Найперше, за що має відповісти ворог, окрім смертей і руїн, то це за те, що у нас виросте покоління, яке не вмітиме нічого, крім воювати: Олена Білозерська про пережите після того, як змінила камеру на зброю

На війні є абсолютно все, що є у мирному житті: і зради, і кохання, і ревнощі, і заздрощі. Тільки на війні вони гостріше сприймаються. З 2014 року дівчат можна було порахувати на пальцях однієї руки, і ті служили у добробатах. Але зараз ситуація змінилася: фактично у кожному підрозділі є жінки на передку, який би спротив не чинили чоловіки у військкоматах чи на базах під час навчання. Артилеристка Олена Білозерська свій шлях на передову почала задовго до Євромайдану. За 9 років війни вона не лише побудувала повноцінну військову кар`єру, але і стала авторкою бестселера. 

У нас ще не віджали Крим, а я вже реєструвала на себе мисливську зброю

Ви були учасницею УНА УНСО задовго до 2014 року. Чи йшлося про війну тоді?

За 10 років до війни у 2014 році я вже була учасником патріотичної спільноти УНА УНСО. У нас проводились вишколи. Ми готувались на випадок вторгнення просії та вчились захищати країну. Ми всі усвідомлювали, що коли почнеться війна, ми підемо всі на фронт. Так воно і сталось. Але я тоді не вірила у ті спокійні часи , що доведеться брати участь у війні. Зараз я усвідомлюю, що ця війна була неминучою. Її тільки можна було лише відтермінувати у часі. Адже незалежність без крові не дається. Коли втік Янукович, напруга спала, і я навіть не знала, що робити далі. І мій чоловік сказав наступного дня всім купляти амуніцію та зброю, бо починається велика війна. І уявіть, у нас ще не віджали Крим, а я вже реєструвала на себе мисливську зброю, якою ми і воювали на самому початку. Я ще до війни непогано стріляла після вишколу, знала тактику ведення бою, роботи та пересування диверсійних груп. Я думала тоді, що, якщо війна почнеться, то воювати будуть виключно ЗСУ. А мене до армії не візьмуть, бо я не дуже спортивна, та ще й жінка, бо пішла на фронт від комп’ютера, а не зі спортмайданчика. А якщо візьмуть, то на паперову роботу. А така служба мене не влаштовувала. І я думала, що оскільки я працювала журналістом, то мене впустять на другу лінію, аби взяти інтерв’ю у солдатів. Але потрапити на фронт виявилось значно легше, ніж я уявляла, бо розгорнувся добровольчий рух. Спочатку це був – ДУК «Правий сектор», наступним кроком — Добровольча армія. І я була на передовій снайпером.

Що вразило, коли вперше опинились під кулями у 2014-му?

Це було під Карлівкою на Донеччині  6 липня 2014 року. Довелося близько двох кілометрів  виходити з боєм з напівоточення. Броня поїхала попереду, а ми їх прикривали та потрапили під шквальний огонь. Ми дали нашим постріляти. Вразило те, що під час бою не страшно. Вочевидь, це пояснюється дією адреналіну. Перед боєм, перед виходом – страшно, а як тільки виходиш на завдання, починаєш рухатись – і страх зникає. Потім це повторювалось знов і знов, але уперше – вразило.

У 2014-2017 роках, коли ви служили в ДУК ПС та УДА, вибір у жінок був невеликим – парамедикині чи снайперки? Як з нинішнього досвіду такий куций вибір професій впливав на боєздатність тоді, якщо порівняти, що зараз дівчата і в артилерії, і в розвідці, і в танкових військах?

Це правда, у 2014-му, коли військові бачили мене на передку – перше питання було: «Ти медик чи снайпер?». Тоді панував такий стереотип, що жінки тільки цим можуть займатися на війні. Але він був частково виправданий нашими тодішніми реаліями. З одного боку, ДУК ПС та УДА були неформальними, неофіційними структурами, тому там все було простіше. Яку професію опанувала, тією й займатимешся, головне – зможеш потрапити на передок, адже в ЗСУ тоді жінок вкрай рідко допускали до участі в бойових діях. З іншого — ми були переважно легкою піхотою – у нас не було, наприклад, танків і артилерії, окрім невеликої кількості мінометів – тож дівчат-танкістів, як і чоловіків, у нас в принципі не могло бути. Через це вибір професій природно звужувався – так, жінки були переважно парамедики, було трохи снайперів, розвідниць, звичайних стрільців. Була одна дівчина-сапер, причому високого класу. Трохи пізніше жінки з’явилися у підрозділах вогневої підтримки – пам’ятаю, наприклад.  навідницю АГС. Малий вибір професій не впливав суттєво на нашу боєздатність, адже відповідав виконуваним нами функціям.

