Що більше у тебе інформації, то складніше бути радикалом: інтерв’ю Вєсти Гунченко

Нещодавно широкий загал дізнався, що кандидатуру Вєсти Гунченко подали до наглядової ради Українського культурного фонду. У щирому  інтерв’ю для WoMo Вєста розповіла про свої враження, пов’язані з цим важливим кроком, а також про посаду керівниці літературно-драматичної частини Київського академічного театру ляльок, ставлення до світу і себе, про страхи, стендап та чому чесність є запорукою гарного жарту.

Що саме робить керівниця літературно-драматургічної частини Київського академічного театру ляльок?

В обов’язки керівника літературно-драматургічної частини входить достатньо багато різних завдань. Зокрема, участь у підборі та підготовці матеріалу для постановок (знайти текст, іноді написати по ньому інсценізацію або редагувати наявну), PR театру (написання релізів, контакти з журналістами, написання колонок, виходи у новинах і ЗМІ). Також я відповідаю за ведення соцмереж театру, за розроблення нового фірмового стилю (ми зараз співпрацюємо із школою Projector), за генерацію ідей для просування театру або для впровадження всередині театру. 

Розкажіть про ваші п’єси: який шлях від  ідеї до реалізації ви подолали, чи були сумніви у своїх силах? Що відчували, коли побачили роботу на сцені?

Наприклад, «Енеїда» була для мене викликом: на початку проєкту планували використати інсценівку, написану іншою людиною. Проте обставини склалися так, що цей обов’язок дістався мені, тож довелося дуже швидко адаптувати шість пісень “Енеїди” Котляревського до двох годин сценічного часу.

Загалом написання сценічної адаптації твору — це специфічне завдання для драматурга. Тобі необхідно вирішити, які частини твору і в якому порядку залишаться в інсценівці, а для цього потрібно вирішити, на чому саме ти хочеш зробити акцент, що підсвітити.

Моїм драматургічним рішенням було акцентувати не на комічній, а на героїчній складовій.

Я хотіла розповісти про шлях героя, який з іграшки в руках богів, гнаної всіма вітрами Еола, перетворився на того, хто самостійно ухвалює рішення та відповідає за них. І це не лише про Енея, але і про всіх троянців як народ, що проходить через випробування і віднаходить свою ідентичність. Саме тому в п’єсі майже немає описів пекла, зате є сцена подвигу Низа та Евріала та монолог матері Евріала, а також моменти внутрішніх монологів та сумнівів Енея.

Щодо інших моїх п’єс, зазвичай задум починається з думки про те, що саме я б хотіла донести своїм твором, які запитання поставити перед глядачем. Коли мета вже є, то комедійний засновок (а я найбільше люблю саме комедійний жанр) або драматичний поворот, на якому будується сюжет, уже народжується, коли його час настав. Далі я працюю над сюжетом і персонажами і в останній момент пишу діалоги.

У разі добре розроблених характерів персонажів та сюжетних обставин діалоги пишуться самі собою, бо я просто “записую” за моїми персонажами їхні реакції і слова у запропонованих обставинах.

Постановка п’єси на сцені — це найкраще. Бо перед моїми очима оживає щось, що я створила. Оживає і трансформується через бачення режисера та гру акторів, власне, починає жити своїм життям. Ну і нічого кращого для мене в позиції драматургині немає за момент, коли під час поклону починають скандувати “Автора! Автора!”, і це мій момент вийти на сцену і вклонитися разом з усіма, хто створював цю виставу. Завжди плачу в такий момент.

А що було особливим у роботі креативним копірайтером для всесвітньо відомих брендів?

Особливим було те, що я все життя хотіла бути рекламісткою, з раннього підліткового віку. І робота в рекламі, вигадування ідей, участь у зйомках — це була робота моєї мрії. Коли це великий бренд, є певні обмеження, звісно, не можна дозволити собі що завгодно. Але зробити гарно в рамках обмежень — це цікавий виклик.

