Як почуття сорому може бути корисним?

Наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах, тролінг… Усе це сучасні джерела викидів дофаміну. Якщо занадто захоплюватися саме цими джерелами, реальні досягнення, стосунки чи любов можуть бути посунуті чи не на останнє місце. 

Анна Лембке, авторка книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» дає поради, як з цим боротися, та головне  — пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де воно стало всеосяжною рушійною силою життя кожного. Публікуємо уривок з книги. 

***

Просоціальний сором ґрунтується на ідеї про те, що сором є корисним і важливим для процвітання громади. Без сорому суспільство поринуло б у хаос. Отже, відчувати сором за неналежну поведінку — доречно й правильно.

Цикл просоціального сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, яке вимагає цілковитої чесності й призводить не до відсторонення, як у разі деструктивного сорому, а до прийняття й емпатії у поєднанні з низкою необхідних дій, спрямованих на спокутування провини. Зрештою це посилює почуття належності й знижує рівень споживання.

Ми можемо використовувати сором, не соромлячи людину. Головне — поєднувати відповідальність зі співчуттям. Подібні уроки можна застосовувати щодо всіх нас, маємо ми при цьому залежність чи ні, а також їх можна поширювати на будь-які стосунки у повсякденному житті.

Як мати, котра турбується про добробут дітей у переповненому дофаміном світі, я намагалася запровадити принципи просоціального сорому у житті своєї родини. 

Насамперед ми зробили цілковиту чесність основною родинною цінністю. Я докладаю безліч зусиль (хоча й не завжди успішно) до того, щоб моделювати цілковиту чесність у власній поведінці. Ми, батьки, часом вважаємо, що, приховуючи свої помилки й недосконалість і розкриваючи тільки найкращу частину себе, ми показуємо дітям, що правильно. Однак це може мати протилежний ефект, викликаючи у дітей відчуття, що вони мають бути бездоганними, аби їх любили. Натомість, відверто й чесно розповідаючи дітям про свої труднощі, ми створюємо умови для того, щоб вони так само відверто й чесно розповідали про власні негаразди. Отже, ми повинні сформувати у собі готовність і бажання визнати провину, коли зробили щось не так під час взаємодії з дітьми й іншими людьми. Ми маємо прийняти свій сором і бути готовими спокутувати провину.

Приблизно п’ять років тому, коли наші діти навчалися у початковій школі й молодших класах середньої школи, я подарувала кожному з них шоколадного зайчика на Великдень. Ці ласощі були виготовлені з молочного шоколаду у спеціалізованій шоколадній майстерні. Діти з’їли трохи зайчиків і поклали решту в кухонну шафу на потім. Протягом наступних двох тижнів я потроху відкушувала від їхніх шоколадних зайчиків — мені здавалося, що цього ніхто не помітить. До того часу, як діти згадали про свої ласощі, від них майже нічого не залишилося. Знаючи про мою пристрасть до шоколаду, діти відразу звинуватили мене.

«Це не я», — сказала я. Брехня виникла сама собою. Протягом наступних трьох днів я продовжувала брехати. Спочатку діти не вірили, що я кажу правду, а потім почали звинувачувати одне одного. Я знала, що маю усе виправити. Як я можу навчити дітей бути чесними, якщо сама не чесна з ними? І як же нерозумно, безглуздо брехати про це! Мені знадобилося три дні, щоб набратися мужності й сказати їм правду. Було дуже соромно!

Дізнавшись правду, діти почувалися виправданими й нажаханими. Виправданими, тому що їхня перша здогадка виявилася правильною. Нажаханими, тому що їхня мати збрехала їм. Це було повчально для мене й для них на багатьох рівнях. Я нагадала собі й подала їм сигнал про те, що у мене є серйозні вади. Окрім того, я продемонструвала дітям на власному прикладі, що, зробивши помилку, принаймні можна бути відповідальною за це. Діти пробачили мене й донині люблять розповідати історію про те, як я «вкрала» їхній шоколад, а потім «збрехала про це». Їхнє глузування — це моя спокута, тому я вітаю його. Разом ми знову підтвердили, що у нашій родині того, хто зробить помилку, не будуть завжди засуджувати й відштовхувати. Ми вчимося й розвиваємося разом.

Якщо потрібно пояснити дітям їхні сильні й слабкі сторони, важливо виявляти цілковиту чесність, але не соромити їх. Коли нашій старшій доньці було п’ять років, вона почала брати уроки гри на фортепіано. Мене виховували в музичній родині, тому я дуже хотіла поділитися музикою з дітьми. Виявилося, що у моєї доньки немає почуття ритму, хоча вона була й не зовсім позбавлена музичного слуху. Хай там як, ми обидві вперто продовжували її щоденну практику. Я сиділа поряд з нею, намагаючись підбадьорити, а сама тим часом стримувала почуття жаху через повну відсутність здібностей у доньки. Насправді жодна з нас не отримувала від цього задоволення. Десь через рік після того, як дочка почала брати уроки музики, ми дивилися мультфільм «Веселі ніжки» (Happy Feet) про пінгвіна на ім’я Мамбл, у якого виникла серйозна проблема: він був не здатен проспівати жодної ноти у світі, в якому потрібно було проспівати пісню серця, аби знайти свою другу половинку. Десь посередині фільму донька подивилася на мене й запитала: «Мамо, я що, схожа на Мамбла?».

У ту мить мене охопила невпевненість у собі як у матері. Що мені сказати? Сказати їй правду, ризикуючи завдати шкоди її самооцінці, чи збрехати й скористатися цим обманом, щоб розпалити любов до музики?

Я ризикнула. «Так, — сказала я, — ти дуже схожа на Мамбла». На обличчі доньки розпливлася широка усмішка, яку я сприйняла як підтвердження. Я знала, що тоді вчинила правильно. Визнавши те, що дочка й так уже знала (йдеться про відсутність музичних здібностей), я допомогла їй сформувати навички правильної самооцінки — навички, які вона демонструє до цього часу. Крім того, я подала їй сигнал про те, що ми не можемо мати здібності до всього, а також що важливо знати, до чого у тебе є здібності, а до чого немає, щоб приймати мудрі рішення. Через рік наша дочка вирішила кинути уроки гри на фортепіано (всім на полегшення). Вона досі любить музику й співає під радіо, не потрапляючи у жодну ноту, проте зовсім не почувається ніяково через це. 

Взаємна чесність усуває сором і є передвістям спалаху близькості, сплеску емоційної теплоти, джерелом якої є почуття глибокого зв’язку з іншими людьми, коли нас приймають, незважаючи на наші вади. Не досконалість, а готовність працювати разом над виправленням помилок є запорукою нашої відданості групі. Такий спалах близькості майже завжди супроводжується виробленням ендогенного дофаміну в мозку. Але на відміну від сплеску дофаміну, котрий ми отримуємо від дешевих задоволень, сплеск дофаміну під впливом близькості є адаптивним, оздоровчим і сприяє омолодженню.