Ніяких пільг від держави не оформлювала

Чи виникли проблеми з оформленням УБД після вашої служби в ДУК та УДА, адже першою зреагувала регіональна влада, а не держава?

Тут треба зробити міні-екскурс для читачів, які можуть не орієнтуватися в питаннях, пов’язаних з отриманням статусу учасника бойових дій неоформленими добровольцями. Коли я була таким добровольцем, у 2014-2017 рр, ні про яке УБД не могло бути й мови. Для держави неоформлених добровольців не існувало, і, щоб виправити цю несправедливість, деякі обласні ради, починаючи з другої половини 2016 року, почали запроваджувати статуси УБД, що діяли на території  їхніх областей. Коли таке рішення нарешті прийняла Київрада і потім через багато місяців зібралася комісія для розгляду поданих заяв,  я вже служила у ЗСУ, в морській піхоті, і знала, що незабаром отримаю «загальнодержавне» УБД як офіційний військовослужбовець.  Незважаючи на це, я подала документи до Київради – тому, що підписала контракт із ЗСУ у 2018 році. А воювала з 2014-го, і мені з принципових міркувань хотілося якось офіційно зафіксувати свій «добровольчий» період. Тож сталося так, що маю два посвідчення УБД – «київське» отримала навесні 2019-го, загальнодержавне – восени 2019-го, тобто, через п’ять і п’ять з половиною років після початку участі у бойових діях. Обидва отримані без жодних проблем, адже всі потрібні документи було неважко зібрати. Користуюся цим статусом виключно для безкоштовного проїзду в метро, коли буваю вдома у Києві, більше ні для чого. Ніяких пільг від держави не оформлювала. А коли у 2020 році, завдяки новому закону, колишні неоформлені добровольці нарешті змогли отримувати статус  УБД не на обласному, а на загальнодержавному рівні, особисто у мене потреби користатися цим законом не було. Оскільки я на той момент вже мала аж два посвідчення.

Чи побачили ви шалену відстань чи відсталість між реальною війною та у навчанні офіцерів на офіцерських курсах при Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського за спеціальністю «Артилерія»? 

Тоді якраз був «перехідний етап». Офіцери з мого випуску були, здається, останніми, у чийому навчанні використовували ще радянські, а не натівські умовні знаки. Навчали нас по старинці, електронікою користуватися не дозволяли, всі розрахунки ми  робили як у радянські часи – на ПУВ (прилад управління вогнем), це такий великий громіздкий планшет з лінійкою, займає півстола, і ПРК (прилад розрахунку коректур) – цей поменше, розміром з книжку, а також за допомогою паперових карт і таблиць.  З одного боку, це правильно, адже робити розрахунки на сучасній електроніці можна навчити й мавпу, а офіцер повинен розуміти суть того, що робить. З іншого боку, коли навчання відбувається за скороченою програмою і триває менше чотирьох місяців, якось хочеться, щоб тебе більше навчали тому, що ти будеш реально використовувати в бойових діях.

Якщо жінка знає плюс-мінус те, що знає пересічний чоловік на такій самій посаді, до неї ставлення було мало як не до генія

Яке ставлення до професійності жінки-командира у морській піхоті? Адже у 2018-2020 рр. під час служби в 503 ОБМП ви вже перебували на посаді командира взводу самохідних артилерійських установок.

