«Про виїзд не думала. Думала, де взяти зброю, якщо зайдуть окупанти»: Олена Стрижак про допомогу постраждалим та ВІЛ-позитивним жінкам

Олена Стрижак — голова правління благодійної організації «Позитивні Жінки», яка до війни допомагала жінкам, які живуть з ВІЛ, а від початку повномасштабного вторгнення почала допомагати усім постраждалим українкам та їхнім дітям.  Досі координаторки організації працюють в усіх областях України, у тому числі й на окупованих територіях, окрім Луганської області. 

У проєкті «Незламні» вона розповіла, як їм вдалося трансформувати роботу організації, про брак антиретровірусної терапії й необхідних медикаментів та плани провести «Школу фемінізму». 

«Думала, де взяти зброю, якщо прийдуть окупанти»: перші дні війни

До війни я працювала у Києві, а на вихідні приїжджала додому в Черкаси, тому 24 лютого я планувала їхати додому увечері. У той день я прокинулася у своєї подруги та колежанки, бо ночувала якраз у неї. Мене розбудила саме подруга Віра. Вона сказала, що почалася війна. Сама я не чула вибухів, бо дуже міцно сплю. 

У нас є внутрішній чат співробітниць, куди входять координаторки з усіх областей, де ми працюємо, на той момент з 24-ох. О 4-5-тій ранку вони почали писати у чат, що чують вибухи, їх бомблять, стріляють. Це співробітниці з Харкова, Одеси, Дніпра, Чернігова, Херсона тощо. 

Коли мене Віра розбудила, то я подумала: «Зрозуміло, треба подзвонити рідним і попасти в офіс». Ми цих подій очікували, про війну вже довго говорили, до того ж ми ще з 2014 року живемо у стані війни, просто вона була десь подалі від наших регіонів, але вона була. Якраз наприкінці січня 2022 року я з Вірою їздили проводити тренінги для держслужбовців і наших дівчат-активісток з Донеччини та Луганщини — були у Сєверодонецьку та Краматорську, контактували з людьми, які живуть у стані війни вже 8 років. Коли війна розпочалася на всій території України, то я просто зрозуміла, що це реальність, з якою треба жити, бо з цією ситуацією нічого не зробиш. 

Я відразу подзвонила чоловіку і сказала, що почалася війна, бо вони також з сином спали. Сказала, щоб він не вів дитину у школу і включав телевізор, аби дивитися новини. Потім поїхала з Вірою в офіс у Києві, щоб забрати деяке обладнання, документи, ноутбук. 

24 лютого зранку у мене була запланована онлайн-зустріч, яка врешті відбулася, а на 14:00 мала бути зустріч у фотостудії до 1 березня. У цей день у світі відзначають День «Нульової дискримінації», що дуже перегукується з нашою діяльністю, бо жінки, які живуть з ВІЛ, зазнають дискримінації з боку суспільства. Тому ми намагаємося серед своїх партнерів та суспільства всіляко заявляти про недопустимість дискримінації людей за якоюсь ознакою. Тож ми хотіли провести фотосесію разом з Центром громадського здоров’я та партнерами — сфотографуватися у футболках із відповідними закликами та провести флешмоб. Звичайно, фотосесія не відбулася. 

Увечері я знайшла машину та поїхала у Черкаси додому. Їхали дуже довго — дорога заняла 5 годин. На наступний день до мене приїхала Віра з сім’єю з Києва, у якої я перебувала, коли працювала у Києві. 

Ми відразу почали переписуватися у чаті та дізнаватися, яка допомога потрібна, хто в яких умовах. Ми буквально жили у цих чатах та постійно між собою спілкувалися. Хтось відразу почав виїжджати в інші області України, хтось — за кордон. Ми допомагали організувати терапію за кордоном, наприклад, в Польщі, бо нічого не було ще організовано, це були перші дні війни.

Думаю, саме такий швидкий темп нас мобілізував, бо коли ти у процесі та знаєш, що комусь потрібна і можеш допомогти, це рятує. Хоча, чесно кажучи, перший тиждень я навіть електронну пошту не відкривала майже, бо постійно була у чатах у месенджерах. Іноді на пошту писали по роботі — я відповідала, що у нас війна і треба трохи відкласти роботу. 

Про виїзд не думала, були тільки думки, якщо, наприклад, зайдуть окупанти, то думала, де взяти зброю, аби захищатися. Тобто більше були думки про захист, а не про евакуацію. 