Про стендап

Стендап — найкраще, мабуть, що траплялося зі мною в житті. Адже для мене завжди надзвичайно важливим було нести щось у світ і бажано контролювати, що саме, чи гарно мої ідеї і продукти впливають на інформаційне поле. Навіть реклама може нести сексистські або інші дискримінаційні меседжі, а може говорити про прекрасне і порушувати важливі соціальні питання.

Коли я пишу п’єсу, то також маю можливість сказати щось важливе або радше дати глядачам матеріал для роздумів. Але я ніколи не знаю, що станеться із п’єсою: чи поставлять її взагалі і як саме побачить її режисер.

Стендап — це мій прямий майданчик для комунікації з глядачами. Я можу говорити те, що думаю, і можу чути реальну реакцію чи думку людей з приводу цих питань. При цьому я говорю з ними не прямими повідомленнями (як повчання), а через жарт, тобто підсвічую якісь питання через зміну куту зору, злам очікувань. Це завжди допомагає будувати діалог з опонентами, а ще звертати увагу на те, що давно стало звичним і непомітним (типу прихованого ейджизму чи дискримінації жінок).

Як і чому ви вирішили піти на курси зі стендапу? Що цей жанр дає вам? Чи було вам страшно на перших виступах?

На курси пішла випадково, хтось порадив після мого комедійного відео про “Ліфтинг піхви”, а я взяла і пішла. Для мене курси були шикарним варіантом, бо наприкінці був звітний концерт, тобто я не мала іншого вибору, крім написати і розповісти свій перший монолог. Ну а після першого монологу я зрозуміла, що з цієї сцени вже не піду. 

Монологи я пишу досить швидко. Сам текст взагалі може бути написаний у таксі дорогою до клубу, але до цього в мене має з’явитися думка, яку я потім починаю крутити, розглядаючи з різних боків. Потім я обговорюю та розганяю цю думку і накидані ідеї з моїм комедійним партнером (comedy buddy), потім записую монолог. Але після цього мені потрібні ще 5-6 виступів із цим монологом на публіці, саме тоді жарти і формулювання відточуються (з’являються нові), а мені стає зрозуміло, чи має ця тема відгук у глядачів.

По суті, будь-який комік жартує про себе, про що б він не жартував. Просто хтось жартує прямо, іронізуючи над собою, а хтось опосередковано, іронізуючи або навіть ображаючи інших.

Проте з кожного монологу можна зробити певні висновки про самого коміка та його ставлення до життя. 

Мені здається, що вміння жартувати про себе — це також про внутрішню розкутість. Ви завжди були вільною всередині себе, чи це робота із власними страхами?

Жартувати над собою напряму — це часто не результат внутрішньої розкутості для мене, а причина. Коли я починаю жартувати про себе, підмічати щось та екстерналізувати це (виводити назовні), це дає мені можливість прийняти себе, свої страхи, назвати їх, а отже, зробити їх менш лякаючими.

Проте жанр стендапу дає не лише самотерапію, для мене це ще й спосіб поговорити з іншими, ініціювати суспільний діалог, дати комусь знати, що вони не одні. А іноді навіть дати інсайт, коли людина після мого концерту підходить і каже: “Оцей ваш жарт про інвестиції, дякую за нього, я нарешті зрозуміла, що зі мною відбувається в житті”.

Гумор та чесність із самим собою наскільки пов’язані? Що є запорукою гарного жарту? 

Тільки чесність для мене і є запорукою гарного жарту. Я загалом люблю комедію щиру і про себе. Найкращі коміки світу завжди жартують не механічно, а зсередини себе. І найкраще виходить, коли вони кажуть, що думають, а не те, на що від них чекають.

Про подкаст «Я спитаю в мами»

Як з’явилась ідея робити подкаст із мамою? 