В плані знань, умінь, інтелекту між чоловіком і жінкою різниці немає. В ті роки в армії було ще небагато жінок на бойових посадах, тим більше на офіцерських, і коли приїздило високе начальство з перевіркою, вони проявляли до мене цікавість, починали екзаменувати. І я помітила, що якщо жінка знає плюс-мінус те, що знає пересічний чоловік на такій самій посаді – до неї ставлення було мало як не до генія. Тобто, стать давала навіть деякі переваги. Але це, на жаль, не стосується тих моментів, де потрібна фізична сила – тут, якщо ти не спортсменка з дитинства, завжди поступатимешся хлопцям, і з цим нічого не вдієш. Як командир взводу я була зобов’язана вміти все, що вміють мої підлеглі, розрахунки гармат. Розрахунок 2С1 – 4 особи: командир гармати, навідник, заряджаючий і механік-водій. Виконувати обов’язки командира гармати чи навідника я могла без проблем, а от коли довелося вчитися водити самоходку… Я це ще нікому не розповідала, бо це смішно. Одна з передач перемикалася настільки туго, що я на сидінні мехвода виверталася, як акробат, і била по перемикачу ногою, бо руками бракувало сил. Це було влітку. А коли довелося сісти на місце мехвода взимку, з’ясувалося, що через те, що на мені багато теплого одягу, я не можу вивернутись і дістати до передачі ногою.  Так що, на жаль, бути водієм самохідки я б не змогла. Тим більше не змогла б її ремонтувати.

Документальна книга «Щоденник нелегального солдата» виправдав ваші очікування, як авторки? Яка її доля не лише в Україні? Чи буде другий том чи зовсім нова книжка?

Я навіть не очікувала, що буде стільки відгуків на книгу. Я всі їх зібрала на своєму сайті, і дехто дорікав мені, що публікую лише схвальні відгуки, а негативні ні. А я була б рада публікувати негативні відгуки теж, задля балансу, але їх просто не надійшло жодного. Книга витримала два видання, уривки з неї перекладали англійською і друкували за кордоном. Також вона стала одним з трьох творів-фіналістів конкурсу на здобуття Шевченківської премії. Сподіваюся, якщо переживу другий етап цієї війни, то напишу продовження своїх спогадів. Це буде окрема книга, але зі знайомими читачам «Щоденника…» героями – адже служу зараз разом з тими самими хлопцями, з  якими починала з 2014-го.

Сама можливість втрати авторських прав на те, що створила сама, для мене неприйнятна

Чому її видавали власним коштом?

Було дві причини цього. Спочатку я мала попередню домовленість із потужним видавництвом. Але коли дійшло до підписання договору, з’ясувалося, що я на кілька років втрачаю права на власний текст – не зможу, наприклад, перевидати його в іншому видавництві. На той момент я не планувала жодних перевидань, але сама філософія, сама можливість втрати прав на те, що створила сама, є для мене не дуже прийнятною. Друга і головна причина моєї відмови від співпраці з видавництвами – у книзі 400 кольорових ілюстрацій. Приблизно 90% цих фото – мого авторства, але 10% — тобто, усі світлини, де в кадрі є я, зроблені дуже часто малознайомими бійцями, яких я зустріла на фронті. Клацнув на телефон, скинув мені по блютузу і побіг далі, іноді я навіть позивного його не знала. Ясна річ, жоден з цих людей не заперечував би проти публікації світлини у книзі, але формально авторське право на ці фото у них, і видавництво зажадало від мене їхньої письмової згоди на публікацію. В ситуації, коли я гадки не маю, де цих людей шукати, мені  сказали відмовитись від публікації зроблених ними фото. Я обома руками за захист авторських прав, але в конкретній ситуації він створив мені невиправдані проблеми. Тому похитала головою, чемно подякувала за науку, позичила гроші у знайомого підприємця, видала книгу сама і повернула йому борг з продажів. Не пожалкувала про це жодного разу, адже книга вийшла саме такою, як хотіла я – не довелося, наприклад, економити на якості паперу чи кількості фотографій.

Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Вдома в Києві. Перших вибухів не почула, бо в мене дуже міцний сон. Розбудив  чоловік, сказав: «Вставай, почалося». Ми швидко зібралися, попрощалися з батьками і вирушили до військкомату, куди записались напередодні. Дістатися туди було проблематично, бо не маємо власного авто, а таксі вже не працювали, нічого не працювало, Київ стрімко порожнів. Зрештою за нами приїхав мій підлеглий і відвіз нас з речами до військкомату.