Перші тижні роботи 

Перший тиждень ми були просто у постійному контакті з колежанками та координаторками, які писали, що у їхньому місті відбувається. Ми практично не спали, точково надавали допомогу,  їздили у центр допомоги військовим, закуповували пальне та амуніції для військових тощо. Не знали тоді за що хапатися, це був такий собі хаос.

За тиждень вже потихеньку почали розуміти, як організовувати роботу і провели першу робочу зустріч на початку березня. Почали планувати, куди витратимо наявні кошти, що закупимо. 

Оскільки я активно займаюся захистом прав жінок, то беру участь у заходах на міжнародному рівні, входжу у різні комітети, тож коли мої колежанки з-за кордону дізналися про війну в Україні, то запропонували допомогу. Ми підготували листа українською та англійською мовою, де написали наші реквізити, та почали надавати тим, хто хотів допомогти. Просто були потрібні кошти, бо, наприклад у Мелітополі та Сєвєродонецьку відразу розбомбили майже всю інфраструктуру і ми могли перерахувати координаторкам кошти, тільки якщо якісь банкомати ще працювали. Вони відразу знімали ці кошти та купляли продукти, воду, аби роздати жінкам. Це ще можливо було зробити у перші тижні війни. Тож ми почали спочатку діяти таким чином — надходили кошти на наш рахунок і ми ці всі гроші розподіляли між нашими координаторками. За весь цей час зайшло десь $2,5 тис. Я відразу домовилася, що ми можемо не надіслати письмовий звіт за якісь кошти, але пришлемо фотозвіт. То були кошти від приватних осіб, і всі вони погодилися. Таким чином ми швидко почали допомагати жінкам у їхніх базових потребах — їжі, гігієні тощо. 

Десь у середині березня почали подаватися на програми фінансування. Наша співробітниця перекладала проектну заявку на англійську, сидячи у підвалі у Чернігівській області, коли їх бомбили. Потім вона виходила та ловила інтернет, аби відправити цю заявку нам. Цю заявку нам підтримав фонд Women’s Peace & Humanitarian Fund і ми розпочали реалізацію проєкту «Підтримка жінок, які живуть з ВІЛ, в кризових ситуаціях». У рамках проєкту облаштували шелтери у 4 містах — Франківську, Хмельницьку, Черкасах та Чернівцях для жінок з уразливих груп. Зараз ці шелтери працюють і жінки можуть отримати там необхідну допомогу.

Зараз ми також намагаємося подаватися на конкурси чи приймати допомогу від партнерів, які нам її пропонують, аби мати кошти закупити допомогу. Ми дивимося, які області забезпечені, а куди треба допомога. Наприклад, зараз треба допомога у Мелітополь. Ми налагодили шлях передачі гуманітарки туди через Запоріжжя. Зараз координаторка у Мелітополі попросила матеріали для обладнання укриття, бо вони чекають українських військових, які їх звільнять від російських окупантів. 

Ми робили все можливе, щоб жінки отримували допомогу, необхідну для профілактики ВІЛ, зокрема, надавали молочні суміші для дітей — це одна з рекомендацій для ВІЛ-позитивних жінок, щоб запобігти передачі вірусу дитині, та антиретровірусну терапію. Також ще на початку я сказала колежанкам, щоб вони не відмовляли у допомозі тим жінкам, які не ВІЛ-позитивні.

У нас основний напрямок — це допомога ВІЛ-позитивним жінкам, але зараз у нас немає такого розподілу — якщо жінка звертається, то ми їй допомагаємо.

Звичайно, що паралельно ми виконували свої обов’язки по проєктах, хоча якісь процеси відклалися. Навіть якщо брати мою участь у національних комітетах чи зібраннях, то перша зустріч, яка відбулася офіційно, це було засідання комітету з питань «Валідації елімінації передачі ВІЛ та сифілісу від матері до дитини» при МОЗ, яка пройшла 1 червня. Важливою темою для обговорення стали державні закони та постанови щодо прав дітей, які народилися під час війни у тимчасово окупованих містах, бути зареєстрованими громадянами та громадянками України. Також розглянули спільні плани та алгоритми взаємодії щодо надання допомоги та забезпечення молочними сумішами й памперсами немовлят, народжених жінками, які живуть з ВІЛ в тимчасово окупованих містах.