Ідея була давно і почалася з ідеї написати книгу на двох під назвою “Доньки-матері”, в якій би ми розглядали одні й ті самі події у нашому житті з мого погляду і з погляду мами (наприклад, мій підлітковий вік і формування жіночності, або як ми пережили смерть мого батька, як відбувався мій від’їзд до Києва у 16 років та початок самостійного життя). Нам здавалося, що цей унікальний досвід мами-доньки був би цікавим для багатьох. А зважаючи на те, що моя мама психолог, це було б іще цікавіше.

Від ідеї до реалізації скільки часу минуло?

Перша спроба записати подкаст у нас була влітку 2022 року, ми так і назвали його “Доньки-матері”, але виявилося, що для запису подкасту треба підготуватися краще — перший млинець вийшов у нас затягнутим і заплутаним. Проте ідея здавалася перспективною. І в якийсь момент у мене народилася саме ідея назви, вона здалася мені такою класною, що захотілося одразу знімати. До того ж я тоді знову відкрила свій ютуб-канал, виклала на нього запис сольного концерту в Одесі, на канал підписалося багато людей, і я розуміла, що їм потрібен якийсь контент.

Що за цей час ви для себе зрозуміли?

Зрозуміла я поки що не все. Але ми навчилися робити теми насиченішими, зрозуміли, що людям дуже важливий такий формат і саме наша, часто унікальна точка зору та підхід до проблеми. Два з наших подкастів дійсно набрали багато переглядів, але і всі інші стабільно набирають в районі трьох тисяч переглядів, і ця цифра росте. Отже — будемо продовжувати.

Як впливає на стосунки із мамою ваша спільна участь у подкасті? Чи бувають у вас непорозуміння?

Цей подкаст — результат наших стосунків з мамою. Це в тому числі і наш спільний час разом. Непорозуміння, звісно, бувають, але ми вміємо розмовляти і слухати, тож непорозуміння для нас — це шлях до ще глибшого розуміння.

Читайте також: Прокачуємо інтелект: найцікавіші українські YouTube-канали

Перша реакція на подання вашої кандидатури до наглядової ради УКФ

Перша реакція була — переляк. Не тому що я не хотіла балотуватися, хотіла, і зі мною це попередньо обговорювали. Проте, коли в день оголошення списку кандидатів мені одне за одним почали приходити повідомлення з Медіа МоніторингБоту зі статтями з моїм прізвищем, я відчула невпевненість, бо зрозуміла, що зараз отримаю багато уваги, і не факт, що всім сподобається моя кандидатура. Проте, реакція була позитивна, я отримала дуже широку підтримку.

Мені дуже приємно, що стільки людей щиро вважають мене гідною посади та довіряють моїй експертизі.

Амбітна мета — це сприяти розвиткові української культури. Я хочу бути людиною, яка дійсно зробить внесок і в створення контенту, і в генерацію нових ідей і у визначення правильного вектору цього розвитку.

Про правозахисну діяльність 

Я розпочала свою правозахисну діяльність у 2014 році, долучившись до організації Truth Hounds в якості польової документаторки воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

Я документувала обстріли, катування, показання людей, чиї рідні пропали без вісті тощо.

Це важлива робота, бо ці звіти потім подавалися в Гаагу, і на їхній основі вже міжнародний суд відкривав свої розслідування злочинів РФ в Україні. Наприклад, наш звіт по Криму (ми їздили туди з польовою місією у 2015 році) став одним із доказів у рішенні Гаазького суду про те, що на території Крима дійсно кояться злочини проти людяності і відбуваються політичні переслідування.

Цікавим і крутим проєктом для мене була участь у міжнародній робочій групі з розробки он-лайн гри, яка б допомагала навчати правозахисників зі всього світу основним правилам безпеки: фізичної та цифрової. Я пишаюся тим, що розробити гру було, власне, моєю ідеєю, і досі із теплом згадую всі наші зустрічі, ідеї та хвилювання, коли перший епізод гри презентували. Сподіваюся, проєкт продовжиться й надалі.