Чи були труднощі з поверненням у Збройні сили України, коли звернулись до військкомату?

Ні, не було жодних. Я домовилась, де служитиму, ще на початку лютого, була у списках на мобілізацію в конкретний підрозділ, і 24-го все оформили дуже швидко.  Психологічно теж особливих складнощів не було, бо навіть коли  я демобілізовувалась в кінці 2020-го року, розуміла ж, що негайно повернуся, якщо на фронті станеться загострення. Але Путін виявився настільки божевільним, щоб розв’язати  війну, яку Європа не знала з 1 вересня 1939 року.

Це раніше ворог вночі був «сліпий», зараз він у цьому не поступається нам

У 2022 році які відмінності помітні під час бойових дій?

Історично, геополітично — це наступний етап тієї самої війни. Але за інтенсивністю і масштабами – все зовсім по-іншому. Це як порівнювати локальну війну і світову. До 2022 року ворог не використовував ракетне озброєння, авіабомби, навіть звичайна артилерія використовувалась обома сторонами менш інтенсивно, особливо після 2015-го. Також значно побільшало нового технічного оснащення і озброєння з обох боків – такого, як ударні безпілотники, нічна оптика тощо. До повномасштабного вторгнення ми вже мали якусь кількість тепловізорів і нічних прицілів, а ворог вночі був «сліпий». Зараз він в цьому не поступається нам. Та й живої сили з обох боків задіяно значно більше.

Волонтери створили потужну систему оснащення армії будь-чим на відміну від Міноборони. Що з матеріально-технічного забезпечення ви отримали від армії — амуніція, взуття, бронежилет.

Мені пощастило – служу в одному зі спецпідрозділів, де ми маємо дуже хороше забезпечення. Зокрема, використовуємо натівське стрілецьке озброєння. У нас немає проблем з одягом, засобами захисту і зв’язку. Але навіть нам дуже сильно допомагають волонтери. Наприклад, обидві автівки, які використовує моя група, – волонтерські. В цілому по ЗСУ – військові зараз не голодні і не мають проблем з елементарними речами — такими, наприклад, як форма чи теплий одяг. Бо цим забезпечує держава, а хто хоче собі щось дуже якісне, «брендове», має можливість придбати це самостійно. На плечах волонтерів сьогодні передусім усе дороговартісне, те, що сам собі не купиш: автотранспорт, дрони, якісна оптика тощо.

Присутність жінок змінює ЗСУ? Ви можете назвати сектори, де ці зміни вже помітні самим військовослужбовицям?

Не знаю, як щодо секторів, а в цілому – чим більше жінок служить в армії і воює на фронті, тим менше стає упереджень щодо них і заперечень щодо їхньої присутності. Всі звикають, що дівчата теж воюють. Звичайно, це тривалий процес. За один день, місяць чи рік, навіть якщо це рік повномасштабної війни, повністю ситуація не зміниться. Досі є солдати, які переконані, що якщо в їхній роті жінок на передовій нема, значить, їх ніде на передовій немає. Досі, на жаль, є комбати і навіть комбриги, які можуть без жодної провини не допускати жінок не те, що до бойових завдань, а навіть забороняти їм брати участь у відповідальних військових навчаннях. Що ж… «Лупаймо сю скалу», як сказав класик.

У кожного командувача зараз є радники з гендерних питань. Ви бачите ефект від роботи цих фахівців?

Не знаю, не стикалася з ними.

Якщо жінка на війні не справляється, то її позбудуться, і це нормально

 Гендерна політика в армії у нас виглядає, як формальність, знята з кальок НАТО. А розв’язання практичних питань — на волонтерських плечах і небайдужих людей.