Нестача терапії та робота на окупованих територіях

З останніх потреб, які нам озвучила представниця з Херсону, це препарати для антиретровірусної терапії — їх залишилося близько 50 банок станом на початок серпня. Це дуже мало, бо ці ліки приймають ВІЛ-позитивні люди щоденно. Я звернулася до Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ, бо вони також закуповують та доставляють цю терапію, і відгукнулись вирішити цю проблему. Дві машини з препаратами, які йшли у Херсон, на жаль, згоріли та не доїхали. Тому шукаємо знову допомогу. Наразі є інформація, що невеличкими партіями доставляється терапія, для забезпечення екстрених потреб, але поточної інформації не маємо, бо наша представниця тиждень назад все ж виїхала із сім’єю з окупованого міста, але поки вона не має постійного інтернету і з нею складно зв’язатися. 

У Мелітополі дівчата знаходять інтернет раз на день, щоб вийти на зв’язок. Ми знайшли волонтерів і доставляємо гуманітарку через Запоріжжя. Наша представниця каже, що у Мелітополі дуже складно працювати, бо якщо окупанти бачать, що наші організації видають гуманітарку, то погрожують. Але дівчата все одно працюють, возять жінкам гуманітарну допомогу. Наприклад, коли в село треба везти терапію, то її віддають водію, що возить хліб, щоб він передав, адже інакше це зробити неможливо. Кажуть, що їх рятує зв’язок із нами. Для них це як ковток повітря, бо вони живуть ніби у банці і чекають, поки їх звільнять.

Потреби зараз базові — житло, харчування, робота. Ми допомагаємо їм із цим, але ця ж допомога постійна, тому ми постійно шукаємо кошти та залучаємо донорів.

Також розпочинаємо таку нову для нас тему — допомога жінкам, які постраждали від сексуального насильства. У нас зараз у декількох регіонах будуть консультативні пункти і будемо залучати партнерів на місцях, для того, щоб постраждалі жінки могли звернутися за кваліфікованою допомогою. Тема дуже чутлива, тому важливо, щоб це була професійна допомога. 

«Графіку досі немає, але з’явилися вихідні»

Якщо згадувати перші дні війни, то я навіть не помічала днів тижня. Для мене це був один день, який затягнувся. Ти просто обробляєш звернення і навіть забуваєш поїсти. 

Переломний момент був, коли мої діти виїхали за кордон. Мій 13-річний син займається футболом і тренер написав повідомлення, що дітей збирають та тимчасово вивозять за кордон з футбольним клубом. Ми вирішили, щоб наш син поїхав туди — по-перше, він там зможе тренуватися, по-друге, так безпечніше. Тож 10 березня я відвезла його у Мукачево, а надалі вони поїхали з командою у Чехію. А моя 20-річна донька у ті ж дні вирішила поїхати до родичів подруги у Польщу. 

Коли діти опинилися у безпеці я видихнула і повністю сконцентрувалася на роботі. Звичайно, графіку як такого не було, але я вже знала, що я маю робити і ні про що, окрім роботи, вже не думала. 

У червні вже з’явилися вихідні, якось структурувалася робота, повернулись діти. Вдавалося вже й погуляти, виходили навіть на пляж цим літом. З 22 квітня вже перебуваю у Києві і знову щотижня намагаюся їздити додому. 

Іноді я буваю у ступорі, бо справ багато і не знаю, як їх пріоритизувати. Тоді я себе зупиняю, відпускаю цю ситуацію, входжу у цей потік, бо воно іде як іде, відпускаю деякі страхи і перестаю концентруватися на цьому, як на проблемі, яку треба вирішити. Просто роблю все від себе залежне, а там як буде. Очі бояться, а руки роблять. Якщо я відволікаюся, то розумію, що мені треба відпочити — йду і відпочиваю, бо значить так треба. 

Потрібно з легкістю ставитися до того, що відбувається, і не намагатися нічого виправити, а просто плити по течії: робити те, що відчуваєш. Жити в моменті. 

Міжнародна конференція зі СНІД у Монреалі 

Два тижні тому у Монреалі (Канада) відбулась наймасштабніша подія у сфері протидії ВІЛ та СНІДу за останні 4 роки — 24 Міжнародна конференція зі СНІД. Кожні два роки проводяться такі масштабні конференції, як правило, на таких подіях близько 25 тисяч учасників та учасниць. Остання така масштабна подія була в Амстердамі у 2018 році і мала відбутися у 2020-му у Сан-Франциско, але через пандемію цю конференцію скасували і провели онлайн. Віртуальний формат не дуже себе зарекомендував, бо це купа сесій та паралельних заходів, які складно сприймати і такий формат не дуже продуктивний, як на мене. 

