід за плечима, не в плані, ти знаєш, який шлях проходить книга, а “Я вже написала книгу не один раз”, то і є впевненість, що ти напишеш наступну, хоча задум там може бути в кілька разів складніший. 

Творчо реалізовуватися — це моє повітря. 

Це не тільки про книги. Це загалом про усе в житті. Можна йти протоптаними шляхами, це страх. В одному фільми я якось почула фразу: «Творчість не терпить залежності, вона завжди грає з невідомим”. Мені подобається грати з невідомим. А не боятися допомагає віра в себе і розуміння, що ти в цьому світі робиш взагалі. 

Моя глобальна ідея така: я в цьому світі для того, щоб максимально вивчити та розвинути свої таланти, через них я можу служити іншим людям та собі, приносячи користь. Ці таланти — це твої маяки, куди рухатися. Знаючи це, ти просто бачиш свій шлях. Ти не бачиш деталей, але вони тебе ведуть, і страх зникає. Бо таланти нам не належать, їх нам хтось дав, поклав зерна. Моя задача — виростити, не дати вітру зламати (люди люблять багато говорити, що ти вмієш і не вмієш), і по дорозі не вирішити раптово, що це все моє і для мене, бо це надійний спосіб ці таланти загубити. Їх треба донести до інших і просто віддавати, що ти маєш. 

Як сказала одна моя знайома, коли я писала першу книгу і дуже боялася, як же я така мала таку велику книгу напишу: Уяви, що пишеш не ти, уяви, що пишуть через тебе”. Це мені дуже допомогло. 

Коли ви відчули себе по-справжньому дорослою? 

Я не певна що я досі відчуваю себе на 100% дорослою, але я працюю над цим.

Які книжки ви зараз читаєте? Що вам подобається? 

Зараз я читаю книгу про залежності і як різні наркотики впливають на мозок, я думаю, після закінчення війни ця тема має вийти з тої колії, в якій вона зараз і суспільство має переосмислити, як і держава, своє ставлення до залежних, бо не лише серед ветеранів їх буде багато. Щодо художньої літератури, я читаю, щоб знайти натхнення:  обожнюю Джефрі Євгенідіса, Фоєра. Із класики Чальза Дікенса. Читаю багато наукової психологічної літератури, чесно кажучи, це саме цікаве для мене зараз. 

У вас є вранішні ритуали? Які? 

Я бігаю, щоранку 5-6 км. Цей ритуал дає прожити день зовсім по-іншому. 

Як ви поповнюєте енергетичний баланс, як працюєте зі втомою та стресом?

Усе залежить від того, якої енергії не вистачає. Не маю сил — сплю і бігаю, їм нормальну їжу. Не вистачає наснаги, натхнення — читаю поезію, класну художню літературу і ходжу в музеї. Якщо трясе і мозок не може заспокоїтися від інформаційної перевтоми — медитую, роблю емоційну стабілізацію, майнфундлес. Загалом останній рік я щодня намагаюся робити щось фізичне — біг, домашнє тренування або хоча б багато ходити — плюс медитація.