Світосприйняття та самосприйняття

Бути жінкою в Україні 2024 року — це…

Чесно кажучи, для мене, як жінки, нічого з повномасштабним вторгненням не змінилося. Мій хлопець військовий, дітей в мене немає, обстрілів я особисто не боюся. Тобто, я живу, як і всі українці — хвилююся за рідних і близьких, хто воює (моя тітка бойова медикиня, служить мій брат, мій колишній чоловік і його брат, ну і, звісно, купа друзів), доначу і роблю власні збори, шукаю ще способи долучитися до боротьби.

До речі, те, що я жінка, дозволяє мені спокійно їздити з виступами для військових разом з командою “Культурного десанту”.

В цілому 2024 — непоганий рік для жінок, бо багато що змінилося у ставленні до нас за останні 20-25 років. Навколо багато талановитих і успішних жінок, на яких я можу рівнятися, набагато менше сексизму. Проте, звісно, є ще, з чим працювати.

У вас є робочі поради, як знайти власний голос та відчути впевненість у собі? Що вам допомагало? 

Мені допомагало просто брати і робити, бо насправді з якихось причин я ніколи не вірила в себе в форматі “я от піду, і в мене точно вийде”. Навпаки, ніколи не вірила, але просто робила, потім дивувалася, що вдалося. Тепер допомагає періодично озиратися і нагадувати собі, що я вже встигла — часто сама в шоці, бо все зроблене якось вилітає з голови.

Тож озирайтеся і підраховуйте все класне: навчилися нового, спробували щось незвичне, завершили важливу справу, досягли однієї з цілей в житті (чи на рік) тощо.

Розкажіть, як ви перепрацьовуєте власні страхи через творчість? І чи це актуальна для вас теза?

Однозначно актуальна. Я завжди говорю про те, чого боюся: бути кинутою, не подобатися, старішати, погано водити автомобіль тощо. І для мене страхи проговорені і висміяні вже не такі страшні. Плюс, коли я пишу про щось монолог, мені необхідно розглянути проблему з декількох боків, і я часто з’ясовую, що взагалі-то є ще тисяча точок зору чи сценаріїв, які я не враховувала, а боялася лише якогось одного. А тепер це просто одна з вірогідностей, ну і біс із нею.

В одному подкасті ви порушили питання про комплекс самозванця. Моє постійне питання “Чи буває комплекс самозванця у самозванця?” досі лишилося без відповіді, а вам вдалося його подолати чи зменшити?

Думаю, комлексу самозванця у самозванця бути не може. Страх викриття у справжнього самозванця, свідомого свого обману — реальний. Синдром самозванця ж про нереальний страх, бо насправді ми не є самозванками, не прикидаємося тим, ким є, а є ними — маємо знання, досвід, зобутки.
Зменшити не вдалося, але, на щастя, в мене на нього тепер досить конструктивна реакція. Коли я починаю боятися, що є недостатньо крутою, я шукаю, як стати ще крутішою. Тож, в цілому, ми з цим синдромом якось домовилися. 

Ви можете розповісти про великі факапи, що привели вас до крутих результатів? 

В мене було два проєкти, в яких я прогоріла і витратила купу своїх коштів. Проте я вважаю, що це дало мені безцінний діловий і життєвий досвід і, здається, обійшлося дешевше, ніж мені б коштував MBA.

Як ви ставитеся до помилок (власних та інших людей)?

У помилок є два плюси: 1) їх можна виправляти, 2) на них можна навчатися. Ось так приблизно і ставлюся. Хоча самій помилятися завжди неприємно і соромно, але після того, як я визнаю помилку, складаю план її виправлення та роблю висновки — сає набагато легше, і можна йти далі.

Що вас драйвить? Якщо немає сил, як саморегулюєтесь? 