У 2022 році цю конференцію провели у Монреалі. Організатори кажуть, що було близько 12 тисяч учасниць та учасників, але за моїми підрахунками було десь 5 тисяч людей. Цьогоріч конференція була направлена на питання, що стосуються декриміналізації передачі ВІЛ. Адже у багатьох країнах досі є кримінальна відповідальність за передачу ВІЛ і це є порушенням прав людини, бо на сьогодні завдяки терапії та певних методів профілактики люди з ВІЛ не передають її іншим. Так само відбувається, якщо ВІЛ-позитивна жінка народжує дитину — якщо вона приймає препарати, то дитина не матиме вірусу в організмі. 

Також на конференції говорили про препарати довготривалої дії, які можна приймати раз на місяць, а не щодня, як це робиться сьогодні в Україні. Також було дуже багато уваги приділено Україні. У перший день відбулась сесія «Екстрена відповідь на ВІЛ та туберкульоз в Україні», на якій українська делегація разом презентувала досягнення, які Україна робить у сфері ВІЛ під час війни. Представниці та представники усіх спільнот розповідали, з якими викликами зіштовхнулися через війну, та як саме вдається продовжувати надавати допомогу і послуги. На 4-й день пройшов симпозіум «Включення означає залучення: участь спільнот в дослідженнях», де я розповіла про роль активісток й жінок у дослідженнях, про передовий досвід і рекомендації для агенцій, що фінансують дослідження, які стосуються питань безпеки. 

Росіян на конференції взагалі не було, про країну-агресора взагалі не згадували — це вперше таке було. Бо як правило росія активно звучить на конференціях, але у поганому сенсі, бо у росії репресивна наркополітика, високі показники передачі ВІЛ тощо, але росіян на конференції зазвичай було дуже багато. А на цьогорічній я бачила лише одного. 

Про відновлення ресурсів

У роботі допомагає те, що я швидко відновлююсь. Для мене показник, що я втомилася, це коли я хочу спати. Звичайно, я втомлююся, але мені іноді достатньо 6 годин сну. Знаю, що 8 годин треба спати, але рідко вдається стільки поспати. 

Мене дуже підтримують рідні, вони як можуть мені допомагають — повністю звільняють від домашньої роботи. Це мені дуже допомагає, бо я займаюся домашніми справами, тільки коли сама хочу. Це також для мене іноді певний релакс. Також мої колеги — це мої друзі та подруги, які також дуже підтримують. Це допомагає рухатися вперед. 

Я завжди була дружня зі спортом, бо займалася у дитинстві баскетболом, потім любила на лижах кататися, велосипеді. Коли розпочався ковід, то я почала часто кататися на велосипеді, бо життя перейшло у віртуальний формат і ми рідше кудись виходили. Дуже люблю їздити по Набережній, дивитися на людей, тож стараюся кататися кожного вечора. Також люблю просто виходити до Дніпра, гуляти з собакою чи дивитися фільми разом з сім’єю. 

Коли ми були у Канаді, то ходили у гори з моїми подругами-колежанками. Це ті враження, які трохи змінили ту реальність, в якій ми перебуваємо під час війни. Це надихнуло, зарядило. Коли ми там були, то зустрічалися з українками та українцями, які туди виїхали, і вони питали, де ми зупинилися. Ми пояснювали, що тут лише на тиждень і збираємося повертатися в Україну. Один з чоловіків тоді сказав, що вперше бачить, українок, які повертаються додому під час війни. Але насправді люди повертаються в Україну і це добрий знак.

Післяпереможні плани 

Я хотіла, щоб цьогоріч у березні ми провели «Школу фемінізму», тому що я особисто брала участь у декількох школах, які проводила Євразійська жіноча мережа зі СНІДу. Це були регіональні зібрання з дуже крутими тренерками, зокрема, з України — Оленою Шевченко з Маршу жінок, Ніною Вербицькою. 

Я планувала, щоб у нашій школі вони також були тренерками. Але коли почалася війна, то ті кошти, що планували витратити на школу, направили на створення служби психологічної підтримки для жінок. Проводили індивідуальні та групові психотерапії, супервізії. Але коли Україна переможе, ми зберемося всі разом та проведемо цю школу. Я вже сказала своїм дівчатам, що це все одно відбудеться. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.