Питань і проблем небагато, як на мене. Все дуже просто. Хто може бути проти служби жінки в армії? Явно не сама жінка, інакше вона залишилася б удома, адже військова служба для жінок, на відміну від чоловіків – явище добровільне.  Може бути проти її сім’я, але з власною родиною жінка якось порозуміється сама. Це не та сфера, де потрібне державне чи громадське втручання. Залишаються командири і товариші по службі. Так от, досвід показує, що якщо командир не сексист і не присікується до жінок через їхню стать,  то й питань жодних не виникає, бо жінка має можливість проявити себе з кращого боку і поступово завоювати авторитет серед колег. Бо жінка, яка виконує свої обов’язки навіть не на відмінному, а на задовільному для чоловіка рівні, в армії автоматично користуватиметься повагою. Якщо ж жінка з якоїсь причини не справляється, то її позбудуться, переведуть кудись на тилову службу, і це нормально.

Що ж до інших проблем, не пов’язаних з тим, що жінок кудись не пускають – як на мене, вони здебільшого надумані, бо в жінок-військових нема і не повинно бути якихось особливих потреб, яких немає у чоловіків.  Якщо є – таким жінкам в армії не місце.

Ви задоволені якістю медичного обслуговування жінок у ЗСУ?

Я не знаю, бо коли маю проблеми зі здоров’ям, терплю або лікуюся приватно, бо не хочу фіксувати в офіційних документах  свої болячки.

Як трансформувались за 9 років війни ваші стосунки з чоловіком?

Більше поважати став. Коли щось десь не витягую, намагається допомогти, а не каже: «Відправляйся додому». А так – жодних змін. Але легше, коли близькі люди разом роблять спільну справу, в тому числі воюють на фронті. Це набагато легше та простіше, бо поруч є близька людина не лише тому, що тебе прикриє. Оскільки він поруч, я не хвилююсь, де він та що там. На фронті зараз є проблеми із мобільним зв’язком. І хоча з бійцем все нормально, але він не може зателефонувати та сповістити про це. І уявіть собі почуття родини, яка місяць чекає, щоб почути голос найдорожчої людини. І що він сказав під час хвилинної розмови? Що все в порядку, добре та о’кей! І близькі чудово розуміють, що там далеко не все в порядку, бо він місяць не телефонував, а розмова впродовж 1 хвилинки відбулась між обстрілами, і реально у тебе ніякої інформації немає. А якщо військовослужбовиць з окопу телефонує, а там ніхто не відповів, то він тут вже турбується: чому не відповідають. Ми з чоловіком поруч, тому питання ці знімаються. Я схиляю голову перед дружинами, які допомагають фронту та чекають на чоловіків вдома, мало що про них знаючи. Не впевнена, що я так би змогла.

Ворогів треба бити та гнати — тільки так, можливо, вони щось зрозуміють

Вас постійно згадують у російських медіа, соцмережах. Вам вистачає терпіння на них реагувати?

Доки  я в армії та фактично нічого не пишу на військово-політичну тему, але в душі я залишаюсь  медійницею та публічною людиною, тому розумію, що будь-яка згадка про тебе — це добре. Навіть якщо йдеться про некролог, навіть фальшивий. Чому я згадала некролог, бо вони вже ховали мене кілька разів. Мене навіть це смішить.  Але це добре, коли вороги бояться. Я нічого не боюсь, бо я на своїй землі. У баталії в соцмережах я не вступаю, бо рашисти мені нецікаві. Як правило, це типовий електорат Путіна: люди примітивні,  які звикли жити у злиднях та заздрощах, які зжирають їх всередині. Клініка! Пояснити та достукатись до них не можливо. Їх треба бити та гнати — тільки так, можливо, вони щось зрозуміють.  Якби у мене з голови падала одна волосинка, коли я отримую погрози, я б давно стала лисою.

 Як буде виглядати ваша сукня перемоги?

Я практично не ношу суконь, тому й не подумаю щось таке спеціально собі купляти. Викидати гроші, щоб надіти один раз і щоб потім лежала у шафі – нераціонально. Ніж викидати гроші на лахи, краще відкладати їх, щоб завжди мати на якісну медицину собі і близьким, та інші форс-мажорні потреби.

Що ви хочете насамперед зробити після війни?

Я двох собак та трьох котів врятувала під час війни. Отже хвостатих моїх, собак і котів, які зараз у свекра живуть, до себе заберу. А потім на відпочинок у Крим поїду.

Політична кар’єра вас цікавить після перемоги?

