Прихована історія: Українські жінки в горнилі модернізації

Однією з найцікавіших, на наш погляд, презентацій книжкового Арсеналу, стала зустріч з авторками книги «Українські жінки в горнилі модернізації». Ця дивовижна книжка — результат праці кількох відомих українських дослідниць, які відкривають «приховану» історію України широкому колу читачів. «Прихована» історія — це історія тих, хто не мав права голосу, хто не творив історію. Це історія жінок.
Зокрема, в книзі розміщено одинадцять розділів, присвячених аналізу подружніх стосунків в українській селянській родині, де жінка далеко не завжди були тою славнозвісною «шиєю», висвітленню емансипаційних процесів на Галичині, вивченню значення освіти жінок на зламі століть, гендерній політиці радянської влади, жіночому досвіду виживання під час Голодомору, в окупації, в таборах ГУЛАГу та досвіду боротьби у національному підпіллі.

Жіноче повсякденне як вимір історії

Оксана Кісь, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, докторантка Інституту народознавства НАН України, президентка Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії:

Коли ми задумали цю книгу, наша ідея була така: показати українцям і українкам, що наш народ складався не тільки з чоловіків. Ми часто чуємо про традиційне шанобливе ставлення до жінок в українському суспільстві, про великий вклад жінок в його розвиток, але це загальні слова, за ними майже немає знань. А між тим історичні події на зламі ХІХ-ХХ століть охопили і жінок, змінили їхнє традиційне становище. Жінки стали активними учасницями історичних процесів, тому нашим завданням стало оприявнити їх участь, оприявнити життя половини українського народу.

Що може дати Україні жіноча історія? Вона може дати історії нашого народу людський вимір, адже раніше ми мали справу з історією політичною, економічною, а повсякденного не бачили й не розуміли, адже жіноче життя часто відбувалося не там, де приймались доленосні рішення, але там, де відбувалося щоденне життя. Саме цей вимір може показати нам, що з нами було, як ми змінювались, якими ми стали і чому. Ця книга є узагальненням, конденсатом праці багатьох українських дослідниць, ці тексти є унікальними, вони є плодом років досліджень.

Війна як фактор емансипації жінок

Катерина Кобченко, секретарка Української асоціації дослідників жіночої історії, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

В міру доступності освіти для жінок першими професіями, які для них відкрилися, стали професії акушерки, повитухи, або ті професії, що несли виховну функцію, як-от вчителька, тобто ті, що були закріплені за ними традиційно. Це суспільство ще якось сприйняло. Проте, що стосується інтелектуальної праці, яка вважалась чоловічою цариною, то тодішні газети навіть писали, що жінка не здатна таку працю виконувати. Така позиція відображалася і у тому, що жінок не приймали до вищих навчальних закладів, а якщо приймали, то не на всі спеціальності. Ми хотіли показати увесь непростий шлях, який пройшли жінки до другої половини ХХ століття, коли вони стали працювати і у таких суто чоловічих сферах, як важка промисловість і машинобудування. Як не парадоксально це звучить, але війна (в даному випадку Перша, а потім і Друга світова) є найбільшою можливістю для емансипації жіноцтва. Під час війни держава просто вимушена звертатися до жіночого ресурсу, приймати жінок на роботу, дозволяти їм займати певні посади, тому що чоловіки мобілізовані на фронт, їх не вистачає. А якщо говорити про період Першої світової війни, то на теренах України емансипація жіноцтва збігалась з емансипацією національною, тому жінки влилися у ряди січових стрільців і на рівні з чоловіками боролися за національне становлення.

Жінки в окупації

Олена Стяжкіна, українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії, старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України, професорка кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса:

Жіноча історія — це проявлення «невидимих». Історія, яку ми успадковували, часто була монохромною. Вона формувалась на основі документів, які складали ті, хто мав право голосу. А для того, щоб дати голос жінкам, треба було дуже багато працювати, адже не будучи цікавими для історії, вони й не формували джерел. За рахунок «невидимих» світ розширюється так, що навіть «видимі», від лиця яких писалась офіційна історія, читаються по-іншому. Жіноча історія — це не про «додати жінок», це про переформатувати суспільство. Авторки, які брали участь у написанні цієї книги, враховують непростий характер української модернізації. Остаточних відповідей книга не має, як будь-яка добра історична книга, вона ставить запитання і запрошує до роздумів.

Та частина, яку пощастило написати мені, стосується історії жінок в окупації. Я хочу розказати вам про Єлизавету Бирюкову, я хочу, щоб вона була з вами. Вона народилась 1914 року, й іншого досвіду, окрім радянського, в неї не було, вона поринула у радянськість: активістка, комсомолка, вона здобула освіту: спочатку середню, потім вищу — аж у Москві, у Наргоспі. Там її побачила Поліна Жемчужина і запросила її до тільки що відкритого інституту рибного господарства, щоб вона була інженером з консервації рибної продукції. Згодом Єлизавета повернулась до рідного Маріуполя і стала працювати інженером консервної промисловості, яка тільки народжувалась. Почалась війна, але Бирюкова не евакуювалась, продовжувала працювати на консервному комбінаті. У 1943 році її заарештували як «продажну дівку», «німецьку підстилку, яка спала з шефом комбіната німцем Бендером» і зраджувала комуністів і комсомольців. На тому можна було б поставити крапку. Але ні. У 1944 році її батько з чиєюсь допомогою став писати листи Вишинському, Берії, Сталіну, в яких говорилось так: вона не зрадниця і не зраджувала комуністів, вона допомагала єврейським сім`ям, єврейським дітям, влаштовувала жінок, у тому числі єврейських, червоноармійців, тих, хто мав би поїхати на примусові роботи до Німеччини, на роботу на комбінат. Вона врятувала не менше 150 осіб. Ліза Бирюкова — це як «Список Шиндлера», але вона була таврована тим, що опинилась на окупованій території, і ті люди, які писали замість її батька, вони теж були «під підозрою», але не злякалися за неї вступитися. Справу Лізи кілька разів переглядали. Люди продовжували писати на захист Єлизавети. Зрештою, у 1949 році їй переглянули вирок: у неї було 25 років таборів і 15 років поселення, а тепер було 5 років за співпрацю з ворогом — і вона вільна, і її випустили з залу суду, але не амністували і не реабілітували. І все своє життя потім вона боролась за своє чесне ім`я, хоча багато хто говорив їй: ти жива — і досить цього! Її реабілітували у 1992 році, за півроку вона померла. А от про тілесність, про стосунки з шефом Бендером, її прокляття, — люди, які писали листи на її захист, цю тему обминали. А це означає, що, швидше за все, таки стосунки були, але вони не ображали спільноту. Це дуже складна історія, в якій «невидимі» — головні, і саме вони обстоюють право на своє життя і на життя, яке триває.

— Читайте также: Цінності, що творять майбутнє: 5 думок неймовірних жінок