Нові виклики і нові креативні задачі. Щось цікаве, чого я ще не робила. Рутинна системна робота не для мене — для цього мені в партнерстві потрібні інші люди. Тоді я запалюю та створюю, а вони доводять все до ладу. Не вмію саморегулюватися, доки не впаду з ніг. Потім трошки полежу і знову підриваюся. Це погано, але по-іншому досі не навчилася.

У вас є хейтери? Як ви з ними комунікуєте?

Надзвичайно мало у мене хейтерів, я навіть сама не розумію, чому. Стандартні хейтери, ті, що просто ходять і пишуть “гумор гімно” — трапляються, але вони мене не чіпляють зовсім, бо я знаю про свій гумор все, і вважаю його досить якісним. Буває таке, що я їм відповідаю і дякую за те, що пишуть коментарі і популяризують мій контент — це їх бісить, і це приємно.

Чи є історії, які вас зачіпали?

Можуть зачепити люди, які мене з кимось порівнюють. Наприклад, пишуть що я “не Чирков”, або кажуть, що моя поведінка в кадрі заважає їм слухати мою маму. Це для мене тема більш болюча, бо це порівняння, і включається мій синдром самозванки. Ну і це пасивна агресія, а вона мене бісить більше за пряму. Таким людям буває відповідаю досить жорстко. А жінку, якій я заважала дивитися мій власний подкаст — забанила, бо раз вона пише що “це не можливо дивитися” – то хай не дивиться.

Загалом, коротше, я стараюся дозволити собі випустити агресію на тих, хто її і спровокував. Це допомагає. 

Загальнолюдська ідея поділяти усе на біле та чорне як вам відгукується? Фемінізм чи здоровий глузд? 

Я не погоджуся з такою дихотомією, не вважаю фемінізм антонімом здорового глузду. Я феміністка, і мої погляди достатньо гнучкі і раціональні. Фемінізм — це масовий рух, і через те, що масовий, має в собі багато течій, напрямків, позицій і поглядів. І також внутрішню дискусію. Ми сперечаємося між собою з приводу багатьох спірних питань. І на мій погляд, не так багато є феміністок, які займають якісь крайні позиції. Вони є, звісно, проте в кожному русі чи течії є непомірковані представники, не варто судити весь рух за ними.

Ну і, як ви бачите, ділити світ на чорне та біле я не люблю. Більше того, вважаю, що роблять люди так стосовно питань, про які в них мало знань. Бо чим більше в тебе інформації, тим складніше бути радикалом.

Читайте також: В’ячеслав Бабенков: Якщо тебе не знімають в кіно, напиши для себе роль та зіграй її

Здорові стосунки — це… 

Стосунки, в яких люди розмовляють і слухають одне одного. Стосунки, в яких немає базових почуттів вини і страху, а є почуття безпеки, довіри, ніжності. Стосунки, в яких люди відчувають один до одного повагу та інтерес, та не обмежують свободу іншого.

Розкажіть про прийняття себе та свого тіла. Які у вас думки на цю тему, що ви зрозуміли після 30? 

“Після 30” для мене ділиться на 2 етапи. В першому я десь з 31 до 35 почувалася найкрасивішою в своєму житті. А в другому — після 35 до зараз — сумніваюся у своєму тілі, обличчі, привабливості, бачу своє старіння і не почуваюся достатньо добре. Я не знаю, із чим це пов’язано: жахливі болі в спині і операція (та неможливість досі нормально займатися спортом), попередні стосунки, в яких партнер постійно робив акцент на тому, що боїться мене перестати хотіти, якщо я погладшаю, а може тривалий безперервний стрес від повномасштабного вторгнення і купи роботи. Можливо, все разом.
Прямо зараз я працюю із цим в психотерапії, відновлюю рухливість після операції, працюю з харчуванням. Ну і неймовірно рятує мене люблячий партнер, який не оцінює мене і дійсно вважає привабливою та загалом найкращою.

Сподіваюся, ще до сорока я встигну пережити свій третій етап “після 30”, в якому знову любитиму і прийматиму себе.