Наразі ні. Я від політики не зарікаюся, обіцянок, що ніколи нею не займатимусь, не даю, бо все в житті може змінитися. Але наразі мене більше приваблює документалістика і творчість. Повернусь до письменницької справи. Зараз ще не можна багато чого розповісти, але після війни заборони не буде. Я не з тих людей, які назавжди стали людьми війни. Я- мирна людина, сумую за мирним життям, тому хочу бути із своєю родиною.

Якщо наші жінки війну подужали, у мирному житті подужають проблеми тим більше

Як зберегти жіноче лідерство, якого зараз досягли жінки, після перемоги?

Я не ділю лідерство на чоловіче і жіноче. Лідер є лідер, це природні дані, вони або є, і тоді їм нічого не загрожує, або немає. І від статі це не залежить. Якщо ж ми говоримо загалом про помітність жінок у різних професіях, про їхнє кар’єрне зростання — то якщо наші жінки війну подужали, у мирному житті подужають проблеми тим більше.

За 9 років війни ви навчились опановувати втому та долати її наслідки?

Втому і поганий настрій відчуваю переважно тоді, коли погано почуваюся фізично. Тоді в голову лізе різний негатив — що от вже вік у мене, хвороби, вже сил нема воювати – а війні кінця й краю не видно, коли це вже скінчиться, блін? Звичайно, коли ти де-факто десятий рік на війні, неможливо не думати, що скільки вже можна, хочеться вже нарешті жити цивільним життям, займатися своїми справами і своєю родиною… Але що поробиш. Путін, коли починав війну, зі мною не порадився, не спитав у мене, втомилася я чи ні.

У вас немає снайперського бажання особисто його вбити?

Є такий тост: нехай ваші бажання відповідають вашим можливостям. У мене є бажання знищити бункерного карлика, але немає ресурсу. А у Байдена ресурс є, а бажання такого немає.

Ви мали паузу у службі. Знаєте стан військовослужбовців. Наскільки слабкою ланкою є психологічна та медична реабілітація військовослужбовців?

Я не дуже типова людина в цьому питанні. Наприклад, ніколи не страждала на ПТСР і коли бачу його прояви у побратимів, то трохи гублюся і не завжди знаю, з якого боку підійти, щоб допомогти їм. Тому особисто мене це питання мало торкнулося. Але добре усвідомлюю, що після перемоги нас може чекати соціальна катастрофа. Буде багато інвалідів і просто пошматованих війною людей, пошматованих морально і фізично, яким важко буде знайти себе в мирному житті, навіть працевлаштуватися буде важко. Буде, на жаль, сплеск злочинності – як у кожному суспільстві після великої війни. Найперше, за що повинен відповісти ворог, – крім смертей і руїн – за те, що у нас виросло покоління, яке не вмітиме нічого, крім воювати. І з цим щось доведеться робити. І це, мабуть, буде найперший і найтяжчий повоєнний виклик для нашої держави. Можливо, слід на законодавчому рівні дозволити створювати приватні військові компанії, де служитимуть ветерани. Можливо, українці масово братимуть участь у миротворчих місіях за кордоном. Після війни на наших хлопців і дівчат з бойовим досвідом у світі буде величезний попит.

 

Українська Гельсінська спілка з прав людини включила «Справу Олени Білозерської» у свій звіт «Переслідування громадянського суспільства в Україні в 2011 році». Чи убезпечені ми після перемоги від політично мотивованих справ проти військовослужбовців, які вимагатимуть дотримання своїх прав?

Анітрохи не убезпечені. Це обопільний процес. З одного боку, після війни громадянське суспільство неодмінно почне закидати владі всі її помилки й огріхи, від чого свідомо утримується зараз, поки війна. А влада, реагуючи на це, буде намагатися закручувати гайки. З іншого боку, деякі ветерани вважатимуть, що, якщо вони проливали кров за свою землю, то тепер їм дозволено те, що не дозволено тим, хто відсиджувався в тилу. З погляду моралі їх можна зрозуміти, але ж закон один для всіх. Тож на нас чекає багато важких моментів, з цим пов’язаних. Багато буде роботи у адвокатів та громадських активістів, це точно.

Тетяна Марінова 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Погляди авторів, висловлені у публікації, можуть не збігатися з позицією «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу».